Створення перших політичних партій Наддніпрянщини

Висока політична активність народу сприяла розгортанню діяльності перших політичних партій на території України. Уже на кінець ХІХ ст. в Україні діяли представники російської соціал-демократичної партії, соціалісти-революціонери (есери), з 1897 р. – єврейська партія «Загальний єврейський робітничий союз», з 1989 р. – Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП).

Результатом цього стало утворення у 1897 р. Всеукраїнської загальної організації, заснованої на нелегальному з’їзді представників громад у Києві. Головним її завданням було об’єднання всіх українських сил для боротьби «за національні права українського народу в Росії». Серед засновників та почесних членів організації були В. Антонович, М. Лисенко, П. Житецький, В. Беренштам, М. Кононенко та інші. Проте методи роботи залишалися старими. Всеукраїнська загальна організація робила ставку на культурницьку діяльність, яка вже не відповідала потребам часу та настроям населення.

Намагаючись змінити ситуацію, частина представників студентських українофільських гуртків у 1900 р. створила у Харкові першу українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП). Ініціаторами її появи стали Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов (так звана «Рада чотирьох» – ватажки студентського руху). Структурно партія складалася із регіональних відділень Харкова, Полтави, Києва, Чернігова, Одеси, Кубані (на Кубані діяла Чорноморська вільна громада, якою керував С. Петлюра, що учителював тоді в Катеринодарі). Програмним документом партії була праця харківського адвоката М. Міхновського «Самостійна Україна» (1900), видана у Львові. У ній обґрунтовувалося право України на державну незалежність.

Друкованим органом партій стали газети «Гасло» (1902-1903 pp.; надруковано 21 номер), «Селянин» (1903-1905 pp.; вийшло 32 номери), «Добра новина» (1903 р.; надруковано 4 номери) і «Праця» (1904-1905 рр.; вийшло 13 номерів). У грудні 1902 р. у Києві відбувся І з’їзд РУП. На ньому було остаточно сформовано організаційну структуру партії, обрані керівні органи: Центральний комітет, Закордонний комітет, Редакційний комітет. Однак, уже тоді стало зрозуміло, що політична програма організації далека від реалій. Про це було відкрито заявлено у 1903 р. Саме тому головний акцент пропаганди було вирішено змістити у бік соціал-демократичних ідей. Рупівці відмовлялися від самостійності України і підтримували ідею перетворення Росії на демократичну республіку, в якій Україна мала отримати автономію. Соціальною опорою партії стало селянство. У його колах активно розповсюджували газети, агітаційні брошури, брали участь у виступах та страйках. Робилися спроби поширити свій вплив і на робітників у місті, але така робота була дуже слабкою. Висувалися вимоги щодо встановлення 8-годинного робочого дня, знищення викупних, оброчних платежів, конфіскації кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель на користь місцевих (крайових) самоуправ та ін.

Проте такі зміни були підтримані не усіма членами партії. Протистояння націоналістичних та соціалістичних ідей в середині РУП призвело до того, що у 1902 р. вона розкололась, давши початок Українській народній партії (УНП). У своїх заявах та статтях її члени відстоювали гасло «Україна для українців» – право бути господарем на своїй землі, мати власну державу. У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників «Оборона України», яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент очолити всеукраїнське національне повстання.

Невдовзі лави РУП залишили і соціалісти, що увійшли туди у 1903 р. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським, О. Скоропис-Йолтуховським, П. Канівцем, М. Ткаченком утворила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка згодом на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Основним завданням «Спілки» була організація пролетаріату, «який розмовляє українською мовою».

Після декількох розколів РУП залишки її членів у грудні 1905 р. перейменувалися на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП). Її лідерами стали В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра, М. Ткаченко, Л. Юркевич. Вони були переконані, що партія мусить відстоювати вимоги самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України. У 1905 р. УСДРП приєдналася до РСДРП. В організаційному плані РУП повинна була мати повну самостійність як українська соціал-демократична партія, а її зв’язки з РСДРП – тільки федеративні.

У 1904 р. перелік українських партій доповнився Українською демократичною партією (УДП). Вона утворилась із Всеукраїнської загальної організації. Лідерами партії були О. Лотоцький та Є. Тимченко. У своїх програмних документах вони оголошували боротьбу проти самодержавства, виступали за встановлення парламентського ладу, демократичних свобод, автономію територіям, заселеним українцями, запровадження української мови в школах, адміністративних установах. Невдовзі від УДП виокремилася група, що утворила Українську радикальну партію. Її керівниками стали С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський. Вони дотримувалися більш радикальних позицій, зокрема, в національному аспекті виступали за крайову конституцію, «яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент», у соціальному – за скасування «експлуатації людини, від кого б вона не йшла – від людини, громади, краю чи держави,...земля, зі всіма її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі засоби і знаряддя до праці мусять стати спільною власністю робочих людей». Проіснувавши деякий час окремо, ці дві партії у 1905 р. знову об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію.