Основні поняття та терміни

Патент

Ліцензія

Копірайт

Торгова марка

Ліцензійний платіж

Патентна угода

Ліцензійна угода

Ноу-хау

Інжиніринг

Реінженіринг

Лізинг

Міжнародний консалтинг

Управлінське консультування

7.1. Міжнародний ринок технологій

Технологія — це спосіб або метод виробництва продуктів чи послуг, спосіб поєднання факторів виробництва, спосіб організації процесу, спосіб та мета управління і т. п., що базується на застосуванні науково-технічних знань. Залежно від об'єкта виділяють технології продуктів, процесів та управління.

Технологія в міжнародній економіці — це фактор виробництва та економічного розвитку, що характеризується високою міжнародною мобільністю. Комплекс процесів та відносин у міжнародній економіці з приводу вивозу та ввозу технології іменується науковою категорією міжнародна передача технологій. Ця частина зовнішньоекономічних відносин являє собою широку сферу обміну, кінцева мета якого, з одного боку, — підвищення технічного та технологічного рівня виробництва, а з іншого, — отримання прибутку.

Матеріальною основою виникнення міжнародного технологічного ринку та відносин з приводу передачі технологій є міжнародний поділ праці в сфері, що будується на технологічних відмінностях та перевагах країн. Ці відмінності склалися історично або набуті у процесі розвитку. В сучасних умовах технологічні досягнення країн найменше зумовлені вигідними природно-географічними умовами, а все більше — факторами науково-технічної, кадрової та фінансової бази.

Одна з ключових характеристик технології — це її новизна. Технологія може мати національну, регіональну або світову новизну, а також бути унікальною, прогресивною, традиційною або морально застарілою (згідно з етапами життєвого циклу), від чого залежать мотиви та масштаби її експорту/ імпорту в міжнародній економіці.

Міжнародна передача технологій посідає особливе місце в сучасній системі міжнародної економіки. Це зумовлено такими факторами:

• в епоху постіндустріальної цивілізації технологія та інформація стали головним фактором економічного розвитку;

• відбуваються якісні зміни в міжнародному поділі праці, що характеризуються виділенням наукомісткої спеціалізації та прискореним розвитком науково-технічної кооперації;

• ринковий характер розвитку міжнародної економіки, що постійно вимагає інновацій;

• загострюється міжнародна конкуренція за науково-технічні ресурси та продукти;

• нова стадія міжнародної конкурентоспроможності країн, на якій ключовим фактором є інновації.

Про зростаюче значення науково-технічної інформації та технології свідчать такі дані: конкурентоспроможність 2/3 промислової продукції та 55 % робочих місць у Західній Європі залежить від рівня розвитку технології інформації (висновок експертів Комісії Європейського співтовариства). Суспільство вступило в нову інформаційну епоху.

Взаємообмін, кооперація та спеціалізація на всіх етапах створення технології та інновацій дає змогу економити кошти для багатьох суб'єктів міжнародної економіки. Ефективність створення технологій залежить від використання в цьому процесі найновішої інформації, знань, винаходів, факторів виробництва. Тому розвиток науково-технічної сфери в одній країні не може не торкатися досягнутого в міжнародних масштабах. Науково-технічні сфери (наукова інфраструктура, технологічна база та ін.) різних країн переплітаються, стають все більш взаємозалежними у системі міжнародного поділу праці.

У науково-технічній сфері активізують свою роботу ТНК та МНК, виникають міжнародні (міждержавні) науково-дослідні інститути, технополіси з великою часткою іноземного капіталу та експортною орієнтацією. Національна науково-технічна сфера стає зорієнтованою на зовнішній світ.

У країнах з перехідною економікою можливість виходу на міжнародний ринок з пропозицією науково-технічних знань та технології є часто єдиною мотивацією для розвитку самої технології. В умовах обмеженості фінансування розвитку науки і техніки, її комерціалізації, а також за низької платоспроможності попиту єдиним способом розвитку національної науково-технічної сфери є отримання замовлень та фінансування від іноземних агентів, держав, організацій. Інша тенденція — висококваліфіковані науково-технічні кадри, не отримавши таких замовлень, мігрують до інших країн, де знаходять застосування своїм знанням та вмінням.

