Запис числівників словами. Зв’язок з професійною діяльністю майбутніх учителів

- Тема нашої лекції якнайтісніше пов’язана з українською мовою, але згодом ви, як майбутні вчителі, на будь-якому уроці повинні слідкувати за культурою мовлення ваших вихованців і зробити їх навчання різноманітним, цікавим і веселим для досягнення бажаного результату. Це завдання допоможуть вам вирішити задачі Г.Остера.

1. Баба Яга народилася у 1234 році, а паспорт отримала 1596 року. Скільки років жила Баба Яга без паспорта?

1596 – 1234 = 362

2. В одній краплині води сидить 1798 мікробів, а в другій – 587. Скільки мікробів засяде у вченому зі світовим ім’ям Інокентій, якщо він переплутає ці краплі з валер’янкою та вип’є їх?

1798 +587 = 2385

Займенник – це частина мови, що вказує на предмети, ознаки або кількість, не називаючи їх. Займенники, подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки? (ніщо, вони, той, всякий, стільки).

У реченні займенник може бути тим же членом речення, що й іменник, прикметник, числівник.

Займенники мають словозмінну морфологічну ознаку відмінка (хто- кого, кому, ким, (на) кому). Займенники, співвідносні з прикметниками, можуть мати, крім відмінка, ще й словозмінні морфологічні ознаки роду та числа (чий- чия, чиє, чиї).

Займенники мають дев’ять розрядів.

Особові займенники вказують на осіб, інших істот, предмети, явища і поняття (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони). Особові займенники змінюються за числами і відмінками; займенник він змінюється також за родами.

Одні займенники змінюються за відмінками, як іменники (хто, він, що, я), інші- за родами, числами і відмінками, як прикметники (нічий, ваш, деякий).

Займенники скільки, стільки змінюються за відмінками, як числівник два.

Зворотній займенник себе вказує на того, хто виконує дію. Він не має ані роду, ані числа і називного відмінка; змінюється за відмінками. Зворотній займенник може бути віднесений до будь-якої особи, однієї чи багатьох (батько сам себе не впізнав; я себе дуже добре тепер розумію; хлопці побачили себе у цьому списку). У реченні зворотний займенник виступає додатком, інколи – обставиною (я сам на себе не схожий; навіть не уявляю собі, як би я жив далі; нічого під собою не бачу).

Питальні займенники містять у собі запитання про особу (хто?), предмет (що?), ознаку (чий? який? котрий?), кількість (скільки?). Займенники хто, що, скільки змінюються за відмінками; чий, який, котрий- за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенники котрий, який (яка, яке, які) відмінюються, як прикметники твердої групи.

Відносні займенники виконують роль сполучених слів для приєднання підрядних речень до головних. Це ті ж питальні займенники, але без запитання (хто, що, скільки, чий, який, котрий). Відмінювання відносних займенників відбувається так само, як і питальних.

Присвійні займенники вказують на принадлежність предмета першій (мій, наш), другій (твій, ваш), третій (його, її, іхній) чи будь-якій (свій) особі.

Присвійні займенники (крім його, її) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенники його, її – незмінні. Присвійні займенники наш, ваш відмінюються, як прикметники твердої групи. Займенник їхній відмінюється, як прикметник м'якої групи:

Вказівні займенники вказують на предмет (сей, цей, той), ознаку (такий), кількість (стільки). Займенники той (отой) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенник стільки змінюється лише за відмінками.

Означальні займенники вказують на узагальнену ознаку (кожний, всякий (усякий), весь (увесь, ввесь), інший, сам, сaмий, самuй). Означальні займенники кожний, всякий (усякий), інший, сам, сaмий, самuй відмінюються, як прикметники твердої групи.

Неозначені займенники вказують на неозначену (невідому) особу, предмет, ознаку чи кількість (абихто, абищо, абиякий, дехто, дещо, деякий, дечий, декотрий, будь-хто, будь-що, будь-який, будь-чий, хто-небудь, що-небудь, який-небудь, чий-небудь, скільки-небудь, казна-хто, казна-що, казна-який, казна-скільки, хтось, щось, якийсь, чийсь, котрийсь, скількись).

