ЩО ВГОРУ ЙДЕ... 3 страница

Він запитав маму, чому його проганяють, кривляються, ки­дають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана.

- Рік неврожайний, подушне плати, кріпаччину відробляй, а тут ще й ти? - заголосила мати.

Прогнаний дітьми, нагриманий матір'ю, він посмутнів, став журно задумуватись. Чи в ньому щось зламалося, що перецвів, не доцвівши, як побита градом квітка - його нарцис?

Нипав по селу приблудою.

Матері як за ним приглянути? її мучило: вивезти, витягну­ти, щоб не опухнути з голоду та не замерзнути від морозу - ось чим переймалася. Якось він поважно, мовби цілком дорослий, а тому суворо обізвався до неї:

- Я, мамо, виплекаю квітку - я стану над громом... - Вона, кваплячись із серпом на поклик ланового, теж сердито обізва­лась до нього і сварливо наказала пильнувати хату й пташву.

Від цього став ще сумніший. Жура шелестіла йому над голо­вою, як сухе листя на тому дубі, що замели сніги. Візок дитин­ства не котився згори, а під гору: його треба було пхати, як біду, щоб біда не пхала додолу.

Сам і сам - завжди сам. Уже й пошито йому з грубого валу штани. Вже трубить у воловий ріг і поганяє кавулею череду. Чередник - пасе громадську худобу. Збирає її з одного кінця села до другого і жене греблею в ліс. Село ще ніколи не мало та­кого пастуха: не кричить, не галасує: «Куди, ряба? А щоб ти здохла й витягнулася?..» - не чути його лайки, прокльонів. Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде по­говір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо.

Це лише людям здається, що він з худобою і сам, як худобина.

Він уже не хлопчик - хлопець. Гнаний, кривджений і безпри­тульний, - все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися.

Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його.

Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує.

А то викреше вогню, розкладе багаття. Сидить, гріється.

Солодкий дим нагадує землю, на якій живе.

Хіба самітний?

Блаватоокий - у тих очах назавжди поєдналися гострий ро­зум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа.

У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги -великий страх, але ще більша цікавість і боязка, невтолима жадоба пізнання. Такий чередник.

Вигнавши одного разу худобу, він зупинився на галявині. Під бузиновим кущем синів лісовий дзвіночок. Хлопець дивив­ся на нього, а дзвіночок на хлопця. Йому не хотілося зривати квітку. Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави - усе живе, усе для чогось призначе­не. Навіщо ж його мучити й нівечити? Хлопець наблизився до дзвіночка, щоб погладити. Простягнув руку й тут повторилося те саме, що колись із нарцисом. Блакитна квітка сама потягну­лася до нього. Він узяв її в руку, і вона, крутнувшись, завору­шилася в його руці. Ніжні пелюстки торкнулися до пальців, передаючи їм свою ніжність. І раптом багато дзвіночків розпу­стилися навколо - вони розцвітали із блакитним дзвоном.

- Краса... - промовив хлопець і наче онімів. Йому хотілося обняти всенький світ. Він відчув у собі таку силу, що перед нею не було нічого неймовірного.

Не лише дзвіночки, конвалії, сон-трава, плакун-зілля, бо­лиголов, звіробій, ромашки - незчисленні лісові квіти висипа­ли на галявину.

«Як мені зберегти цю красу? - думав він. - Як? Щоб ця кра­са не боялася ні грому, ні морозів?»

Дуби й берези, явори і сосни понахиляли до нього своє віття. Він почув вихлюп річки і шум полів. Паслися корови, телята і вівці. За деревами стояли вовк і лисиця. На скелі під хмарою завмер орел.

- Красо моя, - промовив чередник. - Я візьму й поселю тебе у свої груди.

Щойно це сказав, як бузиновий кущ затріщав, розчахнувся і з нього вийшов дідо - сам заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів.

- Здоров! - вітається. - Ну й давно я на тебе чекаю: сотні літ. Я - Капуш, а ти, отроче, призначений мені в учні.

Хлопець злякався, але запитує:

- Ви - дідо Капуш, той, що сидить у бузині й править світом?

