Екзистенціалізм – провідний філософський напрямок ХХ століття

Екзистенційна філософія виникла у період кризи після Першої світової війни, а новий (французький) прорив був спричинений наслідкам Другої світової війни. Як зазначав О. Больнов у праці “ Філософія екзистенціалізму”, екзистенційною філософією називають філософську течію, яка виникла приблизно в 1930 році в Німеччині й з того часу продовжувала розвиватися у різних формах, а потім поширилася й за межі Німеччини. Єдність цього доволі розмаїтого руху полягала у поверненні до вчення датського мислителя Сірена К’єркегора (1813–1855). Він прагнув знайти не об’єктивну, а екзистенційну істину, оскільки вважав, що прагнення об’єктивності (універсальності) деформує людський дух. На думку К’єркегора, потрібно насамперед звертатися до онтологічного (екзистуючого) суб’єкта, оскільки гносеологічний суб’єкт безликий, демонструє масове усереднене, масове мислення. К’єркегор аналізував такі екзистенційні стани, як провина, страх, зневіра, відчай, вибір, смерть і спасіння. На початку ХХ століття основні к’єркегорівські думки відродили представники київської школи Ніколай Бердяєв і Лев Шестов.

Засновником екзистенціалізму вважають німецького філософа М. Гайдеггера,який у праці “Буття й час” (1927) у центр розгляду поставив людську екзистенцію. Завдяки Ж.-П. Сартру, який у лекції “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1945) виклав основні цілі екзистенціалістів, екзистенціалізм набув надзвичайної популярності серед французької інтелігенції. Окрім Гайдеггера та Сартра, найбільш відомими філософами-екзистенціалістами вважаються Сімона де Бовуар, Альбер Камю, Моріс Мерло-Понті, Нікколо Аббаньяно, Хосе Ортега-і-Гассет. Серед релігійних екзистенціалістів: Габрієль Марсель, Карл Ясперс, Мартін Бубер. У художній літературі близький до екзистенціалізму, наприклад, Франц Кафка. У центрі уваги екзистенціалістів: провина й відповідальність, рішення та вибір, ставлення до смерті, свобода, проблема часу як характеристики людського буття.