Художнє життя

У контексті духовного життя України XIX ст. відбувалася ево­люція її художньої культури. У цей час розвивається як народна, так і професійна художня творчість. Народна художня творчість, пов'язана з прадавніми художньо-етичними ідеалами, продовжу­вала розвивати національні та самобутні основи. Це виявлялося у святково-обрядових явищах, у фольклорі, народному малярстві тощо. Щодо професійної художньої творчості, то в ній особливо яскраво проявлялися взаємовпливи української художньої куль­тури, яка спиралася на народні зразки творчості та європейські. Цьому сприяла та обставина, що багато українських митців здо­бували свою освіту за кордоном, і навпаки, художники Західної Європи жили і працювали в Україні.

У професійній творчості на той час існували однакові зі світовою художньою культурою художні течії (напрями) — класицизм, романтизм, сентименталізм, реалізм тощо. Тут був сформований тип митця, який втручається в соціаль­ні процеси, живе життям свого народу, намагається поліпшити його становище.

Література.

З кінця XVIII ст. (після виходу «Енеїди» І. Котля­ревського) починається новий етап у розвиткові літератури, який характеризується переважанням світської тематики, зверненням до реальних фактів життя і, головне, переходом на народну роз­мовну українську мову.

Літературний процес в Україні тієї доби характеризується бурх­ливим розвитком усіх родів літератури, поширенням жанрової системи, формуванням системи літературних стилів — романтизму, сентименталізму, просвітительського та критичного реалізму.

Сентименталізм на українському ґрунті представлений творами Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Божі діти», «Добре роби, добрей буде»).

Великого поширення набуває в українській літературі просвіти­тельський реалізм. Естетика Просвітництва в особі його найвидат-ніших теоретиків Д. Дідро та І. Лессінга висунула й обґрунтувала теорію міщанської драми, яка всупереч естетичним нормам класицизму стверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають представники третього стану — звичайні люди з їх щоденними інтересами і жит­тєвими конфліктами.

Утвердження нового погляду на народ, уведення в літературу народного героя як повноцінного об'єкта художнього зображення пов'язані були з великими труднощами. Тому однією з початкових форм цього утвердження став сміх. Новатором у цьому напрямку виступив І. Котляревський, поєднавши традиції класицизму, у його низовому бурлескно-травестійному варіанті, з новими ідеями про­світительського реалізму у своєму видатному творі «Енеїда». Простий народ стає головним героєм і подальших його творів (п'єси «НаталкаПолтавка», «Москаль-чарівник»).

Ідеї просвітительського реалізму знайшли продовження у творах П.П. Гулака-Артемовського («Справжня добрість», «Пан та Собака» таін.).

Слід відзначити, що сміх творів І. Котляревського і П. Гулака-Артемовського, зберігаючи в основному властивий бурлескові роз­важальний характер, набирає сатиричного звучання, поглиблює предмет зображення, виявляє діалектичну єдність життєвих явищ.

Розвиток романтизму на українському ґрунті йшов у боротьбі проти традицій бурлеску. Відстоюючи широкі можливості розвитку української літератури, романтики заперечують думку, ніби укра­їнською мовою можна писати лише бурлескні твори. Вони проголо­шують основним естетичним принципом народність і під впливом фольклору захоплюються художньою розробкою спогадів про геро­їчне минуле, казок і легенд.

Завдяки таким митцям-романтикам, як П. Куліш, М. Костомаров, Л. Боровиковський, А. Метлинський, В. Забіла, М. Максимович, у нашому письменстві утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, медитації, елегії. Проза збагатилася зразками романтично­го оповідання, історичного роману, а драматургія — жанрами іс­торичної драми і трагедії.

Загалом спрямування нової української літератури XIX ст. ви­разно реалістичне. З виходом у 1848 році «Кобзаря» Т.Шевченка пов'язане зародження в українській літературі критичного реаліз­му, принципами якого були правдивість деталей, типових характе­рів і типових обставин, увага до соціальної природи людини, під­креслення залежності вчинків від соціальних обставин життя. Ідея непримиренної боротьби проти соціального й національного гніту стала лейтмотивом усього творчого життя Т. Шевченка. Усі його поезії сповнені любові до рідного краю та народу. І якщо починав свою творчість Шевченко як романтик (балади «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Лілея», «Калина» та ін.), то пізніше в усіх творах наскрізно звучить гнівний протест проти поневолення, смі­лива критика панівного державного устрою (поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим...», «Неофіти» та ін.).

