Червня, ніч 3 страница

Він настромив огірок на виделку і смачно захрумтів ним, так, що бризки розсолу окропили моє обличчя. Жінка, що стояла біля вікна, перебираючи касети, повернулась в бік столу зі своєю реплікою:

А мені здається це правильним: нема чого повій і бомжів іноземцям показувати. Це все одно, що продемонструвати зад замість обличчя. Сором для країни!

Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:

Точно! Давай за справедливість!

А я за таку справедливість пити не буду… буркнув той, кого назвали Митею.

Тобі і не пропонується!

Хлопці, не сваріться! почувся жіночий голос з дальнього краю столу. Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?

Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… промовив хтось.

Так то ж на вокзал треба їхати… підхопила жінка з касетами.

Так, люди, пепсі-кола є, поважно сказав Павло. Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з'явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.

Що за автомати?

Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.

Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, зневажливо пробурмотів Митя.

А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.

Ага! значущо підтвердив Павло. Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…

«Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни і завтра знову виїжджаю, підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.

Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.

Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає більше, ніж народу.

Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека це погано? знову відгукнулась жінка біля вікна. І далі загомоніли всі разом. А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду. Чому?!! На знак протесту… Проти чого протестують? Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас… Проти війни в Афгані. Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років… Нудно, хлопці, нудно! заплескала в долоні одна з жінок. Ну про що ви завелися? Краще вип'ємо!! Пашо, Митю, дівчата годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку закачаєшся! Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік і всі разом замовкли. Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку. Залунали звуки «космічної» музики. Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.

Що це?

Нова група з Прибалтики «Зодіак».

У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».

А де ти чув «Пінк»?

У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!

Я таки не помилилась ЇЇ дійсно прозивали Весною.

Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.

Все крутилося перед моїми очима уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.

До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.

А хто ця чарівна незнайомка? грайливо запитав він.

Я пильно поглянула на нього.

Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.

Невже дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам'ятаю на своїх тремтячих колінах…

Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.

З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз? А я красномовно процідила крізь зуби: П-п-пішов ти… І почала збирати зі столу брудний посуд. Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене. Нічого, нічого, облиште! кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків. Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води. І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею: А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив… Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими». Приїхала на кілька днів, пояснила я. У мене тут неподалік семінар… А звідки? не вгавав він. Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, втомлено відповіла я. Чи ви хочете подивитися мій паспорт?

Він зніяковів:

Ну що ви. Вибачте…

Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:

А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?

Звісно! посміхнувся він. А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!

Так, «номер раз»… іронічно промовила я. Говорити не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані...

Він насупився.

А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов'язок.

Ми? Свій? Обов'язок? Ви комусь зобов'язані? Це просто втручання в чужий дім! сказала я.

Але там геройськи гинуть наші хлопці! вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.

Так... Але вони гинуть нізащо... сказала я і вийшла з кухні.

Не чула, що він крикнув услід.

Не знала, куди мені подітися в цьому гвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.

Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, дитяча кімната, де спить дівчинка. Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ. Поглянула на годинник: пів на дванадцяту! Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.

Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це та сама тітка Зоя.

Я кинулася до нього:

Де Вероніка?

Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.

А-а, Вірка? промимрив спроквола. Певно, ганяє у дворі…

Я помітила, що він ледь тримається на ногах.

Дивно. Як це все було дивно…

Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.

Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір'я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.

Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам'ятаючи, що за її межі мені не вийти, і заклякла на місці від побаченого під деревом.

На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.

Страх і огида підступили до горла, мене ледь не знудило: чоловік незграбними рухами розчісував довге волосся дівчинки, намагаючись заплести його в косу. Захлинаючись від неприємного відчуття нереальності того, що бачу, я підбігла до цієї парочки.

Ніко!

Обоє здригнулися, мов від пострілу.

Ніка неприязно зиркнула на мене з-під лоба.

Ніко, що ти тут робиш? строго сказала я, намагаючись роздивитися обличчя незнайомця.

Довге сиве волосся, досить охайне, рівною хвилею звисало з-під широких крис старомодного капелюха. Більше нічого не можна було розгледіти.