Неозначені займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й питальні займенники, від яких вони утворюються. З частками казна-, хтозна-, будь-, небудь- займенники пишуться через дефіс (казна-хто, хтозна-чий, будь-який, скільки-небудь), а з частками аби-, де-, -сь- разом (абиякий, дещо, хтось). Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі три слова пишуться окремо (будь для кого, аби з ким, хтозна в чому). Неозначені займенники відмінюються так, як питальні займенники, від яких вони утворилися.

Заперечні займенники вказують на відсутність особи, предмета, ознаки чи кількості (ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки). Заперечні займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й питальні займенники, від яких вони утворюються за допомогою частки ні. З часткою ні заперечні займенники пишуться разом. Проте якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі три слова пишуться окремо (ні в якому, ні для чого, ні для кого). Заперечні займенники відмінюються так, як і питальні займенники.

Дієслово – це частина мови, яка означає дію або стан предмета і відповідає на питання що робити? що зробити? що робиться з предметом? у якому стані він перебуває? (ходив, співатиме, займатися, буду їсти, заробляю). У реченні дієслово найчастіше виконує функції присудка або частини складеного присудка (він розповів все, що знав; ніч здавалася днем).

Дієслово може означати:

• процес мислення (аналізувати, думати, розмірковувати);
• процес мовлення (радити, говорити, розмовляти);
• конкретну фізичну дію (йти, будувати, вчитися);
• переміщення у просторі (бігти, їхати, йти);
• сприйняття органами чуття (нюхати, бачити, чути);
• бажання (воліти, хотіти, бажати);
• стан, у якому перебуває особа або предмет (спати, стояти, журитися);
• ставлення особи до когось чи чогось (поважати, любити, шанувати);
• зміни (розквітати, старіти, молодіти).

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю (напр., у реченні «Над лісом раптом запанувала абсолютна тиша» прикметник «абсолютна» – означення).

Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складеного присудка.

За своїм значенням і відношенням до різних частин мови дієслова поділяються на дві групи: перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова означають дію, що переходить або спрямована на предмет, що виражений іменником або займенником (налити води, виконувати вправи, не читати книгу). Предмет, на який спрямована дія, звичайно стоїть:

• у знахідному відмінку без прийменника (написати лист, намалювати портрет);
• у родовому відмінку:
• якщо перед дієсловом є заперечна частка не (не написати листа, не намалювати портрета);
• якщо дія переходить не на весь предмет, а лише на його частину (привезти піску, випити молока).

Неперехідні дієслова означають дію, що прямо не переходить на предмет (підготуватися до іспиту, їхати у метро). Такі дієслова не вимагають додатка (бігти, заплакати).

Деякі дієслова можуть бути як перехідними, так і неперехідними (зустрічати друзів і зустрічатися з друзями).

До неперехідних дієслів належать також всі дієслова з суфіксом -ся (‑сь). Ці дієслова виділяються в окремий розряд- зворотні дієслова.

Вид – одна з найважливіших ознак дієслова. За цією ознакою дієслова поділяються на доконані і недоконані:

Дієслова доконаного виду означають завершену дію і відповідають на питання що зробити? що зробив? що зроблю?

Дієслова недоконаного виду означають незавершену дію і відповідають на питання що робити? що роблю? що буду робити?

Дієслова доконаного виду утворюються із дієслів недоконаного виду за допомогою:

• префіксів (писати – написати, грати – зіграти);
• суфіксів (зітхати – зітхнути, кричати – крикнути);
• наголосу (розкидaти- розкuдати);
• чергування звуків: сидіти – сісти (и- і), скакати – скочити (к- ч);
• різних основ (ловити – піймати, брати – взяти).

Дієслову одного виду переважно відповідає дієслово іншого виду. Такі дієслова утворюють видові пари (писати – написати).