Услід за Т. Шевченком принципи критичного реалізму розви­вають у своїй творчості Л. Глібов, С. Руданський, Ю. Федькович, Марко Вовчок, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко та ін.

Засуджуючи обставини, породжені всією суспільно-політичною системою гноблення, письменники-реалісти, за визначенням І. Фран­ка, показували дійсність не тільки з її хибами, а й із «задатками ліпшої будучності», будили в людей «охоту до поправи тих хиб і віру в можливість поправи».

Саме на той час у літературі утверджується тип нової людини, яка не хоче покірливо зносити всі злигодні життя, а вступає в конфлікт з обставинами і бореться проти них. Поряд з окремими літературними героями, виразними індивідуальностями як Микола Джеря (у І. Нечуя-Левицького) або Чіпка (у П. Мирного) героєм багатьох творів постає народна повстала маса («Голодна воля» П. Мирного, «Борислав сміється» І. Франка).

Критичний реалізм розширив не тільки тематичні обрії україн­ської літератури, а й збагатив її новими жанрами. Провідними стають жанри громадянської лірики, політичної сатиричної поеми, соціальної повісті й роману.

На зламі століть в українській літературі формується нова гене­рація письменників, провідну роль в якій відіграють М. Коцю­бинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина. На думку І. Франка, нова генерація прагнула «цілком модерним євро­пейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». Вони своєю творчістю закріплювали переорієнтацію літе­ратури на новітні форми й засоби зображення, відбивали еволюцію основних типів художнього мислення (від описового натуралізму до імпресіонізму й психологічного неореалізму).

Під впливом ідей революційного народництва розвивається на­прикінці XIX ст. українська поезія, найяскравішими представни­ками якої були П. Грабовський та Леся Українка. Провідними мотивами її є свобода народу й особистості та громадянське призна­чення творчості письменника.

Таким чином, література XIX ст. відігравала значну роль у куль­турному житті України, була визначальним чинником у процесі національного відродження.

Театр.

У цьому ж дусі розвивається і національне театральне мистецтво, представлене на початку XIX ст. у формі кріпацького та аматорського.

Нову епоху мистецької української драми започаткував І. Кот­ляревський п'єсами «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». У Полтаві 1815 р. на кошти князя Лобанова-Ростовського було за­сновано аматорський театр, директором якого став І. Котляревський. У 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше — «Москаля-чарівника». Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка, М. Костомарова.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства український театр занепадає і відроджується тільки у другій половині XIX ст. завдяки творчій діяльності таких видатних митців, як М. Кропив-ницький, М. Старицький та Карпенко-Карий (Тобілевич), які запо­чаткували професійний театр в Україні.

Серед визначних п'єс корифеїв українського театру слід назвати: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Дві сім'ї», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «По ревізії» М. Кропив-ницького, «Бурлака», «Стотисяч», «МартинБоруля», «Бондарівна», «Хазяїн», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Не судилося», «Богдан Хмельницький», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями» М. Старицького.

Видатними акторами того часу були М. Садовський, П. Сакса-ганський, М. Заньковецька, А. Максимович, М. Садовська-Барілотті, Д. Мова, О. Маркова, О. Вірина, М. Маньківська, Л. Ліницька.

Кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили великі трупи, сформовані наприкінці століття: М. Са-довського (1888-1898 pp.), M. Кропивницького (1894-1900 pp.), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890-1909 pp.).

У Галичині український театр починає своє життя з другої по­ловини XIX ст. На той час виникли три українські театральні цен­три: Львів, Коломия, Перемишль. Для театру працювали І. Віто-шинський, Й. Левицький, М. Полянський, С. Петрушевич та ін.

У Львові 1864 р. був створений перший український театр з постійною трупою «Руська бесіда», яку очолив Омелян Бачин-ський. Репертуар театру ґрунтувався на п'єсах наддніпрянських авторів — І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка. Згодом існували й плідно працювали трупи Т. Романовича, І. Біберовича та І. Гриневецького.

Слід відзначити, що український театр того часу був музично-драматичний, міцно пов'язаний з усною народною творчістю; він підносив побутову оповідь про характерні події народного життя до рівня яскравого, небуденного явища, тобто робив «правду життя» елементом театрального дійства.