Українізація. Розстріляне відродження

Щоб вірно зрозуміти питання про причини українізаційної політики, треба виділити найбільш вагомі та обґрунтовані пункти причинного зв’язку між становищем на Україні на початку 20-х років та тими подіями, що мали місце в суспільстві тієї доби.

При такому підході буде правильним на перше місце поставити невдачі політики «воєнного комунізму», які примусили радянську владу зробити поступки в економічній та національній сфері.

На друге місце виходить потреба заспокоїти та ідеологічно завоювати українське селянство, яке було генетично пов’язане з українською мовою та культурою, а на радянську владу дивилось як на владу «московську».

По-третє, великодержавний шовінізм багатьох російських партійців та їх непопулярні методи роботи ставали на заваді зміцненню радянської влади на Україні.

По-четверте, загроза імперіалістичного оточення та безпосереднє сусідство «панської» Польщі примушували йти шляхом хоча б паперової культурно-просвітницької автономії.

І, по-п’яте, більшовики змушені були виплачувати наданий їм карт-бланш у справі національно-культурницькій, бо, як відомо, справедливе розв’язання національного питання становило один із основних стовпів марксизму, а в очах мільйонів світового пролетаріату країна Рад була ідеальним втіленням та рішучим оборонцем саме цих поглядів.

Саме ці п’ять причин привели до того, що на початку 20-х років, а точніше з 1923 р. в Україні починається доба українізації, яка принесла багато досягнень та перемог, але й закінчення якої було кінцем періоду Українського відродження, розпочатого революційними подіями 1917 року.

Реалізовуючи рішення ХІІ з’їзду, керівники КП(б)У й УСРР ухвалили низку законодавчих актів, які регламентували проведення національно-культурної політики в республіці. У липні 1923 р. було видано декрет Раднаркому УСРР «Про заходи з українізації навчально-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня 1923 р. — постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про заходи рівноправності мов та про сприяння розвитку української мови». У цих документах зафіксовано, що робітничо-селянський уряд республіки визнає необхідним протягом найближчого періоду зосередити увагу держави на розширенні сфери вживання української мови, що оголошувалася провідною для офіційних відносин. Упродовж двох років планувалося перевести більшість шкіл і дитячих будинків на українську мову. ВУЦВК і Раднарком УСРР у постанові «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» від 30 квітня 1925 р. вимагали з 1 січня 1926 р. вести діловодство українською мовою в усіх державних установах і торговельно-промислових підприємствах за незначними винятками. До цього часу всі акти публічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо потрібно було перекласти українською мовою.

Результати українізації державного та партійного апарату були значними. Кількість українців серед державних службовців у 1923—1927 рр. зросла із 35 до 54%. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У становила майже 52%, у 1933 р. — 60%, а в 1940 р. — вже 63%. Більше половини відповідальних радянських працівників, а також працівників окружкомів партії були українцями, однак у ЦК КП(б)У кількість представників титульної нації не перевищувала чверті. Частка державного діловодства, що велося українською мовою, зросла із 20% на початку 1925 р. до 70% навесні 1927 р. Сільський апарат був практично повністю українізований, а в головних міських центрах українізація досягла вражаючих результатів.

Міста поступово ставали осередками української, а не російської ідентичності. Унаслідок міграцій у Харкові частка українців зросла в 1923—1933 рр. із 38 до 50%, у Луганську — із 7 до 31%, у Дніпропетровську — із 16 до 48%, у Запоріжжі — з 28 до 56%. До 1939 р. чисельність українців серед робітників досягала 66,1%, службовців — 56%. Швидкими темпами зростала кількість робітників українського походження на заводах Донбасу і Дніпропетровського регіону. У 1932 р. українці становили половину всіх шахтарів УСРР, 53% усіх металургів, 58% працівників хімічної промисловості, 77% залізорудної і стільки само залізничників. Загалом у 1939 р. частка робітників серед українців була 29%, службовців — 13% і колгоспників — 55%. У 1929 р. українською мовою виходило 58 газет (68,8% їх загальної кількості). У 1932 р. українізація преси досягла 87,5%. На початку 1933 р. 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкували українською мовою.

В ідеологічній боротьбі значну увагу більшовики приділяли підростаючому поколінню. Для виховання будівників комунізму необхідно було змінити всю систему Освіти. Відтак у 1922 р. вийшов підготовлений наркомосом Кодекс законів про народну освіту УСРР. Відповідно до нього освіта оголошувалася безкоштовною, загальнодоступною, обов’язковою, світською, зі спільним навчанням дітей обох статей та рідною мовою викладання. Модель системи освіти, витворена керівниками українського наркомосу, охоплювала: дошкільне виховання — дитячий садок, заклади соціального виховання (початкова 4-річна школа та 7-річна загальноосвітня школа); професійну школу (школи фабрично-заводського учнівства, індустріальні профшколи, сільськогосподарські школи та ін.); вищу освіту (технікуми, інститути). Окремою частиною освітянської системи були установи політосвіти.

