Становище західних українців у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Асиміляторська політика Польщі у Західній Україні насамперед позначилась на стані народної освіти

Асиміляторська політика Польщі у Західній Україні насамперед позначилась на стані народної освіти. Основні принципи освітньої та культурної політики були чітко окреслені у так званих кресових законах – «Законі про деякі положення організації шкільництва» та законі «Продержану мову адміністративних органах та місцевого самоврядування», від 31 липня 1924р., які були ухвалені сеймом під тиском польських націонал-демократів.

Ці закони мали забезпечити асиміляцію українців та інших національних меншин у Польщі. У законі про державну мову і мову урядування адміністративних властей стверджувалося, що на території Польщі державною мовою є польська. У законі про шкільну реформу було зазначено, що основним типом державної школи є двомовна (утраквістична), яка була насправді польською, бо основні предмети нею й викладали.

Дія цих законів розповсюджувалась на території Львівського, Станіславського, Тернопільського, Волинського воєводств. Незважаючи на масові протести громадськості, вже в 1926–1927 навчальному році в Західній Україні було 1934 двомовних і 2270 польських шкіл, а українських залишилося всього 845.

У подальшому ліквідація українських загальноосвітніх шкіл продовжувалась. Після травневого перевороту 1926 р. в Польщі та встановлення режиму «санації», новий уряд задекларував, що у Східній Галичині та Волині він «задовольнить освітні потреби українського населення українською мовою», що будуть «засновані публічні загальні школи з українською мовою навчання», а в усіх державних школах буде запроваджено вивчення української мови, відкрито державні гімназії та загальноосвітні ліцеї і професійні школи з українською мовою навчання. А при університеті імені Яна Казимира у Львові буде відкрито два факультети з українською мовою навчання: гуманітарний (історії і мовознавства) та права і економічних наук.

Жодна з цих обіцянок не була втілена в життя. Навпаки, щоб покласти край сподіванням на швидку ліквідацію утраквістичних шкіл, 29 листопада 1930 р. президент Польщі вніс доповнення до закону про шкільну реформу, згідно з яким зміна мови навчання могла відбутися не раніше ніж через сім років з часу «остаточної ухвали, яка встановлювала мову навчання для даної школи». Оскільки в утраквістичних школах на території Західної України мова навчання останній раз була визначена у 1930 р., відповідно зміни могли настати не раніше 1937 р., але насправді вони не відбулися ні в 1937 р., ні пізніше. Вже 20 лютого 1936 р. Комітет у справах національностей при Раді Міністрів Польщі ухвалив рішення, де рішуче заявив, що «з уваги на необхідність забезпечити локальні інтереси польської меншини», про скасування утраквістичних шкіл не може бути й мови. Саме тому й відбувалася остаточна ліквідація решток українського шкільництва. Так з 1926–1927 по 1936–1937 навчальні роки кількість освітніх шкіл, розташованих на території трьох воєводств Західної України – Львівському, Станіславському і Тернопільському, зменшилася майже у два рази.

Не кращим було становище й в середній освіті. Професійна школа мала сприяти «господарському піднесенню польських елементів, зокрема посилення їх експансії і здобуття господарської переваги». Як наслідок у цих школах навчалися переважно діти поляків. Так у 1938–1939 навчальному році на теренах Східної Галичини діяло 136 професійних шкіл, де навчалося 14,2 тис. учнів, з них – 73% поляків, 12% – українців. Дискримінація українців поширювалася і на вищі навчальні заклади, що призвело до майже повного витіснення молоді національних меншин з вишів Польщі. У 1932–1933 навчальному році у всіх вищих навчальних закладах Польщі навчалося тільки 3,2 тис. українських студентів, що становило 6,3%.

Важливе місце у підвищенні загальноосвітнього і культурного рівня сільської молоді Східної Галичини та Західної Волині займали громадські товариства: «Просвіта» та «Рідна школа». Головним своїм завданням вони вбачали подолання неписемності, яка у 1920-х роках становила понад 35% всього населення. «Просвіта» закликала українську громаду, всіх писемних українців до співпраці над навчанням неписемних, проголосивши гасла: «Кожний(-а) письменний(-а), навчи одного неписьменного читати й писати», «Навчімо неписьменного – Книжку до рук». Товариство намагалося повністю ліквідувати неписемність до кінця 1927 р., через що передбачалося видання відповідних підручників, зміст яких зводився до подання елементарних знань із читання, писання й математики. Були опубліковані десятки посібників та підручників. Так у 1924 р. з’явилася перша серія Просвітніх листків» для навчання неписемних, згодом – «Рідне слово. Буквар для неграмотних» А. Домбровського, «До сонця. Початки письма й рахунків» В.Полянського.

