Тема 9. Правова охорона окремих природних об’єктів

Земельні відносини — це самостійний вид суспільних відносин з приводу використання та охорони земель, які виступають, насамперед, як об'єкт природи, як засіб виробництва у сільському та лісовому господарстві, а також як територіальна база для розміщення різного роду матеріальних об'єктів.
Правове регулювання земельних відносин здійснюється насамперед Конституцією, у якій закріплені основні засади регулювання цих відносин. Спеціальним законодавчим актом є ЗК, прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р. і який набрав чинності з 1 січня 2002 р. Він має вищу юридичну силу в регулюванні земельних відносин перед іншими нормативно правовими актами (за винятком Конституції). Правове регулювання земельних відносин здійснюється також іншими нормативно правовими актами, прийнятими відповідно до Конституції та ЗК, в яких конкретизуються основні земельно-правові положення.
Земельні відносини завжди виникають між певними суб'єктами. Ними є громадяни, юридичні особи, територіальні громади, а також органи місцевого самоврядування, які уповноважені здійснювати правомочності розпорядження та управління землями комунальної власності, держава та органи державної влади, які уповноважені здійснювати правомочності розпорядження та управління землями державної власності, тощо.
У ст. 1 ЗК дослівно відтворено положення про особливу правову охорону земель, передбачене ст. 14 Конституції, яка юридично закріпила об'єктивно існуючий постулат про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Запровадження цієї норми зумовлено особливим характером такого об'єкта як землі. Визначення "землі" як основного національного багатства означає, що вона має багатофункціональне призначення.
Слушною є думка Н.І. Титової про необхідність термінологічного уточнення назви самого об'єкта наукового дослідження, у зв'язку з чим необхідно розмежовувати поняття "земля" і "землі". "Земля" — це відокремлена від природного середовища працею людини частина (маса) речовини, частина матеріального світу, а не природного середовища. Земля в такому її розумінні може розглядатися як особливий різновид майна. Під поняттям же "землі" слід розуміти саме природний компонент, органічно вплетений в довкілля, що взаємодіє з водами, лісами та іншими природними ресурсами'. Об'єктом екологічних відносин є саме "землі".
Земля є поверхнею суші з грантами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Таке визначення фіксує переважно біологічні ознаки землі, однак цих ознак недостатньо для об'єктивного розуміння поняття "землі" в юридичному значенні. Землі як об'єкт відносин, врегульованих екологічним правом, характеризуються певними особливостями: 1) обмеженість площ земель. Ця ознака визначається природним походженням земель і вказує на неможливість їх кількісної зміни; 2) локалізованість земель за місцем розташування: кожна окрема земельна ділянка знаходиться у суворо визначеному географічному та геодезичному просторі; 3) землі є нерухомим об'єктом, тобто розташування земної поверхні в просторі є незмінним; 4) особливий засіб виробництва. Особливість ця обумовлюється тим, що землі — об'єкт навколишнього природного середовища і функціонують у виробництві саме у такій якості, при цьому, незважаючи на участь у виробництві, не втрачають свого зв'язку із цим середовищем; 5) землі, володіючи ґрунтовим покривом з унікальною властивістю родючості (у сільському господарстві), є засобом вирощення сільськогосподарської продукції.
Всі землі, які складають земельний фонд України, за цільовим призначенням поділяються на 9 категорій (ст. 19 ЗК).
Особливості правового режиму земель потрібно розглядати Із урахуванням цільового призначення земель, належності їх певним суб'єктам і правомочностей цих суб'єктів, повноважень державних органів з управління землями та рис, притаманних цьому об'єкту навколишнього природного середовища.
Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (ст.ст. 80—84 ЗК). Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.
Охорона земель — система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Система заходів у галузі охорони земель включає: державну комплексну систему спостережень, яка включає топографо-геодезичні, картографічні, ґрунтові, агрохімічні, радіологічні та інші обстеження і розвідування стану земель і ґрунтів, їх моніторинг; розробку загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм використання та охорони земель, документації землеустрою в галузі охорони земель; створення екологічної мережі; здійснення природно сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування земель; визначення територій, що потребують особливого захисту від антропогенного впливу; установлення в межах окремих зон необхідних видів екологічних обмежень у використанні земель або ґрунтів з урахуванням їх геоморфологічних, природнокліматичних, ґрунтових, протиерозійних та інших особливостей відповідно до екологічного району (зони); економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів; компенсування сільськогосподарським товаровиробникам недоодержаної частини доходу внаслідок консервації деградованих, малопродуктивних, а також техногенно-забруднених земель; застосування прискореної амортизації основних фондів землеохоронного і природоохоронного призначення; стандартизацію і нормування, які здійснюються з метою забезпечення екологічної і санітарно гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.