Одновидові дієслова – це дієслова, які можуть бути або лише доконаного, або лише недоконаного виду. Так, наприклад, дієслова надивитися, розгніватися, розговоритися, натерпітися, напрацюватися мають лише доконаний вид; дієслова прагнути, гордувати, імпонувати – мають лише недоконаний вид.

Двовидові дієслова – це окремі дієслова, переважно іншомовного походження, що поєднують у собі значення як доконаного, так і недоконаного виду (телеграфувати, гарантувати, воєнізувати, веліти, женити).

Дієслова можуть вживатися у дійсному, умовному чи наказовому способі. Спосіб дієслова вказує на відношення дії до дійсності:

Дійсний спосіб дієслова означає дію, яка відбувалася, відбувається чи буде відбуватися (ходив, люблю, одягатимеш). Дієслова дійсного способу змінюються за часом (грав – граю – гратиму) і можуть вживатися із заперечною часткою не (не ходитиму, не гріє, не називатиму). Дієслова дійсного способу змінюються за часами, числами і особами (у теперішньому і майбутньому часах) та за родами (у минулому часі).

Умовний спосіб дієслова означає дію бажану або можливу за певних умов (полетіти б, казала б). Дієслова умовного способу утворюються від дієслів минулого часу за допомогою частки б (після голосних: привезла б, співала б) або би (після приголосних: намалював би, підібрав би), які завжди пишуться окремо і можуть стояти як безпосередньо після дієслова, так і після інших частин мови (якби дали мені скуштувати хоча б одну крапельку цього чарівного напою). Дієслова умовного роду змінюються за числами (малював би- малювали б), а в однині – і за родами (малював би® малювала б® малювало б).

Наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, побажання чи пораду закликає до виконання дії (приходь, навчайся, привітай).

Дієслова наказового способу не мають форм часу, але змінюються за особами в однині і множині: в однині вони мають форму 2-ої особи (стань), а в множині – 1-ої і 2-ої (станьте, станьмо).

2- особа однини має закінчення -и (сиди, веди, сади) або чисту основу (ляж, зіграй, святкуй); 1-а особа множини має закінчення -імо (рідше -ім), -мо (зіграймо, ведімо, святкуймо), 2-а особа множини – -іть (-іте), -те (зіграйте, ведіть, святкуйте).

Спеціальної форми 3-ої особи наказовий спосіб не має. Для того, що б передати наказ або прохання у 3-й особі, вживаються частки хай (нехай) і форма 3-ї особи дійсного способу (хай працюють; нехай завжди буде сонце).

Дієслова можуть вживатися у минулому, теперішньому чи майбутньому часі. Час дієслова вказує на те, коли відбувалася, відбувається чи буде відбуватися дія. Минулий час означає дію, яка колись відбувалася або вже відбулася. Теперішній час означає дію, яка відбувається в час мовлення або постійно. Майбутній час означає дію, яка відбуватиметься у майбутньому.

Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині і за родами (хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть бути як доконаного (покохав, приїхав), так і недоконаного виду (кохав, їхав). У чоловічому роді виступає суфікс -в- (ходив, гуляв) і нульове закінчення або немає суфікса і нульове закінчення (віз, ніс); у жіночому, середньому роді і в множині – суфікс -л- і закінчення -а- (була, їла), -о- (хотіло, могло), -и- (росли, могли).

Дієслова теперішнього часу завжди недоконаного виду і змінюються за особами і числами (чую, чуєш, чуємо, чуєте, чує, чують).

Дієслова майбутнього часу мають три форми: просту доконаного виду (зберу, посаджу), просту недоконаного виду (збиратиму, садитиму) і складену недоконаного виду (буду збирати, буду садити). Дієслова майбутнього часу змінюються за числами і особами (купуватиму, купуватимеш, купуватимете, купуватиме, купуватимуть).

Зміна дієслів за особами, часами і числами називається дієвідмінюванням.За типом відмінювання дієслова поділяються на дієслова 1-ої і 2-ої дієвідмін. Практично 1-а і 2-а дієвідміни поділяються за закінченням 3-ої особи множини теперішнього часу, тобто до 1-ої дієвідміни належать дієслова, які у 3-ії особі множини мають закінчення -уть, -ють (думають, хочуть, переживають), до 2-ої дієвідміни- закінчення -ать, -ять (сушать, варять).

