Методи калькулювання

У світовій практиці господарювання застосовуються різні ме­тоди калькулювання. Їх застосування зумовлюється при­значенням калькуляцій, типом виробництва, певними тра­диціями внутрішньофірмового управління. Передусім розрізняють калькулювання за повними та неповними витратами.

Калькулювання за повними витратами передба­чає, що всі їхні види, які пов'язані з виробництвом і продажем продукції, включаються в калькуляцію. Такий метод є тра­диційним для вітчизняної економіки.

Традиційний підхід до калькулювання собівартості одиниці продукції полягає у розподілі витрат на прямі та непрямі, і спрямований на визначення загальної собівартості (повних витрат).

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Номенклатуру калькуляційних статей підприємство має право встановлювати самостійно.

Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

· максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі витрати;

· статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Можливу номенклатуру калькуляційних статей для більшості підприємств різних галузей наведено у таблиці 7.2.

Таблиця 7.2 – Типова структура та зміст статей калькуляції

Статті калькуляції	Зміст витрат
1. Сировина і матеріали	Вартість сировини і матеріалів, що необхідні для виготовлення продукції, покупні матеріали для забезпечення нормального технологічного процесу
2. Купівельні комплектуючі, напівфабрикати	Купівельні комплектуючі, напівфабрикати, які надаються сторонніми підприємствами
3. Паливо та енергія на технологічні потреби	Всі види палива та енергії, що застосовуються в процесі виробництва продукції
4. Зворотні відходи (вираховуються)	Відходи матеріальних ресурсів, які відповідно до технології передаються в інші цехи, як повноцінний матеріал для виробництва інших видів продукції, чи реалізуються на сторону
5. Основна заробітна плата основних робітників	Витрати на виплату основної заробітної плати, розрахованої згідно з діючою на підприємстві системою оплати праці
6. Додаткова заробітна плата основних робітників	Витрати на виплату за працю понад встановленої норми, за особливі умови праці, доплати, надбавки, премії тощо
7. Єдиний соціальний внесок	Відрахування єдиного соціального внеску
8. Витрати на утримання і експлуатацію устаткування	Амортизація устаткування, платежі з обов’язкового страхування майна, утримання та ремонт устаткування, заробітна плата допоміжних робітників, які обслуговують устаткування тощо
9. Загальновиробничі витрати (цехові)	Утримання апарату управління цехом та обслуговуючих робітників, амортизація будівель, споруд, інвентарю цехового призначення, платежі з обов’язкового страхування майна цеху, витрати на ремонт будівель, споруд цехового призначення, забезпечення відповідних умов праці тощо

У світовій практиці достатньо поширеним є метод калькулювання за неповними витратами, коли в каль­куляцію включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на со­бівартість окремих виробів, а в процесі визначення при­бутку безпосередньо відраховують із виручки від реалізації продукції за відповід­ний період.

Постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не зіставляються з конкретним виробом.

Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «директ-костинг», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі — на період.

Всі витрати можна поділити на витрати на продукцію і витрати періоду.

Витрати на продукцію – це виробничі витрати. Витрати періоду – це витрати, які мають місце у певний період, але безпосередньо не пов’язані з виробництвом, це витрати на управління та збут продукції.

Виробничі витрати утворюють виробничу собівартість. До її складу включають:

· прямі матеріальні витрати;

· прямі витрати на оплату праці;

· інші прямі витрати;

· загальновиробничі витрати.

Відповідно до національного стандарту бухгалтерського обліку адміністративні витрати, витрати на збут продукції не включаються до собівартості реалізованої продукції.

Методика обчислення собівартості одиниці продукції

Загальна методична вимога – у процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю відповідно до чин­них норм та цін. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіля­ють між різними виробами за певною методикою.

Стаття «Сировина і матеріали» містить витрати на сировину, основні й допоміжні матеріали, покупні вироби та напівфабрикати, які можна безпосередньо віднести на оди­ницю продукції, виходячи із норм їхніх витрат і цін. Із вартості сировини й матеріалів виключають відходи вироб­ництва за ціною їх можливого використання чи продажу.