Міжнародний обмін технологією в товарній формі відомий з початку XX ст., однак формування світового ринку технологій припадає на другу половину — 60-х рр. Саме до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій з технологіями перевищив масштаби національного обміну. Міжнародний науково-технічний обмін включає в себе, окрім традиційної купівлі-продажу готових товарів і устаткування для їхнього виробництва, отримання ліцензій на передові техніку і технології, наймання висококваліфікованих іноземних учених і фахівців тощо.

Технологія як товар має ряд особливостей:

• це найбільш цінний товар, який вимагає багато витрат часу та коштів.

• технологія може забезпечити високі прибутки;

• завдяки своїм якостям вона швидко розвивається;

• та експортований товар, оскільки, по-перше, технологія в «чистому» вигляді має дуже низькі транспортні витрати; по-друге, мають місце незначні торгові обмеження (тарифні та нетарифні) на кордоні приймаючої країни, яка здійснює прийом, що зумовлено метою недопущення технологічного відставання.

Суб'єкти міжнародної передачі технологій — підприємства, ТНК та науково-дослідні і проектні інститути, технополіси, країни, регіональні інтеграційні угруповання, міжнародні організації. Найбільш вагомими суб'єктами міжнародної передачі технологій є фірми розвинутих країн, які забезпечують більшу частину обороту світового технологічного ринку. Світовим лідером на цьому ринку є США. Вони щорічно експортують наукомістку продукцію на суму близько 700 млрд дол. У рейтинзі експортерів друге місце займає Німеччина (понад 500 млрд дол. США), третє — Японія (400 млрд дол.). Найбільші витрати на НДДКР несуть США. Так у 2010 р. витрати США на ці цілі в 1,1 раза перевищували витрати Японії, Німеччини, Франції та Великобританії разом узятих. Спостерігається збільшення кількості суб'єктів міжнародної науково-технічної системи.

Мотивації учасників процесу міжнародної передачі технологій

Продавців:

• міжнародна передача технологій є альтернативою торгівлі, коли експорт товарної продукції, що виготовляється за даною технологією, не можливий через економічні або політичні обмеження;

• передача технологій часто є необхідною умовою руху капіталу;

всередині країни немає можливості або не вигідно застосувати або комерціалізувати технологію (наприклад, обмежений попит на інноваційну продукцію, відсутня виробнича база);

• продаж ліцензії на технологію дає змогу компенсувати витрати на її розробку або може бути прибутковою операцією;

• правовий захист дає змогу продавцям при виході на міжнародний ринок тимчасово зберегти комерційну таємницю та повні права на технологію;

• пройшовши пік життєвого циклу у своїй країні, інновація прагне вийти на інші ринки з метою подальшого отримання надприбутків;

• валютний ефект від реалізації технології на світовому ринку набагато вищий, ніж від експорту звичайних товарів;

Покупців:

• економія коштів та часу на розробку технологій. Найбільш масштабним прикладом досягнення такого ефекту є придбання Японією в 60-х роках патентів, ліцензій та іншої науково-технічної продукції, розробка якої власними силами потребувала б в 23 рази більших коштів та декілька десятків років;

• підняття технічного рівня виробництва за короткий термін.

• можливість не тільки оновити, а й розширити виробництво;

• зростання конкурентоспроможності;

• збільшення експорту продукції;

• очікувані прибутки від технологічних та інших інновацій.

Отже, в результаті міжнародної передачі технологій виграють як продавці, і покупці. Продавці отримують винагороду, а покупці отримують нову технологію, за рахунок якої можуть досягти певної економії засобів та часу порівняно із самостійною розробкою технології; ліквідувати технічну відсталість у певних галузях діяльності; досягти підвищення конкурентоспроможності продукції, що виробляється за придбаною технологією, та збільшити її експорт.