Ніка трохи відступила в мій бік, але дивилася набурмосено і винувато, ніби я відірвала її від якогось важливого потаємного процесу.

Хто ви такий? суворо запитала я, беручи дівчинку за руку.

Це мій друг! виклично сказала Ніка.

Але я хотіла почути його відповідь і з трепетом чекала на неї.

Вибачте, нарешті ніяково промовив чоловік, я не хотів нічого поганого… Вона завжди така розпатлана…

Я розлютилася.

А вам до цього яке діло?!

Чоловік опустив очі і мовчки знизав плечима.

З вами я ще розберуся! загрозливо промовила я і потягла Ніку до під'їзду.

Та неохоче поплелася за мною, махнувши чоловікові рукою.

Серце моє калатало, як перед інфарктом.

Що відбувається?!

Я силоміць затягла Ніку до під'їзду і знесилено зупинилася перед вікном на другому поверсі. Дихання у мене було таке, ніби я вантажила цеглу. Не знала, що їй сказати, про що запитати.

Ніко, хіба тебе не вчили, що товаришувати з будь-ким не можна? суворо сказала я. Чому тобі розчісує косу цей старий маразматик?!!

В її очах засвітилися злі сльози.

Він не математик! Він мій друг! зціпивши зуби, промовила дівчинка. А ти ніхто…

Я вчасно зрозуміла, що суворістю нічого не доб'єшся, і обійняла її за плечі.

Ну, добре, добре, вибач, тихіше сказала я. Просто я налякалась. Уже пізно, а ти не вдома. Сидиш із незнайомим дідом у дворі. Та ще він тобі коси заплітає… Погодься, це дивно.

Вона знизала плечима.

Що тут дивного? Ми давно граємось разом.

Я з усіх сил намагалася стриматися, говорити якомога спокійніше:

У що можна гратися з такою дорослою… я б навіть сказала старою людиною? Що він з тобою робить?

Нічого, сказала дівчинка. Розповідає різні історії, пригощає цукерками…

Ось, значить, як це почалося, подумала я історії, цукерки… Все так, як буває!

Шкода, що я нічого цього не пам'ятаю. Все згоріло на тому вогнищі.

А ще шкода, що я не дитячий психолог і не знаю, як говорити на такі складні теми.

Ніко, ніжно промовила я, гладячи дівчинку по голові, можеш мені розповісти, у що ви граєтесь? Можливо, я теж зможу погратися з вами? Будь ласка...

Дівчинка замислилась.

Ну, добре, нарешті вимовила вона. Тільки не тепер. Потім.

Я сприйняла це за перемир'я і вирішила більше не турбувати її.

Домовились, сказала я. Пішли додому. Вже пізно і час спати. Гості розходяться.

Якраз зверху залунали гучні голоси, цокання підборів, звук поцілунків, клацання замків. Повз нас пройшов веселий натовп, почулися вигуки: «О, Вірочко, як ти виросла!», «А де ж ти, мала, пропадала?», «Віршика нам не почитала!» і таке інше. Звісно, жодне запитання не передбачало відповіді. Натовп процокав повз нас. Грюкнули двері. Запала тиша. Ми почали підніматися нагору. Перед останніми сходинками Ніка смикнула мене за руку і жалібно сказала: Будь ласка, не кажи нічого там! Вона кивнула на двері нашої квартири. Звісно, я і не збиралася нічого говорити, але про всяк випадок запитала:

Чому?

Тому, що вони нічого не зрозуміють… прошепотіла Ніка і додала з якимось недитячим сумом: Як і ти…

Але я спробую зрозуміти, пообіцяла я і штовхнула двері.

…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:

Нарешті! І звернулась до мене: У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, Весна кивнула на руду Зою, запізнилася на свою електричку. Не заперечуєте?

Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки підморгнувши мені.

Тоді швиденько вмиватися і в ліжечко! скомандувала жінка.

Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, ледь не кинулася до ванної наввипередки.

Але ж, зауважила я, дівчинка не вечеряла…

Точно! схаменулася Весна. Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо тато спить.

Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.

Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами, литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов дріт. Від неї пашіло силою і здоров'ям.

