Суть міжнародного руху капіталу та його форми

Класична теорія міжнародних інвестицій. Виробничі ресур­си мають схильність тяжіти до того місця вкладання, де може бути досягнута найбільша віддача (чим більший обсяг нако­пиченого капіталу (трудових ресурсів, технологій) у певній країні, тим більша ймовірність, що вона вивозитиме капітал за кордон). Розглядаючи класичну теорію інвестицій, вкажемо на можливість виготовляти товари поза країною базування за рахунок таких складових:

— зниження ризику шляхом географічної диверсифікації виробництва (розпорошення капіталу зменшує ризик, оскіль­ки малоймовірно, щоб усі капіталовкладення фірми давали одночасно низьку (чи високу) віддачу;

— використання недосконалості ринку (відхід від жорстких рамок теорії економіки вільної конкуренції, економія на мас­штабі);

— підвищення ефективності виробничої та збутової діяль­ності.

Теорія життєвого циклу торгівлі та інвестицій. Торговель­ні та інвестиційні зв'язки залежать від того, на якій стадії життєвого циклу перебуває продукція компанії (теорія жит­тєвого циклу товару). Підходи до організації міжнародної торгівлі, торговельної політики залежать від перебування то­вару на певній стадії. Відповідно інвестиційна привабливість виробництв зазначеного товару також залежить від стадії життєвого циклу.

Капітал (у його грошовій, продуктивній і товарній формах) є одним із факторів виробництва, необхідних для створення ма­теріальних і нематеріальних благ.

Міжнародний рух капіталу — переміщення за межі національ­них кордонів певної вартості у вигляді грошей і майна з метою от­римання прибутку або підприємницької вигоди.

Купівля заводу-конкурента за кордоном як переміщення капіта­лу у формі прямих іноземних інвестицій може мати на меті не отри­мання прибутку від розширення власного виробництва, а насамперед поглинання незручного конкурента, тобто підприємницьку вигоду.

Міжнародний рух усіх без винятку мобільних факторів вироб­ництва (капіталу, робочої сили, технологій) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщу­ються в ті країни, де за них більше платять.

Джерелами походження сучасного капіталу, який переміщуєть­ся в межах світового господарства, є і приватні структури, і офіцій­ні уряди та міжурядові міжнародні організації.

Офіційний (державний) капітал — кошти походженням із дер­жавних бюджетів та власні кошти міжнародних міжурядових еко­номічних організацій, які перемішуються через державний кордон за рішенням урядів або міжурядових організацій. До офіційного капіталу належать, зокрема, державні позики, гранти, допомога, які надає одна країна іншій на основі міжурядових угод. Офіційним та­кож вважається капітал, яким розпоряджаються міжнародні між­урядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ, групи Світового банку).

Приватний (недержавний) капітал — кошти приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які переміщуються через державний кордон за рішенням їхніх керівних органів, їхніх об'єднань. Приватний капітал включає в себе переміщення за кордон інвестиційного капіталу приватними фірмами, надання ними міжнародних торгових кредитів, міжбанківське кредитування. По­при відносну автономність фірм у прийнятті рішень, уряди залиша­ють за собою право регулювати і контролювати переміщення при­ватного капіталу.

Підприємницький капітал — кошти, які прямо або опосередко­вано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. Підприємницьким частіш за все стає приватний капітал, хоча і держава, і державні підприємства також можуть вкладати кошти за кордоном або випускати свої та купувати іноземні цінні папери. Підприємницький капітал зумовлює такі дві форми міжнародного руху капіталу:

1) прямі іноземні інвестиції — вкладення капіталу з метою на­буття довгострокового економічного інтересу за кордоном, що за­безпечує контроль інвестора над об'єктом розміщення капіталу;

2) портфельні іноземні інвестиції — вкладення капіталу в іно­земні цінні папери, що не дають інвестору право реального конт­ролю над об'єктом інвестування.

Третю, і останню з основних форм міжнародного руху капіталу — міжнародне кредитування — представляє нам позичковий капітал.

Позичковий капітал — кошти, які надаються на певний термін у кредит з метою отримання відсотків за користування ними. До позичкового характеру використання все ж тяжіє і офіційний капітал.

Міжнародний кредит (позичковий капітал) вважають формою міжнародного руху капіталу як фактора виробництва лише тією мірою, якою він спрямовується на фінан­сування потреб реального сектору. Надання ж міжнародних кре­дитів для здійснення угод з цінними паперами слід вважати фор­мою торгівлі фінансовими інструментами.

