Еволюція європейського механізму захисту прав людини

Прийняття Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод стало вочевидь революційною подією в тогочасному міжнародному праві, адже ця Конвенція не лише встановила певний перелік прав і свобод особи, як це зроблено в Загальній декларації прав людини, але й створила спеціальні установи, що отримали повноваження здійснювати судовий та квазі-судовий контроль за дотриманням її положень і розглядати позови приватних осіб проти держав.

Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. – до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і становленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редакції Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року).

Європейську комісію з прав людини було утворено в 1954 році, її першим головою став британець сер Гамфрі Водлок (Humphrey Wadlock). Вона розпочала роботу в 1955 році, але вперше прийняла рішення про прийнятність заяви тільки 9 червня 1958 року в справі «Де Беккер проти Бельгії» (De Becker against Belgium). Першого січня 1959 року Комісія вперше оголосила прийнятною міждержавну справу - «Греція проти Сполученого Королівства», що стосувалася виключних декретів і розпоряджень, виданих на Кіпрі Сполученим Королівством.

Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорівнювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа. Члени Комісії обиралися Комітетом міністрів абсолютною більшістю голосів строком на шість років із можливістю подальшого переобрання. Вони брали участь у роботі Комісії в особистій якості та не могли протягом терміну своїх повноважень виконувати будь-які функції, несумісні з їх незалежністю, неупередженістю, готовністю приступити до виконання своїх обов'язків у Комісії або з вимогами, що випливають із мандату члена Комісії.

Комісія працювала в межах пленарних засідань за зачиненими дверима. За задумом авторів Конвенції, вона мала бути фільтраційним органом, тому Комісія перш за все розглядала питання про прийнятність заяв у контексті колишніх статей 26 і 27 Конвенції. У випадку прийняття заяви Комісія спільно з представниками сторін вивчала її для встановлення фактів. Одночасно вона надавала себе «в розпорядження зацікавлених сторін з метою досягнення врегулювання справи на підставі поваги до прав людини, визначених у... Конвенції» (п. 1 статті 28 Конвенції в попередній редакції).

Відповідно до статті 48 Конвенції в редакції 1950 року справу могли передати до Суду (за умови визнання зацікавленою державою або зацікавленими державами, якщо їх більше однієї, обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини або, за відсутності такого визнання, зі згоди відповідної держави чи держав):

• Європейська комісія з прав людини;

• Висока Договірна Сторона, громадянин якої, можливо, є жертвою в розумінні Конвенції;

• Висока Договірна Сторона, що передала справу на розгляд Комісії;

• Висока Договірна Сторона, щодо якої подано скаргу.

На відміну від Комісії число суддів Європейського суду з прав людини дорівнювало кількості членів Ради Європи, а не держав-учасниць Конвенції (цю ситуацію було виправлено Протоколом № 11 до Конвенції). Судді обиралися Консультативною Асамблеєю строком на дев'ять років із можливістю подальшого переобрання. Причому перші вибори могли проводитися лише після того, як будь-які вісім держав-учасниць заявлять про свою згоду на обов'язковість юрисдикції Суду. До цього моменту до Суду не можна було передати жодну справу.

Європейський суд з прав людини розпочав свою діяльність у 1959 році, коли вказану вище умову було виконано. Двадцять третього лютого 1959 року було відкрито його першу сесію. Першим головою Європейського суду з прав людини став британець лорд Арнольд Дункан Макнейр (Arnold Duncan McNair). У 1960-1961 роках Суд розглянув першу справу «Лолес проти Ірландії» (Lawless и. Ireland), що стосувалася адміністративного тримання під вартою. В ухваленому 1 липня 1961 року рішенні у даній справі Суд постановив, що не було порушення Конвенції.

Слід зазначити, що від початку своєї діяльності й до середини 1970-х років контрольні органи Конвенції розглянули загалом невелику кількість справ, однак саме на цьому етапі були встановлені та апробовані на практиці основні процесуальні правила розгляду справ, сформована оптимальна структура рішень. Переважна більшість рішень, прийнятих Судом до середини 1970-х років, залишаються актуальними й досі. Наприклад, у своєму другому рішенні, прийнятому у справі «Де Беккер проти Бельгії», Європейський суд з прав людини чітко визначив, що він не здійснює абстрактний контроль за внутрішнім законодавством країн-учасниць Конвенції. Цього положення Європейський суд з прав людини дотримується й дотепер.

Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істотно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішення в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Європейський суд з прав людини приділятиме розглядові індивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил.

Так, під час розгляду справи «Лолес проти Ірландії» у 1960 році на попереднє питання Європейської комісії з прав людини, чи повинен Суд ознайомлюватися з письмовими зауваженнями заявника щодо її доповіді, Європейський суд з прав людини дав негативну відповідь, зазначивши, що участь у справі заявника, а так само і надання ним письмових заяв не передбачені Конвенцією. Через 10 років при розгляді справи «Де Вільде, Оомс, і Версип проти Бельгії» (так звана «справа про бродяжництво») (De Wilde, Ooms and Versyp Cases («Vagrancy» Cases)) Суд дозволив адвокату заявників, усупереч запереченням представника держави-відповідача, брати участь у слуханнях, посилаючись на те, що Конвенція не обмежує представника Комісії у свободі вибору осіб, які повинні надавати йому допомогу. І лише в 1983 році, з набранням чинності нової редакції Регламенту Європейського суду з прав людини, представники заявників одержали статус самостійної сторони у процесі.

Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як авторитетна й ефективна міжнародна судова установа. Як зазначав у 1992 році М.Л. Ентін, «80-ті роки стали для контрольного механізму Ради Європи порою зрілості. Він запрацював у повну силу. Зросли його авторитет і вплив. Він перетворився на важливий фактор інтеграції правових і соціальних систем країн-учасниць Європейської конвенції».

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовтня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу самим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокрема, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам було надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини прийняв другий Регламент. Якщо положення першого з них – Регламенту А – застосовувалися в справах, де відповідачами виступали держави, які не ратифікували Протокол № 9, то Регламент В встановлював правила розгляду справ щодо держав, які вже ратифікували цей Протокол.

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, полягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних запитань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У такому разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Крім того, дев'яності роки характеризувалися різким збільшенням кількості членів Ради Європи за рахунок країн Центральної та Східної Європи (у 1990 році членом Ради Європи стала Угорщина; у 1990 р. - Польща; у 1992 р. - Болгарія; у 1993 р. - Литва, Румунія, Словенія, Чехія, Словакія; у 1995 р. - Україна, Латвія, Албанія, Молдова, колишня Югославська Республіка Македонія; у 1996 р. - Росія та ін.), а також подальшим зростанням числа розглянутих Судом справ. Стало очевидним, що з метою підвищення ефективності контрольного механізму Конвенції його необхідно реформувати. З огляду на це, Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла в 1992 році відповідну рекомендацію, де зазначалося, що «реформу контрольного механізму... далі відкладати не можна».

Під час зустрічі на найвищому рівні глав держав та урядів, яка відбулася 8-9 жовтня 1993 р. у Відні, було вирішено створити новий єдиний Суд з прав людини, що працюватиме на постійній основі. Цю ідею було реалізовано в Протоколі №11, підписаному 11 травня 1994 р.