- Той самий, - відповідає Капуш. Повів оком в один бік - квіти перестали цвісти, дерева відхитнулися; повів у другий бік - дикі звірі поховалися. - Будеш учнем і моїм помагачем.

- Коли ж я чередник, як же я, дідусю, зможу? - відма­гається хлопець.

- Ну й що з того, що чередник? - кидає дідо і хрипко сміється. - Нас із тобою чекають не такі череди.

- Я не можу покинути матір.

- Вона тебе сварить, а ти її любиш? - запитує Капуш, пиль­но дивлячись із-під кошлатих брів.

- Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю.

- Може, ти скажеш, що любиш людей! їхні діти обзивають тебе, кидають на тебе камінцями, а ти їх любиш? - і він сміється ще хрипкіше. Кудлате довге бородище розпускається по траві.

- Люблю... я ніколи їх не покину, дідусю, хоч я серед них і останній - чередник, - тихо, але гідно відповідає хлопець.

Дідо Капуш перестав з нього насміхатися. Пригладив свої вуса й бороду, розчесав їх пальцями, як гребінцем, і каже, хва­лячи його:

- Це добре, що ти правдивий і вірний. Мені якраз такого й треба.

- Як же ж я покину череду? - не здається хлопець.

- Ти будеш людським чередником, але, коли б тебе не по­кликав, прийдеш. Свисну - і ти прийдеш. - Старий заклав пальці до рота, свиснув - трава прилягла, ліс зашумів.

«Малий, мені до колін, а свище скажено», - думає хлопець і каже:

- Я почую, дідусю...

- Оті добре.

- А чому ж ви мене вчитимете?

Дідо Капуш заклав собі руки за спину, ступає по галявині. Борода йому трішки заважає, і він ступає повільно, розважливо.

- Ми будемо, отроче, шукати з тобою корінь... Корінь весни і літа, корінь осені й зими... А шукатимемо його до схід сонця і при зорях... Я спостерігаю за тобою із самого твого малечку, але не відкривався тобі - ще було рано. Тепер твоя пора при­ йшла... - він промовляв чітко, розмірковано. - Отож чекай, аж покличу. А поки прощавай!

Чередник не встиг і попрощатися, як нікого вже не було: затріщав бузиновий кущ, під ним синів дзвіночок. На галявині мирно паслася худоба.

Тепер залишилося чекати Капушевого свисту. І дідо викли­кав його.

Хлопець спав у клуні, почув посвист і, не гаючись, рушив. Сон як рукою зняло. Село безпробудно спало - стріхи поопус­кались на вікна, так старі баби насувають на очі хустки. А він ішов жвавий, бадьорий. Ноги самі несли його. Жоден собака не забрехав.

Вибравшись на вигін, звернув на греблю, - озеро спало, і спали верби й очерети. А річка несла сон-хвилю, присипляючи озеро, верби, очерети й береги.

Вони зустрілися на греблі. Капуш наче вигулькнув з дупла­стої верби і повів чередника, спроваджуючи його вгору і вгору крутою стежкою. Сам попереду, хлопець за ним: учитель і учень. Цю стежку називали прощанською, бо люди ходили нею на прощу. Почавшись з греблі, вона заводила в ліс, а тоді вилась і крутилась по горі, де рідко росли сосонки, кущі терну, глоду і де бігли кам'яні скелі, іноді вкриті мохом. Учитель не проронив і слова. Поки не дісталися шпиля.

Ставши на камені, як на великому млиновому колесі, про­мовив:

- Дивись...Хлопець стоїть поряд з ним.

Над ними здіймається, відкриваючись у високостях, зоряне небо, а навкруги розлягається земля.

- Я ще ніколи такого не бачив, дідусю.

- Бо ти спав, сину. Ми стоїмо серед ночі і серед землі, - по­чав Капуш свою науку.

Він казав: почалися серпневі ночі, а це саме той час, коли зорі достигають у небі, вони тихі, тому їх добре видно й можна прочитати. А хіба не так і на землі? У серпні вже достигло зе­ло¹ в полі, молодняк у кошарі, виводки на болотах. Усе на світі зв'язане. Ось над нами в небі зоряний Віз. Він їде Чумацьким Шляхом, але й це дороги людей.

