Загально-художні композиційні закони

В основу пропонованої системи покладені об'єктивні закони, спів­звучні відповідним законам природа і суспільства, а що діють у бага­тьох видах мистецтва, тому їх називають головними. До них відносять: закон традиції, закон цілісності, закон тектоніки.

ЗАКОН ТРАДИЦІЇ. Композиція творів, мистецтва, в тому числі й декора­тивно-прикладного, тісно зв’язана з художньою спадщиною, ‘генетичним кодом’ художньої традиції. Характер цього зв’язку історично визначився у різновидах структури художньої системи: канонічної, традиційної та новаторської. В їх основі лежить художня традиція, яка регулює складний процес відбору, освоєння, трансляції і розвитку /або творення/ історичного соціокультурного досвіду. Первісне мистецтво, декоративне мистецтво стародавнього світу, середньовіччя за своїм характером кано­нічні, обмежені каноном /нормою/, грунтувалися на повторенні стереоти­пів. У витоках, канону завади стояла традиція. Ранньоісторичні колективи боялися втратити традицію, що неминуче привело б їх до соціального ви­родження і загибелі культури. В умовах виживання, коли загроза Художнім структурам була цілком реальною, традицію підсилював і підтримував ка­нон. Звідси випливає чітка функціональна залежність, що тради­ція зберігає і відновлює соціокультурні структури, канон зберігає і відтворює, традицію. Однак канон не вичерпується переліком правил і норм. Канон - це широке коло, корпус світоглядно-естетичних і Художніх концепцій, що поєднають у собі:

а/ світоглядно-естетичні норми;

б/ усталені об’ємно-просторові форми;

в/ іконографія образів і орнаментальних мотивів;

г/ композиційні стереотипи і структури;

д/ художньо-технологічні рецепти і прийоми виконання.

Каноністична культура проіснувала чотири-п’ять тисячоліть, почина­ючи від часу заснування стародавніх східних рабовласницьких держав і за­кінчуючи пізнім середньовіччям у Європі, породивши безліч варіантів.

На території України найвідоміші канонічні культури: трипільська, скіфська, антична, ранньослов’янська, давньоруська. Канон і традиція тисячоліттями зберігали стереотипи композиції, сталі функціональні форми /наприклад, ювелірні прикраси, посуд, меблі тощо/ та ‘концептуальні’ мотиви їх декору /солярна символіка, дерево життя/.

Народна творчість, що, ймовірно, виникла у ранньому середньовіччі, грунтується на Художній традиції, яка на відміну від канону ‘мінлива’, динамічна й розгорнута в часі’, передається також у просторі. Три­валий процес колективної творчості сприяв формуванню і закріпленню най­цінніших художніх надбань. Народні майстри з покоління в покоління, повторюючи відповідні художні моделі, відточували і вдосконалювали їх фор­му /конструкцію/, збагачували декор, надаючи йому чіткої виразності. У народному мистецтві ‘закон традиції діє як головна сила, що рухає творчістю’.

У ХVШ—XIX от. внаслідок розпаду міського цехового ремесла професі­ональні майстри-Художники декоративно-прикладного мистецтва переорієн­товуються з традиційної на новаторську Художню структуру, що долає на­самперед стереотипи композиційних вирішень. З цього часу новизна у тво­рах професіонального мистецтва став найважливішою якістю композиції. Однак новаторський пошук, заперечення традиційної форми, іконографії декору не можна здійснити без традицій та професійної майстерності, без прийняття або відхилення певних композиційних схем. Часто на пер­ший погляд новаторський твір згодом виявляє свій органічний внутрішній зв’язок з якоюсь з художніх традицій, близьких або далеких, а також, звичайна, із загальними законами розшуку мистецтва.

Таким чином, у декоративно-прикладному мистецтві закон традиції – це єдність і боротьба нормативно-типологічних та варіативно-новаторських спрямувань у структурі композиції твору.