Тенденції міжнародного ринку технологій:

• суб'єктами виступають переважно промислово розвинені країни світу;

• збільшується участь країн, що розвиваються та країн перехідної економіки;

• спостерігається лібералізація ринку;

• зростає частка інтелектуальних послуг;

• виникло та поширюється міжнародне регулювання ринку;

• відбувається подальша диверсифікація та індивідуалізація продукту;

• збільшуються темпи зростання обсягу виробництва та товарообігу інноваційних продуктів;

• розширюється асортимент продукції (за 25 років він збільшився у 10 15 разів);

• скорочується середня тривалість життєвого циклу продукту (за 25 років зменшилася наполовину);

• скорочуються строки впровадження науково-технічних розробок від їх лабораторної стадії до серійного виробництва. Якщо для фотографії цей чає становив 112 років, електрики — близько 80, телебачення — 12, то для атомної бомби він скоротився до 6, транзисторів — до 5 і для інтегральних схем - до 3 років. При цьому середній термін впровадження науково-технічних розробок у різних країнах різний: в Японії він становить 2—3,5 роки, у США-5—7 років, у Німеччині - 5—10, у Франції - 8—10 років;

• інновація все більше стає необхідним засобом створення конкурентних переваг, завоювання міжнародного ринку. Відсутність достатньо продуктивних інновацій, навіть в умовах значних інвестицій, позбавляє країну економічного зростання та експортної конкуренції у провідних галузях.

7.2. Форми міжнародної передачі технологій

Передача технологій може здійснюватися в уречевленій формі (машинах, устаткуванні, матеріалах тощо) та у «чистому» вигляді, або в неуречевленій формі (науково-технічна інформація, знання, досвід тощо). Відповідно до цього в науці виділяється поняття міжнародної передачі технологій в широкому розумінні, що включає в себе обидві форми, та у вузькому, що включає лише передачу технологій у «чистому» вигляді, тобто нематеріальних активів.

Правові форми захисту технологій. Міжнародна передача технологій забезпечується правовим захистом. Будь-яка нова технологія може бути захищена одним або кількома правовими інструментами: патентом, ліцензією, ноу-хау, копірайтом, товарною маркою. Особливе значення має оформлення права інтелектуальної власності та ексклюзивності (монополії) на науково-технічні знання.

Інтелектуальна власність — це відносини між людьми, які виникають з приводу присвоєння, володіння, користування й розпорядження щодо результатів інтелектуальної діяльності. Предметом (об'єктом) інтелектуальної власності в широкому розумінні називають новітні технології, а взагалі до об'єктів інтелектуальної власності належать: наукові відкриття, винаходи, виробничий та інший досвід, ноу-хау, дослідні або промислові зразки устаткування, апаратури, інструментів, технологічних ліній та іншої техніки, технічна документація, способи виробництва й технологічних процесів тощо. Свідоцтвом інтелектуальної власності є патент.

Патент — це захищений авторським правом винахід. Він оформляється документом, який видається компетентним державним органом на певний термін винахідникові чи його правонаступнику, де засвідчується авторство і виключне право на винахід. Патент підтверджує право винахідника видавати ліцензію на виробництво, використання та продаж винаходу. Строк дії патенту обмежується 15—20 роками, і він діє лише на території тієї країни, де був виданий. З метою захисту власників патенту від іноземних конкурентів між країнами укладаються угоди з патентування, що розширюють територію захисту.

Не кожен винахід може бути запатентованим. Можливість патентування визначається поняттям патентоспроможності. Тому в більшості країн патенти видаються державними органами лише після проведення експертизи: новизна, наявність винахідницької творчості, здатність бути застосованим у практичній діяльності.