Хлопець дивився на червоні, вишневі, на ледь видимі у срібних туманах зірки, запам'ятовуючи їх. Зоряна картина не­ба мерехтіла і миготіла, змінюючись. Мінялися й самі зорі. Червоні засвічувалися зелено, зелені вишневіли, а то ставали блакитними. А простори неба, його глибини, чорніли і ніби ди­хали холодом...

І старий навчав: подих цих незвіданих, недосяжних глибин вривається у людські почуття. Що не бачиш оком, що не чутне вухом, що не понюхаєш, що не відчуєш шкірою, те невпізнано відгукується у нас, у всьому сущому. Хмари і ясність, сонце і місяць, мінливе небо і мінлива земля живуть у людині. І хіба, лишень, у ній? Не тільки звірина, кожен листочок трави несе в собі крапельку небесного мороку. В тому-то й річ, що в усіх нас гуде крапелька небес. Життя землі залежить від життя сонця: воно налило зерном колосок, від нього зацвіла квітка, з його теплом піднявся на крильця метелик...

У цей час зірвалася зірка і, залишаючи слід, покотилася не­бом. Хлопець бачив і чув, як вона черкає, похолов, йому стало моторошно - затулив долонями очі.

Зірка розписалася в небі, не долетіла до озера й погасла.

- Чому ти злякався? - запитує дідо Капуш. - Це перехрещу­ються шляхи живих і мертвих.

- Я подумав: усе погасне, - відповів, боячись відняти долоні від очей.

- Ти не бійся: мороку нема. Є недоступне, яке називається мо­роком. Ти повинен знати стільки, скільки може знати людина.

Хлопець відняв від очей долоні. Серпневе небо стояло над землею. Ясні зорі відбивалися в тихім озері. По один бік лежа­ло в долині село, а по другий виднілися, піднісшись над дола­ми, - замок і собор. Біліли дороги і стежки. Іскрився камінь і блищали роси на травах. Було широко, вільно. Прозоре, чисте повітря забивало дух. Він запитав учителя:

- Але як я можу це знати? - і не почув відповіді.
Оглянувся - Капуша було.

На сході вияснювалося: треба було квапитися, щоб вчасно затрубити у чередницький ріг.

Пасучи худобу, відтепер став ще задуманіший. Зіпреться на кавулю, стоїть на узліссі: дивиться з-під солом'яного бриля, співає ліс і поле, вбираючи їх у себе. Білі пасма волосся спада­ють на плечі й обрамляють його вродливе обличчя, яке не затінене жодною злобивою пристрастю: відкрите, відверте, щире й зігріте соромливістю.

Нічне зоряне небо й дідо Калуш заввишки з лікоть, з бородою в сім ліктів, не йдуть з голови. Він думає: небо відбивається у земних водах, як у дзеркалі. Але земля і людина хіба теж не відбиваються в небі, як у великому дзеркалі? Тоді доля неба, йо­го сонця залежить від землі й від людини? Я бачу хмари і зорі в річці, в озері. Але чому я не бачу себе, як я відбиваюся в небі? Це правда: коли погожий день і сонце, гори і доли залиті світлом, коли ж хоч трішки звихріє, гори й доли вкриваються тінями. А коли зареве буря чи хуртовина й хмари заступлять сонце, гори й доли занепадуть у пітьмі. Бо так воно і є, що відбу­вається в небі, те відразу ж дістається і землі. Так вони віддзер­калюються одне в одному. І якби я зміг, якби я побачив, як я віддзеркалююся в небі за будь-якої погоди, я, мабуть, знав би не одну таємницю. Чому те небо таке високе? Як туди забратися?

Хлопець терпеливо чекав, щоб його знову покликав Капуш: розпитає його про це. Не раз підходив до куща бузини, обдив­лявся з усіх боків, але даремно...

