З 7 на 8 червня

Слухай, Ніко, можеш принести щось поїсти?

Дівчинка, як і позавчора, сиділа на моєму ліжку. Вона радо кивнула і навшпиньках в темряві пішла до кухні. Повернулась із кавалками хліба і сиру.

Я аж слину проковтнула разом з язиком. Ми роздерли на шматки хліб, мов звірі, поділилися і почали жувати.

Фух! Я відкинулася на подушці.

Вона тихо засміялась. Звісно, вона теж полюбляла їсти вночі.

Гарно було на дачі? запитала я.

Гарно. Ми спали в гамаках! А що робила ти?

Я замислилась, як відповісти на це складне запитання. Нічого вигадувати я не хотіла.

Я знайшла людину, в яку закохалася з першого погляду, сказала я.

Ви одружитесь? з тривогою запитала вона.

Ми не можемо одружитись, сказала я.

Чому?

Тому що… Я не знала, як відповісти їй на це запитання, і замовкла.

Вона прискіпливо дивилась на мене, і її очі світилися в темряві, мов у кішки.

Чому, чому???

Тому що зараз я для нього надто маленька… сумно посміхнулася я і поворушила її волосся. А потім, коли я виросту, він буде для мене надто дорослим…

Хіба це заважає любити? здивувалася вона.

Цим запитанням вона загнала мене в кут. Я мовчала. Вона притислась до мене і прошепотіла в саме вухо: Я тобі теж скажу дещо… Ярик, дурний, думає, що одружиться зі мною, коли виросте. Він вчора сам про це сказав. Але я розкрию тобі секрет: коли я виросту, то одружуся тільки з Богданом Ігоровичем!!! Знову цей Богдан Ігорович, з жахом подумала я, але спробувала не виказати жодним рухом своєї огиди чи здивування, хоча це повідомлення мене неприємно кольнуло, аж холод пішов до шлунка. Якомога спокійніше я сказала: Але ж він надто дорослий. Коли ти виростеш, він, певно, вже… Ну, розумієш? Його вже може не бути на світі… Вона вмить сильно вхопила мене за обидві щоки, стисла так, щоб я не могла більше вимовити ані слова. Ні! Ні, сказала вона, не кажи так! Я злякалась, що засмутила її, і поквапилась відступити: Це я сказала, не подумавши. А цей Богдан Ігорович знає про твої плани? Звісно, ні, зітхнула вона. Мені хотілося дізнатися якомога більше. Одне запитання нестерпно мучило мене: якщо припустити, що цей блазень в чорному капелюсі дійсно не має до моєї вади жодного стосунку, то хто тоді? Адже я пам'ятаю цю чорну тінь і свій жах, відчай, огиду, істерику цілий букет почуттів, що вилились у душевну руйнацію. Згадаю навіть липку кров на своєму обличчі і долонях… Але тепер, коли Ніка так спокійно і з такою ніжністю говорила про винуватця всього цього, я нічого не могла збагнути. Невже він міг бути таким підступним розповідав байки, дурив безборонній дитині голову, аж доки не досяг своєї мети? Ну от бачиш, сказала я, якби він знав про твої плани, він би посміявся.

Напевно, що так, серйозно відповіла вона і знову додала те саме: Але хіба це заважає любити?

Добре, мабуть, я чогось не розумію, зітхнула я. Дозволь, я завтра сама познайомлюсь із твоїм другом ближче. Можна?

Можна.

А де він мешкає? Ти була в нього? Про це я запитала з деяким острахом, боячись почути впевнену відповідь, адже в голові попри мою волю малювалися огидні і жахливі картини зваблення дитини в лігві самотнього збоченця.

Ніка назвала адресу це був будинок за квартал від нашого і додала:

У нього на вікні стоїть порожня клітка в ній жила канарка. Потім померла. А клітка досі стоїть…

Принаймні тепер я знала, де його шукати, куди викликати міліцію.

Але зараз ніяких підстав для того я не мала.

Що ж, почекаємо…

З'їдений похапцем бутерброд робив свою справу мене почало хилити на сон, голос дівчинки долинав мов крізь вату, її фігурка розпливалася перед очима, тоншала, перетворювалась на дим. Натомість бачила обличчя Івана, потім сповнені смутку очі Томочки, відсторонену посмішку Миросика, потім знову відчувала на своєму гарячому чолі дитячу руку: «Ти така гаряча. У тебе температура?..» Голоси…

Це голос мами: «Ти така гаряча…», ні: «Вип'єте зі мною?»…

ЙОГО голос: «Я знав, що ти коли-небудь прийдеш…»

Голоси бриніли у вухах, наповзаючи один на інший.

…є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа…

…ви коли-небудь розмовляли з Богом?

…ми спали в гамаку!!!

…хіба це заважає любити?..

Я поринула з головою в море гарячої ртуті, кожна краплина якої відскакувала від пальців, перетворюючись на купу дрібних щільних кульок.

У кожній знущально посміхався відбиток мого викривленого обличчя.

Ніко! Хочеш, я розповім, що буде з тобою? Зовсім скоро, якщо я зараз не допоможу тобі? Не буде ніяких фей, метеликів і добрих гномів! Так що гартуйся вже зараз. Вже за пару років… дай-но пригадаю дату… ти лежатимеш на підлозі загальної спальні на дванадцять ліжок побита і накрита мокрим простирадлом.

І нікому про це не розкажеш, адже розказати це розписатися у власній слабкості, краще по черзі вбити противників. Повільно і по черзі. Але тобі це не вдасться, адже тебе переведуть до іншого інтернату, потім до школи. Інтернат це фронт, де все зрозуміло одразу, школа «мирне життя», в якому важко визначити своїх ворогів.

Ще?

Буде купа стосунків. Ти завжди будеш пертися на ті проіржавілі перетинки і стрибати з них вниз головою. Потім отримаєш все, принаймні так тобі буде здаватися, візьмеш свій реванш у життя. І для тебе настане суцільне «теперішнє», без жодних сентиментів. І тобі стане тісно, адже ніхто не задоволений тим, що відбувається в «теперішньому часі». В тому даному сьогоденні, котре майже завжди здається суцільним хаосом, безладом і цілою низкою невирішених питань.