Голосні звуки [е], [є] та [и] (ї) в закінченнях дієслів, за якими розрізняються дієвідміни, називають тематичними голосними (шиєш, шиємо; стоїш, стоїмо).

До 1-ої дієвідміни належать дієслова:

• з основою на -оро-, -оло- (полоти, бороти, колоти);
• з односкладовою основою (бити, лити, пити);
• з суфіксами -ува-, -ну-, -і-, -а-, які в особових формах не випадають (крикнути, грати, перезимувати);
• з основою на приголосний (берегти, могти, нести);
• дієслова іржати, ревіти, сопіти, гудіти, хотіти.

До 2-ої дієвідміни належать дієслова:

• з суфіксом -а- після шиплячих та [й], який випадає в особових формах (стояти, лежачи);
• з суфіксами -и-, -і- (-ї-)-, які в особових формах випадають (клеїти, сидіти);
• дієслова бігти, спати.

Окрему групу складають дієслова їсти, бути, дати і вісти (в сучасній мові вживається лише з префіксами: розповісти, відповісти та ін.):

Від дієслова бути вживається лише форма є (втім, інколи в поетичній мові зустрічаються єсть- для першої і третьої особи однини, а також суть- для третьої особи множини)

Інфінітив (початкова форма дієслова; неозначена форма)- це форма дієслова, яка означає дію, але не виражає способу, часу, особи, числа і роду (хотіти, йти, плакати). Неозначена форма дієслова вживається тоді, коли треба назвати дію взагалі, безвідносно до того, хто її виконує і коли («Мовчати!»- несподівано навіть для себе самої сказала Марія). Інфінітів закінчується на -ти або -ть (Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну мати вибирати (В.Симоненко). Дієслова у формі інфінітіва бувають недоконаного і доконаного виду (йти- дійти, стучати- стукнути).

У двоскладовому реченні неозначена форма дієслова може виступати у функції будь-якого члена речення:

• підмета (Зробити це буде доброю справою);
• означення (Навіть камні інколи можуть кричати);
• частини складеного присудка (Прибули і стали виходити на берег);
• обставини («Як би не попастися»- раптом подумалося Сергію);
• додатка (Пора вже збиратися).

У безособовому реченні неозначена форма дієслова найчастіше виступає у ролі головного члена речення (Повірити у це було неможливо; Нічого не можна вже повернути).

Дієслівні форми творяться за допомогою закінчень або граматичних суфіксів від двох основ. Основа інфінітива виділяється в неозначеній формі дієслова після відкидання -ти (виправда-ти, шука-ти, гукну-ти). Основа теперішнього часу (а в дієсловах доконаного виду- майбутнього) виділяється у формі третьої особи множини теперішнього (або майбутнього) часу після відкидання закінчення -уть (-ють), -ать (-ять): вед-уть, гука-ють, леж-ать, сто-ять.

Безособові дієслова – особлива форма дієслова, що означає дію без відношення до будь-якої особи (темніє, щастить, дніє).

Безособові дієслова означають фізичний або психічний стан людини та явища природи.

Особливістю безособових дієслів є те, що вони утворюють не всі форми словозміни:

- у дійсному способі мають одну форму 3-ої особи теперішнього часу (вечоріє) і майбутнього (буде вечоріти, вечорітиме);

- в умовному способі мають форму середнього роду (вечоріло б).

У реченні безособові дієслова виступають присудком, при якому не може бути підмета (Пощастило як ніколи; Дихалося все легше і легше). Такі речення називаються безособовими. Безособового значення можуть набувати і деякі безособові дієслова 3-ої особи однини або середнього роду (морозить, віє; загуло, повіяло).

Дієприкметник – це форма дієслова, яка означає ознаку предмета за дією або станом і відповідає на питання який? яка? яке? які? (хмарою повіті, врятована планета, зачарований красою).

