Службові частини мови

Прийменник – це службова частина мови, що виступає разом з відмінковою формою іменника, займенника або числівника для вираження залежності її від інших слів у словосполученні (третій від краю, кожен з присутніх, піклуватися про дітей) і у реченні (Гуляв я по полю; Хтось із вас тут, певно, зайвий).

Прийменник допомагає виражати відношення між предметами (парк для прогулянок, комп’ютер для роботи), ознаки до предмета (пісня без слів, багатий на речі павільйон) або дії до предмета (піднятися о шостій, взяти з підлоги).

Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати:

• час (без п’яти хвилин, о десятій годині);
• простір (злетіти у небо, доїхати до міста);
• причину (запізнився через транспорт);
• мету (прийшов на урок, зустрівся з однокласниками);
• спосіб дії (сказати по правді, робити з задоволенням);
• порівняння (більший за інших, найменший у класі);
• відношення до матеріалу (штани з вельвету, зошит з паперу);
• предмет, на який спрямована дія (розповідати про навчання, привітати зі святом).

Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але, виступаючи разом із повнозначними частинами мови (найчастіше з іменником), може бути у структурі підмета (Президент і народ нарешті порозумілися)., присудка (Всі були у захваті), додатка (Вона схопила його за чуба), обставини (За столом сиділо троє).

За походженням прийменники поділяються на первинні (непохідні) і вторинні (похідні). До первинних (непохідних) належать прийменники, походження яких зараз важко встановити (саме тому, з сучасної точки зору, вони й вважаються непохідними). Це прийменники за, від (од), без, для, на, в (у), до, з, між, крізь, під, по, при, ради, через, о (об). До вторинних належать прийменники, походження яких можна встановити, оскільки вони зберегли зв'язок з формами тих слів, від яких утворилися.

До них належать прийменники, що утворюються:

• переходом з інших частин мови: іменника (край, кінець, коло), дієприслівника (незважаючи на, зважаючи на), прислівника (поряд, поблизу, навпростець);
• поєднанням двох або кількох прийменників (задля, поза, поміж, з-за, з-під).

Первинних прийменників значно менше, ніж вторинних. Частина первинних прийменників може вживатися з формами багатьох відмінків: було в мене (родовий)- покласти в шухляду (знахідний)- побачити під стріхою (орудний).

Усі вторинні прийменники здебільшого вживаються тільки з формою одного відмінка: згідно з інструкцією (орудний), центр міста (родовий).

Первинні прийменники часто бувають багатозначними, вторинні, як правило, однозначні.

За будовою прийменники поділяються на прості, складні і складені. Прості прийменники складаються з однієї частини. Це можуть бути як похідні, так і непохідні прийменники (до, по, край, близько). Складні прийменники утворюються поєднанням кількох простих. Це похідні прийменники, утворені складанням двох або кількох непохідних прийменників. Непохідні прийменники легко вичленовуються у складі похідних складних прийменників (заради, з-попід, понад, поза, з-під). Складні прийменники пишуться разом (понад, навколо, напроти), крім тих, що починаються на з, із (пишуться через дефіс: з-за, з-під, з-посеред).

Складені прийменники складаються з двох частин, що пишуться окремо. Це- похідні прийменники, утворені поєднанням форм прислівників та іменників з непохідними прийменниками (нарівні з, на чолі, одночасно з, за допомогю, в галузі).

У складених прийменниках усі слова пишуться окремо (на відміну, від, поряд з, у зв’язку з); виняток становить прийменник внаслідок.

Якщо ж поєднання прийменника з іменником чи іншою частиною мови переходить у прислівник, така сполука пишеться разом (зустрілися утрьох, це було вперше).

Є частина прийменників, які здатні утворювати синонімічні конструкції (напр., коло – біля – близько – поблизу – при – поруч: коло ялинки – біля ялинки – близько ялинки – поблизу ялинки – при ялинці – поруч з ялинкою; на – в: на полі – в полі; до – на – в(у):до Києва – на Київ – у Києві).

До деяких прийменників, що закінчуються на приголосний, додається і або о (переді(о) мною, зі страху).

Прийменник може вживатися з формою одного, двох і навіть трьох відмінків. Без прийменників вживається лише називний відмінок, місцевий відмінок завжди вживається з прийменниками; всі інші можуть бути як з прийменниками, так і без них. Прийменники вживаються з непрямими відмінками іменників, займенників, числівників та інших частин мови, що використовуються у значенні іменника. Одні з них можуть поєднуватися з кількома відмінками (в мене, в небі, в яблучко), інші тільки з якимось одним (серед гір).

Сполучник – це службова частина мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення і окремих речень у тексті (І у місті, і в селі – всюди він був один; Коли летиш у небі, то все, що знаходиться на землі, здається дуже маленьким).

За будовою сполучники поділяються на прості, складні і складені. Прості сполучники- і (й), а, але, та, бо, як, що. Складні сполучники здатні розкладатися на частини (ні-бито, що-б, мов-бито, не-наче). Складені сполучники створюються з двох або кількох слів (так що, незважаючи на те що).