Усе теперішнє темне і миготить перед очима, як зіпсований екран телевізора. Щоденно ми намагаємось упорядкувати у своїй голові все, що відбувається, потрактувати так, як можемо і вміємо, так, як нас вчили, розікласти все по полицях. Але «по полицях» розкладається лише минуле і майбутнє. Минуле тому, що в ньому вже все відомо. Його можна прикрасити так, як хочеться. Адже хто перевірить, чи так воно було насправді? Свідків немає… Майбутнє розкладати приємніше, адже воно з царини мрій, фантазій і перспектив. У ньому ти завжди на коні і завжди приймаєш вірні рішення. Байдуже, що ніколи їх не виконуєш. Адже майбутнє в певний час стає теперішнім тим же хаосом і тією ж низкою запитань. А як бути, коли минуле стає теперішнім, але все одно ти не можеш використати в ньому набутий досвід? Аж доки станеш перед вибором: вбити цю маленьку дурепу і лишитися тут з тим, на кого так давно чекала, чи зникнути самій? Іншого вибору немає «Болівар не витримає двох»... І це вже цілком зрозуміло: тобі дано один шанс на кілька днів.

І один вибір: має лишитися хтось один. Відчуєш це шкірою, хоч ніхто тебе про це не попереджав…

Що ж мені робити, Ніко?

Посадити тебе в те авто 13 червня, і «гуд бай», а самій перескочити через твоє дорослішання? Почати все звідси? З тієї кімнати на вулиці Жовтневій, де лишилася моя душа.

Якщо я вирішу саме так, ніхто не заборонить мені розпорядитися своїм життям!

…Ніко, може, тобі краще померти?..

Червня

…Прокинулася від власного стогону.

Подушка мокра. Я плавилась в гарячому ліжку, мов свічка. У вікно світило сонце. Кімната була вибілена його немилосердними променями.

В очах стрибали «мушки» та інтеграли, голова важка, наче кавун.

Двері кімнати ледь чутно відчинилися.

Увійшла жінка-Весна.

Я з подивом побачила, що у неї в руках таця, на якій пляшка з оцтом, клаптик марлі, склянка води і тарілка з манною кашею. Що це таке?!

Хотіла підвестися, але сил не було навіть ворухнутися.

Жінка заспокійливо махнула рукою, мовляв, «лежіть, лежіть», і присіла на край ліжка. Намочила марлю в оцті і почала обтирати моє чоло і плечі. Одразу стало прохолодніше. Потім вона простягнула кілька пігулок і допомогла запити їх ковтком води.

Ви нас налякали, сказала вона. Позавчора Віра сказала, що у вас жар. Ви кричали… Ми хотіли викликати «швидку», але, самі розумієте, треба документів… Думка про «швидку» і документи одразу поставила мене на ноги, я нажахано замахала руками ні, тільки не лікарня! Але приголомшило інше. Що значить «позавчора»?! скрикнула я. Яке сьогодні число? Десяте червня, посміхнулася жінка. Ви проспали майже півтори доби. До того ж у вас температура. Тепер вам треба поїсти.

Вона взяла тарілку і ложку. Невже збирається мене годувати?

Каша була трохи підгорілою…

Зовсім трохи. Але я добре пам'ятала цей запах запах підгорілої каші.

Вона завжди забувала вчасно зняти її з вогню.

Я слухняно відкрила рота і…

І сльози покотилися по моїх щоках.

Вона злякалась, відсторонилась.

Що з вами?

Н-н-нічого, в-в-вибачте. Таке зі мною трапляється… ледь змогла вимовити я. Певно, перепрацювала…

Вона сунула мені до рота ложку з кашею і звичним рухом провела нею по губах, прибираючи з губ невидимі крихти, зовсім як у дитинстві.

Збоку все виглядало так молода жінка годує свою старшу подругу чи сестру. Але переді мною не було дзеркала, щоб побачити це збоку. Відчувала все зсередини.

Бачила її ніжні тонкі руки, схилене схвильоване обличчя, хвилю світлого волосся, що світилось на сонці, кілька зворушливих веснянок (виявляється, у неї були веснянки!) на носі. Слухняно відкривала рота, разом з кашею ковтаючи ще щось гаряче, невимовне. Зараз їй двадцять сім. Отже, менше ніж за півроку життя круто зміниться. І закінчиться через двадцять три… Наші шляхи розійдуться за рік, адже для мене почнеться інтернат, потім ненависна школа, гуртожитки. Вона втратить зі мною будь-який контакт, почне пити, аж доки її співмешканець, якого я намагалась уникати, адже між нами існувала стійка ненависть, знайде її мертвою у ванній. Він відтягне її в загальний коридор на більше у нього не вистачить ані сил, ані здорового глузду, адже буде вщент п'яний. Я в цей час перебуватиму за кордоном і дізнаюся про все лише за пару тижнів. І ніколи вже не побачу. Але зараз, в цю мить, вона була зі мною такою, якою я її не знала: юною і гарною, з веснянками на носі... Гарячий клубок у горлі вже не давав мені дихати. Я взяла її руку за зап'ястя, вийняла з неї ложку, поклала назад в тарілку, притягла руку до себе, погладила і припала губами, вкладаючи в цей поцілунок все своє вибачення, котрого не встигла попросити.

Її очі розширились. Вона висмикнула руку.

Тарілка перевернулася, ложка задзеленчала по підлозі, а її голос в моїй голові:

Ви!! Ви... І не думайте!!!

Вона задихалася, хапаючись за комір свого халатика.

Скочила з ліжка, кинулась до дверей.

Вже на порозі обернулася до мене палаючим від гніву обличчям:

Майте на увазі я не по ЦИХ справах!!!

І, трохи віддихавшись, додала офіційним тоном:

І ще одне. Ви просилися до середини червня вже майже середина!

Вона з гуркотом зачинила двері.

Я принишкла.

Мене паралізувало від сорому. Якби могла кинулась би в кінець двору, ЗА межі всього цього абсурду, й ніколи б не поверталася!

Але я лежала гола і закам'яніла під вологим простирадлом і кров стукала у мої скроні я чула тільки шум в голові.

Звісно, що ще вона могла подумати?!

Мабуть, я б подумала те саме...

Мені час забиратися звідси, це вона досить чітко дала зрозуміти. Тому треба опанувати себе ще на кілька днів. Як кажуть, позичити очі в Сірка і протриматися до кінця.

Слух почав поволі повертатися, кров уже не так вирувала, розколюючи голову навпіл.

Я прислухалась до розмови, що долинала з кухні. За сніданком вони обговорювали мене, голоси були неприязними і різкими.