Навчання могло відбуватися у читальні, школі або в орендованому приміщенні, розклад занять узгоджувався з відділом просвітнього осередку. Заняття тривали не більше шести годин щоденно впродовж 10–12 тижнів. На курси зараховували осіб, які не вміли читати й писати, і тих, хто був ознайомлений з читанням і писанням на початковому рівні. Навчання передбачало вивчення чисел до 100, ознайомлення з мірами, церковний спів, бесіди з історії, географії, природознавства й гігієни.

Серйозною перешкодою в навчанні була нестача матеріальних коштів, забезпечення учнів одягом, взуттям тощо. Проте Головний виділ «Просвіти» намагався залучити усіх дітей шкільного віку до навчання у народних школах, хоча це було непростою справою. Наприклад, 60 бідних учнів міської школи у Турці не мали взуття, щоб відвідувати школи. Вони найчастіше закінчували навчання четвертим класом і тільки у виняткових випадках могли продовжувати освіту. У зверненнях «Просвіти», «Рідної школи» до громадянства закликалося складати кошти на утримання шкіл. Важливим чинником підтримки української школи було колядування. Зокрема у 1930 р. у Східній Галичині було заколядовано 49835 зл., із них у Львівському воєводстві – 23221 зл., Тернопільському – 16785 зл., Станиславівському – 9828 зл.

Ставлення влади до Товариства не було винятковим, «Просвіта» розглядалася у контексті українського політичного життя, через що поліція намагалася обмежити вплив політичних партій на неї, особливо – Організації Українських Націоналістів, що призводило до запровадження додаткових слідчих справ на тих просвітян, які потрапляли під підозру у співпраці з ОУН. Багато працівників Товариства були змушені відвідувати поліцейські відділки та звітувати про своє місцезнаходження, що, зрозуміло, не сприяло їх активності в галузі просвітництва. Представники Українських політичних сил неодноразово піднімали питання перед урядом про необхідність державної підтримки діяльності «Просвіти», що могло піднести авторитет влади в очах українців і вирішити багато проблем не тільки самого Товариства, але й українсько-польських стосунків загалом. Міністерство внутрішніх справ запевняло, що це буде вирішено, однак, обіцянка виконана не була, і «Просвіта» до кінця існування ІІ Речі Посполитої так і не мала належної державної підтримки.

Згідно з Резолюцією Національних Зборів усіх румунів, схваленої 1 грудня 1918 р. у м. Албі Юлії (Трансільванія, Румунія), новоутворена Велика Румунія зобов’язувалася забезпечувати «повну національну свободу для всіх співіснуючих народів». У цьому фундаментальному для Румунії того часу документі зокрема уточнювалося, що «представники кожного народу матимуть право на навчання, самоврядування, судочинство рідною мовою через своїх представників і отримують право на представництво у законодавчих та виконавчих органах країни, пропорційно від його чисельності».

При цьому слід зазначити, що з початку свого самоутвердження 1918 року як на окупованих українських територіях (Північна Буковина та Південна Бессарабія), так і в місцях компактного проживання автохтонних українців у Румунії (Мараморощина, Південна Буковина, Банат, Добруджа тощо) новий режим упроваджував форсовану політику денаціоналізації українського етносу. Так, насамперед, щоб остаточно розгромити український спротив, румунські військові власті провели в регіонах компактного проживання українців арешти серед священиків, учителів, селян, установили жорсткий контроль і поліційний нагляд за «підозрілими» особами.

Конкретними ознаками встановлення нового окупаційного режиму в місцях компактного проживання етнічних українців стали такі процеси та явища:

1. Уведення стану десятилітньої (1918-1928 рр.) військової облоги на Буковині та у Бессарабії, що паралізувало можливість будь-якої діяльності щодо підтримки та розвитку українського національного руху в цих регіонах.

2. Поява у громадських місцях, державних установах, судах, навчальних закладах і на вулицях міст і сіл чисельних надписів «Vorbiţi numai româneşte» («Розмовляйте лише румунською мовою».) з одночасним упровадженням румунськими окупаційними властями системи каральних заходів стосовно тих українців, які мали сміливість користуватися рідною мовою, незалежно від віку, а саме: нанесення чисельних ударів лінійкою по долонях учнів, які в румунізованих школах вживали українську мову; примушування молодих людей українського походження за виконання українських пісень або колядок рухатись одночасно на ногах і руках у громадських місцях; позбавлення їх права носити українські національні костюми; нескінчені штрафи та санкції тощо.

