Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяються на дзвінкі і глухі

Якщо голосові зв’язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні приголосні звуки.

При розслаблених голосових зв’язках творяться глухі шумні звуки.

	шумні приголосні
дзвінкі приголосні	[б], [д], [д' ], [ґ ], [ж], [з], [з' ], [г], [дж], [дз], [дз' ]
глухі приголосні	[п], [т], [т' ], [к], [ш], [с], [с' ], [х], [ч], [ц], [ц' ]

Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари (дзвінкий звук – глухий):

акустичні пари

[б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с], [з' ]-[с' ], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц' ].

Глухий звук ф в українській мові співвідносного дзвінкого звуку не має.

Дзвінкі приголосні у кінці слова та в кінці складу вимовляються дзвінко.

Усі сонорні приголосні звуки належать до дзвінких і не мають парних глухих.

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові та глоткові:

губні приголосні	[б], [п], [в], [м], [ф]
язикові приголосні	[д], [д' ], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л' ], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж], [й]
Глотковий приголосний	[г]

За ознакою твердості чи м’якості приголосні розмежовуються на тверді та м ’ які:

тверді приголосні	[б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]
м’які приголосні	[д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л' ], [н' ], [р ]

Окремі приголосні за ознакою м’якість- твердість утворюють пари:

Тверді – м’які приголосні

[д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с'], [дз]-[дз' ], [ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р']

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як правило, з’являються перед голосним і, проте у небагатьох українських словах і здебільшого у словах іншомовного походження зустрічаються перед іншими голосними (м’ у зикл, с'в' а то).

Враховуючи слухове сприйняття, пригололосні діляться також на свистячі і шиплячі.

Зовсім невелику групу складають носові приголосні, у творенні яких бере участь носова порожнина.

свистячі приголосні	[з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ]
шиплячі приголосні	[ж], [дж], [ч], [ш]
носові приголосні	[м], [н], [н' ]

Окремо треба сказати про звук [ґ ], що третім виданням Українського правопису було повернуто в українську абетку.

Звук [ґ] вживається у словах: ґанок, ґоґель- моґель, ґудзик, ґрунт, ґречний, ґрати (іменник), ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґранчак та ін.

Звуки [ґ] та [г] легко розрізняються на слух:

[г] - гортанний щілинний, глухіший;

[ґ] - задньоязиковий проривний, дзвінкіший.

Різницю в роботі мовних органів при вимові цих звуків можна відчути на дотик, прикладаючи пальці до гортані.

Орфоепія (від лат. orthos- прямий, правильний, рівний і epos- слово, мова) – це сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.

Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (гу лос, сн ла).

Так само чітко і виразно вимовляються й голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (с'п’ і вати, к у ч у гу ра).

Ненаголошений [е] при вимові наближається до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [ е] знаходяться перед наголошеним складом (зам еи тіл’).

Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові. Проте перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] стає схожим на [е] (н оу ша, п оу груд:а).

У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення
-ться вимовляється як ц': (сміє ться - с'м’іjе ц':а).

Буквосполучення -шся вимовляється як довгий м’який [с’]: (сміє шся - с'м’іjе с':а).

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість.

Зокрема, це відбувається:

– на кінці слова (н' і ж, гед з',);

– в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (д'і ж ка, бли з ' ко); виняток – дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к] (н'і хт 'і, во х ко);

– у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (ро з пов ’ ідати).

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - с' ц'іпити, с хот'і ти. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (ш :и ти).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими (Ви ш город - ви ж город).

Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с'] (кни ж ка - кни з'ц 'і)

Сонорні приголосні [в], [й], які не мають глухих відповідників, в середині слова після голосного і перед голосним, на початку слова перед будь-яким приголосним і у кінці слова перетворюються на короткі нескладові голосні [я], [ї] (во я к, га ї).

Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова (на ш у читель, наш а в чителька).

Слова в українській мові поділяються на склади. Склад – це частина слова, що складається з одного чи кількох звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря: кни-га, по-ле, га-зе-та, на-го-лос, Ін-тер-нет.

Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, причому один з них повинен обов'язково бути голосним. У зв’язку з тим, що саме голосні звуки утворюють склад, їх називають складотворчими.

У залежності від кількості склідів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові і багатоскладові: вік-но, ма-ту-ся, кі-не-ма-то-граф.

Склад, що закінчується на голосний звук, називають відкритим (а-рі-я, ка-ли-на).

Склад, який закінчується на приголосний звук – закритим (ліс, май-дан).

Існує декілька правил поділу слів на склади:

– Якщо між голосними звуками є один приголосний, то він належить до наступного складу (о- л ень, жи- т о).

– Якщо між голосними є кілька приголосних, то звуки в, р, л, й, що стоять після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, які знаходяться після них – до наступного (зі р -ка, ма й -ка).

– Якщо другим приголосним є звук й, л або р, то разом з попереднім приголосним він відходить до наступного складу (ме- тр о, ку- пл ю).

– Якщо між голосними є кілька приголосних, то після наголосу один з них відходить до попереднього, а решта до наступного складу (ки с - л ий, сте р - т и).

– Якщо після ненаголошеного складу стоїть кілька приголосних, то всі вони, крім й, в, р, л відходять до наступного (про- ст е -жити, се- ст ра).

Наголос – це вимова одного із складів з більшою силою. Наголос завжди падає на голосний звук у складі, чудово, бігати, вече ряти.

Голосний звук і склад, на який падає наголос, називається наголошеним; усі інші голосні і склади – ненаголошеними (у слові ві-тер склад ві- наголошений )..

Наголошений склад вимовляється з більшою силою, ніж усі інші.

Наголошеними можуть бути різні за порядком склади (річ-ка, пе-ре -рва).

Наголос може переміщуватися з однієї частини слова на іншу при зміні форми цього слова (н о ги - ног и).

За допомогою наголосу іноді розрізняються лексичні значення слів (з а мок- зам о к, м у ка- мук а) та їхні граматичні форми (ст і ни – називний відмінок множини і стін и – родовий відмінок однини).

Більшість слів в українській мові має один наголос, але складні слова можуть мати два і навіть більше наголосів (багатомільйонний).

Смисловий наголос – це вимова одного із слів чи словосполучення в реченні з посиленням голосу (Це я хотів піти звідси – не хтось інший, а саме я).

Сучасний стан орфоепічної культури є, на жаль, доволі низьким. Про це красномовно свідчать і трансляції засідань парламенту, і невмирущість такого феномена, як «суржик», і кількість щоденних помилок професійних журналістів у вітчизняному телевізійному та радіоефірі. Існує ціла низка причин, що зумовлюють такий низький рівень орфоепічної культури в Україні. Це ібільше як трьохсотлітнє зневажання української мови, і недостатня підтримка виховання мовленнєвої культури владою, і незначне місце орфоепії у структурі мовленнєвої підготовки учнів.

Однак на загальному тлі якісних зрушень культура і техніка мовлення більшості сучасних журналістів радіо і телебачення характерна скоріше відємною, аніж додатною рисою, оскільки багатьом із них бракує практичних навичок і вмінь, починаючи з основ фонаційного дихання, артикуляції, дикції та закінчуючи нормами наголошення, вимови, виразності інтонації.

Саме тому останнім часом з гучномовців та екранів телевізорів ми чуємо порушення журналістами акцентологічних норм української літературної мови. Дедалі частіше розповідають вони про вип а дки, а не в и падки, про в и моги, а не вим о ги, про навчанн я, а не навч а ння, про те, як комусь потал а нило, а не поталан и ло, про р у копис, а не рук о пис, про погоду в лист о паді, а не в листоп а ді тощо.

