Ні СИІТСЯ? 5 страница

У прозі одразу ж по закінченні війни повіяло свіжістю від «Прапо роносців» О. Гончара (1946 р.). Зараз і зарубіжні і вітчизняні дослідники творчості цього письменника серед його творів на першо му місці називають «Собор». Так воно, мабуть, і є. Але що стосується мови (залишмо осторонь ідеологію), то все ж саме «Прапороносці» розбили кригу стереотипних писань тодішніх українських прозаїків Таке було враження від цих сторінок, ніби вдихаєш на повні груди свіже, насичене запахами квітучого саду повітря. Хотілося й далі вби рати в себе це повітря, цю співучу мову, яка несподівано залунала зі сторінок журналу «Вітчизна». Звідки цей знайомий голос? Щось є и ньому і від Коцюбинського, і від Винниченка, і від Васильченка, і віл Яновського. Що ж саме? Може, ота підсвідома ритмізованість ук раїнського епосу, що йде ще від «Слова о полку Ігоревім», від істо ричних пісень українських кобзарів? Забудьмо на якийсь час наш зви чайний аналіз мови письменника і зупинімось не на лексиці й фра­зеології (вони в О. Гончара дуже багаті), не на тропах (вони оригінальні і чітко виважені), не на використанні діалектного м;і теріалу (письменник робить це майстерно)¹, а саме на ритміці.

Розгляньмо такий уривок:

«Піхотинці посувалися повільними методичними хвилями. Деякі навіть понапинали палатки, бо сіявся дрібний дощ. І, мабуть, саме цими кобеняками та поважною неквапливістю бійці нагадували дівчині ісм лемірів («Прапороносці»).

Вловлюєте ритм?