Переміщення капіталу між країнами може бути і середньо- та довгостроковим (на термін понад один рік), і короткостроковим (до одного року). Середньо- та довгостроковий капітал є переважно підприємницьким, у формі прямих та портфельних інвестицій, а також позичковим, у вигляді державних кредитів. Терміном до од­ного року переміщується, як правило, позичковий капітал у вигляді торгових кредитів.

Крім кредитів, до іншого капіталу МВФ відно­сить також рух банківських депозитів та рух резервних активів, за допомогою яких країни покривають негативне сальдо платіжного балансу (монетарного золота, спеціальних прав запозичень, резерв­ної позиції в МВФ, іноземної валюти).

Структура руху капіталу в межах світового господарства не дає змоги дійти жодних однозначних висновків, але загальні річні обсяги говорять про одне — рух капіталу в межах світової економіки зростає значними темпами (з 1 трлн дол. США 1990 року до 10,5 трлн дол. США 2007 року).

4.2. Прямі та портфельні іноземні інвестиції

Коли мова йде про прямі іноземні інвестиції, під ними, як пра­вило, розуміють:

1) вкладений компаніями за кордон власний капітал, який трансформується у капітал філій або частку в статутному капіталі дочірніх та асоційованих компаній;

2) реінвестований прибуток — частку прямого інвестора у прибутку підприємства з іноземними інвестиціями, не розподіле­ну як дивіденди і не переказану на рахунок прямого інвестора за кордон;

3) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів між прямим інвестором, з одного боку, і дочірніми, асоційованими компаніями і філіями — з іншого.

Поняття «ввезення капіталу» та «іноземні інвес­тиції» не є тотожними. Завдяки реінвестуванню прибутку, обсяг іноземних інвестицій може нарощуватися і без фізичного ввезення нового іноземного капіталу.

У випадку, коли належний іноземному інвестору прибуток, отриманий за результатами діяльності підприємства з іноземними інвестиціями, вивозять за кордон, говорять про репатріацію при­бутку.

Щоб зрозуміти можливість отримання прибутку, зупинимося на характеристиці основних груп чинників, що спонукають до ПІІ.

Маркетингові чинники є основними в зростанні ПІІ. ТНК по­требують розширення ринку для підтримання або збільшення своїх продаж. Однак навіть достатньо місткий внутрішній ринок встанов­лює межі зростання. Обмеженість продуктової диверсифікації роз­мірами внутрішнього ринку робить необхідною географічну дивер­сифікацію виробництва: організацію виробництва за рубежем, придбання зарубіжних фірм, встановлення контролю над ними.

Торговельні обмеження. ПІІ дозволяють фірмам обійти тор­говельні бар'єри і функціонувати за кордоном як місцеві фірми, не підпадаючи під митні платежі, тарифи чи інші імпортні обме­ження. Обсяги американських інвестицій у Канаду не були б та­кими великими, якби канадський уряд не створив торговельних бар'єрів для підтримки місцевої промисловості.

На доповнення до бар'єрів, розроблених урядом, обмеження можуть створювати покупці, які бажають споживати місцеві то­вари та послуги, а також як результат націоналістичних тенден­цій чи як наслідок існуючих культурних особливостей Більше то­го, часто місцеві покупці бажають купувати товари і послуги у тих, хто заслуговує на їхнє довір'я, тобто у вітчизняних виробни­ків. Для деяких продуктів ефект країни походження може приму­сити фірму заснувати завод у країні споживачеві з тим, щоб ство­рити позитивний стереотип якості продукту.

Вартісні чинники. Обслуговувані ринки, що знаходяться на значній відстані і обмежені високими тарифними бар'єрами, створюють багато перешкод для можливостей експортерів на за­рубіжних ринках. Багато з промислових транснаціональних кор­порацій засновують виробництво за кордоном для отримання пе­реваг у витратах по таких статтях, як праця та сировина. Так, німецький робітник в обробній промисловості «коштує» в 4 рази більше від тайванського, у 9 разів більше від бразильського в 54 рази більше від російського. Багато з американських філій поста­чають своїм американським материнським компаніям чинники і компоненти, що мають низьку вартість.

Прямі іноземні інвестиції здійснюються не лише горизонталь­но, тобто фірмами, що купують або засновують аналогічні фірми за рубежем, а й вертикально. Деякі фірми вбачають привабли­вість ПІІ в тому, що вони дають змогу підвищити надійність джерел постачання сировиною та іншими проміжними продук­тами (напівфабрикатами). Вертикальна інтеграція збільшує на­дійність постачання і може призвести до скорочення експлуата­ційних витрат і забезпечити контроль за товаропотоками через кордони у складній світовій системі розподілу.