Мені це не подобалось з самого початку! говорила вона. Мало того, що взяли її як квартирантку, так вона ще хоче в ліжко затягти! Збоченка якась! Я таке вперше бачу. І, чесно кажучи, розгубилась. А ти не перебільшуєш? пролунав його голос. Ти у нас дівчинка з фантазією… Та куди перебільшувати! Я ж кажу: вхопила мою руку і давай… Якби не вирвалась точно кажу: затягла б в ліжко!

А ти і рада!

Кретин! Який же ти кретин. Я поки що нормальна людина! Це, може, ти був би радий… Май на увазі, я бачу, як ти на неї дивишся!

Знову починаєш?

Ти перший почав.

Я скоро збожеволію від твоїх істерик!

А що я такого сказала?! Що?

Повторити?..

Все, що ти можеш повторити, я вже чула. Облиш. Зараз не про те йдеться.

А про що?

Про те, що мені ця квартирантка не подобається. Яке таке майбутнє вона планує? Ти чув про таку науку?! І, до речі, не хотіла тобі говорити, але Вєрка бігає до неї в кімнату! Чого вона її вчить?! По-моєму, треба в міліцію заявити. Віддамо їй ті джинси і касети нехай задавиться! і напишемо заяву. Нехай перевірять, хто вона така! Така перспектива мене зовсім не влаштовувала. Звідки сили взялися я рішуче підвелася, натягнула джинси і вже досить брудний топ, розчесалась, навела на обличчі «бойове розфарбування». Рвучко розчахнула двері і увійшла до кухні з суворим діловим виглядом. Вони принишкли, мов діти.

Доброго ранку, сказала я. Дякую за турботу. У мене сьогодні і завтра важливе засідання. Певно, знову залишусь в інституті. Сподіваюсь, потерпите ще кілька днів?

Я суворо посміхнулась, і вони зніяковіли, напружено гадаючи, чи чула їхню розмову. Розтягли губи у вимушених відповідних посмішках.

Живіть… промовила вона, не дивлячись мені в очі. Але скоро ми вирушаємо у відпустку, тож самі розумієте…

Так, звісно! Я вас не затримаю. Мені лишилося три дні.

Я махнула рукою і пішла до виходу.

Вони дивились мені в спину і мовчали.

Певно, не сьогодні-завтра доведеться відповідати, хто я така і якими справами займаюся. І тут вже джинсами та касетами не відкупишся!

Вийшла у двір з тим же відчуттям, з яким щоденно втікала з дому Ніка. Відчула полегшення і належність лише самій собі.

Напливами поставали переді мною картини, котрі я ще не могла з'єднати в одне ціле.

…Ось нас семеро. Семеро дівчаток, що сидять на лаві неподалік від арки і лузають насіння, переповідаючи кожна по-своєму якийсь індійський фільм про любов. Говорять про те, звідки беруться діти і яким чином цілуватися, аби не потрапляти носом у ніс, адже це виглядає кумедно. Про те, як добре було б вирости і вийти заміж за індійця, що має слонів і живе в палаці.

Точно так воно і було!

Я згадала, як ми голосно обговорювали ці теми, бовтаючи ногами і загрібаючи ними пил упереміж із купою чорно-білих лушпайок.

Незнайомця побачили одразу, щойно він з'явився в тіні арки, що вела в наш двір. Він був одягнутий в довгий чорний плащ і капелюх з широкими крисами, з-під яких вітер висмикував доволі довге сиве волосся. Незнайомець ішов, уважно розглядаючи нас. І посміхався.

Ми сильніше забовтали брудними п'ятами, з цікавістю зиркаючи на перехожого. Після перегляду індійського фільму кожен незнайомець здавався нам романтичним і таємничим прибульцем з іншого великого! світу. Кожен ніс за плечима шлейф пригод.

Коли він наблизився, ми загигикали. Ми хотіли, аби він швидше проминув, тоді ми змогли б дати волю своїм фантазіям, висунути версії щодо його життя, позмагатися у спостережливості, обговорити його одяг і зачіску. Але незнайомець зупинився навпроти лави і почав розглядати нас так само, як ми роздивлялися його. Ми зніяковіли. Припинили бовтати ногами і випльовувати лушпайки. Я навіть ковтнула одненьку… Він пройшов повз наш ряд, як уздовж овочевого прилавку. Ніби товар вибирав ось помідор, ось кавун, ось лимон.

Ковзнув таким поглядом по Марині, Соні, Галі, Свєтці, Ольці, Павлині…

Зупинився переді мною і почав розгойдуватись на п'ятах назад-вперед, з усмішкою спостерігаючи, як я давлюсь лушпайками, аби не сплюнути їх йому під ноги.

Шкода… нарешті промовив він тихо.

Так тихо, що його могла чути лише я, і те дослухаючись. Я знала, що спілкуватися з незнайомцями погано і небезпечно, але усе ж таки напружила слух, бо від незнайомця гарно пахло і голос у нього був зовсім не такий старий, як його волосся…

Шкода… знову промовив він.

В цю мить птахи з галасом здійнялися з дерева, а я аж підскочила на лаві настільки цікаво було почути, про що він шкодує, щоб потім розповісти це подругам.

А він пробурмотів щось тривожне і незрозуміле.

Парочку сторіч тому за тебе змагалися б найкращі лицарі світу, віддаючи за один твій погляд все своє багатство, сказав він. А нині ти сама будеш заробляти на себе у поті чола свого, не розуміючи, наскільки багата. Адже ти не схожа на інших. Що за несправедливість?! Але тобі воздасться. За ці сині вогні, якими ти блимаєш, зупиняючи човни… Я б украв тебе, але надто старий для пригод. Ніколи нічого не бійся. І шукай своїх.

Він швидким рухом поклав руку на мою голову, потріпав по маківці і пішов далі, похитуючи головою, ніби продовжував говорити сам із собою.

Я не знала, що робити, як поводитись, і виплюнула цілу купу насіння собі під ноги. І помчала додому, аби уникнути розпитувань завмерлих від цікавості дівчат.

Відчувала, що в мені щось змінилося, і не могла зрозуміти, що саме. Дорослий незнайомий чоловік говорив зі мною, і кожне слово було схоже на дотик, що ним він майстерно перебрав усі мої нутрощі, лишивши їх світитися всередині тіла, мов я стала прозорим морським світляком.

Звідтоді я почала стежити за собою, ніби в мені дійсно оселилася інша людина спостерігач і літописець моєї «інакшості».

