Форми представницької демократії

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя – представницька. Її сутність полягає в тому, що при цьому більшість загальнодержавних питань вже вирішується не всіма громадянами держави, а лише її певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов’язковими для виконання. Група, яка представляє населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені цієї держави і приймати рішення, обов’язкові для виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному – парламент, народні або національні збори, конгрес тощо.

Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це Президент.

Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення, що є обов’язковими для виконання у межах відповідної частини території країни та стосуються питань, які належать до концепції такого органу.

Із розвитком і вдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починають постійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.[24]

Найбільшого визнання дістала така форма представницької демократії як вибори. Термін “вибори” означає процес, у результаті якого певна спільність людей, тимчасово організована в політичне об’єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборчу посаду.[25]

Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, як державні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.

У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування. За умов демократичного суспільства вибори за своєю сутністю — це прояв реальної волі народу, процес волевиявлення і здійснення такої волі. Суспільство, як асоціація вільних і рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування та постійного відтворення, мусить певним чином самостійно організовуватися і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності — періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу задається насамперед суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів.[26]

Політичні вибори, участь у них громадян є показником і водночас знаряддям демократичного реформування держави.[27]

Вибори становлять основу представницького ладу. Здобутком сучасного суспільства і ознакою оптимального устрою спільноти вважається загальний доступ громадян до участі у формуванні та періодичній зміні державних органів влади шляхом рівного і таємного волевиявлення на виборах. Демократичне та справедливе влаштування суспільства передбачає, що всім громадянам надається право обирати загальним і рівним голосуванням своїх представників до вищого органу законодавчої влади в країні — парламенту; що цей орган у колегіальному порядку приймає загальноважливі рішення, контролює виконавчу владу і через певний термін переобирається на засадах виборчого змагання. Воля народу повинна бути основою влади уряду: ця воля повинна виявлятись у періодичних і несфальсифікованих виборах, які повинні проводитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування. Отже, вибори в Україні — це передбачена Конституцією, законами України та міжнародними нормами форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

Наступним інститутом представницької демократії є право на вільне висловлювання своєї думки і поглядів через об’єднання у політичні партії та громадські організації.

Конституція України в ст. 36 проголошує: “Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.[28]”

Політичні партії та громадські об’єднання займають важливе місце в політичній системі сучасного суспільства і в розбудові демократичної держави. Вони активно впливають на діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Їх значення в Україні зумовлене потребами вдосконалення новітньої державності та формування громадського суспільства.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту, соціальних, національних, релігійних та інших прав і свобод людей та потребою ведення виборчої боротьби.[29]

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року визначає, що право громадян на свободу об’єднань є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань. Закон офіційно визначає такі поняття:

Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, спілка, асоціація, фонд тощо), визнається політичною партією або громадською організацією.

Політичними партіями є об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво у їх структурі.

Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян.[30]

Наступною формою представницької демократії є інститут Уповноваженого з прав людини. Інститут Уповноваженого з прав людини є одним із проявів демократичних засад у державі. Кожна держава визначає характер взаємозв’язків суспільства й особи, держави і громадянина. Держава як офіційний представник суспільства юридично закріплює, насамперед у Конституції, права та обов’язки людини і громадянина. У системі цінностей демократичного суспільства не першому місці стоїть людина. Права, свободи й обов’язки людини і громадянина є основною частиною чинної Конституції України. А рішення проблеми прав людини в ній характеризується принципово новим для України підходом. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як ті, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов’язання держави. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Їх затвердження й забезпечення є головним обов’язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. 3 Конституції України).

Комплекс прав і свобод людини в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, які ратифіковано Україною.

Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією по захист прав і свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8, 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України, до повноважень Верховної Ради України належить призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захист прав і свобод людини в Україні. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією України та чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі даних про порушення прав і свобод людини та громадянина, які він отримує за зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою.

Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення порушення прав і свобод людини та громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років. Одним з актів реагування Уповноваженого є звернення та подання (подання до Конституційного Суду України) до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання вноситься до Конституційного суду України з приводу вирішення питання про відповідність Конституції України того чи іншого нормативно-правового акту, що впливає на права і свободи громадян.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1. Ст. 22 Конституції), кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116 Конституції), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 119 Конституції), підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125 Конституції), Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України і ст. 42 Закону “Про конституційний Суд України”), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції України), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи.[31]

Підсумовуючи вищевикладене, можна наголосити, що питання, пов’язані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають найактуальніше значення. Їх вирішення допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократичним змістом. Перспективи розвитку такої політики в нашому суспільстві і в нашій державі багато в чому будуть визначати реальність застосування норм, реальність самої Конституції (там же – с. 17).