ЩО ВГОРУ ЙДЕ... 4 страница

Босі ноги прикипіли до гарячого каменю, здавалося, мине ще мить - і він не встоїть, не витримає: закам'яніє або впаде й розсиплеться на порох.

А лагідний вітерець лише бавився з ним, пустуючи.

Юнак уже над силу махнув руками. Хмарки мовби пішли одна одній назустріч. І він, знесилюючись, замахав їм, прима­нюючи, щоб збиралися, щоб не втікали і не розходилися.

Сонце затьмарилося. Йому на обличчя впала перша крапля дощу. І не відчув її. Вдарилася об чоло й випарувалася, як із розпеченого череня. Махаючи руками, він начеб знявся вгору й літав отам, між хмарами, зганяючи їх до гурту.

Пішов дощик. Посилювався, стаючи дощем. Стрепенулися корячкуваті сосонки. Ліс примовк і слухав. А земля хапала дощ своїми порепаними губами і впивалася.

У селі повибігали із хат старі й малі. Стрибали, витанцьову­ючи, приспівуючи, щоб дощ припустив, не переставав, обіцяли йому борщ і кашу. Лише кури поховалися під стріхи.

Він стояв якийсь час, вже промоклий до рубця. А потім зва­лився і пошерхлим язиком злизував дощ із каменю.

Хтось підстеріг, як ішов греблею, як, умившись, вибрався на гору й накликав дощ.

Казали:

- Еге ж, стягнув хмари - він Планетник.

Хмарник, Бурівник, Планетник - йому було байдуже. Так відповів матері, мовивши:

- Я хочу жити у згоді з людьми, з усім... - повів рукою й очи­ма. Цей жест і погляд свідчили, що з цілим світом.

Дощ напоїв городи і поля. Відмолоділа трава. В дощівці ску­пано дітей. А дівчата, дивлячись, як патлатяться верби, поми­ли в дощівці свої голови й розчесали коси.

А Планетник узявся за лопату, прокопав уздовж свого горо­ду канаву, щоб повені й грози не заливали грядок і не зносили їх. Те саме зробив і в полі. Ніколи не мав вільної хвилини: го­нили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом, - косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленоч-ки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя -вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дич­ки. Хто просив, нікому не відмовляв. Старанно робив надріз, приладновував кору до кори, змащував смальцем, обкладав глиною, туго перев'язував - приймались.

Але найважливішим була сівба. Важило і не загаятися, і не поспішати. Ніхто не дійшов до таких дурощів і безглуздя, щоб сіяти по снігу, а чи позачасно?

Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. Замоховілі з північного, холодного боку - так і ставив їх, як вони звикли рости в лісі. Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші.

І на сівбу завжди вибирався вчасно. Журавлі, відлітаючи у вирій, накурликували йому зі свого прощального ключа, коли повернуться, а ведмідь, залягаючи в барлогу, сповіщав своїм ревінням перед зимовою сплячкою, коли прокинеться. І зайці приплигували обгризати щепи, та він виносив їм сіно, щоб не псували молодняка, залишали пучки своєї шерсті, як знак, ко­ли вони перший раз окотяться. Одначе головне віщували сон­це, місяць і зорі...

Планетник вибирався в поле не рано й не пізно, а вчасно, як­раз упору. А що той день ніколи не припадав на одне й те ж чис­ло, то його належало визначити й не проґавити. І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано - і вродило, як посіяв пізніше - й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він неабищо - муд­рець, Планетник...

- Я такий Планетник, як ви усі! - відмагався хлопець, не хо-тячи про таке й чути. - Навіщо плещете язиками? - й брався собі до свого діла - за чепіги чи за борони, що не могло чекати. І, не розгинаючись, думав: «Я такий мудрагель: робити - це і є жити у згоді зі всім світом». І не було такої праці, яку не по­дужав би або якої цурався б. На його подвір'ї не залежувався не то що гній, а й линячка. Зі свого поля він позбирав і повино­сив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла отелитися, кликали - і допомагав корові. Лікував коней, які прохромлювали ноги. Го­тував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався - не вступав у корчму, відмовляючись від могоричу: «Мені й так весело».

Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді посидіти на березі - просто так, без вудки, хоч і вмів сплести ЇЇ з кінської волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони чіплялися йому за пальці. Розпрощавшись назавжди зі старим Капушем, іноді в очеретах немов бачив його бороду. Любив і ліс - у скрипі дерев і шелесті листя йому вчувався знайомий хрипкий голос і сміх.

Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, ру­салками, що він заодно з Лісовиками й Лісовками, що його слухається Польовик... Якби він схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку. Ходили всякі плітки від заздрощів. Навіщо йому така нечисть, як Вовкулачисько? А от з чистими духами, які бережуть води, ліси і поля, мабуть, зустрічався не раз. Правда, старим і дорослим навідріз заперечував, що є, що може бути щось подібне, а дітям оповідав, хто пасе дерева, звірів, рибу...

А взагалі, найчастіше мовчав, начеб йому і не було про що говорити. Його мислі виписувалися на ясному чолі й на відкри­тому обличчі. Що приховувати? Від кого? Та й навіщо?

- Я тільки й знаю, що я хлібороб, - чули від нього.

Це вже свята правда. Хліборобство - його святе ремесло. Плекаючи працю, шукаючи в праці згоди з морозом і сонцем, зі зливами і суховіями, прихиляв своє серце до землі. Але їй було мало його згоди - вимагала більшого. І, тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом. їй не вистачало і цього. Він побожно сіяв, заскороджував, рілля ставала, як пух. Потім виривав бур'яни. Умлівав перед половінням. І не покладав рук. Його згода переросла у любов. Не тільки до свого городу, не тільки до своєї маленької нивки. Обкопував її канавками, спускаючи воду, і його любов зростала до землі. її з неї не ви-торгнеш. Тримався за чепіги, брався за косу - його любов до землі клалася в скиби й покоси. Вкорінилася, як звичай, і наука: не пошкодувати колоска для сірої мишки. Тоді й земля повірила йому - його великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним, пустила його у свою душу, бо він узяв її у свою, не як скарб і надбання, а як честь і красу.

За те йому жайворонок співав славу.

Раз за разом випали врожайні роки - зими дарували багато снігів, весни - буяння, літа - стиглість, а осені - багатство. Лю­ди обходилися без Планетника, бо все і так було добре.

Він не покладав рук. Земля не могла існувати без його праці, як квітка без бджоли. Хто б її запліднив? І як неприми­римі стихії - мороз і спека, безвітря і бурі, змінюючись, праг­нуть рівноваги, так і він, підвладний їхнім силам, здобував у повсякденній праці лад і втіху. Не почувався розумнішим за бджолу і не вивищувався над комашкою. Злий вовк і той був йому за друга, бо який ліс без вовка?

Що повзало, ходило, стрибало, що плавало, що літало - все було досконале й завершене, як листок на дереві. І це була кра­са - велич творення, єдність різномаїтості! Не стояти осторонь спостерігачем, а бути у самій середині цієї краси, належати їй, як і вона тобі. її закон - твоє правило: не нівечити листочка з церева. Листочок і ти - ви обоє народилися з діяння. І, наслідуючи листочок, уподібнюючись йому, як він умивається росою, так і собі, вмиваючись працею, діяти і примножувати красу світобудови, не засліплюючись корисливістю. Яку користь шу­кає волошка, спалахнувши у житі? Цвіте - діє для краси свого насіння. Яку користь шукає соловейко? Співає для свого по-томства і веселить землю. Так і ти дій - для людських по­колінь. І не покладай рук.

Планетник більш ніж будь-хто радів урожайним рокам. Він був щасливий: не треба накликати дощ і не треба розганяти хмари. Погода наступала мовби по замовленню, впору. Людям здавалося, досить сказати полям: «Половійте!» — і поля по­ловіють; досить сказати вишням: «Наливайтеся!» - і вишні наливаються.