Небезпечних масштабів набули порушення норм вимови. Тут спостерігаються щонайменше три руйнівні тенденції. Перша стосується «фекання», від якого виникає враження про те, що наша журналістська молодь ніколи не чула про нескладовий «у» в орфоепії української літературної мови, оскільки не послуговується ним, принаймні практичними навичками його застосування у своєму публічному мовленні вона не володіє. Сліпе ж наслідування інших мов – німецької, ідишу, російської та недбале ставлення до культури української мови, постійне порушення правил і норм її вимови і призвело до поширення згаданої вище тенденції. Напевно, тому «фекання» в телевізійному ефірі набуло загрозливих масштабів. Звучить таке: «Сказаф, пішоф, зробиф» замість «сказау, пішоу, зробиу»; «свідкіф, фактіф, доларіф», замість «свідкіу, фактіу, доларіу»; «Киїф, Каніф, Харкіф», замість «Киїу, Каніу, Харкіу» та ін.

Не менш загрозливою є тенденція «шокання», що інколи нагадує про себе з вуст не лише продавців одеського привозу, а й, на жаль, і тележурналістів. Вона відображає ігнорування норм вимови шиплячих приголосних української мови «ч» і «щ», які, відповідно до них, повинні звучати твердо, наприклад: «ч асто, щ оразу, ч емний, щ ирий, ч оловік, бор щ». На щастя, вона поширена переважно в південних та південно-східних регіонах України.

Третя тенденція – «цікання» теж є характерною не лише для деяких говірок північних і північно-східних районів Чернігівщини. Вона відрізняється неприпустимою зміною у вимові м’якої проривної приголосної «т» на м’яку свистячу «ц». Наслідком такої зміни і є «цікання»: «поцім» замість «потім», «цік» замість «тік», «кацівський» замість «катівський».

До того ж, сучасним журналістам радіо й особливо телебачення бракує навичок культури і техніки усного мовлення та ораторської майстерності. Якщо письмовими формами української літературної мови, її стилістикою, лексикою, фразеологією вони оволоділи в процесі навчання і, таким чином, здобули висоти лінгвістики, то паралінгвістика, що переймається виразністю голосу, його силою, висотою, тембральним колоритом, темпоритмом, мелодійністю та інтонаційною виразністю мовлення, для багатьох журналістів радіо і телебачення залишилася недосяжною. Хоча саме ці якості насамперед репрезентують журналіста в ефірі перед численною аудиторією його слухачів та глядачів.

Культура і техніка мовлення в телерадіожурналістиці посідає чільне місце, оскільки слово є одним із інструментів професійної діяльності журналіста в цій галузі. Від того, наскільки він має багатий словниковий запас, наскільки розвинута в нього культура мови, наскільки володіє він технікою мовлення та ораторським мистецтвом, багато в чому залежить його професійна майстерність, імідж та успіх.

Література до теми:

1. Головащук С. І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. – К.: Вища школа, 1995. – 319 с.

2. Здоровега В. Теорія й методика журналістської творчості: Навчальний посібник. Львів: ПАІС, 2000. – 268 с.

3. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації / А.Багмут та ін. – К.: Наукова думка, 1994. – 143 с.

4. Кочерган М. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Академія, 2002. – 368 с.

5. Орфоепічний словник української мови: В 2-х томах. – К.: Довіра, 2001. – 955 с.

6. Особливості мови і стилю засобів масової інформації: Навч. посібник для фак. журналістики ун-тів. – К.: Вища школа, 1983. – 152 с.

7. Пац Л., Дубовик Л. Фонетика і фонологія сучасної української мови (теоретико-практичний комплекс). – К.: Вища школа, 2000. – 364 с.

8. Радзієвська Т. Текст як засіб комунікації. – К.: Ін-т української мови, 1998. – 194 с.

9. Сербенська О. Культура усного мовлення. Практикум. – К.: ЦУЛ, 2004. – 216 с.

10. Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; За ред. О. Пономарева. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

11. Сучасна українська літературна мова: Підручник /М.Я. Плющ, С.П. Бевзенко, Н.Я. Грипас та ін.; За ред. М.Я. Плющ. – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Вища школа, 2000. – 430 с.

12. Тоцька Н. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К.: Вища школа, 1995. – 151 с.

13. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів: Місіонер, 2000. – 300 с.

14. Чак Є. Чи правильно ми говоримо? – К.: Освіта, 1997. – 240 с.

ТЕМА 5