Найважливішими джерелами патентного права в кожній країні є національні патентні закони. На регіональному та міжнародному рівнях діють: Конвенція про видачу європейських патентів, Договір про патентну кооперацію, Гаванська угода про визнання охоронних документів. В 1967 р. у Стокгольмі була створена Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), що пізніше (1974 р.) отримала статус спеціалізованої організації ООН. ВОІВ координує діяльність країн-учасниць в галузі захисту прав інтелектуальної власності, а також численних союзів і угод у цій сфері. Юридичною основою союзів і угод є Паризька конвенція (1883 р.) з охорони промислової власності і Бернська конвенція (1886 р.) з охорони літературних і художніх творів.

Дія патенту означає, що лише її володар має право розпоряджатися винаходом і вирішувати, яким чином він буде використаний: на власному підприємстві, на спільному підприємстві чи на нього буде продана ліцензія. Крім того, володар патенту має право заборонити протиправні дії третьої особи, що порушують патент. Якщо об'єктом патенту є виріб, то комусь іншому, крім власника, не дозволяється: виготовляти його; пропонувати до продажу; застосовувати; вводити в обіг. Якщо об'єктом патенту є спосіб, то комусь іншому не дозволяється: застосовувати цей спосіб самому; пропонувати його до використання; пропонувати до продажу продукт, безпосередньо виготовлений цим способом; застосовувати такий продукт; вводити даний продукт в обіг; імпортувати його.

Ліцензія — дозвіл, що видається власником технології чи прав промислової власності зацікавленій стороні на використання впродовж певного часу та за певну плату. Технологія може бути як захищена, так і не захищена патентом.

Копірайт — ексклюзивне право автора літературного, аудіо- чи відео твору на показ і відтворення своєї роботи. Копірайт в основному захищає від копіювання книги, фільми, радіопередачі тощо, але часто розповсюджується і на використання у виробництві знань у вигляді ескізів, макетів, малюнків, креслень тощо.

Товарна марка (фірмовий знак) — це символ певної організації, який використовується для індивідуалізації виробника товару і не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника. Як правило, товарна марка поміщається на продукцію фірми у вигляді малюнка, графічного зображення, абревіатури, імені або ініціалів засновника (власника) компанії тощо.

Форми передачі технологій. Форми передачі технологій поділяються на комерційні та некомерційні.

Комерційні форми: патентні угоди, ліцензійні угоди, ноу-хау, інжиніринг, франчайзинг, консалтинг, контракти під ключ, контракти на управління, іноземні інвестиції у вигляді технологій.

Некомерційні форми: спільне проведення НДДКР, обмін спеціалістами, підготовка та перепідготовка кадрів, «відплив інтелекту», прямі зв'язки із науковими установами, проведення наукових конференцій, симпозіумів, виставок, ярмарків, навчання студентів, створення довідково-інформаційної літератури, комп'ютерних банків даних про науково-технічні досягнення, діяльність міжнародних організацій зі співробітництва в галузі науки і техніки, промисловий шпіонаж.

Міжнародне технічне сприяння або допомога. Розглянемо основні форми міжнародної передачі технологій.

Патентні угоди — це міжнародні торговельні угоди, згідно з якими власник патенту поступається своїми правами на використання винаходу покупцеві патенту. Малі вузькоспеціалізовані фірми самостійно не можуть впровадити винахід у виробництво, тому продають патенти великим корпораціям.

Міжнародне ліцензування виступає у вигляді торгівлі (передачі) ліцензій на винаходи, патенти, технології, ноу-хау, а також формули, схеми, торгові марки, програми тощо. Як і всілякі міжнародні торговельні обмінні операції, ліцензійна торгівля на світовому ринку здійснюється шляхом укладання угод, учасниками яких є: ліцензіар — продавець патенту, ліцензії чи нових знань, та ліцензіат — покупець. Ліцензія — це дозвіл, який видається ліцензіаром ліцензіатові на промислове і/або комерційне використання винаходу протягом обумовленого терміну за винагороду.