Йому хотілося вчитися, знати, як зв'язаний світ, проникну­ти у цю складність. Як у дріб'язку вгадати велике? Як у час­тинці побачити ціле?

Народжений для краси, міг бачити її скільки завгодно й де завгодно. Вона жила скрізь, повсюдно дивуючись і ваблячи. І, спираючись на кавулю, спостерігаючи, як вранішній туман стелиться долиною, падає і никне на сіножатях, як у тумані кигикнула, знялась і летить біла чайка, він затамовувавсь: кожна клітинка тіла вбирала у себе сивий туман, а кигикання чайки, її передосінній сум і помах крила торкнули, зачепили щось у душі, залишивши там свої сліди назавжди.

- Чередникуєш? - окликнуто його. Він почув хрипкий го­лос, повитий хрипким сміхом, - дідо Капуш стояв у нього за плечима й тримався за його кавулю.

- А я не чув вашого свисту, - каже ніяково хлопець.

- Я нині сам прийшов до тебе. Навіщо ж мені зайве трудити­ся, свистати? - відповів старий. - А чи ти не хочеш мене бачити?

Хлопцеві просилося з язика, що чекав і не міг дочекатися, коли його покличуть: має багато розпитати, розвідати, але ко­ли одубів - бажана зустріч застала несподівано, і він мовчав, оторопівши.

Дідо Капуш узяв його кавулю, ступив кілька кроків і зупинився. Був схожий на маленького сушеного старця з пате­рицею.

Перед ними, з узлісся, відкривалися поля.

- Минулого разу, мій учню, ми спробували трохи читати не­бо, а зараз спробуємо приглянутися до того, на чому стоїмо, -до землі, - починає учитель. - Перед нами зелена книга...

І він казав: он вруниться молодий засів - це наше з тобою життя виколисується на кожному тендітному тоненькому лис­точку. Бо що ми без колоска? Ми залежимо від зерна: людина, звір і пташка. І ми самі як зерно - вийшли із землі. Але про це згодом, колись, а тепер запам'ятай: краси людини без землі і краси землі без людини нема. Земля живе, йдучи із зими у вес­ну, з весни у літо, з літа в осінь, - і так без кінця. І ніщо не мо­же зацвісти вдруге, а старе не омолоджується. І все воно – на радість...

Сивоусий, довгобородий навчав: найвища радість людини -орати й сіяти. Кожна людина, де б вона не була, що б не роби­ла, хіба не орач і не сіяч? Без поту земля не родить і не буває жнив... Тече річка, грає озеро, стоїть ліс, лежать поля - ти собі тільки подумай, скільки-то природі треба було потрудитися, щоб усе стало таким, як є. І як усе повсякчас трудиться зараз: річка тече, озеро грає, ліс гомонить...

Хитро й дивно усміхаючись, він оповідав про добрих і злих духів, без яких ніщо існувати не може: сила кожного таїться в силі його душі.

У лісі живуть Лісовики й Лісовки - вони пастухи й пастуш­ки звірів і дерев. Але й там живе Полісун - пастух вовків, який гонить їх на бійки і на прокорм. По полю ходить Польовик. Він як бицюра. Доглядає ниви. А у водах - Водяник, який подібен на рибину з великим хвостом. Йому допомагають русалки. А є й земляні духи - стережуть скарби землі... Вони подібні до лю­дини. Літо - це молода дівчина, одягнена в білу сорочку, зако­сичена рослинами й зіллям. А Зима - це стара баба: голова -бочка, губаста, зубаста, костата, семикожушна. Зустрінуться, Зима й каже Літу: «Якби не я, то ти б спаршивіло!»

- Земля - найпривітніша людська домівка. Кращу чи й знайти?

- Ви гарно оповідаєте, - озивається хлопець. - Але чому я ні разу не здибався з духами лісу, води, з Літом чи Зимою?

- Неправда, - заперечує учитель. - Ти повсякчас живеш се­ред них, вони тебе бачать, а ти їх ні; вони тебе скрізь супрово­джують, а ти й не здогадуєшся через свою байдужість, глухоту та недбальство.

