Історія прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

Лекція І.

Європейська система захисту прав людини

І. Загальна характеристика Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її контрольного механізму

Історія прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Еволюція європейського механізму захисту прав людини

Історія прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Друга світова війна змінила погляди людства на гарантії миру у світі й оголила цілу низку проблем з прав людини: мабуть, уперше у світовій історії людство збагнуло справжню цінність демократичних засад суспільства, прав і свобод людини. Панування нацистського режиму в Німеччині, який проявився у страшенному геноциді, сприяло відродженню в повоєнні роки теорії природного права, а негативне ставлення до расизму призвело до поширення ідеї про невідчужуваність природних прав людини незалежно від походження, кольору шкіри, майнового стану тощо.

Саме після Другої світової війни принципово оновилися інституційні механізми захисту прав людини – вони перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав, а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, заснованого на повазі до основних прав і свобод людини. Як зазначено в преамбулі Статуту Організації Об'єднаних Націй, держави, що його підписали, сповнені рішучості «позбавити майбутні покоління від лиха війни, що двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе», та «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особи, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Логічним продовженням розвитку цієї ідеї стало прийняття 10 грудня 1948 року Загальної декларації прав людини, яка має своїм завданням сприяти створенню «такого світу, в якому люди будуть... вільні від страху та нужди», а права людини охоронятимуться «силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення» (Преамбула Загальної декларації прав людини).

Разом із тим, намагання забезпечити належну реалізацію прав і свобод людини проявилися не лише на глобальному, але й на регіональному рівні. В Європі, яка найбільше постраждала внаслідок війни, було ініційовано інтеграційні процеси, початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року. У документах, прийнятих на цьому Конгресі, містився заклик до створення політичного та економічного союзу європейських держав, що повинен спиратися на Хартію прав людини та Суд, який би здійснював контроль за її дотриманням. І вже через рік, 5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні, було підписано Статут Ради Європи. Метою новоствореної міжнародної організації стало «досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу», причому кожен член Ради Європи «обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією, і має щиро та ефективно співпрацювати у досягненні мети Ради» (ст. 1 і ст. З Статуту Ради Європи).

Для того, щоб проголошувані європейською міжнародною спільнотою гуманістичні ідеї, в центрі яких були права та гідність людини, не залишилися лише декларативними гаслами та мріями, а отримали своє життя та ефективну реалізацію, необхідно було, по-перше, оформити їх у відповідних нормативних документах, і по-друге, уторити міжнародну установу, яка б змогла встановити режим дотримання та розвитку прав людини в Європі.

Дев'ятнадцятого серпня 1949 року на засіданні першої сесії Консультативної Асамблеї Ради Європи (10 серпня – 8 вересня 1949 року) виступив П'єр-Анрі Тейтжан з доповіддю, в якій він окреслив проект майбутньої Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція). Відповідно до проекту Конвенція повинна була не лише закріпити низку прав і свобод людини, але й створити Європейський суд з прав людини, який би мав право анулювати рішення урядів, законодавчі, адміністративні та судові заходи, які явно суперечать гарантованим правам, та Комісію, що мала б здійснювати попередній відбір справ для їх подальшого розгляду в Суді. Заслухавши доповідь П'єра-Анрі Тейтжана, Асамблея вирішила доручити доопрацювання даного питання Комісії з правових питань.

Ця Комісія уточнила перелік прав і свобод, які повинна закріпити Конвенція, та повноваження контрольного механізму Конвенції, передбачивши, зокрема, можливість подання заяв про порушення прав і свобод приватними особами. Власне, це й зумовлювало потребу в створенні окремого Європейського суду з прав людини, адже до компетенції Міжнародного суду ООН входив лише розгляд справ, сторонами в яких виступали держави.

Доопрацьований Комісією з правових питань проект розглядався на засіданні Консультативної Асамблеї з 5 до 8 вересня 1949 року, і після внесення деяких поправок його було схвалено 64 голосами (один голос - проти, 23 – утрималися від голосування) та відправлено до Комітету міністрів Ради Європи. Проте Комітет міністрів не наважився самостійно вирішувати долю даного проекту й направив його спочатку на розгляд експертів держав – членів Ради Європи (відбулося дві зустрічі експертів – з 2 до 8 лютого та з 6 до 10 березня 1950 року), а потім – на спеціально скликану Конференцію високих посадових осіб. Учасники Конференції після тривалих дискусій зрештою дійшли згоди щодо переліку та обсягу прав і свобод, який повинен міститися в Конвенції, а також вирішили визнати компетенцію Європейського суду з прав людини факультативною. Іншими словами, було сформульовано правило, згідно з яким обов'язковість юрисдикції Суду для кожної окремої держави-члена Ради Європи могла бути визнана лише після спеціальної заяви відповідної держави.

