Буття людини між життям і смертю

Як уже зазначалося, Гайдеггер уважає, що автентичність людини розкривається в процесі прийняття смерті. Смерть – це той онтологічний вимір, у якому людина відкриває сама себе. Смерть відкриває час. Загалом за Гайдеггером, людське буття – це буття-до смерті. Сартр не приймає гайдеггерівської позиції, що людське буття – це буття-до-смерті. Він зауважує, що людина не може уникнути: бути, робити, бути серед інших, бути смертною. Смерть не з’являється на основі нашої свободи, вона може тільки відібрати у життя всяке значення. Саме існування смерті цілковито відчужує нас у нашому власному житті на користь іншого. Бути мертвим – це бути здобиччю для живих. Самогубство абсурдність, що занурює наше життя в минуле. Завдяки смерті для-себе перетворюється на у-собі. Смерть не є онтологічною структурою людського буття, такою структурою є скінченність. Людська реальність залишалася б скінченною, навіть як би була безсмертною, оскільки вона завжди робить вибір, вона робиться скінченною, вибравши себе людиною. У людини завжди залишаються нереалізовані можливості, життя не можна повторити.

Альбер Камю (1913–1960) уважає, що у філософії існує лише одна справді важлива проблема – це проблема суїциду. Чи варте життя того, щоб прожити, чи воно взагалі того не вартує, відповівши на це питання, ми розв’яжемо глобальну проблему філософії. Камю намагається розглянути зв’язок між суїцидом і абсурдом. Чи призводить абсурд до смерті? Абсурд виникає при зустрічі людини зі світом. Я розумію, зазначає Камю, дві реальності: моє прагнення до абсолюту й єдності; неможливість звести світ до принципів раціональності та розумності. Ці дві протилежності неможливо об’єднати. Абсурд не призводить до суїциду. Цінність життя визначається бунтом. З абсурду випливає три наслідки: мій бунт, моя свобода, моя пристрасть. Призначення людини – весь світ, і вона єдиний його господар.