Його проривало спитати, як позбутися байдужості, глухоти й недбальства, а дідусь пояснює, гамуючи ці поривання:

- Ось коли ти по єдиній загубленій шерстинці, по єдиному непримітному сліду зумієш вгадати, хто її загубив, хто слід за­ лишив, тоді тобі дещо відкриється...

Чередник опустив додолу свої розшарілі очі, задумався, а підняв - старий уже пропав: замість нього в землі стирчить кавуля...

Далеко врунилися поля, гомонів за плечима, входячи в осінь, ліс, - земля повивалася сумом і втомою.

Він узяв свою кавулю й пішов до череди. Корови, напас­шись, ремиґали. Круторогий баран підступив до хлопця, щоб той почухав. Чередник чухав між рогами, а баран слухав, повертаючи в різні боки головою. І вже хлопця обступила ціла череда: кожне хотіло, щоб і його приголубив, доторкнувшись рукою. Корови підставляли роги, бички витягували шиї, а вівці мололи хвостами.

- Ви ж мої, - звертався до них.

Отара сама збиралася докупи, сама простувала до водопою, а там і додому. Він тягнувся позаду, назираючи за нею.

Верби над греблею погубили в озеро багато листя. Воно пла­вало жовтими човниками на чистій, охолодій воді. Він дивив­ся у воду, було сумно і світло.

Дома чекали клопоти: згортав на загату листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав'язку, бо зима спитає. Скільки не надбай, переїсть: найважча, найдокуч-ливіша пора. Чередницький ріг мовчить. А він уже й не уявляв себе без нього.

Трубив у свій ріг - буяла весна, дідо Капуш розповідав про зілля, навчаючи, яке допомагає людині, яке тварині, а яке -отрута. Одне корисне листком, інше цвітом, а ще інше коре­нем. Що треба брати до сходу сонця, а що до заходу... У його ріг сурмило літо, повнячись достатком, і дідо Капуш вчив визна­чати чверті місяця, коли він ріжечком, коли йому півповня, коли повен і яке це має значення для рослин. А журавлі уже відлітали у вирій і забирали із собою молоді літа.

Зима давала всьому спочинок, усьому, тільки не людині, бо вона не підвладна зимовій сплячці. Юнак ставив сильця, але в них рідко що потрапляло, ходив у ліс по дрова.

Випало якось йому сидіти самому дома. У печі гоготів во­гонь. Тут і прийшов дідо Капуш - ніс червоний, вуса в інеї, бо­рода в бурульках. Усівся на припічку, а юнак не дає йому перепочити, - якби пересілися морози, синички замерзають на льо­ту, люди дубіють з холоду. Терпцю нема!

- Куди й чого квапитися, - заспокоїв старий, - усе має свій час. Вище голови скачуть нерозумні. Світ підлягає суворій не­обхідності: зима відповідає літу, весна - осені.

Й провадив про розважливість, мовлячи, що світ збудувався і держиться на двох силах - на потузі любові й на потузі терпіння. Ненависть і нетерпець - не менш потужні, але вони й великі сили спротиву і тому не варто піддаватися їм. З любові й терпіння народжуються людина і хліб. Ненависть, нетерпець і незгода на таке нездатні. Грози, віхоли випробовують потуги любові й терпіння. Хто не витримує, той пропав.

- Так пропав від граду і мій нарцис, - пожалкував юнак.

- Знаю, - каже учитель. - Я тоді був з тобою.

- Чому ж ви не захистили мою квітку?

- Щоб ти це затямив і сам був готовий до захисту... - промо­вив старий. - 3 цієї весни ти уже не трубитимеш у ріг, а візьмешся за чепіги.

- Мати мені ще не казали...

- Скаже... Ти ж виходь сіяти найраніше, бо травневих дощів чекати марно. А як буде назарік, я не знаю, сам здогадуйся. Нам випадає бачитися з тобою ще тільки один-єдиний раз.

- Коли? - схопився юнак.

Але, відтанувши і обігрівшись, дідо Капуш розпрощався, зник, залишивши свою науку - думати.