Приклад 3. На виготовлення виробу за установленою нормою використовується 10 кг металу за ціною 4 000 грн за тону. Відповідно до технології виробу неминучі відходи металу становлять 1,1 кг, які реалізуються за ціною 0,95 грн за 1 кг.

4×10 – 0,95 × 1,1 = 38,95 (грн.)

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пар, газ), яка безпосе­редньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, на­грівання, зварювання, сушіння тощо). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Приклад 4. На виготовлення виробу за установленою нормою використовуються 2,6 кВт/год електроенергії при тарифі 0,85 грн за 1 кВт/год.

0,85×2,6 = 2,21 (грн.)

Стаття «Основна заробітна плата робітників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних опе­рацій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Приклад 5. Трудомісткість токарних робіт становить 4 нормо-години, цей вид продукції виготовляють токарі IV розряду, тарифний коефіцієнт яких дорівнює 1,416, тарифна погодинна ставка робітника I розряду – 5,46 грн.

5,46 × 1,416 × 4 = 30,93 (грн.)

Статті «Додаткова заробітна плата основних робіт­ників» (оплата відпусток, часу виконання державних обо­в'язків; доплати за виконання додаткових функцій та ін.). Обчислюється у відсотках від основної заробітної плати цих робітників, а «Єдиний соціальний внесок» —у відсотках від суми основної та додатко­вої заробітної плати.

Приклад 6. Додаткова заробітна плата основних робітників на підприємстві дорівнює 10 % від їх основної заробітної плати; єдиний соціальний внесок становить 37 % від основної і додаткової заробітної плати.

30,93 × 0,1 = 3,09 (грн.)

(30,93 + 3,09) × 0,37 = 12,59 (грн.)

Стаття «Утримання й експлуатація машин та ус­таткування» є комплексною; вона охоплює такі витрати: амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію, паливо для приве­дення їх в дію, стиснуте повітря, технологічний інструмент, ремонтні роботи, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (на­ладчики, електрики, слюсарі) тощо. На ці витрати складаєть­ся кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал).

На одиницю того або іншого виду продукції витрати за цією статтею обчислюються методом розподілу.

Найбільш поширеним є розподіл цих витрат пропорційно основній заробітній платі основних робітників, тобто

де С_уем — витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування;

С_зо — основна заробітна плата основних робітників на одиницю продукції;

К_уем — співвідношення витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування і основної заробітної плати основних робітників, %.

Приклад 7. Річні витрати на утримання та експлуатацію обладнання на підприємстві становлять 260 тис. грн; фонд основної заробітної плати основних робітників становить 839 тис. грн.

260 / 839 = 0,310; 30,93 × 0,310 = 9,59 (грн.)

Статті «Загальновиробничі витрати» -це витрати на управління, виробниче та господарське обслуговування в межах цеху (виробництва).

Розподіл цих витрат здебільшого здійснюється пропорційно статті витрат «Основна заробітна плата основних робітників».

Приклад 8. Загальновиробничі витрати по підприємству становлять 97,0 тис. грн.

97 / 839 = 0,116

30,93 × 0,116 = 3,59 (грн.)

Виробнича собівартість виробу становить:

38,95 + 2,21 + 30,93 + 3,09 + 12,59 + 9,59 + 3,59 = 100,95 (грн.)

7.4 Шляхи зниження собівартості продукції

Економічні фактори найбільш повно охоплюють всі елементи процесу виробництва – засоби виробництва, предмети праці і саму працю. Вони відбивають основні напрямки роботи колективів підприємств щодо зниження собівартості:

· підвищення продуктивності праці;

· впровадження передової техніки і технології;

· ефективніше використання устаткування;

· здешевлення заготівлі і краще використання предметів праці;

· скорочення адміністративно-управлінських та інших накладних витрат;

· скорочення браку і ліквідація непродуктивних витрат і втрат.

Економія, що обумовлює фактичне зниження собівартості, розраховується за таким складом (типовим переліком) факторів.

Підвищення технологічного рівня виробництва. Це впровадження нової, прогресивної технології, механізація й автоматизація виробничих процесів; поліпшення використання і застосування нових видів сировини і матеріалів; зміна конструкції і технічних характеристик виробів; інші фактори, які підвищують технічний рівень виробництва.