Із суто політичних мотивів та у зв’язку з необхідністю швидкої підготовки кадрів в УСРР у 1920 р. було ліквідовано університети і на їх базі створено вузькопрофільні ВНЗ. Так, Київський університет перетворили на Вищий інститут народної освіти (ВІНО). З 1921 р. при ВНЗ почали відкривати робітничі факультети, які мали підготувати робітників до вступу у вищі навчальні заклади і були одним із найважливіших засобів «пролетаризації» вищої школи в УСРР.

У 1924 р. ВУЦВК ухвалив закон «Про загальне навчання на Україні», який передбачав охоплення навчанням усіх дітей віком від 8 до 11 років. Перехід до загальної освіти здійснювався паралельно з українізацією шкіл. І саме в освітній галузі політика українізації досягла найбільшого успіху. Наприкінці 20-х років 97,2% українських дітей навчалося в українських початкових школах. 2/3 учнів середньої школи в УСРР відвідували українськомовні заклади, а 21% — заклади, де навчання велося українською й російською мовами. Зросла кількість українців серед студентства: 1929—1930 навчальному році — 62,8%, 1930—1931 — понад 70%.

Після ліквідації університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована республіканському наркомату освіти. Після В. Вернадського президентами ВУАН були М. Василенко (1921—1922), О. Левицький (1922), В. Липський (з травня 1922—1928), Д. Заболотний (1928—1929), О. Богомолець (1930—1946). У 20-ті роки ВУАН мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У них об’єднувалося до 40 науково-дослідних установ — інститутів, комісій, кабінетів, кафедр. В історико-філологічному відділі активно працювали академіки Д. Багалій, А. Кримський, Ф. Шміт, М. Петров, С. Єфремов, М. Біляшівський, В. Іконніков. У 1924 р. з еміграції повернувся М. Грушевський, який відразу став академіком ВУАН. У фізико-математичному відділі зусиллями математиків Д. Граве, Г. Пфейфера і М. Крилова було досягнуто результатів світового значення. Провідне місце у відділі належало науковому колективу Інституту технічної механіки, який заснував академік С. Тимошенко. У соціально-економічному відділі важливе місце належало дослідженням створеного з ініціативи М. Тугана-Барановського Демографічного інституту. Значних наукових результатів тут досягли академіки М. Птуха, А. Корчак-Чепурківський та ін.

Упродовж 10 років ВУАН залишалась установою, вплив державної комуністичної партії на яку був обмежений. Однак вибори 1929 р. започаткували традицію обрання в дійсні члени академії партійних діячів Одночасно ВУАН зазнала істотних персональних втрат. У зв’язку зі «справою СВУ» було заарештовано академіків С. Єфремова, М. Слабченка і 24 співробітників наукових установ.

Із 1930 р. основним осередком науково-дослідної роботи у ВУАН стали інститути. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН, а згодом АН УРСР було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — нелінійну механіку. Світового розголосу набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера. В Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) в Харкові (увійшов у систему АН УРСР у 1938 р.) було введено в дію прискорювач елементарних часток, на якому шляхом розщеплення ядра літію вперше в СРСР здійснили ядерну реакцію (учені О. Вальтер, Г. Латишев, О. Лейпунський, К. Синельников). Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця, І. Померанчука (розробили термодинамічну теорію фазових переходів, теорію поглинання високочастотних звукових коливань, електронну теорію металів тощо) й інших науковців УФТІ свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня. Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрями в галузі хімічних наук. Успіхів у біологічних науках досягли колективи під керівництвом О. Богомольця (патофізіологія), О. Палладіна (біохімія нервової і м’язової діяльності), Г. Фодьборта (фізіологія травлення), Д. Воронцова (фізіологія нервової системи й електрофізіологія). Під керівництвом академіків П. Тутковського, В. Різниченка і Є. Оппокова розгорнулися геологічні і гідрологічні дослідження території України. Завдяки зусиллям Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. Академічні кафедри та комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії України. У галузі лінгвістики і літературознавства вагомі здобутки одержали М. Возняк, С. Єфремов, М. Зеров, А. Кримський.

Процесу ідеологізації суспільних наук сприяло створення марксистських наукових установ — комуністичних університетів, інститутів, академій. У 1922 р. в Україні було засновано Комуністичний університет ім. Артема, у 1924 р. — Український інститут марксизму-ленінізму, у 1929 р. — Інститут комуністичної освіти, у 30-ті роки існував також Інститут червоної професури. Лояльним до радянського режиму вченим дозволяли працювати під контролем відповідних державних структур. Водночас на них покладали обов’язок розвінчувати антинародну діяльність колег-науковців, яких радянська влада вважала ідеологічними ворогами.