Помітивши мій погляд, вона обернулася: Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька днів… Я втомлено кивнула. День видався надто довгим, а враження від нього мов дві непід'ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони продовжували накопичуватись. Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась пригадати: чи з нею пов'язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?

Що ви на мене так дивитесь? запитала Зоя, поправляючи простирадло.

У вас гарний колір волосся… сказала я.

Це хна! радісно повідомила Зоя. Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся яскравішим.

А ви часто тут ночуєте? закинула вудку я.

Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут. Вони мені, як рідні.

Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!

Ну от, здається, все, сказала жінка, розправляючи ковдру. Ви вже вибачте за тимчасову незручність.

О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.

Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і плескіт води. Потім все стихло.

Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати і закрила очі.

Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.

Але день (а точніше вже ніч) на цьому не скінчився.

Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.

Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…

Ніко, прошепотіла я, чому ти не спиш?

Я малюю, так само пошепки відповіла дівчинка. Бачиш, мій палець світиться?

Це від місячного сяйва, сказала я. Треба повісити на вікно фіранку.

Не треба. Тоді візерунки зникнуть.

Але через це світло ти не спиш. А діти мусять гарно спати, адже уві сні вони ростуть! пояснила я.

Нехай собі ростуть, сказала Ніка. Якщо я завішу Місяць фіранкою, він образиться і більше не прийде.

Ну, так, як я могла забути ми ж товаришуємо з Місяцем! Я сумно посміхнулась.

Ніко! знову пошепки покликала я. А ти обіцяла розповісти мені про свого друга. Можеш зробити це зараз?

Я боялася, що дівчинка не захоче нічого говорити. Але вона повернулась до мене. Її підведене над подушкою обличчя засвітилося, мов намальоване.

Можу, довірливо сказала вона. Але для цього треба спочатку щось показати.

Я зачаїлась, аби знову не налякати її своїми дорослими підозрами.

Що ти хочеш показати?

Зараз, почекай!

Вона тихо зісковзнула з розкладачки, навшпиньках пройшлася в куток кімнати, де стояла етажерка з книгами. Пройшлася пальчиками по книжках, навмання намацуючи потрібну.

Я напружено стежила за її рухами: що вона там шукає? Дівчинка взяла з нерівного ряду одну з книжок, погортала її і витягла зсередини невелику прямокутну картонку.

Швидкими кроками босих ніг продріботіла до мого ліжка.

Вмостилася поруч, турнула з подушки Димку, котра, до речі, пречудово влаштувалася там на ночівлю, і сунула мені до рук клаптик прямокутного картону. Я наблизила його до місячного світла.

Це було те, що з півсторіччя тому називали дагеротипом: на цупкому картоні було зображення якогось сімейства. Отже, це знімок. Він був укритий зеленкуватою патиною часу, але відчувалося, що картка зроблена сумлінно, «на віки»: картон не гнувся і не ламався. В кутку виведено вензель «Майстерня І. Сіренка». Світлина була досить чітка, подекуди старанно підмальована і відретушована.

Зворушливе сімейне фото початку сторіччя: батько, мати і дівчинка років десяти. Батько, як годиться, сидить у кріслі, позаду стоїть мати, поклавши руку йому на плече, дівчинка трохи виступає вперед. Усі вбрані так, мов зібралися до церкви. Певно, так воно і було зайшли знятися після якогось свята. На батькові довгий піджак без коміра, з-під якого видніється візерунок вишиванки, штани заправлені у високі і начищені до блиску чоботи. Голова поголена, над вустами густі підкручені вуса.

На жінці ошатна сорочка, кілька низок намиста, на голові хустка, накручена вигадливим тюрбаном, широкий пасок в кілька шарів щільно охоплює тонкий стан, з-під груботканої картатої плахти виглядає край мереживної сорочки. Дівчинка одягнута так само. Тільки намиста менше, а трохи розпатлані коси вільно спадають аж до талії. Її рука лежить на коліні батька. Обличчя всієї трійці напружені, урочисті і якісь нетутешні таких зараз днем з вогнем не знайдеш. Я погладила світлину долонею. Вона була гладка, без жодної подряпини. От вміли ж робити! Давно вже немає на світі цих людей, а світлина лишилася майже такою, якою і була.