Удосконалення організації виробництва і праці. Зниження собівартості може відбутися в результаті зміни в організації виробництва, формах і методах праці при розвитку спеціалізації виробництва; вдосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; поліпшення використання основних фондів; поліпшення матеріально-технічного постачання; скорочення транспортних витрат; інших факторів, які підвищують рівень організації виробництва.

Поліпшення використання природних ресурсів. Тут враховується: зміна складу і якості сировини; зміна продуктивності родовищ, обсягів підготовчих робіт при видобутку, способів видобутку природної сировини; зміна інших природних умов. Ці фактори відбивають вплив природних умов на величину змінних витрат. Аналіз їхнього впливу на зниження собівартості продукції проводиться на основі галузевих методик видобувних галузей промисловості.

Галузеві та інші фактори. До них відносяться: введення й освоєння нових цехів, виробничих одиниць і виробництв, підготовка й освоєння виробництва в діючих об’єднаннях і на підприємствах; інші фактори.

7.5 Види цін (тарифів) і сфери їх застосування

За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя населення, є ціна.

Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують три основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу.

Обліково-вімірювальна функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг.

Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб'єктів господарювання та населення.

Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та споживчого призначення.

Ціна одиниці продукції (окремої послуги) формується з визначення складових, що відображають структуру відповідних видів цін, використовуються різними суб'єктами господарювання.

У системі господарювання застосовується багато видів цін, які виокремлюються за різними класифікаційними ознаками.

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні ціни.

Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги), виробництво (надання) якої зосереджено на підприємствах (в організаціях), що займають монопольне становище на ринку.

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії товару.

Вільні ціни — у ціни, що їх визначає підприємство (організація) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування й кредитування для окремих груп суб'єктів господарської діяльності.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів — рівнем цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу.

Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним податком); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції).

Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний податком та ліцензійний збзбір, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи.

Тарифи вантажного та пасажирського транспорту — це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і населення.

Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв'язку, юридичних, консультаційних та інших різновидів послуг, що надаються фізичним та юридичним особам.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки. Основні з них (з короткою сутнісною характеристикою) показано на рис. 7.20.

Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франко (італ. franсо, букв. — вільний) _:— вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають витрати на його страхування і доставку в місце, зазначенев договорі.

Розрізняти ціни «франко-станція відправлення» та «франко-станція призначення». За умови встановлення оптової ціпи «франко-станція відправлення» витрати на доставку продукції від станції відправлення до місця споживання несе покупець товару, а відтак транспортні витрати продавець не включає в ціну.

Оптова ціпа «франко-станція призначення» включає транспортні витрати, які відшкодовує оптово-збутова організація чи виробник продукції.

Рис 7. 20 - Основні види цін і тарифів за окремими класифікаційними ознаками.

Рис. 7.21 - Основні види ринкових цін, відокремлюваних без певної класифікаційної ознаки.

7.6 Методи ціноутворення

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні методи ціноутворення. Головні з них показано на рис. 7.22. Варто звернути увагу на їхню змістову характеристику.

1. Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є найпростішим і широко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою

Ц=СВ+П,

де СВ — середні витрати (собівартість);

П — величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією) або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

2. Розрахунок ціни па підставі цільового (фіксованого) прибутку вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат (собівартості). Особливість його полягає в тому, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції.

За умови прямолінійної динаміки залежних величин. ціна встановлюється з використанням формули

Ц = С_зм +

де С_зм— змінні витрати на одиницю продукції (послуги);

С_пост — постійні витрати на дану продукцію (послугу) за певний період (квартал, рік);

П_заг — загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції (надання послуги) за той самий період;

N— обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі.

3. Установлення ціни на засаді суб'єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4. Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») полягає в тому, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від особливостей продукції й типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).

5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон'юнктура ринку, супутні послуги. За використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.

7. Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тому, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).

8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).

9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тому, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати па доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів).

12. За методом встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний рівень виробництва протягом року.

