Давня Палестина

На захід від Дворіччя, неподалік від Східного узбережжя Середземного моря і на північний захід від Аравійського півострова, між горою Синай та річкою Йордан знаходилася Давня Палестина. її історія є історією семітських, за походженням - скотарських племен. Сучасні науковці вважають, що приблизно у XII ст. до н.е. дві групи цих племен - ізраїльтяни (північна група) та іудеї (південна) -повністю оволоділи більшою частиною території Палестини, винищивши або асимілювавши корінне населення (ханаанеїв). Перехід до землеробства, до осілого побуту, розвиток ремесла та торгівлі призвели до розпаду родового устрою і формування рабовласницького суспільства. Цей процес завершився, як припускають, на межі XI і X ст. до н.е. утворенням Ізраїльсько-іудейського царства (царі Саул, Давид і Соломон), яке у 935 р. до н.е. розпалося на дві самостійні держави. Ізраїльське царство було завойоване і знищене ассирійцями 722 р. до н.е., а Іудейське - у 586 р. до н.е. пережило навалу вавилонян. Цар Навуходоносор II розорив столицю Іудеї - Ієруса-лим, а населення країни розселив по різних регіонах своєї держави. Після падіння Нововавилонського царства 538 р. до н.е. перський цар Кір II дозволив іудеям повернутися до Палестини і відбудувати Ієрусалим. Тоді керували країною жерці на чолі з первосвящеником. Перське панування швидко змінилося греко-македонським. У середині II ст. до н.е. Іудея на деякий час повернула собі незалежність (за династії Хасмонеїв), але в 63 р. до н.е. потрапила під владу Риму, з яким перебувала спочатку в союзницьких відносинах. В 70 р. н.е. після невдалої спроби скинути чужоземне іго Ієрусалим було зруйновано військами імператора Тіта. Більшість євреїв розсіялися по інших державах. Ця подія стала кінцем давньоєврейської культури.

Основою цієї культури була монотеїстична релігія з єдиним богом, найпоширенішим з імен якого було табуйоване ім´я Ягве ("сущий", "присутній"). На своїх початках це типова національна релігія^ яка пов´язувала свою догматику з уявленням про богообраність одного народу. Єврейський Ягве мало схожий на жодного з богів чи богинь давніх Єгипту, Месопотамії або Фінікії. Він - єдиний Вседержитель, войовничий і надзвичайно вимогливий до свого творіння, справедливий як у своїх каральних присудах, так і в дарованих благах, ніким не бачений, але всюдисущий, володіє як смертю, так і життям. Він грізний і милосердий, як створена ним природа. Недарма цей образ в різних обставинах ототожнюється з діаметрально протилежними стихійними явищами, в яких це божество являє свою могуть і волю людям.

Головна писемна пам´ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт (нерідко вживають форму "Заповіт", що не зовсім виправдано). До складу Старого Завіту входять три великих цикли: Тора ("Закон") або П´ятикнижжя, - п´ять хронікально-законодавчих книг (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону), створення яких приписують Мойсею; Пророки - розділ, до якого входять давні хроніки (Книга Ісуса Навина, Книга Суддів Ізраїлевих, Книги Царств), а також власне пророчі твори, написані чотирма "великими" (Ісайя, Ієремія, Ієзекіі´ль, Даниїл) та дванадцятьма "малими" (Осія, Іоїль, Амос, Іона, Йов, Наум та ін.) пророками; Писання -зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами (гімни, псалми, Притчі та Премудрощі Соломонові, лірична поема "Пісня пісень", деякі хронікальні тексти).

Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини.

У книзі Буття (назва вже зі слов´янського перекладу) розповідається про створення світу та людини, про перших людей і всесвітній потоп, що поглинув грішне людство. Біблійний міф про потоп близький до вавилонських переказів. Але в поемі про Гільгамеша йдеться про стихійне лихо, за щось наслане на людей богами, які не можуть між собою про все домовитись. Ягве ж карає грішників і рятує праведного Ноя (відповідає месопотамському Ут-Напішту), його домочадців та "насіння землі" - "кожної тварі по парі". З 12-ї глави книги починається історія обраного Богом народу. Героями повіствування стають так звані "патріархи" - Авраам, Ісаак, Яків, Йосип.

