Екологічне право. Екологічний паспорт підприємства

Еколого-правове регулювання ґрунтується на нормах Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишнього середовища:

- пріоритетність вимог екологічної безпеки;

- гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров’я людей;

- екологізація матеріального виробництва;

- науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

- збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів;

- гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

- науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

- стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

- вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов’язки громадян України:

- право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

- участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об’єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

- участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

- одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я населення;

- право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов’язані:

- берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

- не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів;

- вносити плату за спеціальне природокористування;

- компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об’єктів, застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєвонеобхідних потреб (естетичних, оздоровчих, матеріальних тощо).

Верховна Рада України прийняла такі закони про охорону довкілля:

- Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року;

- Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року;

- Закон України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 року;

- Закон України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року;

- Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року;

- Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 року;

- Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 року;

- Закон України «Про рослинний світ» від 19 січня 1999 року;

- Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 червня 2001 року;

- Закон України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року.

Існують ще кодекси, якими регулюються охорона і використання окремих природних ресурсів. Наприклад, охорона і використання земель – Земельним кодексом України (1992); охорона і використання надр – Кодексом про надра України (1994); охорона і використання вод – Водним кодексом (1995); охорона і використання лісів – Лісовим кодексом України (1994).

Окрім цього, існують нормативно-правові акти державних органів України, які є підзаконними актами і видаються на основі законодавчих актів. Найперше, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: «Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища» (1992); «Про затвердження Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища» (1993); «Про затвердження концепції охорони та відтворення навколишнього середовища Азовського та Чорного морів» (1998); «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього середовища» (1998); «Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами» (1999);

Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його розвиток і становлення відбувається у широкій науковій дискусії, бо тільки у процесі наукового обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння, що таке екологічне право. Думки про поняття екологічного права зводяться до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих) галузей права. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по-різному. Наприклад:

а) кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об’єкти;

б) екологічне право — інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об’єднує сукупність еколого-правових норм.

Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь права у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що екологічне право має єдиний предмет правового регулювання — суспільні відносини, які складаються з приводу раціонального використання й охорони природних ресурсів. Інші автори, підтримуючи таку думку, наголошують на тому, що єдині екологічні відносини поділяються на декілька різновидів, які мають свої істотні специфічні особливості і спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (некомплексної) галузі права і внутрішню диференціацію. Важливо зазначити, що В. В. Петров, який тривалий час не поділяв таких поглядів, в останніх працях обґрунтовано доводить, що екологічне право з огляду на його предмет є сукупністю однорідних суспільних екологічних відносин, тому його не слід відносити до комплексних галузей права. Найбільш аргументованою є думка тих авторів, які розглядають екологічне право як самостійну (некомплексну) галузь права з підгалузевою структурою. Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, які регулюють екологічні відносини.

Екологічне право виступає регулятором відносин, тому що суб’єктами цих відносин є індивіди, колективи людей, органи управління, держава. Екологічне право як галузь права поділяється на Загальну і Особливу частини та складається із підгалузей права, складних та простих інститутів. Як уже зазначалося, екологічне право об’єднує у своєму складі відповідні підгалузі права. Екологічне право, його підгалузі об’єднують складні, прості правові інститути. Вони можуть або входити до складу підгалузі, або ж займати самостійне місце в системі екологічного права. Правовий інститут екологічної безпеки посідає самостійне місце в системі екологічного права. За таким же принципом систематизуються й інші підгалузі екологічного права. Екологічне право як навчальна дисципліна в основному збігається з системою даної галузі права. Екологічне право як еколого-правова наука також виходить із системи цієї галузі права. Вона являє собою систему наукових поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань закономірностей правового регулювання екологічних відносин, які утворюють предмет екологічного права.

Екологічний паспорт підприємства — комплексний документ, що містить характеристику взаємин підприємства з навколишнім середовищем.

Екологічний паспорт містить загальні відомості про підприємство, використовувану сировину, опис технологічних схем вироблення основних видів продукції, схем очищення стічних вод і викидів у повітря, їх характеристики після очищення; дані про тверді й інші відходи, а також відомості про наявність у світі технологій, що забезпечують досягнення найкращих питомих показників по охороні природи.