"У найтріскучіші морози наспіли свята. Люди для того їх і понаставляли, щоб легше перебути зиму. Мати внесла у хату снопа, а він водив коляду, стукаючи в замерзлі вікна, просячи дозволу славити сонце, яке повернуло до тепла й привело Но­вий рік. Потім на озері прорубано ополонку - святили воду, а він виймав із-за пазухи й пускав голубів: вода - на здоров'я, голуби - на щастя. їли кутю, й мати сказала, що він більше не чередникуватиме. Юнак сказав: «Добре», - й почав лагодити плуга, борону й пашню. Нарешті відсвяткували найбільше свято - воскресіння трави, і він зібрався в поле.

Мати почала сварити: ще на горах сніги, земля ще добре не відтала. Але він не хотів і слухати. їхав селом - село глузувало:

не має кебети!

Проклавши борозну й кидаючи в ріллю пашню, він відчув, як це дорого, мовби сіє зовсім не зерно, а свої надії...

Травень справді випав без дощів, і хто посіяв пізно, в того

мало й зійшло.

А в нього вродило. Люди дивувалися. Мати раділа, а він су­мував і журився: дідо Капуш не викликав його - як же здога­датися, коли сіяти на майбутню весну?

Юнак зробився ще пильнішим, ще зосередженішим. Часто не ночував дома, а в лісі, над річкою, в полі. Вже знав: птиці -тлумачать явища природи, а звірі охороняють її. Тому стежив за птахами і за звірами. Бусли рано відлетіли у вирій, білки по­линяли за тепла — це віщувало нагальну зиму. Але яка вона бу­де - довга чи коротка? Осінь відповідає весні - і прикладав осінні дні до весняних, які ще колись настануть.

Снігу випало мало. Він одразу й розтанув. Стряхало, проси­хаючи, але чомусь не вились, співаючи, жайворонки, білки ба­рилися червоніти, а миші не вилазили з нірок. Село заквапило­ся сіяти. А він лише споряджав воза.

Мати розсердилася, обзиваючи його ледащом. їхав селом - село знову глузувало: не має кебети!

Він ледве встиг посіяти, пішов теплий дощик. І травень ви­пав дощовий. Його поле відразу зазеленіло. Хто ж поквапився, кинувши насіння в суху й холодну землю, зерно лежало й не поспішало сходити.

- Е, він щось знає... - почали казати люди. - Не інакше, як зв'язаний з нечистою силою.

Хіба є більше зло, як тупа і сліпа заздрість?

Йому було кривдно, але мовчав.

Літо загриміло грозами, вибило, столочило поля - панські, людські і його. Він вийшов на поле - вся праця пропала. Ячмінь повклякав. Біла гречка підпалилася. І він стояв, мов зламаний колосок, а йому всередині щось наче осмалилось.

Заскреготав зубами, наче вовк. І, наче вовк, кидав злісними розчервонілими очима - у небо, по землі. Земля раювала під блакитним небом. Непогано червонів мак, і синіли вмиті во­лошки. Спалахнула прекрасна веселка. А йому хотілося, скре­гочучи зубами, усе це топтати, перемішуючи з болотом. Якби з'явився Капуш, ото б ухопив за бороду!

Розлігся заливистий свист - дідо на лікоть заввишки, а бо­рода на сім ліктів, викликав його востаннє. Одначе йому не треба було нікуди йти: старий спускався до нього з райдуги.

- Бачите, ви бачите?! - закричав юнак.

І той відповів йому хрипко й насмішливо:

- А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похва­лявся мамі, що станеш над громом. Знімайся, ставай...

Ці слова, як сіль на рану: хлопець понурився.

- Наскреготався зубами? Тебе перелихоманило? – глузує учитель. - Учись перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим.

- Учителю, я нікчемний від найнікчемнішої комашки, — ви­хопилося з нього.

- Ти нижчий трави і тихіший води? - кипить дідо Капуш. -Невже ж дні і роки навчання пропали марно?

Вони стояли перед ворітьми райдуги. І старий сказав:

- Ти людина...