У законодавстві особливо наголошується на охороні земель і ґрунтів від забруднення небезпечними речовинами та відходами.
Окрему групу заходів становить охорона земель від ерозії та зсувів.
Важливими заходами з охорони та відновлення земель є консервація та рекультивація.
Особливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного законодавства.

Надра — це природний об'єкт, який охороняється законом і є складовою природного середовища. Правову основу охорони надр становлять: Закон "Про охорону навколишнього природного середовища", КпН, Гірничий Закон України від 6 жовтня 1999 р. та інші акти законодавства, що регулюють гірничі право відносини.
Законодавство України виділяє як об'єкт правової охорони частину земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння, тобто надра.
В Україні ведеться державний облік надр і корисних копалин. Відповідно до ст. 5 КпН державний фонд надр включає як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виключної морської економічної зони. Усі родовища корисних копалин, у тому числі техногенні (місця, де накопичилися відходи видобутку, збагачення та переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінені і мають промислове значення), з запасами, оціненими як промислові, становлять державний фонд родовищ корисних копалин.
Згідно зі ст. 4 КпН надра є виключною власністю Українського народу і надаються тільки у користування.
Суб'єктами права користування надрами в Україні визнається коло осіб, які у встановленому законом порядку набули право користування надрами і користуються у зв'язку з цим відповідними правами і обов'язками щодо раціонального використання надр та їх охорони.
Правова охорона надр здійснюється шляхом видання і застосування правових норм, які передбачають заходи охорони і раціонального використання надр, запобігають вичерпанню мінеральних ресурсів, забрудненню надр шкідливими відходами та іншими речовинами, шкідливому впливу надр на навколишні природне середовище в інтересах задоволення потреб народного господарства і населення та забезпечення якості навколишнього природного середовища.
Найпершим кроком до забезпечення охорони надр є їх геологічне вивчення, яке передбачає одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінку корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірничотехнічних та інших умов розробки родовищ і використання надр для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.
Важливою передумовою забезпечення охорони надр є їх раціональне використання. Корисні копалини повинні видобуватися у місцях залягання якомога повніше, з найменшими витратами, має забезпечуватись їх господарське використання підприємствами, організаціями, установами і громадянами. Згідно з чинним законодавством про надра основними вимогами в галузі їх охорони є такі:
забезпечення належного правового регулювання охорони надр;
додержання встановленого порядку надання надр у користування;
раціональне вилучення і використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів;
недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами;
охорона родовищ корисних копалин від затоплення, обобводння, пожеж та інших факторів, що впливають на їх якість і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх розробку;
запобігання необґрунтованій та самовільній забудові площ залягання корисних копалин і додержання встановленого законом порядку використання цих площ для інших цілей;
запобігання забрудненню надр при підземному зберіганні нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захороненні шкідливих речовин і відходів виробництва, скиданні стічних вод;
додержання інших вимог, передбачених законодавством про охорону навколишнього природного середовища.
Охороні надр сприяють передбачені законодавством обмеження, тимчасова заборона або припинення користування надрами в разі порушення відповідних вимог.
Одним із заходів охорони надр є заборона проектування і будівництва населених пунктів, промислових комплексів та інших об'єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр, що підлягають забудові.
Певне значення для забезпечення охорони надр має плата за їх користування.
Охороні надр значною мірою сприяє державний облік родовищ та проявів корисних копалин та державний баланс їх запасів.
Охорона надр передбачається і в основних вимогах щодо розробок родовищ корисних копалин. При цьому повинні забезпечуватися: недопущення наднормативних утрат і погіршення якості корисних копалин; недопущення псування розроблюваних і сусідніх з ними родовищ корисних копалин у результаті проведення гірничих робіт; складування, збереження та облік корисних копалин; інші вимоги, які сприяють охороні надр.
Дієвим заходом в системі заходів забезпечення раціонального використання і охорони надр є юридична відповідальність. Порушення законодавства про надра тягне дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність.
Охорона і раціональне використання вод є важливою складовою частиною загальної правової системи охорони навколишнього природного середовища. Поняття "вода" охоплює всі стани природного існування вод: рідкий, твердий, газоподібний. Юридичне поняття "води", що застосовується законодавством України, охоплює лише сукупність водних об'єктів, використання яких піддається регулюванню.
