Поняття і зміст третейської угоди

Третейська угода є центральною категорією інституту третейського розгляду, оскільки визначає його природу. Наявність третейської угоди є передумовою можливості здійснення третей­ського розгляду взагалі. Третейська угода є безпосереднім джерелом та правовою підставою набуття компетенції третейським судом, від неї залежить можливість визнання третейського рішення та приве­дення його до виконання.

Терміни «арбітражна угода» та «третейська угода» визначають одне і те саме явище — угоду про передачу спору на розгляд третей­ського суду (арбітражу). Розбіжності, на наш погляд, пояснюються використанням законодавцем різних термінів в різних законодав­чих актах. Так, в Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» використовується словосполучення арбітражна угода, а в Законі України «Про третейські суди» — третейська угода.

Разом з цим в деяких країнах законодавство поділяє арбітражні угоди на внутрішні та іноземні. Так, такий поділ та термінологіч­ні визначення, зокрема, були запропоновані англійським Законом про арбітраж 1979 р., в якому під внутрішньою арбітражною угодою розумілась угода, яка передбачала проведення арбітражу в Великоб­ританії з вирішення спору між сторонами, які є громадянами або юридичними особами Великобританії.

На наш погляд, з метою запобігання термінологічної плутанини, в законодавстві та наукових працях вірним було б вживати термін «третейська угода», якщо йдеться про внутрішню арбітражну угоду, і — термін «арбітражна угода», коли йдеться про арбітражну угоду, ускладнену іноземним елементом. Варто також зважати на те, що обтяження арбітражної угоди іноземним елементом викликає певні особливості в правовому регулюванні та змісті таких угод, на яких ми спинимось далі.

Основною метою укладення сторонами третейської угоди якраз і є застосування третейського способу розгляду щодо вирішення конкретного правового конфлікту та виключення можливості роз­гляду спору судом загальної юрисдикції (державним судом). У цій частині ст. 5 Закону України «Про третейський суд» визначено, що спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наяв­ності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цьо­го Закону.

Основні вимоги до угоди про передачу спору на розгляд третей­ського суду викладені у Розділі II Закону України «Про третейські суди», «Третейська угода», який присвячений регулюванню видів та форм третейської угоди, обранню (призначенню) третейського суду за угодою, регулюванню обміну документами та письмовими матеріалами.

Легальне визначення третейської угоди міститься в ст. 2 Закону України «Про третейські суди», під якою розуміється угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. В той же час поняття арбітражної угоди міститься в ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», відповідно до якої арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають зони договірчий характер, чи ні.

О. Виноградова визначає третейську угоду як угоду сторін про передачу на розгляд третейського суду конкретного спору, певних спорів або всіх спорів, які вже виникли чи можуть виникнути між сторонами у майбутньому в зв'язку з будь-якими правовідносинами незалежно від того чи мають вони договірний характер.¹

В юридичній'літературі пропонувались інші визначення поняття третейська угода, які виходили з визначення її тих чи інших характер­них рис. Наприклад, Л. Ануфрієва під арбітражною угодою розуміє угоду, яка втілює погоджену волю сторін про передачу спору між ними до арбітражу, що укладена в письмовій формі, є обов'язковою для сторін та визначає компетенцію арбітражу¹. В свою чергу, В. В. Ко­маров зазначав, що арбітражна угода — це угода про вирішення арбітражем певного цивільно-правового спору, який виник між сто­ронами, та яка виключає компетенцію державного суду²,

З інших позицій підходить до визначення третейської угоди Є.Новіков, розглядаючи угоду про передачу спору на вирішення третейського суду в якості цивільного договору, що має похідне пуб­лічне (в тому числі процесуальне) значення³.

Найбільш всебічне визначення третейської угоди, яке базується на всебічному аналізі різних аспектів цього правового явища, запро­понував С. Курочкін. Так, ним висунуто тезу про те, що третейська угода повинна розглядатися як:

1) правовідносини, і в цій якості арбітражна угода є:

—підставою для передачі спорів до третейського суду для роз­гляду і ухвалення рішення;

—підставою компетенції третейського суду;

2) юридичний факт, і в цій якості третейська угода є:

—підставою компетенції третейського суду;

—елементом юридичного складу, що визначає зміну підвідом­чості справи по спору сторін, а відповідно, і виключення спору із юрисдикції державних судів⁴.