Екологічна характеристика підприємств припускає оцінку прогресивності технологій, повноту використання сировини і палива; оцінку застосовуваних схем очищення стічних вод і викидів у повітря, характеристику потоків води і газу, що відходять; оцінку відчужуваної території, загальну економічну оцінку збитку, який наноситься підприємством навколишньому середовищу і деталізацію цієї оцінки по вадах продукції і технологіях.

В екологічному паспорті повинні бути наведені показники впливу підприємства на стан навколишнього середовища, такі як:

- екологічність продукції, що випускається (частка продукту з поліпшеними екологічними показниками; випуск екологічно чистої продукції);

.- вплив на водні ресурси (обсяги води, що забирається, по різних джерелах; використання води на виробничі цілі; обсяги води, переданої іншим підприємствам і організаціям; скинуті стічні води; частка забруднених стічних вод; концентрація шкідливих речовин у забруднених стічних водах; кількість шкідливих речовин у водах, що надходять на очисні спорудження, ступінь очищення стічних вод; зміна обсягів і якості стічних вод);

- вплив на повітряні ресурси (обсяг використовуваного атмосферного повітря; кількість шкідливих речовин, що відходять, по видах і джерелах, частка шкідливих речовин, що уловлюється і знешкоджуються від загального обсягу шкідливих речовин, що надходять в атмосферу; зміна обсягів і якості викидів шкідливих речовин в атмосферу після очищення по видах в порівнянні з попереднім періодом);

- вплив на матеріальні ресурси і відходи виробництва (обсяг утилізованих шкідливих речовин, витягнутих із стічних вод; обсяг шкідливих речовин, які утилізовано, витягнутих з газів, що відходять; кількість твердих відходів, що утворюються; кількість утилізованих твердих відходів; кількість твердих відходів, що підлягають похованню; ступінь витягу основних компонентів з мінеральної сировини);

- вплив на земельні ресурси (коефіцієнт забудови – відношення площі, зайнятої під будинки і спорудження, до загальної площі підприємства; обсяг продукції підприємства, що випускається з 1 га землі; співвідношення основних, допоміжних і обслуговуючих площ; величина виробничої площі на одного робітника, одиницю устаткування, агрегату; загальна площа або довжина комунікацій, під’їзних колій, водопостачання, каналізації, енергопостачання; площа земель, що відводяться під культурно-побутове і житлове будівництво; частка площі, займаної санітарно-захисною зоною; площа рекультивованих земельних ділянок).

Друга частина паспорта містить перелік планованих заходів, спрямованих на зниження навантаження на навколишнє середовище, із вказівкою термінів, обсягів витрат, питомих і загальних обсягів викидів шкідливих речовин до і після здійснення кожного заходу.

Програма заходів щодо зниження навантаження на навколишнє середовище повинна передбачати перспективну стратегію і найближчий план із вказівкою термінів реалізації, обсягів витрат, необхідних для досягнення знижень викидів, до їх концентрації, при якій досягається зниження збитку, нанесеного навколишньому середовищу.

В другій частині приводяться показники організаційно-технічного рівня природоохоронної діяльності підприємства. Як показники організаційно-технічного рівня природоохоронної діяльності можна виділити:

1. Оснащеність джерел забруднення очисними пристроями (кількість джерел шкідливих викидів; кількість неорганізованих джерел шкідливих викидів).

2. Пропускна здатність наявних очисних споруджень (кількість і потужність основного технологічного устаткування, функціонування якого супроводжується виділенням визначених видів забруднень; частка визначеного виду забруднень, що утворяться при виробництві одиниці основної продукції; кількість і потужність природоохоронного устаткування, призначеного для очищення визначених видів забруднень).

3. Прогресивність застосовуваного очисного устаткування (ККД застосовуваного очисного устаткування; частка очисного устаткування з високим ККД; частка шкідливих викидів, очищених на устаткуванні з високим ККД).

4. Контроль за функціонуванням очисного устаткування (рівень забезпеченості очисного устаткування контрольно-вимірювальною апаратурою; коефіцієнт фактичного використання контрольно-вимірювальної апаратури; частка прогресивних приладів у загальній кількості застосовуваних контрольно-вимірювальних приладів; частка очисних споруджень, що працюють під контролем прогресивних приладів; частка очисного устаткування, що працює під централізованим контролем над викидами, у загальній кількості устаткування, що працює під контролем).