Спокійно зайшло сонце, віщуючи погоду. Лагідно вечоріло. Ніде й знаку від важких хмар. Хто їх наслав і хто розігнав? Вільно ширяв після грози дух полів.

- От і настала наша остання зустріч, — почав старий, руша­ючи межею.

Юнак ішов поряд, ступаючи по вкляклому ячменеві, по опа­леній гречці.

- Ми нарозмовлялися з тобою про небо і землю, про пас­тухів, дерева і звірів, про зілля... Чому ж нині ти озлобився? Тебе злякала невдача, і ти наповнився люттю? Але хіба ми з то­бою не балакали про любов і терпіння?

- Учителю, буде неврожай - люди голодуватимуть! — різко кидає юнак.

- Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубів? Що їм допоможе їхня злоба? Ненависть і нетерпець - гіркі помічники. Хіба ти не помічав, що роблять комашки, ко­ли наступити на мурашник?

- Я все одно не змирюсь з негодою!

- Ти - людина... - проказав учитель.
Юнак не знав: добре чи зле, що він людина?
Ступаючи поряд із старим, ловив кожне його слово.

Вони ішли, не шукаючи дороги, - навпростець. Не вибира­ли броду, переходячи через річку. Адже старий був не просто собі старий, а дідо Капуш - перед ним усе розступалося. Пе­ребрівши сіножатями, вибралися на гору й поставали на ка­мені, що був схожий на велике млинове колесо.

- Тут погомонимо про людину... - повів учитель, відкашляв­шись. Бо трохи втомився.

Він казав: людина — дитина неба й землі, але чи вона завжди те пам'ятає?

І він промовчав: небо й земля - це добрі й не злі. Вони - дос­коналі. Хто заперечить сонце чи родючість поля? Вони всемо­гутні - це краса. І нарцис - твоя квітка - теж. Б'є грім, моло­тить град, а ти плекай свій нарцис, не забувай, чий ти син.

- Чому ж я добрий і злий, учителю? - запитує юнак.

- Хіба тільки ти один? Кожна людина, людський рід - з ко­реня добра і зла, - почув у відповідь. І учитель додав: - Тому, що людина з добра і зла, вона і зла, і добра.

- Але навіщо, учителю? Чому я не досконалий, як квітка?

- Ти хотів сказати, як природа?

- Хай по-вашому, - згодився він.

І старий казав: - А тому, щоб жити і вдосконалюватися - піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності.

- Природа - наша мати, учителю? -Так.її треба любити й тоді, коли она жорстока?

- Матері не вибирають, - промовив учитель. - її любити - закон і совість. Жодна материнська сльоза не пропадає даром.

Коли плаче мати, розверзається небо і стогне земля...

І він на завершення сказав:

- Шукай пізнання у трьох коренях - у землі, з якої підняв­ся, у небі, до якого прагнеш, і у самому собі, у своїй душі.

Зійшов повний місяць. Заблищали мерехтливі зірки. Ліс і гора, озеро й річка, село і поля пливли у срібному мареві. На широкій рівнині височів острозький замок і собор.

А вони стояли на широкому камені, як влиті у ясну ніч, - старий і молодий. Камінь білів. Навколо них червоніли каряч­куваті сосонки. Не хотілося ворушитися, мовити якесь слово -місяць і зорі світилися у річці, в озері й у вікнах сільських осель. Срібліли роси. Місяць і зорі заблищали на зелені сосо­нок, на траві й там, на вершечках лісу.

На сході начеб розвиднялося, і юнак запитав:

- Учителю, якщо в нас, у кожній людині, є хоч краплина си­ли небес, то чому б і не осідлати хмару?

Дідо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав:

- Осідлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мій учень і помагач... - Хрипко розсміявся і пропав.

Його не стало.

- Спробуй! - почув юнак тільки його голос.

Усе меркло: темніла гора. Ліс шумів, і хлюпало озеро, зустрічаючи досвіток. І обізвалося луною з лісу: «Спробуй! Спробуй!..» І попливло річкою. Так закінчилася остання зустріч юнака з учителем.

Він ще не знав, що стане Планетником. Його чекали випро­бування.