Спочатку ретельно досліджувала, чи не помиляюсь, обережно розпитуючи подруг про те, чи відчувають вони те саме, що відчуваю я.

Зі здивуванням, яке згодом проминуло, я дізнавалася, що ніхто з них…

…не бачить карту світу на корі старих дерев,

…не чує музики, коли довго лежить навзнак, дивлячись в небо (власне, ніхто з моїх подруг так і не робив),

…не розмовляє з водою,

…не шукає серед опалого гілля чарівну паличку,

…не нанизує стиглі вишні на нитку перед тим, як їх з'їсти, тримаючи високо над собою, щоб бачити, як від них відходить червоне сяйво,

…не пив росу з листя латаття,

…не вітається з дощем,

…не обмазує білою глиною ноги, вдаючи, що це чарівні чоботи,

…не розглядає свої пальці на нозі, котрі (якщо довго дивитися!) нагадують окрему істоту,

…не відчуває шаленого безупинного тремтіння всередині, коли ходить краєм моря,

і нападів щастя, котре пронизує тебе гарячими променями навіть тоді, коли на вулиці йде дощ…

Вирости і вийти заміж ось дві мети, які мали мої подруги: Марина, Соня, Галя, Свєтка, Олька, Павлина...

Навіщо, питала я, і вони відповідали: щоб надягати нарядні сукні на свята, йти по вулиці поруч із чоловіком, готувати вечерю і щороку знаходити на городі немовлят.

А потім?

Потім сидіти на німецькій тахті під телевізором, потім померти. Як всі…

Я дослухалась до себе першим шаром у мене теж йшла така картинка: я йду вулицею в новій кримпленовій сукні, готую вечерю і знаходжу малюка під розлогим листям капусти.

Але крізь цю картинку, мов крізь молочний туман, який з кожним днем мого життя танув, бачилось інше: моря і океани, верхівки гір, звивисті стежки, що, мов маленькі струмки води, впадають у ріки доріг, а потім у траси, по яких мчать автомобілі до незнайомих великих міст. Я сто разів уявляла, як сідаю з тим сивим незнайомцем на човен і переді мною відкривається інший світ. А ще, зізнаюсь, я часто думала про смерть. Вірніше, про те, що буде, якщо я помру просто завтра? Тоді не буде ні морів, ні далеких міст, ані гір зі звивистими стежками. Нічого не буде. Навіть кольорової сукні, в якій ходитиму вулицями. Але, думала я, якщо моє життя лише ходіння вулицями поруч із невідомо ким і обробляння капустяних грядок і більше нічого, то яка різниця, коли я помру, завтра чи через п'ятдесят років?

Одне слово, звідтоді я почала мучитись невідомо від чого.

Мені хотілося всього і разом. Я йшла на річки і на все горло виспівувала якісь одній мені зрозумілі фуги, на які реагували лише тлусті качки, а потім падала в траву і спостерігала, як спішать додому мурахи…

Я квапилася всотати і закарбувати в собі той маленький світ, в якому жила, і там, всередині, зробити його великим і значущим, доки ще є час.

Доки є час…

Можливо, я вже тоді знала, що час спливає швидко, а головне змиває зі своїми хвилями всю казковість дитячого існування. А натомість приходить реальність, в якій Чарівний Незнайомець перетворюється на підступного збоченця, люблячі батьки на звичайних обивателів, а дар всеохоплюючої любові на непримхливу нерозбірливість.

...Я знову стояла на порозі темного під'їзду перед острівцем яскравого світла, на який мала ступити ще з більшим острахом, ніж раніше.

Насправді ж я стояла перед дилемою: викинути з сумки капець і кинутись назад, до старого дерева, за яким побачу багатоповерхівки нового району, чи вийти за арку, де переді мною знову постане багато запитань.

У дворі чувся дитячий галас. Бачити Ніку зараз я не могла і не хотіла. Надто підступними і безсоромними були мої нещодавні міркування: посадити її в те авто і дати померти. Щоб лишитись тут самій.

І надто гострим був жаль до скорих змін в житті. Адже у нас лишалося усього кілька днів.

Я низько схилила голову і швидко попрямувала до арки. Я знала, якщо вона мене помітить одразу кинеться назустріч.

А мені немає, що їй сказати. Поки що немає…

На моє щастя, дівчинка знову висіла догори дригом на пожежних сходах і спідничка спадала їй на обличчя. Отже, вона мене не помітила. І я вискочила за арку.

Старий капець «працював» безвідмовно я знову мала вихід в сусідні дворики.

І почала шукати той з будинком, у вікні якого стояла порожня клітка…

Йшла дворами, розглядаючи вікна, і думала про ту зустріч із Незнайомцем.

Можливо, я її вигадала, мов казку. Адже читала завжди багато і завжди порівнювала себе з якимись героїнями, примірюючи їх до себе, мов вишукані сукні чи робочі роби. Одні з них були затісними, в якихось почувалася добре, а інші приростали до шкіри і ставали нею.

Але до чого тут Незнайомець?

І чи був він тим самим Богданом Ігоровичем, з котрим товаришувала моя дівчинка? І що він хотів від неї?

Я вийшла на подвір'я воно було третім після нашого, де на вікні другого поверху побачила те, про що говорила Ніка, порожню клітку. Сіла навпроти будинку. Спіймала себе на думці, що вираховую кожен крок, мов у шаховій партії, хоча граю лише сама з собою. Заради чого прийшла до цього вікна? Познайомитись із кривдником? Знешкодити його, щоб захиститись від майбутньої хвороби?

В глибині душі я розуміла, що схильна довіряти дівчинці. Але мусила все перевірити.

Якщо чесно, я вже страшенно хотіла додому. От поговорю з ним, викину капець і побіжу назад, до свого помешкання з «євроремонтом» і білбордом навпроти вікна «Купуйте італійську плитку зараз, завтра буде пізно!»…

Завтра дійсно може бути пізно, подумала я. Адже «час Х» невмолимо наближався. Думати про це було страшно. Не тільки через смерть Ярика, що її, невідомо в який спосіб, мушу відвернути.

Я сиділа і дивилась на вікно з мертвою кліткою, мов мисливець у засідці. Нехай би він сам вийшов зі свого лігва! Саме вранці старі люди зазвичай вирушають по магазинах, поки немає черг.

І він дійсно вийшов.

В тому ж самому капелюсі і довгому літньому, не дуже доречному в цю спеку плащі. Поозирався майже так само, як я, ніби мав ступити з човна на сушу.