А він, до якого горнулися колоски в полі, до чиїх рук і очей самохіть тягнулося гілля яблунь і груш, вкриваючись цвітом, знав, що добра погода, що поліття не назавжди, не навічно. То­му його не покидала зухвала думка осідлати хмару. І Планет­ник, орючи, жнучи, а то й сидячи над озером чи блукаючи лісом, не раз чув, мовби з роси і води, голос Капуша: «Спро­буй!..»

Таївся з цими думками. Інколи вони здавалися йому такими неймовірними, що жахався їх і бліднув, наче стіна, а волосся ставало сторчма, як на їжаку.

Та дивлячись, як легко літають ластівки, що кури й ті інко­ли знімаються на крило, знов повертався до свого. Він розмірковував, що в Капушевому «Спробуй!..» вчувається не лише застереження, погроза, а й спонукання. І, проводжаючи хмаринку, яка пропливала над селом, над лісом, мандрував ра­зом з нею - вона сама вабила, наче запрошувала: «Осідлай!..»

Для початку спробував підкинути капелюха і спостерігав, як той кружляє, а потім опускається на землю. Він узяв хусти­ну, прив'язав до її чотирьох кінців нитки й підвісив камінчи­ка. Підкинув, хустинка надулася й, зависши в повітрі, легень­ко осідала. Побачив, як літають мильні бульки. Так спало на думку пошити великого круглого полотняного мішка.

Він умів ткати полотно, бо в що б вони з матір'ю одягалися. Верстат стояв цілу зиму в хаті. І ось, сказавши, що йде в місто, в Острог, продавати полотно, Планетник узяв його тридцять ліктів, вибіленого, льняного, і прийшов у ліс. Знайшов печеру у скелі, пошив, що хотів, а злетіти спробував зі шпиля гори, з того каменя, на якому вони не раз стояли з Капушем. Робив це серед ночі. Наповнив вітром мішок і зав'язав його. Мішок ки­дало, поривало, ледве його втримував, але не зміг піднятися й на вершок над землею. Вітер з мішка звіявся, та й усе.

- Почекай, я просмолю тебе, а тоді наповню... - не здавався Планетник.

Купив в Острозі смоли, приніс у печеру.

Не так воно швидко робиться, як мовиться. Але на те він і Планетник. Ніхто й не бачив, і не здогадувався, як просмолю­вав мішка, готуючись до польоту.

Щасливо зеленіло й щасливо опадало листя - минув не один рік. Кілька разів йому доводилося спиняти хмари, викликати дощ. І навпаки - тучі розганяти, не кажучи про те, що виправ­ляв людям вивихи, складав кості, обкладаючи їх лубом¹, коли хтось ламав руку або ногу, й допомагав худобі.

Ось настала безсніжна, з лютими морозами зима. Дороги вкрилися грудою, поля закострубатіли. Озимина вимерзла. Якою ж буде весна?

Село захвилювалося й не давало Планетникові проходу: зи­ма без снігу - рік без хліба. Він нічого не міг порадити, бо такої голої безсердечної зими ще не пам'ятав, а тому вирішив, що з весни неодмінно спробує піднятися в небо на просмоленому мішку. Жорстока непогода посилювала його бажання, і воно стало пристрастю. Сплів міцні посторонки², а з лози корзину. Прив'яже посторонками корзину, як прив'язував до хустини камінчика. А чим наповнити просмоленого мішка - вітром чи димом? Вітер невидимий повсюдний, тому його нелегко злови­ти й приручити. Ліпше димок. Спалить гречанку - дим з неї гу­стий, чорний. Напустить у мішок, зав'яже, а тоді в корзину -і вітер понесе...

Планетник уже бачив, як, зринувши в небо, осідлавши хма­ру, підіймається, стає і стоїть над громом і як хмара, покірна його волі, повертає туди, куди її спрямує.