Дієслівною ознакою дієприкметника є і те, що він може керувати іменником (залиті (чим?) сонцем гори), а також мати при собі обставини слова (написаний давно; одержаний вчора). У реченні дієприкметник найчастіше виконує функції означення (Наче зачарований велетень, стояв ліс; Освітлена сонцем кімната здалася Юркові казковою), інколи – іменної частини складеного присудка (Людина народжена для щастя).

За своїм значенням дієприкметники поділяються на активні та пасивні.

Активні дієприкметники виражають ознаку предмета за його ж дією (палаюче небо). Вони мають форму теперішнього (палаючі степи, достигаючі овочі) і минулого часу (прив’яле листя, зарослий сад). Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи інфінітива лише неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л(ий): замерзнути – замерзлий, побіліти – побілілий. Активних дієприкметників на ‑вший, -ший у вжитку майже не зустрічається, хоча і вживаються поодинокі слова (заснувший, здолавший). Найчастіше вони замінюються підрядними реченнями (заснувший – той, що заснув; здолавший – той, що здолав).

Активні дієприкметники у мовленні зустрічаються рідко, більше вони властиві писемній мові і вживаються у художніх творах (пламеніючі далі).

Пасивні дієприкметники виражають ознаку предмета за дією, яка зумовлена дією іншого предмета над ним (посіяне жито (хтось посіяв), засмалені сонцем (сонце засмалило), пошите пальто (хтось пошив). Пасивні дієприкметники творяться від основи інфінітива перехідних дієслів доконаного і недоконаного виду за допомогою суфіксів -т(ий), -н(ий), ‑ен(ий), -єн(ий): мити – митий, засіяти – засіяний, везти – везений, засвоїти – засвоєний.

В українській мові вживаються співвідносні з пасивними дієприкметниками незмінні форми на -но, -то, які вказують на дію, що виконана невідомою чи неназваною особою (виконано, розбито, подано). Ці форми утворюються від інфінітива перехідних дієслів (прожити – вік прожито). Від пасивних дієприкметників вони відрізняються тим, що не змінюються і в реченні виконують роль присудка, при якому не може бути підмета. Вони утворюють безособові речення (Багато слів написано пером; На стіл було подано декілька страв) Незмінні форми на -но, -то мають значення виду (роблено – зроблено, писано – написано).

Дієприкметник поєднує в собі ознаки прикметника і дієслова. Дієприкметник має прикметникові закінчення і відмінюється як прикметник твердої групи (ці зміни залежать від форм іменника, з яким він узгоджується). Разом з тим, дієприкметник зберігає вид того слова, від якого утворений (шити- шитий; пошити – пошитий).

Дієприслівник – це незмінювана дієслівна форма, що виражає додаткову дію, пояснюючи в реченні основне дієслово- присудок і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? (засипаючи, схопивши, читаючи). У реченні дієприслівник пов’язується з тим іменником, що й дієслово-присудок, і виступає у ролі обставини часу, причини, мети, умови чи способу дії (Не знаючи броду – не лізь у воду – не лізь у воду за якої умови? – не знаючи броду; Засипаючи, він почув раптом голос – почув коли? – засипаючи).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами створює дієприслівниковий зворот. Дієприслівниковий зворот у реченні виступає обставиною (Пірнувши у пітьму і безодню небуття, Олексій зосередився). За більшістю ознак дієприслівник відносять до дієслівних форм.

Дієприслівник має ознаки дієслова і прислівника. З дієсловом він має такі спільні ознаки:

• керує іменником або займенником (працюючи з ними; їдучі машиною);
• утворюється від дієслівних основ (прийти – прийшовши);
• зберігає вид того дієслова, від якого утворений (доконаний: посміхнувся – посміхнувшись; недоконаний: посміхався – посміхаючись);
• має з дієсловом близьке значення (ідучи дорогою- йти дорогою).

З прислівником дієприслівник має такі спільні ознаки:

• не змінюється;
• у реченні виступає обставиною (Всі принишкли, вслухаючись у тишу).