Я вже казала, що не люблю старих світлин, відчуваю до них пересторогу, замішану на страху, через те, що ці шматки паперу здатні пережити закарбованих на них людей. І понести їхні образи по світу безіменні і невідомі.

Ну? відірвав мене від роздумів шепіт Ніки.

Що? не зрозуміла я.

Ти неуважна, докірливо промовила дівчинка. Ти…

Вона не встигла договорити, як я несподівано зрозуміла те, що вона намагалася пояснити без слів цим шматком старого картону. І вкотре за цей короткий час задихнулася, мов ковтнула нерозбавленого спирту: дівчинка на фотокартці й дівчинка, що сиділа поруч зі мною, мали одне обличчя! Ні, помилитися я не могла, вони були схожі, як близнюки, як дві краплі води, точніше і банальніше не скажеш!

Я піднесла фото близько до очей, жадібно всотуючи кожну знайому рису, і не могла знайти бодай двох відмінностей. Навіть коси розкинуті по плечах, мов дві подерті шуліками змійки.

Задоволена ефектом, Ніка забрала фотографію, ніжно обтерла її об сорочку.

І завмерла, очікуючи на запитання.

Доки воно пролунало, я мусила зібрати докупи всі свої мовні здібності. Запитала якомога спокійніше:

Це наші… тобто ваші родичі?

Не вгадала! засміялась дівчинка. Це Марія.

Хто така Марія?

Наречена Богдана Ігоровича.

Хто такий Богдан Ігорович? намагалася повільно докопатися до істини я.

Мій друг, якого ти налякалась… промовила дівчинка, кивнувши за вікно, ніби там на лаві досі сидів той чоловік в чорному плащі.

Боже мій, дівчинко, що ти верзеш? нарешті вибухнула я, затинаючись так, як ніколи, аж зуби цокотіли. Благаю, поясни все негайно!

Я тормосила її за худенькі плічка. На якусь мить здалося, що в її очах промайнула недитяча зверхність.

Якби я могла надавати їй добрячих стусанів! Жахлива дитина! Чи божевільна? Цього ще не вистачало!

Ніка обійняла мене за шию і почала заспокійливо гладити по спині.

Я дивилась на її освітлене Місяцем обличчя, тоненькі руки в широкому вирізі рукавів нічної сорочки, на довгі ніжки-патички, схрещені, мов у павучка.

Дівчинка в колі світла здавалася такою ефемерною, ніби зітканою з шовкової нитки.

Ти вразлива, нарешті вимовила вона. Тому я тобі нічого не розповім.

Вона рішуче забрала в мене з рук фотокартку, перебралась на свою розкладачку і з головою накрилась ковдрою. І більше не видала ані звуку.

…Я заснула лише під ранок, коли місячне сяйво перетворилось на сірі рвані клапті. Копирсатися у власній пам'яті не мало ніякого сенсу щось випало з неї незворотно. Мені лишалося тільки спостерігати, слухати і чекати…

Червня

Як цікаво влаштована дитяча пам'ять!

Згадала, як одного разу спілкувалася з безпритульним хлопчиком. З якою любов'ю він розповідав про свою матір закінчену алкоголічку, про батька-рецидивіста, які посилали його на вулицю жебрачити і відбирали гроші, щоб купити пляшку. Якими цікавими видавалися йому вуличні пригоди, нові знайомства, дружба, набуття досвіду. Чи не подібне відбувалося з Нікою? Я поки що не могла відповісти на це запитання. Я лише змусила себе абстрагуватися від дивності ситуації.

Прокинувшись, довго лежала, слухаючи, як біля скроні вуркоче Димка. Розкладачка вже була зібрана.

З кухні линули приглушені голоси.

Двері тихо прочинилися зазирнула Зоя. Помітивши, що я не сплю, зраділа:

А ми снідаємо. Долучайтесь!

Я подякувала і вказала очима на зібрану розкладачку:

Вероніка з вами?

Ні. Її вранці сусіди забрали з собою на дачу. Пару днів нехай діти побігають на свіжому повітрі. Вам на котру на роботу?

