Особливості світового футуризму

а) італійський футуризм був більш агресивним:вінмалював "безособову людину", яка прагне культу си­ли, що все підкорює;

б) російський футуризм був різноманітним:

кубофутуристи заперечували людську особистість заради революційного створення "всесвітнього людс­тва" і "всесвітньої гармонії";

егофутуристи навпаки віддавали перевагу розвит­ку людської свідомості, зокрема піднесено ставилися до своєї творчої індивідуальності;

в) український футуризм в особі М.Семенка об'єднав сучасні форми з елементами фольклору, бароко, вертепу. Недарма М.Семенко вважав себе і "футуристом", і "антикваром", і поетом-філософом.

Сюрреалізм (від франц, suггeа1іtе — надреальне, надприродне). - зародився на початку XX століття у Франції, звідки поширився в інші країни Європи, в США. Представ­ники: Поль Елюар, Луї Арагон, Федеріко Гарсіа Лорка, Пабло Неруда, Богдан-Ігор Антонич, Василь Барка та ін. Головні риси:

1.Провідний мотив - звільнення мистецтва від недуховленої дійсності через сферу надреального, підсвідомого.

2.Створення власної моделі Всесвіту, де співісну­ють справжнє і фантастичне.

3.Безконтрольне, автоматичне відтворення свідо­мості та підсвідомості, а звідси політематична будова твору, в якому змальовуються роздуми, враження, факти, явища, традиційно не сумісні один з одним і з поезією.

4.Герой - "мандрівник", для якого все розділилось на "до" і "після", а він намагається об'єднати розколо­тий світ.

5.Здійснення реальним героєм нереальних дій і на­впаки.

6.Об'єднання в окремому образі загального та ін­тимного, суспільного та особистого.

7.Створення ємких асоціативне складних образів, майже символів.

8.Несподіваність і асоціативність приводів для створення книги, вірша, картини.

9. Експериментаторство з мовою, формою художніх творів (незвичайне мистецтво запису, ритмів, введення непоетичної лексики тощо).

Експресіонізм (від франц. ехsргеssiоn — вираження, виразність) -виник у Німеччині на початку XX століття, поши­рився у країни Європи. Його представники: Бертольт Брехт, Франц Верфель, Макс Бродт. Характерні риси експресіонізму знаходимо у творчості Юрія Клена, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Тодося Осьмачки, Василя Стефаника тощо. Головні риси:

1. Гіпертрофоване авторське "я".

2. Провідна тема — життя як нагромадження люд­ських страждань, як поєднання красномовних симво­лів і знаків.

3. Ідея — катастрофічність, безцільність буття, відчуття страху та самотності людини.

4. Задавлений бездушною буржуазною дійсністю герой-песиміст, який перебуває в стані відчаю.

5. Створення гротескних, деформованих, умовних, фантастичних образів

6. Зображення дійсності у зіткненні контрастів (чорне - біле; позитивне - негативне; примітивізм буденщини - космічний безмір).

7. Анархічне ставлення до суспільства.

8. Драматична напруга дії.

9. Основні жанри: лірична поезія, публіцистична драма, що перетворилась на схвильований монолог автора.\

Екзистенціалізм (від лат. ехіstепtіа — існування) – течія, що виникла перед другою світовою війною. Пред­ставники: Альбер Камю, Жан Поль Сартр, Симона де Бувуар, поети української "Нью-Йоркської групи". Головні риси:

1. Провідні теми — існування людини в центрі абсу­рдного буття; критика буржуазної цивілізації, що при­душує людську особистість, яка через це позбавляєть­ся зв'язківі з суспільством.

2. Ідея - звільнення розуму й душі людини від аб­сурдної дійсності.

3. Самотній герой - індивідуаліст і песиміст, здіб­ний лише на даремний бунт проти суспільства або на героїчну подію заради утвердження себе перед власною свідомістю та совістю.

4. Етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства.

5. Створення "прикордонних ситуацій" (наприклад, людина перед лицем смерті).

6. Проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, алюзіями, з подвійним дном).

7. Надання переваги жанрам роману-притчі, філо­софського роману та новели, згодом - тяжіння до поезії.

Найвищим органом СПУ (НСПУ) є з'їзди, які довгий час відбувалися нерегулярно, а почавши з 5-го (1966), скликалися за зразком партійних з'їздів раз на 5 років. З'їзд обирає правління НСПУ, яке виділяє з себе для керівництва поточною роботою раду, правління та секретаріат на чолі з головою правління.

У більших обласних центрах є місцеві літературні організації. При президії СПУ працюють комісії поезії, прози, драматургії, перекладів тощо.

IV з'їзд (10—14 березня 1959) перейменував СРПУ на Спілку письменників України.

Число членів СРПУ на час її оформлення (1934) внаслідок терору початку 1930-х становило ледве 206 осіб, 1945 їх було 250, 1958 — 500.

На II з'їзді СРПУ (6-12 грудня 1948) у доповіді Олександра Корнійчука була названа кількість членів Спілки — 263.

На час III з'їзду (27 жовтня — 1 листопада 1954) СРПУ нараховувала 323 члени і 35 кандидатів.

IV з'їзд (10—14 березня 1959) нарахував 534 члени СПУ.

V з'їзд (16—19 листопада 1966) — 770 членів

VI (18—21 травня 1971) — 858 членів

VII (14—16 квітня 1976) — 922 члени

VIII (7—9 квітня 1981) — 1009 членів

IX (5—7 червня 1986) — 1095 членів.

СПУ мало власні друковані органи: «Літературна Україна», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор»; спільно з Українським товариством дружби і культурних зв'язку з зарубіжними країнами — «Всесвіт», а з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка — «Радянське літературознавство»; російською мовою — «Радуга».

Власне видавництво СПУ (НСПУ) — «Радянський письменник» (тепер — «Український письменник»).

Комуністична партія здійснювала керівництво СПУ через свій партійний комітет у в ній. Дедалі більшу роль в керівництві СПУ відігравав КҐБ. 1971 на посаду секретаря президії СПУ «обрали» полковника КҐБ Івана Солдатенка, на VII з'їзді (1976) його замінив Полікарп Шабатин.

На межі 1980-х і 1990-х Спілка письменників України була центром національно-визвольної боротьби, у середовищі українського письменства започатковувалися Народний Рух України, «Просвіта» та «Меморіал».

За весь час її існування СРПУ-СПУ-НСПУ очолювали

§ Іван Кулик,

§ Іван Микитенко,

§ Олександр Корнійчук (1938—1941 і 1946—1953),

§ Микола Бажан (1953—1959),

§ Максим Рильський,

§ Олесь Гончар (1959—1971),

§ Юрій Смолич короткочасно по VI з'їзді (1971),

§ Василь Козаченко (1973—1978),

§ Павло Загребельний (1979—1986),

§ Юрій Мушкетик (1986—2001),

§ Володимир Яворівський (від 2001).