3. Різке переведення всієї системи оформлення документації на румунську мову й запровадження її як єдиної офіційної в усіх органах влади та установах.

4. Ліквідація колишньої мережі періодики, у тому числі й україномовних друкованих видань, і заснування нових, виключно румунських засобів масової інформації.

5. Призначення в українських парафіях румунських священиків і впровадження церковної служби лише румунською мовою.

6. Відмова Урядом А. Авереску в квітні 1920 року від формальних автономних структур – Секретаріату Буковини й Директорату Бессарабії – та включення цих територій до єдиної адміністративної системи повітів, кількість яких збільшилася за їх рахунок до 72 одиниць.

7. Штучне перейменування, згідно із спеціальним декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р., географічних назв українських населених пунктів на суто румунські, на кшталт: Глибока – на Адинкату, Білгород-Дністровський – на Четатя Албе, Новоселиця – на Ноуа Суліца, Бендери – на Тігіну, Нагірне – на Мунтень, Кам’янка – на Петрічанка, Каплівка – на Капул Лупчей, Анадоли – на Антонешть, Оршівці – на Оршань, Калиновці – Келниешть або румунізація назв українських міст і сіл, наприклад: Чернівці – на Чернеуць, Добринівці – на Добренеуць, Вашківці – на Вашкеуць, Іванча – на Іванкеуць, Млинки – на Млінкеуць, Балківці – на Балкеуць, Щербівці – на Шербеуць тощо. При цьому в тому ж офіційному документі зазначалося, що нібито відповідним «населеним пунктам присвоюються їх давні історичні назви».

8. Насильницьке нав’язування етнічним українцям румунських прізвищ та імен з метою зміни на свою користь етнічного складу населення окупованих території. Унаслідок цього, в багатьох випадках, Боднарюки стали Бутнарами або Боднарашами, Констанчуки – Констанчанами, Куневичи – Кунеску, Кравецький – Краєску, Поповичі – Попеску тощо. Про результативність таких методів яскраво свідчить такий приклад: якщо за переписом населення 1926 р. в с. Зарожанах Хотинського повіту проживало 2 346 українців і лише 23 румуни, то перепис 1943 р. дав прямо протилежні результати – 2 040 румунів і 32 українці. Концепція «Українці – це румуни, які забули рідну мову своїх предків» стала офіційно узаконеною політикою окупаційного режиму і знайшла своє відображення у доповненні до конституції Румунії 1923 р., схваленому 26 липня 1924 р.

9. Ліквідація існуючої за доби Австро-Угорської імперії системи українських початкових шкіл, гімназій та ліцеїв, їх насильницька замінарумунськими навчальними закладами, а також позбавлення, наприклад, українців із Буковини можливості навчатись у Чернівецькому університеті. Так, Декретом-законом короля Румунії Фердинанда І за № 4091 від 23 ве ресня 1919 р. Чернівецький університет, починаючи з 1 жовтня того ж року, був оголошений румунським. Першим його ректором став запеклий борець за приєднання Північної Буковини до Румунії, професор цього університету І.Ністор. З тієї дати у Чернівецькому університеті було впроваджено викладання виключно румунською мовою, а студентами могли стати лише її носії. Це стало справжнім актом дискримінації щодо української молоді, насамперед Буковини, яка до того, зрозуміло, румунської мови не знала. Унаслідок цього, чисельність студентів-українців різко скоротилася: у перші роки румунської окупації студенти українського походження в університеті практично не навчались, а 1933-1934 навчального року їх питома вага, передусім, через необхідність примусового вивчення румунської мови, становила 4,8%, тобто 155 осіб із 3 207 студенів у цілому, на той час як студенти-румуни становили 66,4%. При цьому цей показник поступово скорочувався. Наприклад, 1934-1935 начального року студентів-українців було 138, а 1938-1939 – їх чисельність становила 53 особи, або 2,9%, на той час як румуни – 83,4% із 2 630 студентів цього університету. Про суцільну румунізацію цього колись престижного вищого навчального закладу європейського рівня можна стверджувати і через факт закриття діючої при Австрії кафедри україністики. Окрім цього, вже 1920 року на Півночі Буковини було закрито 84 українські школи, а станом на 1927 р. таких узагалі не стало. Були також закриті українські гімназії у Чернівцях, Кіцмані, Вижниці тощо. Учителів-українців примусово відправляли на курси румунської мови, а тих, хто не хотів румунізуватися, переводили на роботу в глибинні румунські села старого королівства.