Я відповіла, що скоро маю бігти на чергове засідання. Зоя кивнула і зачинила двері.

Отже, дівчинки не буде два дні. У мене є час провести інші дослідження.

Погано лише, що я забула переодягтися в стару сукню. Доведеться ходити містом в напівпрозорому топі, який Ніка цілком справедливо сприйняла за комбінацію.

Я швидко одяглась, вмилась, привела себе до ладу і вийшла на кухню.

За столом, заставленим вчорашніми салатами, сиділа вся трійця.

О! А от і наша загадкова квартирантка! радісно вигукнув Вадим. Вчора ви зробили справжній фурор! Петро вже телефонував, цікавився вами! Каже: якась неземна істота!

Сідайте! сказала Весна. Зараз швиденько поїмо, та треба розбігатися.

Вона поставила переді мною тарілку, налила чаю.

Ви науковець? запитала Зоя. Чим ви займаєтесь?

Плануванням майбутнього, навмання відповіла я.

Як цікаво! вигукнули жінки.

А що його планувати? засміявся Вадим. Його вже заплановано. Як сказав двадцять років тому товариш Хрущов: «У 1980 році радянський народ буде жити при комунізмі»! Певно, «фокус не вдався» і все перенесено ще на двадцять років? Нову версію готуєте?

Ну, ми вже до того не доживемо… розтягуючи слова, сказала Зоя. Через двадцять років буде кінець світу…

То ви плануєте кінець світу? не вгавав Вадим.

Ніякого кінця світу не буде, посміхнулась я.

А що ж тоді буде?

Капіталізм…

Ви жартуєте? підозріло примружився він.

Ні, серйозно сказала я. Всі трійця напружено принишкла. Цікаво… промовив Вадим. І що ж тоді будуть робити такі, як ми, прості смертні?

Такі, як ви? зітхнула я і вирішила перейти на жартівливий тон. Торгувати на ринках, потерпати від криз, носити марлеві пов'язки проти пташиного грипу, дивитися дурні серіали, говорити про ціни…

Не дуже цікаві у вас прогнози, посміхнувся Вадим.

…їздити за кордон, навіть емігрувати, додала я, згадавши, де і коли зустріну його через двадцять років, розпродавати фабрики і заводи, купувати закордонних футболістів, пити коктейль «Малібу» на Канарському узбережжі…

Та ви що?!! цілком серйозно перейнялися обидві жінки. І це все ви зараз прораховуєте? А хто ж таке дозволив?!

Це поки не розголошується, з таємничим виглядом сказала я. Сподіваюсь на ваше розуміння.

Жінки кивнули, чоловік знову засміявся:

Утопія! Зрушити з рейок цю машину неможливо.

А проте вона зрушиться! упевнено сказала я.

Більше я нічого не могла їм сказати. І прикусила язика.

У нас тут неподалік живе один старигань, який розповсюджує подібні думки, суворо сказав Вадим, Тільки ви на семінари ходите і, судячи з вашого вигляду, не бідуєте, а він з десяток років відсидів за «антирадянщину». Лютий дід. Ми тримаємось від нього подалі…

«Ми»! гнівно зиркнула на нього очима Весна. Ми так, а от твоя донька бігає за ним, мов цуценя. І, пояснюючи свою думку, звернулася до мене: Вподобав Вірку цей дивак нічого не можемо зробити! Вірка ходить за ним і ходить. То молоко йому треба купити, то хліба «тимурівський рух» нібито. Але я відчуваю тут щось не так! Задурить їй мізки… Вона така сама моя донька, як і твоя! відказав Вадим. А якщо заборонити ще гірше. Нехай допомагає. А якщо він маніяк? Педофіл?! Власне, вона озвучила мої перестороги. Хто-хто? Маячня! Він просто старий дурень. Вони засперечалися. А я подумала, що зовсім втратила будь-який контроль над своїм минулим. Ніби у мене його і не було.

Слава Богу, сніданок закінчився. Зоя зазбиралася на електричку.

Вадим взявся її проводити. Це не пройшло повз мою увагу. Весна почала складати брудний посуд до мийниці.

Я подякувала і теж заквапилась «на семінар».