Інвестиційний клімат. ПІІ, згідно з визначенням, дозволяють здійснювати контроль за діяльністю підприємства. Проте конт­роль може бути марним через несприятливі умови «навколиш­нього середовища», навіть якщо фірма володіє філією на 100 %. Реальність забезпечення контролю, а значить, і прибутковість ПІІ залежать від наявності в країні належного інвестиційного клімату — сукупності політичних, економічних, юридичних, соціальних, побутових умов, які визначають ступінь ризику інвестицій та їх прибутковість.

Підприємство з прямими іноземними інвестиціями — акціонерне або неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору-нерезиденту належить понад 10 % звичайних акцій та голосів (в акціо­нерному підприємстві) або їх еквівалент (у неакціонерному під­приємстві).

За правилами міжнародного інвестування виокремлюють: право входу на ринок; справедливий та недискримінаційний режим; можливість зупинки контракту; врегулювання спорів.

Державна підтримка прямих інвестицій полягає у: наданні державних гарантій; страхуванні іноземних інвестицій; звільненні від подвійного оподаткування; адміністративній та дипломатичній підтримці.

Класифікація інвестицій
Види інвестицій · прямі · міжнародні альянси · портфельні	Фоми інвестицій · державні · приватні · міжнародних організацій · змішані
Види інвестиційних активів · іноземна валюта · національна валюта · рухоме та нерухоме майно · акції · фінансові інструменти · права інтелектуальної власності · права на господарську діяльність · послуги · реінвестиція прибутку	Організаційні форми · компанія зі 100% вартістю інвестора · участь у акціонерному капіталі · майнові та немайнові права · концесії · консорціуми · альянси · міжнародний лізинг

Рис.4.1. Класифікація інвестицій

Прямі іноземні інвестиції мають три основні компоненти:

1) акційний капітал – купівля інвестором акцій підприємства в іншій країні;

2) реінвестовані доходи – пряма частка доходів інвестора (пропорційно до прямої акційної участі), що не розподілені як дивіденди філіями, чи доходи, що не переказані до материнської фірми;

3) внутрішньо фірмові позики, або внутрішньо фірмові боргові трансакції, - це коротко- чи довгострокові позики, що надаються один одному прямими інвесторами (материнськими компаніями та їхніми філіями).

Реінвестування прибутку – частка іноземного інвестора в прибутках компанії, не розподілена як дивіденди і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії.

Виокремлюють також неакційні форми інвестування. Інвестори можуть отримувати частку в управлінні іншим суб’єктом підприємницької діяльності не тільки шляхом придбання певної акційної частки. З цією метою вживаються такі заходи, як: субпідрядництво, управлінські контракти, франчайзинг, ліцензування тощо.

Засноване на прямих іноземних інвестиціях міжнародне виробництво, як і міжнародна торгівля, пов’язане з вивезенням вартості за кордон. Взаємний вплив є досить характерним, оскільки міжнародне виробництво при виході на зарубіжний ринок може заміщати торгівлю (ефект заміщення) і створювати її (ефект експансії). Який з ефектів домінує, залежить від специфіки конкретної ситуації та інвестиційного ризику тієї чи іншої угоди. Зазвичай, вихід на зарубіжний ринок відбувається за такою схемою: експортування – ліцензування – інвестування.

Оскільки інвестор значною мірою контролює діяльність зарубіжного афілійованого підприємства, пряме інвестування є складнішим від портфельного. Підконтрольна філія часто отримує доступ до управлінського досвіду, торговельних і технологічних секретів, здобуває право використовувати торговельну марку материнської компанії. Інвестор при цьому отримує достатні важелі впливу на управління підприємством-нерезидентом.

Кваліфікаційний поріг для прямих іноземних інвестицій існує і в українському законодавстві, він становить 10 %. Згідно з Господарським кодексом України, підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування на йо­го баланс іноземної інвестиції, розмір якої дає змогу подолати кваліфікаційний поріг, що складає 10 %.

Загалом, коли говорити про контроль над підприємством, то далеко не завжди 10 % акцій підприємства (чи його статутного капіталу) гарантують можливість реального впливу на прийняття управлінських рішень. У випадку великих акціонерних товариств у США 10 % звичайних акцій може й вистачити для управління ком­панією, але в багатьох європейських країнах ситуація кардинально відрізняється. Все залежить від ступеня розвитку процесів акціонування капіталу в тому чи іншому національному господарстві. В Україні інколи й 30 % не гарантують вирішального впливу на адмі­ністрування підприємства. Тому 10 % — це лише кваліфікаційний поріг, причому доволі умовний.