Я перебувала на видноті, і його погляд одразу зупинився на мені, взяв на приціл і тримав кілька секунд, аж доки я зіщулилась, зменшилась, мріючи перетворитись на невидимку.

Але було запізно.

Він попрямував до лави.

І що ближче підходив, то більше калатало серце я впізнала цю ходу, цей капелюх і ці світло-блакитні очі, якими він оглядав сімох дівчаток багато-багато років тому.

Доброго дня, пані! сказав він, торкаючись краю свого капелюха. Я гадаю, що ви прийшли до мене?

Це звернення мене не здивувало, адже вже стало звичним.

Хоча уявляю, як це «пані» звучить з його вуст десь у магазині.

Вірно, суворо підтвердила я.

І, гадаю, через дівчинку? посміхнувся він.

З-з-звісно! І я…

Розумію, випередив він мою наступну репліку, вас непокоїть наше спілкування. Що ж… Нарешті про неї є кому подбати…

Я не думаю, що вона потребує чиєїсь опіки, старанно вимовляючи кожне слово, промовила я. І, погодьтесь, ваше, так би мовити… спілкування виглядає досить дивним. Якщо не сказати неприродним! Що спільного може бути між такою дорослою людиною, як ви, і дитиною?

Він розсміявся:

Але ж кажуть: старе, як мале!

Не лукавте. Ніка показувала мені світлину, яку ви їй подарували. Навіщо ви забиваєте їй голову своїми байками? Вона і без того досить нервова дівчинка, погано спить. Дуже погано...

А ви їй хто? увірвав він мене.

Я кілька секунд обмірковувала відповідь і все ж таки вирішила уникнути і брехні, і правди, тому невизначено мугикнула:

Я квартирую в її батьків…

А я гадав, що ви родичі, розчаровано сказав він і додав: У вас однакові очі.

Він був єдиним, хто це помітив.

Можливо, згодилась я. І саме тому мене турбує ця дитина і ваші стосунки. Скоро я мушу їхати, й мені не хотілося б залишати її в небезпеці. Так що майте на увазі: перед тим як поїду залишу заяву в міліції. Так, про всяк випадок.

Я думала, що він злякається. Але він поглянув на мене з дивним виразом жалю на обличчі.

В міліції я давно на обліку. Певно, ще з кінця сорокових… Можете заспокоїтись, ваша заява спрацює якнайкраще. Вони на неї тільки й чекають. Пишіть, якщо це принесе вам заспокоєння. Дякую, що попередили! Як то кажуть, «попереджений значить озброєний». Раніше про це не повідомляли.

Він знову торкнувся пальцями крисів свого капелюха, посміхнувся і вже збирався підвестися з лави.

Я розгубилася. Моя погроза виглядала якось підло, враховуючи його поведінку і приязнь, з якою він на мене дивився. До того ж розмова, яку я повела, здавалася мені штучною, ненатуральною так могла б говорити з ним тітонька Ніна чи навіть жінка-Весна, тільки не я! Не я, котру захльостували емоції і почуття. Що я прийшла доводити що я «буду скаржитись», як остання обивателька? Але на що?

Я мовчки торкнулася рукава його плаща, мовляв не йдіть. Але що говорити далі не знала…

Він заговорив сам. Так, ніби продовжував свій внутрішній монолог.

Ця ваша дівчинка… В ній є щось таке, чого немає в інших. Справа навіть не в тому, що вона нагадує мені минуле, хоча це для мене дуже важливо… Певно, якщо вона показала світлину, то я можу говорити з вами, як з другом.

Я кивнула, і він повів далі.

Все життя а воно було надто довгим я відчував себе білою вороною. Особливо гостро в юності, яка припала на досить неромантичні часи…

Але жодні часи не мають влади над тією вдачею, з якою ти приходиш в цей світ, чи зі срібною ложкою в роті, чи з непереборною жагою пізнання.

Він говорив так, ніби переповідав якусь історію, і голос його був тихим. Але таким, за яким хотілося йти, не обертаючись, йти, мов у сні чи в гіпнозі.

Тепер я розумію, що кожним словом і кожною інтонацією він повертав мене туди, де був мій справжній дім, в химерні звивини судин і нервів, схожих на доісторичні ліси, де в кожному стовбурі пульсує жива і гаряча кров.

Особливо яскраво відчула це після того, як зрозуміла: його розповідь не буде історією «пересічного радянського громадянина», від якої почну позіхати на третій хвилині.

«Срібну ложку» мені запхали до рота одразу після народження, адже батьки були заможними. Мали маєток під Черніговом і давній родовий герб. На тій «срібній ложці» була викарбувана моя майбутня кар'єра успішного адвоката. Але ось шалена жага пізнання, яку я умовно називаю словом «літати», вкладаючи туди всі можливі сенси, притаманні цьому поняттю, не давала мені спокою, мов малярія.

Із заздрісною періодичністю, яка залежала чи то від місяця уповні, чи якихось інших внутрішніх і незрозумілих біоритмів, мене починало трусити, мов у лихоманці, від всього звичного і буденного, що оточувало мене. Запахи маринованих грибів і варення, побрязкування столових приборів, чемні розмови з додаванням іноземних слів, неспішний шурхіт коліс візка по бездоганно круглому дрібному гравію алеї, пухкання корків шампанського, усмішки панянок, мереживні носовички з вензелями, примірки карнавальних костюмів, розмови про освіту селян і майбутні зміни в суспільстві все це фізично гнітило мене, ніби я був рибою, випущеною в болото. І я стрибав мов навіжений, намагаючись вхопити ротом хоча б ковток свіжого повітря.

Шалена жага жити захльостувала мене. Будь-яке коливання повітря, сторінка книги, новий запах, що линув з-за паркану, невибагливий мотивчик шарманки, віддалений наспів кочівників-циган, навіть споглядання ярмаркових картин кликали в путь.

Мені треба було самому пізнати всі стихії море, ліс, гори і те, на що здатен, поки смерть не відібрала можливість рухатись. Чомусь вже в дитинстві мене душив страх близького кінця і кожен день я проживав, як останній, з відчаєм констатуючи, що і цього дня лишився на місці...