Сьомого серпня 1950 року Комітет міністрів схвалив проект Конвенції, підтримавши, проте, пропозицію Великобританії зробити факультативним і право подання індивідуальних скарг. Двадцять п'ятого серпня 1950 р. Консультативна Асамблея Ради Європи прийняла рекомендацію доповнити Конвенцію такими правами, як право власності, право на освіту та право на вільні вибори. Утім, не бажаючи далі зволікати з прийняттям Конвенції, Комітет міністрів направив ці рекомендації на доопрацювання експертам, а на підписання виніс текст, схвалений ним 7 серпня. Зрештою Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року. Дещо пізніше, 28 листопада 1950 р., у Парижі під текстом Конвенції поставили підписи представники Греції та Швеції.

За понад півстоліття, що минуло з часу прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вона багато разів змінювалася та доповнювалася Протоколами до неї. Перший з них було прийнято 20 березня 1952 року (набрав чинності 18 травня 1954 року), а останній (Протокол № 14) - 13 травня 2004 року (01.06.2010 набрав чинності для України).

Норми Конвенції та Протоколів до неї умовно можна поділити на три види: матеріальні, організаційні та процесуальні.

Матеріальні норми містяться переважно в Розділі І Конвенції та Протоколах №№ 1, 4, 6, 7, 12, 13 до неї, де встановлюється перелік гарантованих прав і свобод людини.

У Розділі І закріплено такі права та свободи:

• ст. 2 - право на життя;

• ст. 3- заборона катування;

• ст. 4 - заборона рабства та примусової праці;

• ст. 5 - право на свободу та особисту недоторканність;

• ст. 6 - право на справедливий судовий розгляд;

• ст. 7 - заборона зворотної дії кримінального закону;

• с г. 8 - право на повагу до приватного та сімейного життя;

• ст. 9 - свобода думки, совісті та віросповідання;

• ст. 10 - свобода вираження поглядів;

• ст. 11 - свобода зібрань та об'єднань;

• ст. 12 - право на шлюб;

• ст. 13 - право на ефективний засіб захисту;

• ст. 14 - заборона дискримінації, при здійсненні прав і свобод, викладених у Конвенції.

Перший Протокол до Конвенції поширив міжнародно-правові гарантії захисту на такі права:

• ст. 1 - право власності;

• ст. 2 - право на освіту;

• ст. 3 - право на вільні вибори.

Протокол № 4 закріплює наступні положення:

• ст. 1 - заборона ув'язнення за борги;

• ст. 2 - свобода пересування;

• ст. 3 - заборона вислання громадянина;

• ст. 4 - заборона колективного вислання іноземців.

Протокол № 6 зобов'язує держави-учасниці скасувати смертну кару, крім смертної кари за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни (ст.ст. 1, 2).

Протокол № 7 містить такі права та свободи:

• ст. 1 - процесуальні гарантії, які стосуються вислання іноземців;

• ст. 2 - право на оскарження у кримінальних справах;

• ст. 3 - відшкодування у разі незаконного засудження;

• ст. 4 - право не бути покараним або притягнутим до суду двічі;

• ст. 5 - рівноправність кожного з подружжя.

Протокол № 12 до Конвенції встановлює загальну заборону дискримінації (ст. 1).

Протоколом № 13 передбачено скасування смертної кари за будь-яких обставин.

Крім того, важливі матеріально-правові положення містяться в інших статтях Конвенції. Наприклад, у ст. 1 Конвенції передбачено, що «Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права та свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції». При цьому відповідно до вимог статті 53 Конвенції в редакції Протоколу № 11 (колишня ст. 60 Конвенції), «ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є».

Організаційні та процесуальні норми Конвенції, також, мають вагоме значення. Перші передбачають утворення, порядок формування та внутрішню структуру Європейського суду з прав людини (до 1 листопада 1998 року - ще й Європейської комісії з прав людини). Процесуальні норми визначають основні аспекти процедури розгляду справ Європейським судом з прав людини (а раніше - і Європейською комісією з прав людини), процесуальні права та обов'язки учасників процесу тощо.