Правову основу використання і охорони вод становлять Закон "Про охорону навколишнього природного середовища", ВК та інші акти законодавства, що регулюють водні правовідносини.
Водне законодавство розмежовує поняття "водний об'єкт" та "водні ресурси". Так, водний об'єкт — природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт); водні ресурси — обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території.
Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд (ст. З ВК). "Води" — це усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води.
Стаття 6 ВК, встановлюючи власність на води (водні об'єкти), вказує, що вони є виключною власністю Українського народу і надаються тільки у користування.
Правова охорона вод полягає у виданні і застосуванні правових норм, спрямованих на проведення заходів з їх охорони від забруднення, засмічення, вичерпання; організацію раціонального використання водних ресурсів для задоволення потреб народного господарства і населення, екологічних, економічних і культурно оздоровчих інтересів суспільства і окремих громадян, забезпечення якості навколишнього природного середовища. Законодавство України про води, крім встановлення режиму охорони вод від антропогенного впливу, регулює також питання запобігання і відвернення шкідливих впливів вод в результаті стихійних сил природи (повеней, паводків тощо). Таким чином, усі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення (надходження до водних об'єктів забруднюючих речовин; насичення її забруднюючими речовинами, якщо воно не відповідає гранично допустимим концентраціям забруднюючих речовин у воді), засмічення (привнесення у водні об'єкти сторонніх предметів і матеріалів, що шкідливо впливають на стан вод), вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження родючості земель та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод.
З метою збереження водності річок і охорони їх від забруднення передбачений комплекс заходів, до яких належать:
створення прибережних захисних смуг. З метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги;
створення спеціалізованих служб по догляду за річками, прибережними захисними смугами, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані;
впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території водозбору;
здійснення агротехнічних, агролісомеліоративних та гідротехнічних протиерозійних заходів, а також створення для організованого відводу поверхневого стоку відповідних споруд (водостоки, перепуски, акведуки тощо) під час будівництва і експлуатації шляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій;
впровадження водозберігаючих технологій, а також здійснення передбачених ВК водоохоронних заходів на підприємствах, в установах і організаціях, розташованих у басейні річки;
створення гідрологічних пам'яток природи.
Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, запобіганню їх забрудненню, засміченню і вичерпанню, знищеним навколоводних рослин і тварин, а також зменшенню коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм встановлюються водоохоронні зони. Водоохоронна зона є природоохоронною територією господарської діяльності. На території водоохоронних зон забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів; влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки. В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у праруслах річок за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.
Порушення водного законодавства тягне дисциплінарну, адміністративну, кримінальну і цивільно-правову відповідальність.
Рослинність — найважливіший компонент біосфери, без якого вона існувати не може. Рослини є першоджерелом життя на землі. Із всіх рослинних ресурсів планети найважливішим в житті природи і людей є ліси.
Суспільні відносини з приводу використання і охорони лісів та дикої рослинності поза лісами регулюються різними нормативно правовими актами. Так, відносини пов'язані з використанням і охороною лісів, регулюються ЛК, а використання і охорона дикої рослинності — законодавством про рослинність поза лісами.
Згідно зі ст. З Закону "Про рослинний світ" рослинний світ — це сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території. Об'єкти рослинного світу — дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання. У суворо законодавчому значенні зелена рослинність населених пунктів не належить до об'єктів охорони природних ресурсів.
Юридичне значення має поділ природних рослинних ресурсів на об'єкти загальнодержавного та місцевого значення залежно від екологічної, господарської, наукової, оздоровчої, рекреаційної цінності та інших ознак Культурні рослини, що вирощуються в процесі трудової діяльності людини для реалізації чи споживання, є майном і не належать до об'єктів рослинного світу.
Лісовими ресурсами є деревні, технічні, лікарські та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і виробництва та відтворюються у процесі формування лісових природних комплексів, а також корисні властивості лісів (здатність лісів зменшувати негативні наслідки природних явищ, захищати ґрунти від ерозії, запобігати забрудненню навколишнього природного середовища та очищати його, сприяти регулюванню стоку води, оздоровленню населення та його естетичному вихованню тощо), що використовуються для задоволення суспільних потреб. Тобто ліс є складовою частиною об'єктів рослинного світу, але в юридичному значенні лісові об'єкти і об'єкти рослинного світу є різними природними об'єктами, які підлягають окремій правовій охороні. Поняття лісу співвідноситься із поняттям рослинного світу як спеціальне із загальним.