Кампанія з ліквідації неписьменності (лікнеп) стала одним із першочергових завдань державної політики. Найактивнішими її учасниками були профспілки, комсомольські організації та педагоги. У 1921 р. створено міжвідомчу Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, у 1923 р. — добровільне товариство «Геть неписьменність!». Державну комісію та громадську організацію очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Школи письменності (лікнепи) стали частиною українізаційної кампанії. До осені 1925 р. було українізовано 81% лікнепів. У 1926 р. у республіці було 13 350 українських лікнепів, 3312 — російських, діяли школи навчання для представників національних меншин: єврейські, польські, німецькі тощо. Ліквідовуючи на основі рідної мови неграмотність, школи письменності мали забезпечувати ще й ідеологічний вплив на свідомість людей.

Українізація торкнулася всіх аспектів культурного життя республіки. 1920-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та поезії. Популярними були твори прозаїків М. Хвильового, Ю. Яновського, В. Підмогильного, М. Івченка, Є. Плужника, поетів В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка та ін.

З початку 20-х років в Україні з’явилося багато нових літературних організацій, які оголосили своїм завданням створення нової культури: об’єднання селянських письменників «Плуг» (1922 р., С. Пилипенко, А. Головко, І. Сенченко, Г. Епік, П. Панч та ін.); спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 р., В. Еллан-Блакитний, І. Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, М. Хвильовий та ін.); «Ланка» (1924 р., у 1926 р. реорганізована у «МАРС — Майстерня революційного слова»; В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка та ін.); Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ, 1925 р.; М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, М. Куліш, А. Любченко та ін.); Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП, 1927 р.; І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Ле, В. Коряк, Д. Загул та ін.).

У літературі було представлено різні напрями й течії, яких не визнавала влада: неокласики (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.), футуристи (М. Семенко, М. Терещенко, Гео Шкурупій та ін.), символісти (О. Слісаренко, І. Сенченко, Я. Савченко та ін.).

У 1927 р. було ухвалено постанову Політбюро ЦК КП(б)У «Політика партії у справі української художньої літератури», де наголошувалося на важливій ролі літератури у становленні української радянської культури та культурному розвитку робітничого класу. Одночасно вимагалося посилити боротьбу із занепадницькими настроями, у т. ч. із «хвильовизмом», підвищити ідейно-художній рівень літератури, налагодити співпрацю з митцями інших радянських республік. Такі самі завдання ставили і театру, кіно, музиці, живопису, які мали не тільки забезпечити зростання політичного і культурного рівня робітників та селян, а й сприяти комуністичному вихованню людей.

Перша половина 20-х років — це час організації нових і реорганізації старих театральних колективів, які своєю появою зазвичай декларували прагнення бути ближче до робітничих мас через новий революційний репертуар. Так, у січні 1920 р. під керівництвом Г. Юри було організовано Новий драматичний театр ім. І. Франка. Український режисер Лесь Курбас у 1922 р. організував у Києві мистецьке об’єднання «Березіль», творча діяльність якого визначала рівень розвитку всього театрального мистецтва. На початку 30-х років у містах УСРР нараховувався 51 театр. На театральній сцені грали блискучі майстри: А. Бучма, Й. Гірняк, В. Чистякова, Н. Ужвій, М. Надемський, В. Гаккебуш, М. Крушельницький, О. Добровольська, І. Мар’яненко, Л. Сердюк та ін.

Особливе значення в поширенні комуністичних ідей більшовики надавали кінематографу. Вождь більшовицької партії В. Ленін неодноразово наголошував на суттєвому впливі кіно на свідомість людей і необхідності його використання з метою політичної пропаганди. У 1926 р. ВУФКУ переїхало з Одеси до Києва, де розпочалося будівництво найбільшої в Європі кінофабрики, що згодом стала центром української кінематографії. Відповідно до партійних настанов практично всі художні фільми, які було знято на українських кінофабриках в Одесі та Києві у 20—30-ті роки, мали ідеологічний, пропагандистський характер. Навіть кінострічки високого мистецького рівня, що принесли міжнародне визнання і світову славу українському кінематографу (фільми режисера П. Чардиніна «Тарас Шевченко» (1926), «Тарас Трясило» (1927); О. Довженка «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930); І. Кавалерідзе «Злива» (1929), «Перекоп» (1930)), більшовицька партія розглядала насамперед як засіб поширення комуністичної, класової ідеології. З початку 30-х років радянські кінофільми стали звуковими, що дало змогу посилити їх вплив на глядачів. Першими українськими звуковими фільмами стали документальна стрічка «Симфонія Донбасу» (1930, реж. Дзига Вертов) та художній фільм «Іван» (1932, реж. О. Довженко).