10. Насильницька румунізація українського селянства через проведення започаткованої 1920 року на території Бессарабії та 1921 року на Буковині аграрної реформи підривала економічну незалежність сільського населення українського походження й призвела до колонізації цих регіонів румунськими переселенцями. Так, місцевим селянам виділялося від 4 до 6 га землі, а колоністам – до 10 га, що заохочувало масовий переїзд до окупованих територій етнічних румунів. Унаслідок такої політики на околицях низки українських населених пунктів Північної Буковини були засновані штучні поселення румунів, таких, як Арборень – біля с. Рокитного, Бучь – біля с. Раранчі, Ністорень – біля с. Топорівців, Дука – біля с. Юрківців тощо, які з часом змінили етнічну структуру цих населених пунктів. Окрім цього, однією з умов одержання землі вважалася належність селян до румунської нації, що примушувало багатьох українців записатися румунами.

Отже, румунські окупаційні власті встановили у регіонах компактного проживання українців жорсткий режим управління.

Попри економічну і культурну відсталість Закарпаття політичне життя цього краю було активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювало до 30 партій.

Впливовою силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об’єднанні (УНО). Українофільський рух спирався на традиції народовців ХІХ ст. Його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології й педагог, отець Августин Волошин.

З українофілами конкурували русофіли, які походили від москвофілів ХІХ ст. Після революції в Росії вони стали орієнтуватися на Прагу. Губернатор Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпаття) в 1923—1933 рр. А. Бескид провадив русофільську політику, а сама партія користувалася підтримкою державної адміністрації. Це давало їй можливість на рівних конкурувати з українофілами.

Третьою впливовою силою на Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет Компартії Чехословаччини активно боровся за вплив на маси. На парламентських виборах 1924 р. за комуністів віддали голоси 40%, а на виборах 1935 р. — 26% виборців.

Певну роль у політичному житті Закарпаття відігравали локалісти, які твердили, що русини повинні консолідуватися в окрему від українців націю.

У жовтні 1938 р. за досягнутою в Мюнхені угодою почалася демобілізація чехословацької армії. Скориставшись цим, Словаччина сформувала власний уряд. Тоді лідери українофілів, русофілів і локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги з вимогою надати краю автономію, як це було передбачено Сен-Жерменським мирним договором і конституцією країни. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм.

Через два тижні Бродій був заарештований, тому що чехословацька контррозвідка здобула незаперечні докази його співпраці з угорськими спецслужбами. 28 жовтня Прага затвердила на посаді прем’єр-міністра А. Волошина.

Волошин почав діяти в умовах гострої політичної кризи, коли всі партії були розпущені, а угорський уряд домагався від Гітлера санкції на захоплення Закарпаття. Той вичікував, і тоді Угорщина звернулася до чотирьох держав, які уклали Мюнхенську угоду, з проханням про арбітраж. Франція і Велика Британія самоусунулися, і арбітрами виступили тільки Німеччина та Італія.

За Віденським арбітражем Чехо-Словаччина (після автономізації Словаччини і Підкарпатської Русі в назві держави з’явився дефіс, — як і в перші роки після її утворення) змушувалася віддати Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі з населенням 1100 тис. осіб, переважно угорським. Від Підкарпатської Русі відпадала територія в 12 тис. кв. км. із населенням 172 тис. осіб, з яких 82 тис. угорців — Ужгород, Мукачево і Берегове з прилеглими районами. Волошина, який прибув у Відень, до арбітражу не допустили.

Прем’єр-міністр залучив до уряду українофілів, а свій край назвав Карпатською Україною. Столицею будованої держави став Хуст. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа були переведені на українську мову. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Північної Буковини та заокеанської діаспори.

На початку березня 1939 р. А.Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Чехія приєднувалася до рейху, Словаччина одержувала примарну незалежність, а Карпатську Україну рейхсфюрер віддав Угорщині, щоб зробити її своїм союзником у майбутній війні.

Дізнавшись про державний розпад Чехо-Словаччини, А. Волошин заявив, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною державою. Наступного дня в Хусті зібрався сейм, який обрав його президентом. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом — сполучення краєвого герба (ведмідь) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном оголошувався національний гімн «Ще не вмерла Україна».

Якраз 15 березня угорська армія розпочала вторгнення в Карпатську Україну великими силами. Протистояти цій силі її захисники не змогли.