Згідно зі ст. 1 ЛК ліс — тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
Усі ліси на території України незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (ст. 1 ЛК). До лісового фонду України належать лісові ділянки в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 га (ст. 4 ЛК).
До лісового фонду України не належать: зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо) які не віднесені в установленому порядку до лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.
Охорона рослинного світу передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження просторової, видової, популяційної та ценотичної різноманітності і цілісності об'єктів рослинного світу, охорону умов їх місцезростання, збереження від знищення, пошкодження, захист від шкідників і хвороб, а також невиснажливе використання.
Охорона рослинного світу забезпечується: 1) встановленням правил і норм охорони, використання та відтворення об'єктів рослинного світу; 2) забороною та обмеженням використання природних рослинних ресурсів у разі необхідності; 3) проведенням екологічної експертизи та інших заходів з метою запобігання загибелі об'єктів рослинного світу в результаті господарської діяльності; 4) захистом земель, зайнятих об'єктами рослинного світу, від ерозії, селей, підтоплення, затоплення, заболочення, засолення, висушення, ущільнення, засмічення, забруднення промисловими і побутовими відходами і стоками, хімічними й радіоактивними речовинами та від іншого несприятливого впливу; 5) створенням та оголошенням територій та об'єктів природно-заповідного фонду; 6) організацією наукових досліджень, спрямованих на забезпечення здійснення заходів щодо охорони та відтворення об'єктів рослинного світу; 7) розвитком системи інформування про об'єкти рослинного світу та вихованням у громадян дбайливого ставлення до них; 8) створенням системи державного обліку та здійсненням державного контролю за охороною, використанням та відтворенням рослинного світу; 9) занесенням рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин до Червоної книги України, та рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань — до Зеленої книги України; 10) встановленням юридичної відповідальності за порушення порядку охорони та використання природних рослинних ресурсів; 11) здійсненням інших заходів і встановленням законодавством інших вимог щодо охорони рослинного світу.
Організація охорони і захисту лісів передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів від пожеж, незаконних рубок, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб. У системі лісоохоронних заходів важливе місце посідають заходи із забезпечення відтворення, підвищення продуктивності, поліпшення якісного складу лісів, їх охорони і захисту (глави 14, 15, 16 ЛК).
Дієвим заходом в системі заходів забезпечення раціонального використання і охорони лісів є юридична відповідальність. Порушення права лісокористування — це винне, протиправне діяння, яке не відповідає приписам лісового законодавства та посягає на встановлений порядок користування лісовим фондом і його охорону. Перелік порушень лісового законодавства міститься у ЛК. Порушення лісового законодавства тягне дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність відповідно до закону.
Тваринний світ є складовою навколишнього природного середовища та невід'ємною ланкою у процесі кругообігу речовин і енергії природи, який активно впливає на функціонування природних угруповань, структуру і природну родючість ґрунтів, формування рослинного покриву, біологічні властивості води і якість навколишнього природного середовища в цілому.
У розумінні тваринного світу як об'єкта правової охорони у законодавстві і доктрині різних держав є відмінності. Відповідно до Закону "Про тваринний світ", який закріпив спеціальний правовий режим охорони і використання тваринного світу, об'єктом охорони і використання є тваринний світ, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у волі чи напіввільних умовах, на суші, у воді, ґрунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Об'єкт охорони — всі зазначені тварини незалежно від їх промислового призначення і виконуваних функцій. Законодавство України відмовилося від поділу тварин на корисні та шкідників.
Перелік об'єктів тваринного світу, на які поширюється дія відповідного Закону, міститься у ст. З Закону: дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земно водні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо). Об'єкти тваринного світу, а також нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є середовищем їх існування та шляхами міграції, підлягають охороні.
Сільськогосподарські, свійські і інші тварини, що використовуються для господарських, наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілей, не належать до тварин, коло яких обмежується юридичним терміном "тваринний світ".
Об'єкти тваринного світу є об'єктами права власності. Об'єкти тваринного світу можуть знаходитися у власності Українського народу, державній, комунальній та приватній власності.