Ліцензійна угода встановлює вид ліцензії (патентна, безпатентна), характер та обсяг прав на використання технології, виробничу сферу та територіальні кордони використання предмета ліцензії. Залежно від обсягу прав, що передаються, розрізняють такі види ліцензійних угод:

• проста ліцензія — ліцензіар має право самостійно використовувати об'єкт ліцензії, передає ліцензіату таке право використання на певних умовах, може передавати аналогічні права за умовами ліцензії іншим суб'єктам;

• виключна ліцензія — ліцензіар має право самостійно використовувати об'єкт ліцензії (якщо інше не передбачено угодою), передає ліцензіату виключні права на використання об'єкта ліцензії в обумовлених угодою межах (наприклад на певній території), не може передавати аналогічні права за умовами ліцензії іншим суб'єктам;

• повна ліцензія — ліцензіар повністю втрачає право самостійно використовувати об'єкт ліцензії, передає ліцензіату всі права на ліцензію, її використання та продаж.

Ціна ліцензії визначається часткою продавця у прибутку покупця ліцензії. Види ліцензійних винагород:

• роялті — періодичні відрахування, встановлені у вигляді фіксованих відсоткових ставок від фактичного економічного результату використання ліцензії. Таким результатом може виступати прибуток, обсяг продажів тощо;

• паушальні платежі — чітко зафіксовані в угодах суми, що базуються на оцінці очікуваного економічного ефекту і виплачуються одноразово або у вигляді виплат. Іноді паушальні платежі здійснюються шляхом розбивки на декілька траншів відповідно до етапів практичної реалізації технології.

• участь у прибутку — відрахування на користь ліцензіара частини прибутку, отриманого ліцензіатом від комерційного використання предмета ліцензії. Зазвичай, участь ліцензіара у прибутку ліцензіата фіксується на рівні до 30 % у разі надання виключної ліцензії та 10 % — невиключної ліцензії;

• участь у власності — передача ліцензіатом ліцензіарові частини акцій своїх підприємств як плати за надану ліцензію;

• перехресне ліцензування — обмін ліцензіями чи патентами, що мають еквівалентну вартість;

• попередня плата — платіж, що компенсує витрати ліцензіара перед укладенням ліцензійної угоди.

Значення і обсяг міжнародної торгівлі ліцензіями. Протягом десятиріч розвиток міжнародної торгівлі ліцензіями відбувається порівняно швидшими темпами, ніж торгівля товарами, особливо в розвинених капіталістичних країнах. На ці країни припадає 99 % світового експорту ліцензій та патентів і 85 % їхнього імпорту.

Лідером в експорті ліцензій є розвинені країни — члени ОЕСР: США, Німеччина, Японія, Італія, Великобританія, Франція. Вони, а також деякі країни Південно-Східної Азії є головними імпортерами ліцензій.

Серед експортерів ліцензій з'явилися і «нові індустріальні країни», такі як Бразилія, Аргентина, Мексика, Сінгапур, Південна Корея. В 90-ті роки XX ст. зберігалася тенденція до зростання частки ліцензій і патентів в експорті США, Великобританії, Японії, Аргентини. В імпорті аналогічна тенденція характерна насамперед для Японії, Італії, Аргентини, Таїланду.

Японія подає характерний приклад ефективного використання іноземних ліцензій. За оцінкою японської та американської преси, до 1950 р. Японія за своїм технічним рівнем відставала від США на 20—30 років. З 1950 по 1960 р. Японією було закуплено понад 2 тис. ліцензій, виробництво за якими швидко зростало^. Досягнувши передових позицій у більшості напрямків НТП і промислового виробництва, Японія продовжує закуповувати передові іноземні технології і є одним з найбільших імпортерів ліцензій.

Торгівля ліцензіями є надприбутковим бізнесом. За оцінками експертів ООН, покупці платять за отримані ліцензії до 10 % вартості реалізованої продукції, що випускається на основі ліцензійних угод. Якщо ж справа стосується більш перспективних або унікальних науково-технічних досягнень, то відповідна частка досягає 1/3 і навіть 1/2 вартості продукції. Загальний обсяг промислового виробництва на основі американських ліцензій за кордоном у 2,5 раза перевищує товарний експорт США. Обсяг виробництва на базі іноземних ліцензій досягає в Японії 30,7 %, у Німеччині — 10 %.