В запасі було ще два дні, поки дівчинка повернеться з дачі. Вирішила перевірити теорію Івана Олександровича: перед тим як вийти з квартири, поклала в сумочку капець Ніки.

Якщо вже він сказав «капець» нехай так і буде!

…Двір вже не дихав таємничою тьмяною прохолодою, як це було увечері. Залитий по вінця сонячним світлом, він нагадував поверхню люстерка, на якій, мов темні острови у воді, лежали глибокі тіні від кущів і дерев. Я забула взяти з собою сонцезахисні окуляри, і тому все світло, сконцентроване у дворі, вдарило мені в очі. І я побігла по розпеченому жовтку, наче по сковорідці, до спасенного острівця, утвореного тінню «мого» дерева довкола «моєї» лави.

Там сиділа тітонька Ніна з першого поверху і Нахал Нахалич (я його одразу впізнала. Звали цього старого Михайло Михайлович, але влучне прізвисько приклеїлось до нього раз і назавжди).

Біля тітоньки стояло її незмінне знаряддя таз із білизною, яку вона щойно зняла з мотузок.

Я присіла поруч, щоб дати очам звикнути до світла.

Крім того, мені треба було налаштуватися на перехід в «старе місто» і я хвилювалась: не дуже-то вірилось в магічну силу старого дитячого капця.

Привіталася.

Обидва з величезною зацікавленістю поглянули на мене. Тітонька Ніна, оглянувши моє вбрання, поставила питання руба:

Ви з Прибалтики?

Ага, у нашому дворі чомусь усі захоплювались Прибалтикою і все незвичайне пов'язували саме з нею. Парфуми «Дзінтарс», плетені вовняні пальта, шовкові хустки, окуляри-хамелеони і особливий акцент, який ми копіювали, здавалися верхом «красивого закордонного життя» і викликали повагу.

Так, з Прибалтики! з поважним виглядом відповіла я, й відповідь цілком влаштувала тітоньку.

Що я пам'ятаю про цю жінку? Тільки те, що її син красень і розумник загине на війні в Афганістані.

Син пише? ніби вгадуючи мої думки, звернувся Нахал Нахалич до сусідки.

Мабуть, своїм вторгненням на лаву я перервала плин їхньої бесіди.

Пише, хоч і нечасто, зітхнула тітонька Ніна. Пише, що годують добре… Що все буде гаразд. Питає про Марту цю вертихвістку. Я, звісно, не пишу, що вона вже заміжня…

Нічо, хлопець молодий все ще попереду, сказав Нахал Нахалич.

Я опустила очі, відчуваючи заштрик гострого сорому за те, що знаю напевне: попереду на Миколку чекає куля. І тут я вже нічим не зараджу…

Пожувавши повітря губами, Нахал Нахалич цілком виправдав у моїх очах своє прізвисько.

Наллєш борщику мені? запитав він у тітоньки Ніни. А я тобі тазика в дім занесу.

Сусідка кивнула, і вони підвелися.

Нахал Нахалич схопився за таз, але чи то випадково, чи навмисно зронив з нього на землю рушника. Довелося тітоньці самій перехопити своє багатство. Вони рушили до під'їзду і розтанули в світлі сонця, мов дві чорні цятки.

Я притисла до грудей торбинку з капцем і підвелася з лави. Мені треба було зробити три кроки в бік арки, до якої я ніколи не доходила.

Тепер мусила подолати цю відстань, вийти за рамки двору, не ламаючи межу часу. Я глибоко вдихнула гаряче повітря, заплющила очі, зробила три кроки вперед і…

...і вийшла!

Вийшла в інший маленький дворик, де так само під грибками стояли дитячі «пісочники», висіли на заіржавілих трубах старі гойдалки і мотилялася на вітрі білизна. Посередині височіли дерев'яні голубники, подекуди тулилися до під'їздів «Запорожці».

Перетнувши кілька подібних дворів, я вийшла до тролейбусної зупинки. Вона лишилася на тому ж самому місці.