Суб'єкти права використання об'єктів тваринного світу зобов'язані здійснювати комплекс визначених законодавством заходів, які повинні забезпечити збереження дикої фауни. З цією метою в Україні здійснюється охорона тваринного світу, яка включає систему правових, організаційних, економічних, матеріально технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення та раціональне використання об'єктів тваринного світу. Ці засоби досить різноманітні і зводяться до встановлення компетентними органами правил і норм з:
охорони, раціонального використання і відтворення об'єктів тваринного світу;
заборон і обмежень в користуванні ними;
охорони від самовільного використання і інших порушень встановленого порядку користування тваринним світом;
охорони середовища перебування, умов розмноження і шляхів міграції тварин;
створення заповідників, заказників тощо;
запобігання загибелі тварин під час здійснення виробничих процесів й експлуатації транспортних засобів;
подання допомоги тваринам у разі їх захворювання або загрози загибелі під час стихійного лиха та надзвичайних екологічних ситуацій;
обмеження або заборони застосування на окремих територіях засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів;
обмеження прав власників і користувачів природних ресурсів в інтересах охорони, раціонального використання і відтворення тваринного світу.
Цей перелік не є вичерпним.
За порушення фауністичного законодавства передбачена відповідальність. Стаття 63 Закону "Про тваринний світ" передбачає, що порушення законодавства України в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу тягнуть адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність, а також закріплює обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену такими правопорушеннями.
Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища, необхідний всьому живому на Землі. Україна здійснює комплекс науково обґрунтованих біологічних, технічних, економічних, санітарно-гігієнічних, соціальних та інших заходів, спрямованих на запобігання і усунення забруднення атмосферного повітря. Особливе значення належить правовій охороні атмосферного повітря.
Правове регулювання відносин у галузі охорони атмосферного повітря з метою збереження та відновлення стану атмосферного повітря, відвернення і зниження шкідливого хімічного та фізичного, біологічного та іншого впливу на атмосферне повітря, забезпечення раціонального використання атмосферного повітря для виробничих потреб, а також зміцнення правопорядку і законності у цій сфері здійснюється на підставі законів "Про охорону навколишнього природного середовища" та "Про охорону атмосферного повітря".
Об'єктом правової охорони є атмосферне повітря. Нормативне визначення атмосферного повітря міститься у ст. 1 Закону "Про охорону атмосферного повітря" — це життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень.
Охорона атмосферного повітря — система заходів, пов'язаних збереженням, поліпшенням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його бруднення (тобто змінення складу і властивостей атмосферою повітря в результаті надходження або утворення в ньому фізичних, біологічних факторів і (або) хімічних сполук, що можуть несприятливо впливати на здоров'я людини та стан навколишнього природного середовища) та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів (ст. 1 Закону "Про охорону атмосферного повітря"). До числа заходів з охорони атмосферного повітря належать: планування, встановлення нормативів гранично допустимих шкідливих впливів, регулювання викидів, облік шкідливих впливів, закріплення екологічних вимог стосовно окремих стадій господарської діяльності тощо.
Один із основних напрямів діяльності держави у цій галузі — здійснення комплексу профілактичних заходів, які забезпечують охорону атмосферного повітря. У цей комплекс входять заходи технічного, організаційного, економічного, науково-дослідницького і правового характеру. Підтримання належної якості атмосферного повітря у державі залежить від розробки оптимальних нормативів гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у атмосферному повітрі, а також інших нормативів і стандартів. Згідно зі ст. 4 Закону "Про охорону атмосферного повітря" стандартизація і нормування в галузі охорони атмосферного повітря проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог до охорони атмосферного повітря від забруднення та забезпечення екологічної безпеки. Стандартизація і нормування в галузі охорони атмосферного повітря спрямовані на: забезпечення безпечного навколишнього природного середовища та запобігання екологічним катастрофам; реалізацію єдиної науково технічної політики в галузі охорони атмосферного повітря; встановлення єдиних вимог до обладнання і споруд щодо охорони атмосферного повітря від забруднення; забезпечення безпеки господарських об'єктів і запобігання виникненню аварій та техногенних катастроф; впровадження і використання сучасних екологічно безпечних технологій.
Особи, винні у: порушенні прав громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; перевищенні нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел в атмосферне повітря та нормативів граничнодопустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел; перевищенні нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел; викидах забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади відповідно до закону; перевищенні обсягів викидів забруднюючих речовин, встановлених у дозволах на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря; недотриманні вимог, передбачених дозволом на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря; провадженні незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат; впровадженні відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівлі в інших державах та експлуатації технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають вимогам, встановленим законодавством про охорону атмосферного повітря; порушенні встановлених законодавством правил складування та утилізації промислових і побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування пестицидів і агрохімікатів, що спричинило забруднення атмосферного повітря; проектуванні і будівництві об'єктів з порушенням встановлених законодавством норм та вимог до охорони атмосферного повітря; невиконанні розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря; ненаданні передбаченої законодавством своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, джерела забруднення, а також приховуванні або перекрученні відомостей про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, екологічну обстановку, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря; недотриманні норм екологічної безпеки, державних санітарних норм при проектуванні, розміщенні, будівництві та введенні в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових технологічних процесів та устаткування, несуть відповідальність згідно і законодавством України.