На практиці терміни дії ліцензійних угод становлять від 3 років для малозатратних та до 10 років для капіталомістких ліцензій.

Ноу-хау — це сукупність технічних, економічних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок, виробничого чи іншого досвіду, які необхідні для організації того чи іншого виду діяльності, але не є запатентованими. Ноу-хау, як об'єкт інтелектуальної власності, не пов'язаний з патентуванням і має менший рівень захищеності. У більш широкому розумінні ноу-хау — це узагальнюючий термін для різних секретів виробництва (повністю або частково конфіденційних знань), відомостей науково-технічного, економічного, адміністративного, фінансового чи методологічного характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі чи фірмі, що їх придбали, здобули чи ними оволоділи.

Секрети виробництва, організації та управління, технологічний досвід, інструкції, схеми, креслення, ТЕО, технологічні карти, супроводжувальні технічні документи — ось короткий перелік документів та вартісних суб'єктів економіки, які підпадають під визначення ноу-хау.

Міжнародний інжиніринг — надання на комерційній основі послуг виробничого та науково-технічного характеру. Ця форма міжнародної передачі технологій, спрямована на оптимальний вибір техніки для виробництва, рекомендації з ефективного використання ресурсів і технологій тощо, що дозволяє підвищити ефективність зарубіжних інвестицій, забезпечує мінімізацію витрат з реалізації проектів різного призначення.

Інжинірингові послуги поділяються на:

• передпроектні — маркетингові дослідження, розробка ТЕО проектів, оцінка комунікацій для проекту, топографія;

• проектні — комплексна підготовка проекту, експертиза ТЕО, оцінка вартості проекту, робочі креслення;

• післяпроектні — підготовка контрактів на будівництво, нагляд або проведення будівельно-монтажних робіт, консультації з експлуатації устаткування, гарантійне та післягарантійне обслуговування.

Основними експортерами інжинірингових послуг є компанії країн з ринковою економікою, таких як США, Великобританія, Японія, Франція, Німеччина.

Управлінська діяльність інжинірингових фірм полягає в наданні послуг з організації виробничої структури та адміністративного управління на основі передового світового досвіду.

Інжинірингові фірми займаються розробкою найновіших методів планування виробництва продукції на основі маркетингових досліджень ринку, нових підходів до обліку та звітності, модернізації структур управління, контролю якості управління і т. д.

Для визначення вартості інжинірингових послуг вивчається конкурентний матеріал з різних регіонів світового ринку, а також враховуються встановлені підходи до оплати. Наприклад, вартість послуг інжинірингової компанії, що виконує функції генерального постачальника та генерального підрядчика, залежно від масштабів об'єкта можуть коливатися в межах 10—20 % загальних витрат на його спорудження.

Франчайзинг — контракт на передачу товарної марки, технології, надання послуг чи продажу товарів. Угоду укладають дві сторони:

• франчайзер (продавець) — транснаціональна компанія, що володіє певною товарною маркою, технологією надання послуг чи продажу товарів, технологією організації торгівлі або дистрибуції товарів, що є предметом франчайзингових угод;

• франчайзі (покупець) — місцева компанія, яка використовує надані франчайзером за угодою торговельні марки, технології і т. д.

Продавець не тільки передає покупцеві право на використання товарної марки, а й надає йому допомогу в організації та веденні бізнесу у вигляді надання технічних послуг, реклами, підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації, постачанні та ін. Франчайзі за ці послуги вносить одноразову платню при організації бізнесу і здійснює періодичні платежі, а також бере на себе обов'язки вкласти в цю компанію частину свого капіталу та надавати послуги в області маркетингу та менеджменту. Франчайзер бере участь в управлінні та контролі за послугами, що надаються франчайзі.