Злива наробила шкоди і збитків. А після неї відразу почала­ся спека. Пряжило - тріскалася земля. Річка меженіла¹. Пташки перестали літати і, причаївшись на деревах, пороз­кривавши дзьобики, важко дихали під скоцюрбленим листям.

Гаряче, безпросвітне марево оповило ліс і поля, сонце зату­манилося: пашить задуха.

Поникла, іржавіючи, трава. Одне пропало від негоди, інше горить. Суха сіра пилюга осідає на губи людям і худобі. Очі в усіх як підпалені. Що гірше - руйнівна гроза чи затяжна спека?

Він пригадав зиму, вираховував, які зимові дні співпадають з літніми: виходило - міцні водохрещенські морози відгукну­лися спекою.

Юнак поливав город, носячи воду з річки. Дивлячись на нього, те саме робило й село. А як провести річку в поля?

Висохли криниці. Село звинувачувало відьом, нечисту си­лу: це вони наслали спеку. Зібрався хресний хід, кропили, об­ходячи поля, а він у це не вірив і думав, як осідлати хмару.

Подейкували: десь зовсім близько пройшли рясні дощі, там поправилося і на полях, і на городах, а тут не впала й крапелька.

Одного разу з'явилася сиза хмарка, але де не взявся вихор, і люди розпачливо проводжали її сумними очима: сподіване роз­тануло, тільки курява піднялася.

Потім ще пливли хмарки білі, перисті, але поодинокі. Юнак подивився і відвернувся: такі дощем і не пахнуть.

Та все ж він пішов до озера, далі греблею і, перш ніж підня­тися на гору, стати на шпилі і подивитися навкруги, узяв і вмився. Вода як літепло. Зачерпував її долонями, скроплював собі обличчя, пив. Не витер ні рук, ні обличчя. Поки піднявся й став на тому камені, де вони стояли з Капушем, зовсім обсох. Лише йому на бровах зависло кілька крапель, і кінчики довго­го волосся втримували вологу.

Пливли поодинокі перисті хмарки.

Він повернувся обличчям до північного заходу, кинув під ноги бриля і, вперто, скільки мав сил, подивився туди в сту­манілу далеч, яка дихала гірким полином. Навколо нього там і сям примовкли карлики сосонки, чорніла на порепаній землі трава, в'янув ліс. Юнак перелив усі сили у свій зір і стояв - на­пружений, несхитний і пильний.

Викликав дощову хмару. Хоча б одну.

- Я не цілий із глини. В мене є крапелька сили небес, і тому я тебе викличу, викличу! - шепотів спеченими губами. - Я му­шу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди...Я повинен!

Удалині виткнувся ріжечок темної хмарки. Тоді він змах­нув з брів та з волосся крапельки води, які ще утримались, собі на долоні й простягнув руки, запрошуючи до себе хмарку:

- Іди... Йди...

Хмарка повернулася боком і тепер нагадувала чорну галку. Він не погрожував, а просив її, щоб не втікала у безвість, щоб линула сюди, до нього. Але вона не хотіла слухати й не зверта­ла зі своєї дороги.

Він не зажмурив очей і не опустив рук, а ще більше, ще дуж­че напружився, сподіваючись, що з'являться нові хмарки. Відчував це очима, ще не бачачи їх.

На чолі виступив піт.

Вишита сорочка змокріла на грудях.

- Вітрику, війни... Вій, вітерець! - благав.

Чорна, як чорна галка, хмарка вилискувала своїм боком. Там, за нею, з'явилося аж дві - доладніші й чорніші. Наче дві брови. Вони моргнули йому. Його обличчя торкнувся лагідний холодок.

З-за хмарок визирнула й третя, подібна до лошати.

- Знаю, я знаю: ви - худоба сонця... - шепотів.

А небо слало хмарки, розкидаючи їх у різні боки. Чорні, сиві, синюваті - різної масті, як різні телята й бички, як різні дикі й свійські птахи.

- Ну як мені позбирати вас в одну череду? Як стягнути в од­ну зграю? - запитував і шепотів, шепотів...