Важливе значення у системі державних заходів з охорони навколишнього природного середовища має організація охорони природних комплексів, що мають велику екологічну, наукову, естетичну і господарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів рослин і тварин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища — це так звані природні території і об'єкти, що підлягають особливій охороні. Ці заходи становлять ту сторону природоохоронної діяльності, яку прийнято називати "охороною навколишнього природного середовища у вузькому значенні слова", "охороною навколишнього природного середовища у чистому вигляді", "консервативною охороною природи". Як свідчить практика, консервативні методи збереження навколишнього природного середовища залишаються основними методами, які забезпечують захист генофонду рослинного і тваринного світу, унікальних природних екосистем і ландшафтів.
Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій і об'єктів, що визначаються законодавством України (ст. 60 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища").
Основу правового регулювання формування, охорони, відтворення, збереження та використання територій, що мають особливу природоохоронну цінність, становлять закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про природно заповідний фонд України", закони України від 24 червня 2004 р. "Про екологічну мережу України", від 21 вересня 2000 р. "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки" та ін.
Природно заповідні об'єкти і комплекси — складова особливо охоронюваних територій. На відміну від інших особливо охоронюваних об'єктів і комплексів, вони являють собою природне, неокультурене середовище, здатне за своїми природними якостями виконувати завдання збереження еталонів природи, природних екологічних систем, генетичного фонду рослин і тварин, типових і рідкісних для вивчення природних процесів, контролю за змінами біосфери під впливом господарської діяльності, розробки наукових основ природокористування, пропаганди охорони природи.
Закон "Про природно заповідний фонд України" визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів, водночас даючи можливість встановлення особливостей режиму конкретних територій та об'єктів фонду у положеннях про них.
Природно заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
Охорона таких природних комплексів і об'єктів здійснюється шляхом організації заповідників на території, де необхідно зберегти увесь природний комплекс, заказників — де потрібно зберегти частину природного комплексу, природних парків, покликаних не тільки зберегти природу, але і організувати відпочинок населення, пам'яток природи — для збереження рідкісних, цінних у науковому, культурному, оздоровчому відношенні природних об'єктів.
Охорона цих об'єктів здійснюється шляхом встановлення певного їх режиму.
Режим територій та об'єктів природно заповідного фонду — це сукупність науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів (ст. 14). Найбільш характерною рисою природно-заповідного режиму є встановлення заборон на здійснення будь-якого виду діяльності, несумісного з цілями заповідання. За ступенем забезпечення заповідного режиму розрізняють природно-заповідні комплекси і об'єкти: абсолютно заповідного режиму, який виключає господарську і рекреаційну діяльність і будь-яке втручання у хід природних процесів, якщо воно несумісне з метою і завданнями режиму заповідування цього природного об'єкта чи комплексу (характерний для природних заповідників і пам'яток природи); відносно заповідного режиму, який допускає господарську і рекреаційну діяльність, але у межах виконання тих завдань, які поставлені перед відповідним природним об'єктом чи комплексом (характерний для природних заказників); відносно абсолютно заповідного режиму, який властивий таким природним комплексам в межах яких встановлюються абсолютні заборони, що поширюються на окремі ділянки природи чи види діяльності з обмеженим і узгодженим рекреаційним використанням заповідної території (характерним для національних природних парків).
Особливості таких режимів складають також інші специфічні вимоги. Зміст їх залежить від основного цільового призначення, ступеня цінності, строків і організаційно-правових форм заповідування. Однак незалежно від виду природно-заповідного режиму незмінною залишається загальна вимога, яка випливає з принципу заповідування, який полягає у забороні будь-якого втручання у природний стан, якщо воно суперечить тій меті, для досягнення якої створюється відповідний природно-заповідний об'єкт чи комплекс.
До природно-заповідного фонду України належать такі види об'єктів:
природні території та об'єкти. Природне заповідування проявляється у таких організаційно правових формах: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
штучно створені об'єкти. Організаційно правові форми штучно створених об'єктів: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Залежно від їх екологічної і наукової, історико культурної цінності заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
Території природних заповідників, заповідні зони біосфер них заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу (ст. 4). Регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки пам'ятки садово паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону "Про природно заповідний фонд України", не підлягають приватизації.