Звісно, їхати довелося «зайцем», адже в кишені не було жодної радянської копійки. Кондукторка, поглянувши на мої джинси і топ, не наважилася підійти. А я відчувала себе голою, адже люди весь час позирали в мій бік жінки підібгали губи, хлопці і чоловіки посміхалися. Один просто-таки прилип до мене, напираючи на спину.

І раптом я згадала трагедію всього свого життя, про яку з віком розповідала з посмішкою: коли вчилася в старших класах і долала відстань до школи в транспорті, жодного дня не обходилось без того, щоб до мене ззаду не притулився якийсь маніяк. Тоді мені здавалося, що увесь світ складається з таких тролейбусних маніяків. От і зараз подих незнайомця за моєю спиною викликав той самий страх і ті ж неприємні асоціації: я стою в закороткій шкільній формі, ледь дихаючи, а хтось липкою долонею обмацує мої сідниці. Обернутися лячно і соромно. Зробити зауваження вище моїх сил. А сили зникають, випаровуються. Потім цілий день відчуваєш на собі огидну луску цих дотиків. І власне безсилля. Одного разу я таки наважилась обернутися і побачила над собою обличчя чоловіка років сорока, в окулярах, зі шляхетними залисинами на скронях. Воно було таким посереднім, звичайним і навіть доброзичливим, що я розгубилася, адже очікувала побачити за своєю спиною вовкулаку. Він зосереджено дивився за вікно, ніби його блудливі руки не мають до нього жодного стосунку. Тепер мені навіть здалося, що упізнала цю огидну, тлусту, невиразну пику. Прибери лапи! крізь зуби проциділа я. Він злякався, відсахнувся. Я давно за тобою стежу, гнидо педофільська! сказала я. Торкнешся хоча б однієї дівчинки урию! Його чоло вкрилося дрібним потом. Він відсахнувся. Якби знати раніше, які вони лякливі!.. Цілком задоволена собою, я почала розглядати місто, що пропливало за вікном. Таким зеленим я його не бачила! Більше того, дерева і кущі були розлогі, розкуйовджені, непричесані і саме цим прекрасні і живі. Одна з вулиць рясно всіяна маленькими райськими яблучками. По ній ходили жінки і діти з кошиками, збирали їх на варення... Вийшла там, де, пригадується, мав бути «центр». Роздивилася по усіх боках. Не знаю, з чим порівняти те, що відкрилося моєму зору. Потрапляння на іншу планету? Місто не було таким барвистим і калейдоскопічним, яким я його знала. За кольором досить монотонне, з перевагою на користь сірого та зеленого. Менше скла і металу, менше блиску, менше тих речей, на яких можна було б зупинити око. Ніяких білбордів, рекламних щитів, мало вуличних кав'ярень під парасольками, ресторанів, менше машин. І, здається, людей так само вдвічі менше. Я завернула до невеличкого скверу і сіла біля фонтана. Впізнавала і водночас не впізнавала цей сквер, повз який проходила майже щоденно. Посередині на невисокому п'єдесталі стирчав бюст Карла Маркса синюшне, вкрите плямами патини, обличчя. Таке, певно, буває у мерців на стадії розпаду. Бр-р-р... Мене охопила незатишна думка: а якщо я не повернусь? Навіть у свій старий двір! Я вийшла за його межі, а він зник?! Що тоді робити? А якщо дійсно лишуся тут назавжди куди податися? До кого звернутись? Кому пояснити, хто я така? Чи не загнала я саму себе в пастку, виходу з якої немає? А якщо немає, то… ох… як прижитися тут, коли у тебе немає жодного документа, грошей і житла? Тепер я відверто пошкодувала, що наважилась на цей небезпечний експеримент. Хотілося пити. Через кілька годин захочеться їсти. Чи просто почути хоч один знайомий голос… Ще ніколи не відчувала такої самотності. Повз мене пройшла група молодих людей. Ця весела балакуча зграя повернула мої думки в інший напрямок. Господи, десь тут ходить дев'ятнадцятирічний Миросик!! І Томочка! І ця дивна стара Аделіна Паулівна. Вона, звісно, ще працює у своєму четвертому управлінні і фарбує вуста морквяною помадою. Певно, десь тут, в нетрях міста, є багато і інших людей, котрих я знаю.