Залежно від того, якою часткою статутного капіталу підприємства з іноземними інвестиціями володіє прямий інвестор, розрізняють:

— асоційовану компанію — підприємство, в якому прямий інвестор-нерезидент володіє менше, ніж 50 % капіталу;

— дочірню компанію — підприємство, в якому прямий інвестор-нерезидент володіє понад 50 % капіталу;

— філію — підприємство, що повністю (100 %) належить прямо­му інвестору.

Основними причинами прямого іноземного інвестування слід вважати отримання прибутку прямим інвестором, зменшення рівня оподаткування та диверсифікацію ризиків веден­ня бізнесу. Однак, згідно з дослідженнями, які було проведено під егідою ООН, виявилося багато й інших фак­торів, що впливають на переміщення прямих іноземних інвестицій:

- більша частка витрат на НДР в обсязі продажів корпорації;

- вища кваліфікація робочої сили;

- більша частка витрат на рекламні заходи в обсязі продажів корпорації;

- більша присутність на внутрішньому ринку;

- більший розмір корпорації;

- вища ступінь концентрації виробництва (спеціалізація на випуску певного товару);

- необхідність доступу до природних ресурсів за кордоном;

- необхідність скорочення транспортних витрат на доставку товару споживачеві за кордоном;

- необхідність подолання імпортних бар’єрів;

- потреба у капіталі;

- більша кількість національних філій;

- нижчі витрати виробництва у приймаючій країні;

- вищий рівень захисту внутрішнього товарного ринку;

- більший розмір ринку країни;

- сприятливіший інвестиційний клімат та ефективні урядові програми соціально-економічного розвитку.

Загальне відношення у світі до зарубіжних інвестицій та до їх наступного розвитку може бути визначене як двоїсте. Визнаючи вигідність ПІІ в короткостроковому плані, майже всі країни, по­боюючись підриву контролю над національними економічними ресурсами і суверенітету країни, обмежують іноземну власність у ключових секторах економіки.

Дискримінація по відношенню до ПІІ може здійснюватись у фо­рмі збільшення податків; цінового контролю або заходів, спрямова­них персонально на іноземні фірми (часткова націоналізація, місце­ве законодавство, обмеження переказу грошей/платежів, експортні правила та обмеження еміграції робочої сили).

Інвестиційний клімат визначається також валютними ризика­ми. Це виражається звичайно у виникненні ризиків, пов'язаних з переказом і обігом іноземної валюти.

Зазначені чинники ПІІ конкретизуються при виробленні інве­стиційної політики за допомогою системи індикаторів, яка вклю­чає близько 340 показників і понад 100 оцінок експертів в еконо­мічній, юридичній, технічній, соціальній та інших галузях.

Дані аналізу створюють 10 основних чинників, завдяки яким оцінюють потенційні можливості країни виступити в якості при­ймаючої країни або конкурентного потенціалу країни. Ці чинни­ки охоплюють:

- динаміку економіки (економічного потенціалу);

- виробничу потужність промисловості;

- динаміку ринку;

- фінансову допомогу збоку уряду;

- людський капітал;

- престиж держави;

- забезпеченість сировиною;

- орієнтацію на зовнішній ринок (експортні можливості);

- інноваційний потенціал;

- громадську стабільність.

Кожний з цих чинників включає в себе систему конкретних показників. Наприклад, при оцінюванні людського капіталу швейцарські експерти запропонували використати 36 показників, які включають: чисельність населення та її динаміку; загальний рівень безробіття; міграцію робочої сили в цілому, у тому числі висококваліфікованої; рівень професійної підготовки; мотивацію найманих працівників та їхню мобільність; менеджмент та його професійну адаптацію; рівень заробітної плати; державні витрати на освіту на душу населення; рівень робочої сили з вищою осві­тою; випуск періодичних видань; систему охорони здоров'я то­що.

На практиці більшість рішень про прямі іноземні інвестиції ґрунтуються на численних мотивах, враховують численні чинни­ки. Політичні мотиви інвестування рідко відокремлені від еконо­мічних.

Виходячи з даних експертних оцінок, найсприятливіші умови для ПІІ мають США, Канада, Німеччина, Швейцарія а також Азіатсько-Тихоокеанські НІК.