Зміст третейської угоди. Одним з найважливіших питань третейської угоди є виз­начення її змісту.

Аналіз діючого законодавства та практики укладення третей­ських угод дозволяє говорити про те, що зміст третейської угоди складають наступні умови: тип третейського суду (інституційний чи ad hoc); у випадку інституційного арбітражу — вибір конкретного третейського суду й регламенту, на основі якого будуть розглядатися спори; домовленість про передачу спорів на вирішення третейським судом; види спорів, які підлягають розгляду у третейському суді; місце розгляду спору третейським судом; мова третейського розгля­ду; кількість третейських суддів; порядок формування складу тре­тейського суду, а також заповнення вакансій у ньому (насамперед для арбітражу ad hoc) та додаткові умови.

Третейська угода може містити й інші умови, що включаються до неї залежно від особливостей договірних відносин та диспозитив­ної волі сторін.

Обираючи вид третейського суду і арбітражний заклад, важливо чітко вказати їх назву. В разі, якщо сторони договору погодили в третейському застереженні, що спори міх ними розглядатимуться інституційним третейським судом, але не визначили сам арбітражний заклад, інституція до якої звернуться сторони для вирішення спору, може відмовити у розгляді спору, посилаючись на те, що третейська угода не містить прямої вказівки на компетенцію саме цього органу вирішувати спір. Подібні обставини можуть також стати підставою для скасування рішення третейського суду, якщо заклад допустив розгляд за відсутності прямої вказівки в третейській угоді на його компетенцію. В разі нечіткого формулювання назви арбітражного закладу в третейській угоді арбітражна установа, як правило, відмовляє у прийнятті заяви, пропонуючи при цьому внести відповідні доповнення.

Третейська угода повинна також містити вказівку на ті види спорів, які сторони мають намір розглядати у третейському суді. Сторони можуть сформулювати ЇЇ так, щоб прямо виключити із сфе­ри дії третейської угоди визначені категорії спорів або, навпаки, перелічити ті види спорів, що передаються на розгляд третейського суду.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про третейські суди», якщо сторони не домовились про інше при передачі спору до пос­тійно діючого третейського суду, Регламент (Правила) цього постій­но діючого третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди і третейський суд керується таким Регламентом (Правилами).

На практиці також використовуються типові застереження з ме­тою уникнення двозначності при вирішенні питання чи наділені третейські суди повноваженнями щодо вирішення певних категорій спорів за договором. В такому випадку багатьма третейськими уста­новами рекомендується застосовувати наступне застереження: «Усі спори та розбіжності, що виникають з договору або у зв'язку з ним, за виключенням спорів, які спеціально обумовлені в договорі, як вилучені зі сфери третейського вирішення, підлягають вирішенню третейським судом». Дане застереження в якості загального правила передбачає компетенцію третейського суду, і у виняткових випад­ках — юрисдикцію державного компетентного суду. При складанні такого застереження необхідно зосередити увагу на тому, щоб не створити ситуації, в якій вимогам позивача не можливо буде про­тиставити зустрічні вимоги відповідача як такі, що виходять за межі третейської угоди. Тому в деяких випадках сторони обирають метод перерахування конкретних категорій спорів, які підлягають передачі до третейського вирішення. В цьому випадку важливо не упустити категорії спорів.

За загальним правилом місцем проведення третейського розгля­ду є місцезнаходження третейського суду, якщо інше не передбачене регламентом третейського суду. Якщо угода сторін передбачає тре­тейський суд ad hoc, місце його проведення, у разі відсутності угоди сторін, швидше за все буде визначатися судом за місцем перебуван­ня сторони, що виступила ініціатором третейського розгляду. Якщо сторони не змогли дійти згоди щодо місця проведення третейського розгляду, це питання буде вирішуватись третейською установою або третейським судом з урахуванням усіх обставин справи, зокрема, характеру справи, зручності обраного місця.

Що стосується законодавства, яке застосовується третейськими судами при вирішенні спору, Закон України «Про третейські суди» в ст. 11 визначає наступні джерела права, якими може керуватися третейський суд: Конституція, закони та інші нормативно-правові акти України і міжнародні договори України; законодавство інших країн; аналогія закону, аналогія права, торгові та інші звичаї.

З методологічної точки зору правові джерела, які може застосо­вувати третейський суд при розгляді спору можна поділити на ос­новні та факультативні, що випливає зі змісту ст. 11 Закону України «Про третейські суди».