Всі франчайзингові системи є транснаціональними. Франчайзі не володіє компанією, оскільки отримує її лише на умовах лізингу. Франчайзі отримує фіксовану плату незалежно від прибутку компанії. Вся інша частина прибутку отримується франчайзером.

Франчайзингова угода укладається на 3—5 років, що дає можливість в подальшому поновлювати або не поновлювати угоду.

Франчайзинг зародився в США у XIX ст. і зараз охоплює 35—50 % обороту роздрібної торгівлі. Сфера діяльності франчайзингових фірм — ресторанний бізнес, продаж автомобілів, бензоколонки, розлив безалкогольних напоїв, продукти харчування і т. д. Найбільшими темпами розвивається у сферах професійних послуг, швидкого харчування, оренди автомобілів, обслуговування офісів.

Франчайзинг широко розповсюджується у світі. Широкого застосування набув такий спосіб проникнення франчайзера в іншу країну: в ролі головного франчайзі обирають місцеву фірму, якій передають права на використання товарної марки іншими місцевими фірмами. У ряді випадків за кордоном відкривається декілька торгових точок, які виконують рекламні функції, приваблюють місцевих потенційних покупців. Яскравим прикладом застосування франчайзингу є компанія «Макдональдс», що функціонує в 109 країнах світу. Лише протягом одного року (1997р.) ця компанія відкрила 2110 нових ресторанів, отримала чистий дохід у розмірі 1642,5 млн дол. США, що на 8 % більше ніж у попередньому році, досягла обсягу продажів на суму 33 638,3 млн дол. В цілому за останні десять років масштаби використання франчайзингових систем значно зросли та існують майже в усіх сферах бізнесу.

Міжнародний консалтинг — надання інформаційно-консультаційних послуг агентам міжнародної економіки (виробникам, продавцям, покупцям і т. п.) з широкого кола питань економічної та зовнішньоекономічної діяльності, таких як:

• маркетингові дослідження, аналіз кон'юнктури світових ринків товарів та послуг;

• бізнес-планування;

• стратегічний менеджмент;

• фінансовий менеджмент;

• інвестиційний менеджмент;

• управління персоналом, оцінка та підбір кадрів;

• рекомендації з організації збуту та реклами;

• вибір партнера, організаційно-правової форми бізнесу;

• розробка нових виробничих концепцій;

• розробка концепцій та програм реструктуризації і приватизації;

• розробка та експертиза установчих документів;

• широке коло фінансово-економічних та податкових питань.

Консалтингові послуги надають спеціалізовані та неспеціалізовані фірми.

Основні споживачі консалтингових послуг — це державні організації, торгові фірми, виробничі фірми, банківські структури, страхові компанії.

Важливим питанням для споживачів консалтингових послуг є вибір фірми — надавача цих послуг. При цьому застосовується конкурсний або тендерний відбір (тендер від конкурсу відрізняється більшою жорсткістю процедур та участю представників державних органів у тендерній комісії). В конкурсній документації формулюються вимоги до потенційних виконавців послуг, що дозволяє здійснити попередній відбір. Якщо серед запропонованих є рівнозначні технічні пропозиції, то вирішальними при виборі стають цінові фактори.

Контракти під ключ, як форма міжнародної передачі технології, передбачає укладення угоди на будівництво об'єкта, який після його повної готовності до експлуатації передається замовникові. Такі проекти зазвичай реалізуються великими будівельними фірмами та виробниками промислового устаткування, між якими поділені відповідні ринки.