Він потайки позносив у печеру посторонки, корзину й гре­чанку. Дуже остерігався, бо замислив нечуване серед людей, які лише в казках літали на килимі-самольоті, а він наважив­ся здійснити казку. Ні разу не подумав, що може впасти й роз­битися. Нітрохи не жалів себе, ні свого життя, а думав, як, опинившись коло сонця, коло місяця і зірок, буде керувати по­годою. Не зламає зими й літа, весни й осені - він тільки допо­може родити землі. Думки й почуття з'єдналися в порив зроби­ти, змогти.

Тим часом настав березень. Сухе кострубате груддя розмерзлося. Подули бурі. Не задзюркотіли струмки й затоки. Чорні вітри підіймали розмерзлу землю і, вириваючи коріннячко озимини, крутили й розносили, розкидаючи по світу.

Сонце зовсім пропало, зникло: серед білого дня було темно. Ревіли корови, іржали коні, мекали вівці. Люди поопускали голови - страшний суд настав...

Найбільше свято - воскресіння трави - було сумне, як похо­рони, бо трава і не зійшла.

Хоч би жменька, хоч би крапелька дощу! Берези викинули сережки, і вони поскручувались. Ліщина й не бралася бростю. Ліс і сади - немов скелети. Нема роси - гуде чорна буря.

Треба починати сівбу. Планетник вибрався в поле. Розім'яв грудку, понюхав, а вона не пахне ніякими соками. Занурив ру­ку, набрав землі - холодна, наче камінь, і як мертва. Вернувся з поля, думаючи: «Озимину пересівай, ярину сій - час, пора, а земля не хоче...» - і постановив: дочекається, пересіє, обсіється й тоді підніметься в небо, щоб осідлати хмару. Село теж чека­ло, потерпаючи.

Вітри втихомирилися, земля степліла, і він почав роботу. Всі обсіялися. Поля і городи волали дощу. Дощу! - волали тра­ви й дерева. Люди з ранку й до ночі товпилися на Планетниковому подвір'ї:

- Наклич дощу! - благали його й матір.

Він вибрався на гору над озером. Люди стояли внизу, на греблі, а він стояв на шпилі, на камені і весь у білому, у білій сорочці, в білих штанях, височів, звівши своє гартоване лице до неба. Зняв руки й почав боротися за дощ. Пасма білого волосся тріпотіли на його голові.

Дощ накрапав. Спочатку дрібний, теплий. На очах зазе­леніли береза й ліщина - ліс і сади відроджувалися. А дощ не вщухав, цебенів, як із прорваної гатки. Заблискало, загриміло -це недобрий знак, бо гілля голе. Лило тиждень. Озеро вийшло з берегів, зламавши греблю. Річка теж вийшла з берегів, зато­пивши городи. Перестало лити - відразу почалася спека. Сон­це палюче, мовби вихопилося з горна. Надворі наче в кузні -шкварчать кущі й бур'яни. На городах, у полі ніщо не виткну­лося, не проросло: то його залило і притовкло, а потім вхопило у цілець - земля рівна, як збитий тік, і гаряча, як піч. Колеть­ся, репається і зяє, вишкірюючись, наче мрець.

«Пора летіти, - подумав Планетник, - дочекаюся вечора, піду в печеру...» - і готував кресало та губку.

Та люди його випередили. Вони заремствували. Спочатку тихо. Потім голосніше. Хто винен, що зима була без снігу? Чому довго не падав дощ і полилася злива? Хто винен, що залягла спека?

їх ніхто не скликав - зібрав відчай, і вони громадою при­йшли до Планетника. Старі баби розмахували коцюбами, чо­ловіки були із сокирами, вилами, ціпами й косами, молодиці із заступами й прачами, діти з каміняччям.

- Це ти! Ти в усьому винен - ти знаєшся з нечистою силою! -
загукали, як в одне горло.