За загальною презумпцією, вкладеною у ч. 1 ст. 11 Закону Ук­раїни «Про третейські суди», третейські суди вирішують спори на підставі Конституції та законів України, інших нормативно-право­вих актів та міжнародних договорів України. Застосування законо­давства інших держав національними третейськими судами можливе лише у порядку, передбаченому чинним законодавством України або угодою сторін. Застосування аналогії закону чи аналогії права третейськими судами можливе лише у випадку відсутності законо­давства, що регулює подібні відносини. Це ж стосується і торгових та інших звичаїв, які за своїм характером, змістом властиві спірним відносинам. Таким чином, аналогії права і закону та торгові і пра­вові звичаї не є рівноцінним джерелом права для третейських судів України і можуть вводитись у правозастосовну практику лише субсидіарно — за відсутності правової норми національного права (чи норми іноземної правової системи, якщо сторони погодили розгляд спору за законодавством інших держав).

Мова проведення арбітражу є важливою умовою третейської угоди. Звичайно, що така умова набуває більшого значення для міжнародного комерційного арбітражу, ніж для національних третейських судів (коли сторонами спору виступають резиденти України).

Коли сторони походять з різних країн, контракт між ними може складатися однією чи кількома мовами. При цьому характерним є застереження про те, що «обидва тексти мають однакову силу» чи «рівнозначні». Але часом сторони обирають третю, «нейтральну» мову — наприклад, договір між російською і японською сторона­ми може бути складений англійською мовою. Мова обирається з врахуванням зручності та економії. Адже сторона може вимагати перекладу документів на необхідну для неї мову, але такі вимоги оплачуються стороною, що вимагає перекладу. Угодою може бути передбачено, що подібні вимоги оплачуються стороною, що програ­ла спір.

У цій частині Закон України «Про третейські суди» в ст. 31 вихо­дить з того що розгляд справ, за загальним правилом, проводиться українською мовою, якщо інше не визначено Регламентом (Пра­вилами) третейського суду, а в разі відсутності таких — мовою чи мовами, погодженими третейським судом зі сторонами. Таке по­ложення Закону України «Про третейські суди» презюмує необхід­ність вчинення третейським судом спеціальної процесуальної дії — погодження мови третейського розгляду, у випадку, якщо Регла­ментом (Правилами) не передбачено такий аспект. На жаль, Закон України «Про третейські суди» не встановлює правових наслідків на випадок, якщо сторони не дійшли згоди із третейським судом щодо мови і коли це не було передбачено третейською угодою. Вочевидь, що у цьому випадку, ситуація має розв'язуватись саме за аналогією права — за аналогічними нормами процесуального законодавства. З метою уникнення розбіжностей у застосуванні аналогії права до­цільним, на наш погляд видається уточнення даної статті Закону.

Практика діяльності міжнародного комерційного арбітражу у цій частині виходить з того, що якщо сторони прямо передбачили у своїй угоді мову третейського розгляду, вони можуть були впевнені, що їхній вибір буде взятий до уваги арбітрами. Якщо сторони такого вибору не зробили, то відповідне рішення приймається арбітрами. У такому випадку зазвичай мовою арбітражного розгляду є мова, на якій складено контракт. Якщо контракт складений на двох мовах, розгляд за рішенням арбітрів може проводитися на одній з мов кон­тракту.

Як вже зазначалось, сторони наділені великою диспозитивністю щодо визначення умов третейської угоди, а тому зміст угоди може бути надзвичайно широким. Найчастіше на практиці зустрічають­ся умови, що стосуються процесуальних питань — порядку пред­ставлення доказів, можливості призначення експертів, спеціальні вимоги до кваліфікації арбітрів, можливість об'єднання позовів, участі третіх осіб, можливості використання забезпечувальних за­ходів, можливість приймати рішення третейського суду головою складу арбітражу, в разі відсутності більшості голосів складу арбіт­ражу; можливості відступати від положень регламентів третейських закладів, умов розподілу третейських зборів, третейських витрат, стягнення відсотків; застереження щодо остаточності третейських рішень, застереження про виключення оспорювання арбітражного рішення —• таке застереження є необхідним з точки зору забезпе­чення судової ревізії рішень третейських судів; відмова від можли­вості оскарження рішення третейського суду. Такі додаткові умови спеціально погоджуються сторонами та їх зміст є дуже важливим на будь-якій стадії провадження.