5. Раціональність існуючої організаційної структури природоохоронної діяльності (наявність природоохоронних служб і відділів; рівень централізації керування природоохоронною діяльністю; оперативність керівництва природоохоронних служб і відділів при прийнятті рішень; оснащеність природоохоронних служб і відділів обчислювальною технікою; інформаційна забезпеченість природоохоронних служб і відділів; ступінь економічної самостійності природоохоронних служб і відділів).

6. Інші показники (відношення результату природоохоронної діяльності до вартості основних виробничих фондів; відношення результату природоохоронної діяльності до вартості очисного устаткування; відношення результату природоохоронної діяльності до вартості матеріалів, використовуваних у її ході; відношення результату природоохоронної діяльності до загальної чисельності працівників і до чисельності працівників, зайнятих природоохоронною діяльністю).

3. Закон України «Про охорону праці»

Одним із перших Законів Незалежної України, що регулюють охорону життя і здоров’я громадян в процесі трудової діяльності, відносини між власником підприємства і працівниками, став закон України «Про охорону праці» (1992 р.);

Закон визначає:

- гарантії прав на охорону праці при укладенні трудового договору;

- під час роботи;

- права на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці;

- компетенцію і повноваження органів державного управління, нагляду і промислового контролю за охороною праці.

Закон України «Про охорону праці» складається із 9 розділів:

І. Загальні положення (4 статті);

ІІ. Гарантії прав на охорону праці (8 статей);

ІІІ. Організація охорони праці (12 статей);

ІV. Стимулювання охорони праці (2 ст.);

V. Нормативно-правові акти з охорони праці (4 ст.);

VІ. Державне управління охороною праці (7 ст.);

VІІ. Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці (5 ст.);

VІІІ. Відповідальність працівників за порушення законодавства з охорони праці (2 ст.);

ІХ. Прикінцеві положення.

Розглянемо деякі розділи закону.

У розділі ІІІ. Організація охорони праці – обов’язок створення відповідних умов праці на робочих місцях і забезпечення дотримання вимог законодавства з охорони праці покладається на роботодавця (в коледжі – на директора).

Для цього роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, тобто:

- створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних завдань з охорони праці (такі служби обов’язково мусять бути створені на кожному підприємстві, в організації, закладі);

- розробляється колективний договір і реалізуються комплексні заходи щодо досягнення нормативів рівня охорони праці;

- забезпечується виконання необхідних профілактичних заходів;

- впроваджуються прогресивні технології, досягнення науки і техніки;

- забезпечується належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання;

- забезпечується усунення причин, що призводять до нещасних випадків;

- розробляються і затверджуються положення, інструкції і інші акти з охорони праці;

- здійснюється контроль за дотриманням технологічних процесів, правил поводження;

- організовується пропаганда безпечних методів праці;

- вживаються термінові заходи для допомоги потерпілим.

За все це найперше несе відповідальність роботодавець (в коледжі – директор), потім призначені ним для реалізації цих завдань особи, - інженер з охорони праці; потім - особи, на яких покладена ця відповідальність у відділеннях,- зав. відділеннями, потім – особи, які безпосередньо відповідають за це на робочих місцях – майстри, куратори груп, викладачі під час проведення аудиторних і лабораторних та практичних занять (саме тому перед початком кожного лабораторного чи практичного заняття вони повинні проводити інструктажі під особистий розпис кожного студента у спеціальному журналі, для цього мають розроблені інструкції).

Згідно із статтею 43 розділу VІІІ Закону України «Про охорону праці» «за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпорядження посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці юридичні та фізичні особи, які відповідно до законодавства використовують найману працю, притягаються органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу...» (до 5 відсотків місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю) «...у порядку, встановленому законом». Кошти від оплати штрафу зараховуються до Державного бюджету України.

Стаття 44. Відповідальність за порушення вимог щодо охорони праці – гласить: «За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об’єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законом».

Положення цієї статті Закону України «Про охорону праці» про відповідальність за порушення законів та нормативно правових актів про охорону праці відображаються у всіх Інструкціях з охорони праці, які вивішені в кожній лабораторії, кожній аудиторії коледжу.