Він вийшов на поріг. Босий, у вишиванці, штани на очкурі -звичайний, як і вони. Хотів щось сказати, але на нього поси­палися камінці, погрозливо наставилися кочерги, вила, ціпи, сокири.

- Хмарник! Бурівник! Смерть йому! Смерть!..

Над'їхав пан у малиновому кунтуші¹, а з ним і піп у чорній рясі. Вони не втихомирили село. Пан сказав:

- Скараємо, але без самосуду. А піп проголосив:

- Спалити.

...Вечоріло. Його закували - не боронивсь. Повели в холод­ну. Село повалило з подвір'я, пильнуючи, щоб часом не обер­нувся у вовка чи у птаха й не втік. Зовсім стемніло. А в те, що він може обернутися вовком чи птахом, мабуть, не дуже віри­ли: прив'язали до спини дві свічки - не втече, нехай світить... А його вже стара мати побігла слідом, але спіткнулася у воро­тях, упала, ридаючи і б'ючись головою об землю.

Не було кому пожаліти ні Планетника, ні старої матері: на­родила виродка! Злі, сердиті, страшні люди... Очі банькаті, груди ходуном, руки трясуться і на лобах написано: ненависть і нетерпець.

Горять дві свічки, які несе на своїх плечах, - він освітлює дорогу, а перед ним темрява.

Пан і піп перемовляються в колясці: навезти, нарубати дров, припнути до стовпа! Ніч пересидить у холодній, а вранці почнуть...

Планетникова мати, припадаючи до землі, підвела голову, а перед її очима розцвів нарцис. Білий, аж холодний — з мате­ринських сліз. І вона почула голос.

- Бери мене, сторожа поснула, перед тобою відчиняться двері холодної, йди і випусти сина.

Планетник сидів у холодній і думав: «Я ніс засвічені свічки, а вранці сам згорю, - ну й дарма, тільки жаль, що не встиг злетіти у небо, не встиг...»

Мати зірвала нарциса, пішла й розкувала сина. Він узяв з її рук білу квітку й сказав:

- Я піду, мамо...

- Куди, сину? - запитала вона.

- Хіба ви не знаєте? Я казав вам ще малим. Піду і стану над громом.

Мати його поблагословила.

Серед ночі на горі над селом спалахнуло велике вогнище. Люди попрокидалися, побігли з лементом на греблю, й попада­ли від великого страху. З вогнища, яке сипало іскрами, в небо підіймалася куля. І в той час задзвонили дзвони. В далекому острозькому соборі, на сільській дзвіниці... Маленькі, більші, головні - усі дзвони.

З настанням дня шукали Планетника, але не знайшли. Чи він розтанув у небі, чи запався в землю?

Як почув, так і передав я цю легенду - слово в слово з уст Олени Булиги, в якої квартирував у Вербівцях.

Завжди, коли мені тоскно, я згадую Планетника, вдивляю­ся в небо і чую: дзвонять дзвони.

Критика на «Планетник»

Добро і зло... Скільки казок уже перечитав кожний із вас, на сто­рінках яких ведеться боротьба між силами красивого і потворного. Наші предки вміли долати труднощі з усмішкою й жартами на вустах. Вони вміли пожартувати і над ворогом, і над собою.

У в сучасному світі людина завжди намагається протистояти лиху, кривді, жорстокості, захищаючи добро, правду, справедливість. Як пер­сонаж твору, так і людина опиняється в конфліктних ситуаціях і мусять самі вирішити, обрати власний вірний шлях. Тому герой твору Б. Харчука «Планетник» повсякчас прагне довести людям свою щирість, до­броту, чуйність, але вони не завжди її сприймають.. Всі життєві нега­разди люди пов'язують з Планетником — представником, на їх думку, нечистої сили. Сам герой твору, перебуваючи в ув'язненні, не страж­дає від того, що його спалять. Планетник жалкує через те, що не встиг злетіти у небо, не встиг пізнати більшого, щоб і далі творити добро на благо інших.