Героєм наступної книги, Вихід, є Мойсей, який вивів народ єврейський з "єгипетської неволі", щоб повести його до "землі обіцяної". Через Мойсея Ягве проголосив славнозвісні десять заповідей, які стали основою не тільки іудейської релігії, етики, права та моралі, але й, у християнізованому вигляді, подальшої європейської культури: хай не буде в тебе інших богів; не зроби собі кумира; не вимовляй імені Господа даремно; святкуй день суботній; поважай батька і матір своїх; не вбивай; не займайся перелюбом; не кради; не будь неправдивим свідком; не бажай майна і нічого з того, що належить ближньому твоєму.

Три інших книги Тори присвячені різним приписам, що регламентували життя іудея. Тут йдеться про суспільне і сімейне життя, господарчу та духовну діяльність, особливості культу.

У хронікальних текстах другого розділу Старого Завіту розповідається про обставини завоювання єврейськими племенами Палестини, створення ними державності, царів ізраїльсько-іудейських, численні переступи проти віри і подвиги за неї, боротьбу народу з багатьма загарбниками.

Унікальним явищем є давньоєврейська пророча література. Вона зберегла для нас форму і дух пророчого руху - своєрідного суспільногофеномену, що був осереддям духовного життя євреїв у кризову епоху (Vni-VI ст. до н.е.). Пророк промовляв від імені самого Ягве, був готовий на будь-які гоніння, аби лише виконати покладену на нього місію.

Голос пророків - це насамперед голос морального сумління. Всі учасники пророчого руху рішуче критикують людей заможних, сильних світу цього пануючі навколо розбрат та чвари. Та все ж пророки споді-´• валися на те, що людей можна переробити, що зрештою надійде очіку-? ваний мир та спокій. Пророк Ісайя мріяв про ті часи, коли люди "перекують мечі свої на орала, і списи свої- на серпи; плем´я на плем´я не здійме меча, більш не будуть навчатися воювати! Тоді вовк буде жити разом з ягням, і поряд з козеням ляже барс; будуть разом теля, лев та віл, і маля їх поведе". Пророк Даниїл разом з іншими провіщав прихід месії - Сина Людського: "Побачив я потому у нічних видіннях: ось у хмарах небесних йшов нібито Син Людський, прийшов до Предвічного і ТІривели Його до Нього. І було Йому дано владу, славу та царство, щоб усі народи, племена і язики слугували Йому; влада Його - влада вічна, яка не скінчиться, і царство Його не перестане".

До ліричних частин Біблії належать псалми Давидові (150 пісень духовного змісту) та "Пісня пісень". Згідно з традицією, її автором вва-.жається цар Соломон. У "Пісні пісень" відчувається вплив давньоєгипетської поезії. Головні діючі особи твору - двоє закоханих. Вона - дів-чина-пастушка на ім´я Шуламіт (Суламіф). Він - юнак, якого називають то пастухом, то царем. Автор розповідає про зародження почуттів у обох молодих людей і силу їх любові. "Пісня пісень" - гімн на честь кохання. "Поклади мене, як печатку, на серце своє, - звертається дівчина до нареченого, - як печатку, на долоню твою, бо міцне, ніби смерть, кохання, немов пекло, тяжкі ревнощі!" Поему тлумачили алегорично: як любов між Богом і вірною паствою. Від "Пісні пісень" як зразка ліричної творчості відштовхувалися поети багатьох більш пізніх культур.

Неможливо переоцінити той величезний вплив, що мала старозавітна Біблія на культуру Європи та й цілого людства, її тексти визнані священними книгами сучасних християнства та іудаїзму. Образи та сюжети знаходимо в творах видатних діячів культури різних країн та народів: Дайте і Мільтона, Байрона і Пушкіна, Шевченка і Франка, Рубльова і Мікеланджело, Леонардо да Вінчі і Рафаеля, Рембрандта і Рубенса, Булгакова і Далі, Баха і Березовського, Шуберта і Лисенка та багатьох ін.