Нарешті, ледве мені виповнилося сімнадцять, я таки втік з дому. Пішки дістався аж Камчатки, вступив до артілі, що мила золото. Не обтяжуватиму вас подробицями вони гідні кількох томів! Але я ніде не залишався надовго навчався одного і одразу брався до іншого. Якийсь час мене захопили мандри разом з циганським табором, потім потягло до моря, і кілька місяців я служив на рибальському човні в Балаклаві, ненадовго осів у Херсоні, де працював у фарбувальній майстерні, друкувався в місцевих «Відомостях», писав вірші, і в залежності від заробітку міг жити і в найбіднішій хаті рибальського селища, і в готельному номері великих міст. Гроші йшли до мене, мов риби в нерестову пору, але ніколи не залежувались в кишенях. Я був щасливчиком. У тому розумінні, що, зустрічаючись із людьми, приносив їм удачу. Чому так виходило не знаю. Але після кожної зустрічі зі мною справи у людей йшли вгору. Це стосувалося будь-чого у дрібному і великому, від добрих уловів до отримання великих фрахтових замовлень. Тільки собі я не міг принести втіхи, адже згодом і цей світ став для мене замалим. Я дорослішав і починав розуміти, що мені не вистачає тих, з ким міг би розділити свої думки. Здебільшого люди хотіли грошей і не розуміли, як можна відмовитись від чистих простирадл і кар'єри в юриспруденції. Тим більше маючи вдачу і репутацію щасливчика! Але попри це мене все одно не попускала «душевна малярія» і часом я відчував ту саму задуху, що і в себе в маєтку. На якийсь час мені здалося, що вона може пройти завдяки вітру революції, котрий здіймався над просторами країни. Схильний до романтики і авантюр, я вступив у партію соціалістів. Але не сприйняв руйнацію, котру несла ідея загальної рівності. Крізь решето того драного рядна, на яке поступово перетворювалась реальність, із усіх щілин полізло те, що доти перебувало на дні, всі людські вади, а разом з ними бідність, голод, руйнація на тлі пустослів'я про створення нового світу. Але я вже знав, що мені потрібно. Адже знайшов учителя. А разом із тим спосіб вгамувати мою душевну малярію. Я почав шукати не себе в світі, а світ у собі і людей того ж складу, що і я.

А все почалося з невеличкої брошури, датованої 23 роком. На обкладинці стояло дивне прізвище Грін.

І тоді, і тепер я вважаю, що надзавдання кожного справжнього митця довести читача до незручності від упізнавання себе в книзі, на полотні чи екрані. Чи бувало у вас таке відчуття, що читати якусь книжку стає нестерпно, незручно, ніби автор виставив на позір твою сутність без твоєї на те згоди? Більше того не знаючи тебе особисто? Ось це і є диво. Попадання в «больову точку». Мистецтво знаходити її складніше за мистецтво голкотерапії: там всі точки означені, тут колеш в темряву. Але коли влучаєш, це найбільше щастя. І... метод лікування також...

Таким лікуванням і виявилася для мене та невеличка брошурка з тим «іноземним» прізвищем.

Важко сказати, що я пережив, впізнаючи на кожній сторінці себе. Свої думки, своє сприйняття дійсності, свою лихоманку! Свою тугу по справжньому спілкуванню…

Посеред невігластва, словесної каламуті, голодних очей і брудних куфайок, запахів чобіт і обмоток цей дивний Грін майстрував свої палаци і човни, беззастережно не рахуючись із усіма цими реаліями.

Отже, це можливо?

Я зрозумів, що і сам давно живу в інших краях, що їх не варто шукати поза межами власної уяви, адже усе вже є в мені. А моя споконвічна «малярія» це проникнення у внутрішній стан речей і стосунків, які не піддаються поясненню і не є зрозумілими для інших. Адже інші живуть лише зовнішніми проявами і тимчасовими відчуттями, з яких важливішими є звичайні фізіологічні чи соціальні потреби.

А я завжди хотів знайти гармонію між тим, що маю всередині, та всім зовнішнім, але не нав'язаним чи штучно побудованим, а з тим, що я назвав би ноосферою.

Одне слово, я почав пошуки того, з ким міг би поговорити на теми, що хвилювали мене. Тоді я працював коректором в харківській газеті. Це дало мені змогу дістати трохи відомостей про автора книги. Дізнався, що він живе в Криму. Почав писати листа. Досить дивного, який і послужив приводом для наклепу та арешту. Просидів пару років на казенних харчах, чому був навіть радий. Наприкінці досить дивного періоду, що називався «неп» нова економічна політика, мене несподівано випустили. Просто виставили за двері в'язниці в тому, в чому був, протертих штанах і босоніж. Адже стало не до таких блазнів, як я.

Почалися інші часи. Згорталися синдикати, з промисловості витіснявся приватний капітал, почалася колективізація. Морок і відчай тривожно стелилися під ногами, мов дим, здіймаючись все вище і вище.

Я вирішив повернутися на малу батьківщину, з якої поїхав напередодні революції. Подітися було нікуди, писати нікому. Адже, накинувшись на пресу, за якою скучив, дізнався, що письменник О. Грін вже помер…

Тоді я нічого не міг про нього знати, зовсім нічого. Мені просто було шкода, що так і не дійшов до нього.

Отже, роздобувши якісь чуні в знайомих і довідку, в якій домалював одну зайву літеру в своєму прізвищі, я вирушив туди, де на мене давно вже ніхто не чекав. За моїми плечима не було нічого, крім сумнівного життєвого досвіду і романтичних переконань про свободу особистості…

Я вас затримую? раптом запитав він.

Від несподіванки я здригнулась. Ніби з теплих хвиль його голосу випірнула під холодний душ. Я захитала головою і не змогла вимовити жодного слова.

Щось знайоме вчувалося мені в його голосі і розповіді те, про що я давно забула.

Він кашлянув, дістав з кишені люльку і кілька хвилин ворожив із нею, набиваючи чорною смолянистою масою. Потім, випустивши в повітря кільце диму, безсило опустив руку з люлькою і продовжував говорити.

Я дістався села, в якому колись стояв батьківський маєток. Звісно, над досить поруйнованою будівлею вже висів перекошений напис «Комбід» чи «Сільрада», точно не пам'ятаю. Це не мало значення.

Я намагався відганяти від себе ту реальність, а точніше ірреальність, в якій опинився. Цього мене навчив той невідомий мені Грін. І… одна дівчинка, про яку я чомусь завжди пам'ятав у своїх душевних пошуках.

Ну от, нарешті переходжу до того, що буде для вас більш цікавим. Але задля цього повернемось на десяток років назад в той час, коли я, юний, блукав своїми угіддями, мов неприкаяний, розмірковуючи про марність життя, і мріяв про далекі незвідані світи.