Рис. 7.22 - Методи ціноутворення

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте економічну сутність поточних витрат підприємства, наведіть їх класифікацію.

2. Охарактеризуйте економічну сутність собівартості продукції як економічної категорії та показника, який характеризує ефективність роботи підприємства.

3. Охарактеризуйте економічні елементи витрат.

4. Охарактеризуйте методику розрахунку кошторису витрат, собівартості валової і товарної продукції.

5. Як здійснюється калькулювання продукції?

6. В чому полягає необхідність і важливість зниження собівартості продукції?

Розділ 8 Фінансово-економічні результати діяльність підприємства

Перелік питань

8.1 Сутнісна характеристика фінансової діяльності підприємства.

8.2 Формування та використання прибутку.

8.3 Рентабельність і шляхи її зростання.

8.1 Сутнісна характеристика фінансової діяльності підприємства

У процесі функціонування підприємства відбуваєть­ся безперервний кругообіг коштів, здійснюваний у формі витрат ресурсів та одержання доходів, їхнього розподілу і ви­користання.

Сутність фінансової діяльності підприємства полягає у виникненні грошових відносин, пов’язаних із непереривним кругообігом коштів у формах витрачання ресурсів, одержання доходів, їх використання, а також із здійсненням розрахунків з постачальниками ресурсів, покупцями продукції чи споживачами послуг, персоналом підприємства, державними податковими органа­ми тощо.

Основні завдання фінансової діяльності суб'єкта господарювання:

1) вибір форм фінансування та забезпечення оптимального їх співвідношення;

2) вибір структури капіталу підприємства і напрямів його використання для забезпечення стабільно високої прибутковості;

3) збалансування в часі надходжень і витрат платіжних засобів;

4) підтримування належної ліквідності та своєчасності розрахунків.

Довідково. Ліквідність – здатність підприємства виконувати свої платіжні зобов’язання перед кредиторами. Ліквідні кошти – грошові кошти та інші активи, які можуть бути використані для погашення боргових зобов’язань.

Види фінансування діяльності підприємств.

Залежно від джерел коштів розрізняють внутрішнє і зовнішнє фінансування.

Þ Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна тощо.

Þ Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов'язання боржників, державні субсидії тощо.

Треба розмежовувати фінансування виробництва (діяльності) за рахунок власних і залучених (позикових) коштів. До залучених коштів належать ті, які через певний час треба повер­тати кредитору. Усі інші кошти є власним капіталом. Отже, важ­ливо забезпечувати оптимальне співвідношення власного і за­лученого капіталу.

Специфічною формою довготермінового кредиту є орен­да майна — договірне строкове платне володіння і користуван­ня майном. Поширеним у світовій практиці різновидом оренди є лізинг.

Довідково. Лізинг – здавати в оренду. Лізинг – передача певних об’єктів власності (переважно засобів виробництва) в оренду на певний період часу. Орендар сплачує податки, вносить страхові платежі, здійснює ремонт об’єктів, переданих в оренду тощо. Лізинг – оренда з наступним переходом об’єкта у власність орендаря. Фактично, подібний вид оренди схожий із продажем на виплату, однак, у даному випадку, невиплата чергового внеску може припинити договір оренди без повернення виплачених сум.

Планування фінансової діяльності підприємства.

Основна мета складання фінансового плану — узгодження доходів із витратами в плановому періоді.

Фінансовий план складається як баланс доходів і витрат. У складі його доходів основними є надходження від власних джерел (прибуток, амортизаційні відрахування, емісія та продаж акцій, виторг від продажу непотрібних активів).

Різниця між плановими фінансовими потребами і власними коштами покривається за рахунок залучених коштів у вигляді кредитів, випуску облігацій, лізингу тощо. Однією з форм залучення коштів є кредиторська заборгованість, до якої відносять перехідну заборгованість із заробітної плати, відрахувань на соціальні потреби, резерв майбутніх витрат та ін.

Витратна частина балансу включає планові спрямування коштів: на сплату податку; поповнення резервного фонду; формування інвестиційних ресурсів (у тім числі поповнення оборотних коштів); виплату винагороди персоналу за результатами роботи за рік; виплату дивідендів тощо.