Закон градації діє не тільки в порівнянні окремих етнічних культур, художніх шкіл, груп творів тощо, в у структурі однієї компози­ції. Так, порівнюючи форму і декор кераміки, неважко збагнути, що фор­ма відзначається відносною інваріативністю /сталістю/, а в окремих ви­падках канонічністю стосовно поліваріативності та новизни декору. Майст­ри давньогрецької кераміки, успадкувавши деякі форми з егейської куль­тури, згодом довели їх кількість до 300 традиційних різновидів, однак у канон увійшли понад двадцять найуживаніших моделей /предметів/. Діапазон форм /місткостей/ функціонально закритий, обмежений висотою і шири­ною, тоді як діапазон традиційного декору практично відкритий.

Закон традиції забезпечує прямий вихід на етнічну та світову художню пам‘ять. Архіви, бібліотеки, музеї та інші спеціалізовані сховища зберігають велетенські масиви художньої інформації ‘до запитання’ і про вояк випадок. Лише незначна їх частина вливається у сучасний худож­ній процес на рівні етнічних взаємовпливів, ще менше їх засвоюється з глибин історії.

Звання закону традиції допомагає правильно оцінити рівень худож­ньої вартості нових творів декоративно-прикладного мистецтва, грунтов­но здійснити порівняльний аналіз художніх явищ за їх внеском у світо­ву культуру.

ЗАКОН ЦІЛІСНОСТІ. Різноманітні прояви цілісності зустрічаються у природі, в суспільстві і мистецтві. М.Некрасова стверджує, що ‘ціліс­ність - не тільки творчість, а й людина, середовище, що її оточує’. Матеріалістична діалектика розглядає цілісність як ‘певну завершеність, внутрішню єдність об’екта’, а також ‘якісну своєрідність об’єкта, зумов­лену притаманним йому специфічними закономірностями функціонування та розвитку’. Загалом цілісність розкривається у діалектичній єдно­сті частин і цілого. Однак цілісність дерева, живого організму, на­віть природи виступає в іншій смисловій площині, ніж ‘духовно-предметна’ цілісність творів мистецтва,

У словнику Брокгауза і Єфрона вирізняється головна ознака, харак­терна для композиції. Це ознака ‘цілого’, яка в ‘композиції виразно виявляє задуманий Художній зміст’ [ІЗ]. Вміст у творах декоративно-прикладного мистецтва - єдність утилітарного і декоративного.

Особливість закону цілісності в мистецтві випливає із суті компо­зиції, її родової головної ознаки ‘цілості’. Тому його дія переростає у найважливішу дію для композиції на рівні загально-художнього закону.

Цілісність – властивість і якісний показник художнього твору, що синтезує його елементи, частини в єдине ціле.

Основні риси цілісності – неподільність, підпорядкованість і групування елементів, частин композиційної структури твору. Вони. виявля­ють свої властивості на різних рівнях.

Цілісність надструктур:

а/ середовище, житло, інтер’єр;

б/ побутовий посуд, начиння;

в/ костюм.

Цілісність структур:

а/ єдність утилітарного і декоративного;

б/ єдність форми і декору.

Цілісність підструктур:

а/ елементи і частини форми;

б/ елементи і мотиви орнаменту;

в/ колорит, тональність.

Для досягнення композиційної цілісності іноді вдаються до групування елементів, тобто об'єднання окремих деталей форми, мотивів орнаменту в більші частини форми або рапортні одиниці узору. Відомо, що людина може сприймати одночасно обмежену кількість елементів /сім, не більше/. Якщо кількість їх переходить цю межу, то у свідомості миттєво і переважно безконтрольно проходить об'єднання їх у групи. З цього прин­ципу, пов’язаного з нашим сприйняття, і випливає прийом групування,

