Принцип забезпечення певної свободи націо­нального розсуду

Специфіка Європейського суду з прав людини як наднаціонального органу, покликаного здійснювати на­гляд за дотриманням державами зобов’язань, взятих ни­ми відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вимагає від нього у кожному конкретному випадку обов’язково враховувати не лише закріплені в Конвенції загальноєвропейські стандарти в галузі прав людини, але й культурні, політичні, соціаль­ні, економічні та інші особливості й реалії країн, яких стосується відповідна справа. Більше того, враховуючи субсидіарну природу своїх юрисдикційних повнова­жень, Страсбурзький суд постійно проявляє готовність визнавати за державами-учасницями Конвенції прерога­тиву вирішувати, накладення яких саме обмежень прав і свобод людини є доцільним і доречним за даних конкре­тних обставин.

Такий підхід Суду знайшов вираження в доктрині меж самостійної оцінки (розсуду) держав-учасниць, яка перетворилася на своєрідний принцип тлумачення по­ложень Конвенції. Сутність цього принципу полягає в тому, що обов’язок застосовувати, тлумачити та конкре­тизувати норми Конвенції покладаються, у першу чергу, на національні органи. Головне ж завдання Страсбурзь­кого суду полягає у здійсненні контролю за тим, щоб дії держав не виходили за встановлені Конвенцією межі. Іншими словами, національні державні органи хоча й наділені певною свободою в питанні визначення точного обсягу гарантованих Конвенцією прав і свобод, а також конкретних засобів їх обмеження, повинні при цьому неодмінно враховувати принципи, закладені в Конвенції та прецедентному праві Суду.

Для наочності розглянемо позицію Європейського суду з прав людини, висловлену в справах «Барфод проти Данії» та «Таммер проти Естонії», про які вже йшлося.

У першій з них на заявника, котрий опублікував статтю в журналі у серпні 1982 р., в порядку кримінального судочинства було накладено штраф за образу двох судових засідателів. Таким чином, Страсбурзькому судові належало визначитися з тим, чи було втручання у право на свободу слова заявника «не­обхідним в демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети – захисту репутації інших осіб та авто­ритету правосуддя. Як зазначено в рішенні, «Суд наполегливо повторював, що Договірні Сторони до певних меж мають право діяти за власним розсудом в оцінці не­обхідності та ступеня такого втручання, проте даний розсуд знаходиться під наглядом з боку органів європей­ського контролю, що розповсюджується як на законодав­ство, так і на прийняті відповідно до нього рішення, на­віть винесені незалежним судом». Далі Суд перевірив, чи було накладене на заявника покарання пропорційним досягненню законної мети, та прийшов до висновку, що в даному випадку порушення ст. 10 Конвенції не мало місця.

Отже, завдання Суду по здійсненню нагляду полягає не в тому, щоб підмінити собою національні судові ор­гани, а в тому, щоб відповідно до ст. 10, у світлі всієї справи, перевірити рішення, які вони ухвалили згідно з їх баченням справи в межах права власного розсуду.

Аналіз наведених справ (а так само і багатьох інших) дозволяє зробити висновок, що застосування принципу забезпечення певних меж свободи національного розсу­ду дозволяє Європейському судові з прав людини тлума­чити Конвенцію у максимальній відповідності не лише до загальновизнаних європейських стандартів, але й до конкретних обставин, за яких відбулося обмеження або порушення прав і свобод.

У будь-якому разі, визнання цієї концепції не повинно сприйматися національними органами, у тому числі судами, як заохочення до надто вільної оцінки допустимості обмежень прав і свобод. При реалізації своїх повноважень у межах докт­рини свободи національного розсуду держави мають звертати увагу на ті стандарти, які знайшли вираження в Конвенції та прецедентах Європейського суду з прав людини. Це убезпе­чить національні органи від визнання їхніх рішень при розгля­ді справи в Страсбурзі такими, що не відповідають положен­ням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.