Отже, тоді, пригадую, я сидів на березі нашого невеличкого ставка, дивився на високі щогли дерев, жував травинку і думав, що моє життя, мов цей ставок, привабливий зовні і застійний зсередини.

Мені було шістнадцять, і я розмірковував, яким чином дістатися Африки, коли несподівано почув над собою голос:

Вам погано?

Біля мене стояла дівчинка років десяти.

Розпатлані коси, стара свитка, трохи завелика біла сорочка, яка звисала зі смаглявого плеча, і намисто довкола худенької довгої шиї, зроблене з нанизаних на нитку червоних, трохи прив'ялих, ягід.

Звичайне сільське дівчисько. Але ця ягідна низка на шиї і колір очей вони були сині без жодного домішку іншого відтінку! робили її казковою лісовою істотою. Так, мені погано, погодився я. Чому? запитала вона, ступивши ближче. Я і сам шукав відповіді на це запитання, хоча мені його ніхто не ставив, аби я міг сформулювати свої претензії вголос. Просте запитання дівчинки змусило мене замислитись. Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на «як»…

«Як» це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Тоді моє маленьке «чому» формулювалось досить просто:

Тому що мені тісно… сказав я, намагаючись пояснити свій стан.

Тісно тут чи в світі? серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми вогнями.

Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність протистояти задушливій буденності.

Ще не знаю, чесно відповів я.

Ну, то взнай! посміхнулася вона.

Як?

Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця «лісова мавка».

Дійди до того краю лісу, сказала вона. Він такий великий! Йти доведеться довго день чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти далі, чи варто повернутися…

Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.

А ще… Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: Якщо і в світі тобі буде тісно можна уявити, що ти НЕ ТУТ!

Тобто? не зрозумів я.

Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий не розуміє простих речей.

Ось, наприклад... Вона ненадовго замислилась. Коли я полощу білизну в ополонці, мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі вони бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну знаю, що янголи злетять… Розумієш? Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу маячню. Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв це «НЕ ТУТ» і все в житті ставало на свої місця. Жити в собі ось що мала на увазі дівчинка з синіми очима і тоді ніколи не відчуєш тісняви! Це був ще один простий і чудовий рецепт. Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз, «негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, хто це? От і добре… Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну з безсонних в'язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників. Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут». …Коли ми розпрощалися, я запитав, як її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.

Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.

Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.

Коли ти повернешся? запитала вона.

Коли навчуся жити так, як ти, «не тут»! пожартував я.

Вона кивнула і пішла.

Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я в інший…

…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.

Ви навчились? запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.

Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.

Ви здогадливі… посміхнувся він.

Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.

Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…

Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах. А вони були страшніші за найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя одне.

Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими покотом на підлозі, втупившись очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі «продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на руйнацію.

Одного разу мене послали на хутір той самий, з якого була та дівчинка.

Марія…

Я знову побачив її.

Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто швидко виросла.

Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.

Ну, і як там у світі? з посмішкою запитала вона.

В цю мить я відчув, що лещата, в яких перебувала моя грудна клітка, послабили свій тиск і в неї входить повітря, запах якого здався мені таким свіжим і густим, як аромат першого травневого меду.

Завтра сюди прийде продзагін… сказав я.

Так відбулася наша остаточна зустріч.

Ми почали жити так, як уміли, «не тут».

На човнах і в палацах, на вершинах гір і в садах, в усіх можливих і неможливих часах та вимірах!

В Зальцбургу обідали з Моцартом, в Руані рятували Жанну д'Арк, в Африці полювали на тигрів, ловили рибу на березі Тихого океану і щоночі спостерігали, як небесні світила збираються в хорали, щоб проспівати для нас свою осанну.

Ми жили так тисячу років. Я шкодував лише про одне: що мої десять років з цієї тисячі не належали їй, що я втік на «той кінець лісу», не розуміючи, що найголовніше давно вже зустрів на своєму шляху саме тут, у себе під носом. Якби…

Якби знати, я б подарував їй десять років реального щастя у вигляді… тарілки з курячим бульйоном і шматком білого хліба, про які ми забороняли собі говорити.

Вона танула у мене на очах, і, хоча від того ставала все красивішою, я не міг цього допустити. Я знав, що десь у стінах маєтку має бути золото. Ретельно ховаючи від інших свої наміри, я планомірно обстукував кожен міліметр свого колишнього помешкання. І одного разу натрапив на глухий звук, що линув від давно вмерлого каміна.

У мене з'явилась мета: дістати нам документи і виїхати звідси, адже на дорогах все частіше зустрічалися тіла померлих від голоду, а більшість сільських хат стояли порожніми від них пахло свіжою смертю.

Я сказав, що повернусь якнайшвидше, і однієї ночі пішов до міста, щоб виміняти дорогоцінності на важливі для нашої втечі папери. Золото могло робити чудеса. Але мені це тільки здавалось…

Я здобув лише один кусень хліба.

Повертався, не знаючи, як погляну в її сині очі. Чи то час йшов повільно, чи мої ноги стали ватяними, але повернувся пізніше, ніж обіцяв. Останні кілометри до села дотягував ледь не рачки і що ближче підходив, то більше розумів, що, на відміну від мого сприйняття, тут час скакав, мов шалений вершник на збожеволілому коні: небіжчиків на дорогах побільшало втричі, а хати вже тхнули застарілою смертю, мов розриті могили.

І скрізь кружеляло вороння.

Вона теж лежала на дорозі. В роздертій сорочці і без своєї розкішної коси, ніби якийсь звір роздер її на шматки, просто так, заради забави. Тепер вона дійсно була не тут.

Я ліг поруч.

І ми лежали так ще тисячу років.

Різниця між нами була лише в тому, що їй вже було добре…

Потім було різне, до якого мені стало байдуже.

Я воював у штрафбаті, відсидів у Печорському таборі, смертельно хворів, наривався на ножі. Але чомусь завжди виживав я ж був щасливчиком і, як завжди, приносив усім удачу!

Всім.

Крім неї…

Навіть комендант нашого табору після зустрічі зі мною пішов на підвищення. Тоді за мною й закріпилось прізвисько Біт Бой.

Вперше я почув це ім'я щодо себе від бригади жінок, яка працювала поруч із нами на лісоповалі.

Він щасливчик Біт Бой!

Так чи приблизно так пролунала репліка, котра пронизала мене електричним струмом. Хтось із цих сірих, виснажених, зневірених тіней міг знати героя нетутешніх грінівських оповідань!