Контракти «під ключ» характеризуються масштабністю обсягів робіт та високою ціною. Вартість нерідко вимірюється мільйонами і навіть мільярдами доларів. Вартість реалізації проектів «під ключ», як правило, набагато вища за будівництво об'єкта своїми зусиллями. У зв'язку з масштабністю об'єктів генеральний підрядник залучає до реалізації проектів «під ключ» велику кількість малих фірм як субпідрядників. Їм надається допомога при жорсткому контролі якості робіт та продукції. За такої форми міжнародної передачі технологій замовник отримує повністю готовий до експлуатації об'єкт, не зазнаючи труднощів із освоєнням нової техніки. Імпортне устаткування та технологічні процеси на такому об'єкті і «обкатані», вони довели свою надійність та результативність на практиці. Вся відповідальність за будівництво та введення об'єкта в дію лягає на одну юридичну особу. Тому подібні проекти будуються дуже швидко і в короткий термін починають випуск конкурентної продукції.

Укладення контрактів «під ключ» супроводжується гострою конкурентною боротьбою серед фірм-підрядників. У ролі підрядників виступають не тільки великі фірми розвинених країн світу. Останнім часом велику активність проявляють фірми з Туреччини, Індії, Південної Кореї. Вони більш конкурентоспроможні порівняно з великими фірмами розвинених країн в реалізації будівельних проектів, що потребують застосування дешевої робочої сили.

Платежі за проектами «під ключ» зазвичай здійснюються поетапно, в міру виконання робіт. Загальноприйнятою є така розбивка платежів: перший платіж (аванс) — 10—25 % вартості контракту, 50—65 % виплачується в ході виконання робіт, а кінцевий розрахунок проводиться після здачі об'єкта в експлуатацію. Певні труднощі виникають на останньому етапі. Вони пов'язані з інфляційним знеціненням грошей за період будівництва об'єкта або надмірними претензіями замовника. Тому при укладанні контракту цим умовам приділяють найбільше уваги, намагаючись запобігти майбутнім конфліктам.

Контракти на управління — специфічна форма міжнародної передачі технології, суть якої полягає в тому, що фірма однієї країни направляє своїх менеджерів у зарубіжну фірму для виконання управлінських функцій на певний строк та за встановлену плату.

Термін контрактів на управління зазвичай становить 3—5 років, а оплата іноземних менеджерів або визначається у фіксованій сумі, або залежить від обсягу виробництва.

Отже, за допомогою усіх розглянутих форм міжнародної передачі технологій фірми однієї країни отримують доступ до технологій та управління, створених в іншій країні.

Технологія також передається між країнами у процесі міжнародного технічного сприяння — в рамках угод щодо промислового співробітництва, науково-технічної та виробничої кооперації, інвестиційного співробітництва та в інших організаційно-правових формах.

З метою оцінювання обсягів технології, що передається через торгівлю високотехнологічними товарами, ЮНКТАД розроблено класифікацію та коефіцієнт технологічної ємності торгівлі. Технологічна ємність торгівлі (ТЄТ) — частка витрат на НДДКР в обсязі виробництва та торгівлі товарами окремих галузей.

У розвинених країнах — членах ОЕСР, які є лідерами в експорті технологій, за цим показником виділяється 3 основних групи:

• високотехнологічноємною вважається торгівля аерокосмічним обладнанням (22,7 % витрат на дослідження та розробки в загальному обсязі виробництва), офісним обладнанням та комп'ютерами (17,5 %), електронікою та її компонентами (10,4 %), ліками (8,7 %), приладами (4,8 %), електрообладнанням (4,4 %);

• середньотехнологічноємною є торгівля автомобілями (2,7 %), хімікатами (2,3 %), іншими промисловими товарами (1,8 %), неелектричним обладнанням (1,6 %), гумою та пластмасами (1,2 %), кольоровими металами (1 %);

• низькотехнологічноємною вважається торгівля цеглою, глиною, склом (0,9 %), продуктами харчування, напоями, тютюном (0,8 %), суднами (0,6 %), чорними металами (0,6 %), виробами з металу (0,4 %), папером (0,3 %), деревом та меблями (0,3 %), текстилем, одягом та взуттям (0,2 %).

При цьому середня технологічна ємність торгівлі для високотехнологічних товарів становить 11,4 %, середньотехнологічних — 1,7 %, низькотехнологічних — 0,5 %.