Прислівник – це незмінна частина мови, що виражає ознаку дії, стану або ознаку іншої ознаки (надто повільний, повернути праворуч). На відміну від інших самостійних частин мови прислівник не змінюється ані за числами, ані за відмінками, не має він також і ознак роду. Прислівник не має свого, властивого тільки йому лексичного значення. Воно зумовлене лексичними значеннями тих частин мови, від яких він утворюється (день – удень, мій – по-моєму, осінь – восени).

Прислівники мають властиві тільки їм словотоворчі суфікси - о, -е (тепло, добре, важче), -и, -ому, -єму (по-братськи, по-моєму).

Головною функцією прислівника в реченні є функція другорядного члена речення – обставини (Так жадібно раптом захотілося йому жити, що він навіть від однієї цієї думки задихнувся). Інколи прислівник виступає у ролі присудка (Сонце низенько, то й вечір близенько).

За значенням і роллю в реченні прислівники поділяються на означальні і обставинні.

Означальні прислівники поділяються на якісно-позначальні, кількісно- позначальні і прислівники способу дії.

Якісно-означальними прислівники – це прислівники на -о, -е, що виражають якісну ознаку дії, відповідають на питання як? і переважно утворюються від якісних прикметників (дешевий – дешево, лагідний – лагідно).

Якісно-означальні прислівники можуть мати вищий і найвищий ступені порівняння (веселіше, найкраще, значно вище).

Вищий ступень порівняння прислівників має просту і складену форми:

• проста форма утворюється за допомогою суфіксів -ше та -іше (складно – складніше, тепло – тепліше);
• складена – додаванням до прислівника звичайного ступеня слів більш, менш (більш важливо, менш рішуче).

Для підсилення або уточнення значення прислівників вживаються також слова багато, куди, ще, трохи, значно (ще точніше, трохи гучніше).

Найвищий ступінь порівняння прислівників також має просту і складену форми:

• проста форма твориться за допомогою префікса най- (довше – найдовше, глибше – найглибше);
• складена – додаванням слів найбільш, найменш (найбільш важливо, найменш цікаво).

Кількісно-означальні прислівники характеризують дію, стан чи ознаку з боку кількості та міри вияву. Вони відповідають на питання скільки? наскільки? як багато? якою мірою? (надвоє, трохи, занадто).

Прислівники способу дії вказують на те, яким способом відбувається дія чи виявляється ознака. Прислівники цієї групи відповідають на питання як? яким способом? яким чином? (читати напам’ять, говорити по-українському).

Обставинні прислівники виражають різні обставини дії та поділяються на прислівники часу, місця, мети й причини.

Прислівники часу вказують на час, коли відбувається дія і відповідають на питання коли? відколи? з якого часу? доки? по який час?

Прислівники місця означають місце або напрямок дії і відповідають на питання де? куди? звідки? доки? по який час?

Прислівники мети означають мету дії і відповідають на питання для чого? з якою метою? навіщо?

Прислівники причини вказують на причину дії і відповідають на питання чому? з якої причини? через що?

За походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні. До первинних прислівників належить незначна частина прислівників, які утворилися так давно, що зараз навіть важко установити первісну форму.

Це:

• прислівники місця (там, тут, скрізь, куди, де, звідки, звідти, скрізь, всюди);
• часу (коли, доки, доти, тоді, поки, іноді, інколи, завжди, тепер, потім);
• причини (тому, чому);
• способу дії (якось, однак, ледве, так, як, усяк, однак).

До вторинних прислівників належить більшість прислівників української мови. Це слова, походження яких легко встановлюється співвідношенням прислівника з основами інших частин мови (по-людськи, хвилююче, верхи, кругом, по-своєму), або з основою іншого прислівника (як первинного, так і вторинного: дотепер, ледве-ледве, післязавтра, кудись).

Лексичне значення цих прислівників співвідноситься з лексичним значенням усіх повнозначних частин мови, від яких вони утворені.