Я завжди знав істину свого невідомого вчителя: якщо маєш в душі бодай зернину віри в диво, воно приходить до тебе саме рано чи пізно, в горі чи радості, в темряві чи у світлі. Бодай раз у житті воно виростає перед тобою, мов свіжий трояндовий кущ, і обдає своїм запаморочливим і справжнім ароматом.

Такий кущ постав переді мною посеред лютої зими і розпиляних соснових щогл. Хто міг знати про Біт Боя, міркував я в гарячці, зберігаючи в собі і смакуючи, мов вино, той несподіваний аромат свіжих квітів посеред зими.

Я знову, як вчила моя дорога дівчинка, опинився «не тут», і лещата, котрі тепер стали невід'ємною частиною моєї грудної клітки, ще раз послабили свій тиск.

Можна лише уявити, яким було здивування і якої глибини біль, коли я дізнався, що тут, в таборі, на його жіночій частині, перебуває та, у кого було стільки незвичайних імен. Ассоль. Таві Тум. Моллі. Дезі.

Але в одній особі її звали просто Ніна. Ніна Миколаївна Грін. Дружина мого так ніколи і не побаченого вчителя...

І вона була тут! В цьому мороці. В цій знавіснілій «каперні», куди не досягає жоден човен і жодне живе слово.

При першій же нагоді (наша бригада пиляла дрова, а жінки збирали і зносили їх докупи) я знайшов спосіб заговорити з нею, хоча мій язик в шанобі прилип до піднебіння.

Якби не вертухаї так ми називали наглядачів, я мав би припасти на коліно і поцілувати край її куфайки. Але вона все зрозуміла і без цього!

Стільки років я йшов до того загадкового Гріна, але знайшов його в образі цієї жінки з відкритим і добрим обличчям, яку звинувачували у «посібництві німецьким окупантам». Вона також була з тієї невеликої людської зграї, котра вміла жити «не тут».

Поволі, уривками я дізнався про все, що мене цікавило. І реальність співпала з моїм уявленням, тільки вона була ще прекраснішою і більш трагічною. Про все це ви можете дізнатися й самі, якщо захочете... Дивним було те, що, мандруючи країною, я ступав його слідами, але потрапляв у них на два-три кроки пізніше. Якби не ці два-три дні розбіжності в часі, я б міг познайомитись із ним, бути поруч і, можливо, чимось допомогти. Принаймні показати, що він не сам… …Протягом всіх тих років я чув до себе запитання: «Де ти?» Так запитували випадкові супутниці, котрі траплялись на моєму шляху, і нечисельні друзі. Майже таке запитання чув від свого різношерстого начальства на безлічі виробництв, де працював. Так питали сусіди, управдоми, робітниці ЖЕКів, кондуктори, міліціонери, продавщиці, клерки, вахтерки, діти. Навіть моя канарка Царство їй Небесне! часом дивилася на мене своїми оченятами з тим же німим запитанням: «Де ти, де ти, де ти?»

Увесь світ ніби зговорився питати мене про те саме, докоряючи відсутністю в активному суспільному і особистому житті. А я не міг пояснити, що, попри всі проминулі роки, я все ще лежу ТАМ поруч зі своєю коханою. Я і досі лежав би на тій дорозі, якби…

…Він знову надовго замовк. І я більше ні про що не могла питати лише терпляче чекала. Принишкла, мов археолог, який, розкопуючи Давню Трою чи шукаючи золото інків, нарешті наштовхнувся на елемент безцінної знахідки і боїться копати далі, аби не зіпсувати її. І цією знахідкою була я сама…

Він поглянув на мене, помітив моє хвилювання і вперше посміхнувся, продовжуючи розповідь.

…якби не зустрів цю дівчинку тут, тепер. Живу, веселу, здорову, з тими ж синіми очима і розпатланими косами. Такою, якою я побачив її уперше в свої шістнадцять на березі ставка. Вона сиділа на лаві у сусідньому дворі останньою в довгому ряду своїх ровесниць і лузала насіння. Я одразу упізнав її, адже подібність була вражаючою!

З того часу я почав навідуватися в той двір, сідав на лаву і спостерігав за нею. Це може здатися старечим маразмом, блюзнірством чи божевіллям, але вона дійсно була схожа на Марію.

У мене лишилася стара світлина, яку я знайшов у її хаті на хуторі вже після того, як вона спорожніла, і це був кращий доказ того, що я не помиляюсь. Вона зійшла до мене з тієї світлини, ніби заспокоюючи наприкінці життя.

Потім трапилось те, що остаточно переконало мене в тому, що безкінечність існує.

Якось дівчинка сама підійшла до мене і запитала:

Вам погано?

І голос, і манера заглядати в самі очі, і коси, недбало перекинуті на спину, а головне те саме запитання, повернули мене до того далекого дня біля ставка, до моїх шістнадцяти...

Власне, в дитячому запитанні не було нічого дивного. Я стара людина, а старим людям часто буває погано.

І все ж таки запитання пролунало саме так.

І я відповів так само, як тоді, адже ніколи не забував ту розмову:

Так, мені погано…

Чому?

Тепер я знав надто багато різних відповідей.

Але знову розгубився, обираючи якусь більш-менш зрозумілу для дівчинки дев'яти-десяти років.

А потім вирішив сказати те саме, що промовив тоді:

Тому що мені тісно…

Вона простягнула руку, поклала її мені на груди зліва, на серце і просто запитала:

Тут?..

Звісно, у старих людей завжди тісно на серці.

Певно, вона знала і про це.

Але в її жесті я почув: «Тісно тут чи в світі?»

А потім сказала, що їй так само тісно, тому вона хоче знати, що є за межами її двору, вулиці і там, «де закінчується ріка».

…Тепер у мене є втіха спостерігати за нею і оберігати її. Коли вона втікає з дому на той кінець міста чи стрибає з турніка донизу головою, коли виходить з дому розпатлана чи голодна у мене стискається серце.

Я не знаю, скільки мені відпущено оберігати її. І тому хотів би навчити того, що вмів сам: не боятися жити! А якщо буде надто тяжко навчитися жити «не тут»! А це означає мріяти, вірити і... любити.

Він зітхнув і додав з лукавою посмішкою:

Прошу пробачити мене за сентиментальність. Це все, що я хотів вам сказати. Адже, гадаю, ви хотіли більше дізнатися про мене, ніж про неї, чи не так?..