За походженням сполучники поділяються на непохідні та похідні. Непохідні сполучники не співвідносяться з іншими частинами мови. Похідні сполучники походять від інших частин мови і тому співвідносні з ними

За своїм вживанням сполучники можуть бути неповторюваними, повторюваними і парними.

За значенням та синтаксичними функціями у реченні сполучники поділяються на сурядні й підрядні.

Сурядні сполучники поєднують між собою однорідні члени речення або частини складносурядного речення як рівноправні, незалежно одно від одного (і дуби. і пальми, і молоді берези). За характером відношень між членами речень і частинами складного речення вони поділяються на єднальні, протиставні і розділові. Підрядні сполучники у складнопідрядних реченнях приєднують підрядну частину до головної. За значенням вони поділяються:

Частка – це службова частина мови, яка вживається для надання окремим словам чи реченням додаткових емоційно-експресивних та смислових відтінків або для творення морфологічних форм та нових слів (ніхто не жив би на землі, якби не було тут атмосфери). На відміну від прийменників та сполучників, які виконують роль єднального елемента у словосполученнях чи реченнях, частки мають лише виключно смислову функцію.

Самостійно членом речення частка не буває. Формотворчі частки можуть брати участь у створенні форм дієслова.

За значенням і вживанням частки поділяються на фразові, словотворчі і формотворчі. Фразові (модальні) частки можуть виконувати одну з двух функцій: увиразнювати один з компонентів речення або виражати ставлення розповідача до змісту висловлювання (А ну, давай показуй!).

Фразові частки поділяються на три типи часток:

• частки, що надають смислових відтінків:
• вказівні (це, ось, оце, он, ген, осьде, то, ото);
• означальні (прямо, майже, саме, якраз, справді, точно, просто);
• видільні (лише, навіть, хоч би, тільки, хоча б, аж, уже, -таки, і, й, та (у ролі часток), бо, же);
• частки, що вносять модальні і модально-вольові відтінки у значення:
• власне модальні (виражають невпевненість, сумнів, припущення: ледве чи, мовляв, навряд чи, ой, ну, чи не);
• стверджувальні (еге, так, авжеж, аякже, атож);
• заперечні (ні, ані, не);
• питальні (чи, хіба, що за, невже);
• спонукальні (нехай, хай, ну, давай, бодай);
• емоційно-експресивні частки (увиразнюють емоційну оцінку висловлювання: який, як, що то за, що за).

Словотворчі частки, поєднуючись з іншими словами, служать для творення нових слів. У такій ролі виступають частки ні-, де-, дехто, аби-, будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна-, завгодно, -би, -б, -же, -ж, не-, ні-, де-, аби-, абихто (дехто тут проти?)..

Формотворчі частки служать для творення:

• зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);.
• наказового способу (хай, нехай: нехай пройду я крізь вогонь);
• умовного способу б, би: хіба став би я за це братися);
• найвищого ступеня порівнянняприкметників і прислівників (най-: найкрасивіша земля);
• зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);.

Вигук

Вигук – це службова частина мови, яка служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини (о! гей! ой!). Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. Але на місці самостійного слова вигук набирає конкретного значення і виконує синтаксичну роль того слова, яке змінює (напр., у реченні А собака отой гав та гав!.. вигук гав (та) гав виступає як присудок).

Інколи вигуки можуть навіть заміняти собою цілі речення («Охо-хо…»- позіхнув батько).

У реченні вигуки синтаксично не пов'язуються з іншими словами ті не є членами речення. Вони або становлять окреме нерозкладне речення, або є вставним компонентом, який у мовленні має особливу інтонацію, а на письмі обов'язково виділяється розділовими знаками (Вибачте, котра година?; Ой, що тут вібувається?).

Якщо вигук набуває у реченні значення іменника, він може виступити у ролі підмета чи додатка (підмет: Саме ось це ой, що він промовляв раз за разом, і привело мене сюди; присудок: А він мені все ой та ой).

Звуконаслідувальні слова в реченні найчастіше вживаються як пряма мова («Кап-кап»- почулося за вікном).

За значенням вигуки поділяються на чотири розряди. Емоційні вигуки виражають почуття, переживання, настрій або здивування розповідача (О, подивись, як тут цікаво!). Спонукальні (вигуки волевиявлення) виражають наказ, спонукання до дії (Киць- киць, моя кішечка; Гей, всі до мене!). Вигуки етикету (що є словами ввічливості) виражають привітання, прохання, подяку, побажання, сподівання або прощання. Сюди можуть також входити і цілі сполуки слів (добридень, будьте ласкаві! дякую! ласкаво просимо! добраніч! будь ласка! на все добре!). Звуконаслідувальні вигуки є вираженням акустичних уявлень людини про звуки, які зустрічаються у житті (Ха-ха-ха!- зареготав Миколка).

За походженням вигуки поділяються на первинні і похідні, структура яких збігається з формами повнозначних слів (рятуйте! жах! бувай!). До похідних належать також вигукові фразеологізми (от тобі й маєш! матінко моя рідна! боронь боже!).