Народ віддавна виявив смак, вміння і винахідливість у створенні цілісної Художньої системи інтер’єру житла, костюма, що в кожному ре­гіоні України мало локальні відмінності. Такі традиційний інтер’єр по­дільської хати відзначається логічним взаємо розташуванням меблів і хат­нього начиння, килимів, верет і вишитих рушників. Піч і побілені стіни прикрашали мальованим і паперовим декором, у внутрішньому середовищі гуцульської хати дерев’яні стіни ‘миті’, не білені, меблі, посуд та інші предмети прикрашені різьбленням та випалюванням, піч з комином виблискує кахлями, ліжко вкрите веретою або ліжником. На стіні - ікони на склі, поруч підвішені качани кукурудзи, засушене зілля, писанки. У всьому ансамблі відчувається гармонійна злагодженість ‘орнаменталь­но пісенного ритму’, єднання ансамбля з природою, як неподільної час­тини природа.

Якщо неподільність композиції твору професіональний Художник до­сягав завдяки стрижньовій ‘конструктивній ідеї’, то у творах народного мистецтва неподільність закладена у стійкій першооснові народного ми­стецтва - традиції.

Задумаємо найпростішу конструктивну ідею вази - видовжений циліндр /співвідношення 4:1/, при основі ледь опуклий, у верхній частині, нав­паки, увігнутій. Форма легка, цілісна, побудована на м’яких нюансних обрисах контура. Із збільшенням у форми компонентів /ніяка, вухо, де­кор та ін./ виникає проблема їх підпорядкування головній формі. Проте підпорядкування грунтується не тільки на співвідношенні величин, а й на їх Художній якості та місці в структурі„ Спробуємо прикрасити ‘запроектовану’ вазу орнаментом. Тут теж не обійтися без конструктивної ідеї. Спочатку виберемо композиційну структуру /медальйон, розетку, стрічку, вільне заповнення площини/. Спинимося на горизонтальній стрічці /орна­мент будь-який/, але й цього не досить. Якої вона буде ширини? Зрештою, стрічку слід пов’язати з формою вази, тобто знайти найзручніше місце, в якому орнамент найкраще виявлятиме форму вази, підкреслюючи її Художні якості. У даному випадку це буде найширша частина форми.

Аналогічно закон цілісності дів і в підструктурах, зокрема в орна­менті, оскільки орнамент створюється однаковими композиційними прийома­ми і виражальними засобами, що й конструкції об’ємно-просторової форми. Від останніх орнамент відрізняється двовимірністю та площинним харак­тером.

Таким чином, закон цілісності допомагає розкрити підпорядкування компонентів структури твору, єдність образу через складну систему зв'яз­ків: форма твору в ансамблі і середовищі, форма частини у загальній фор­мі предмета і форма елементів у частині форми. При цьому голошу роль відіграє рівень упорядкованості структури, що сприймається візуально. ієрархічне підпорядкування у композиції декоративно-прикладного мистецтва вибирає художник: характер функціонально-конструктивної форми, художньо-тектонічного декору, кольорового вирішення, що залежно від них визначають ті чи інші композиційні закономірності, прийоми, семантичні та виражальні засоби.

ЗАКОН ТЕКТОНІКИ. Художнє осмислення функціональної і матеріально-конструктивної структури є засобом створення естетичної виразної форми твору.

Закон тектоніки діє у народній і професіональній творчості, однак з тією різницею, що в народній він закладений у традицію, в той час як Художники вдаються до нього свідомо, вибірково застосовуючи той чи інший матеріал, техніку, конструкцію тощо.

Тектоніка - гармонійна взаємозалежність формотворення, що виража­ється загальною формулою:

функція - матеріал - структура - конструкція - форма.

Найперше, з чого починається будь-яка професійна формотворчість, - це з’ясування меж функціонування Художнього предмета. Чітке уявлення про умови і характер застосування твору дає змогу визначити матеріал, тип його Художньої структури та конструктивне вирішення форми. На кон­струкцію форми, її тектоніку значною мірою впливають природні, тех­нічні і технологічні властивості матеріалів. Наприклад, широкий діапа­зон різноманітних цінних властивостей має деревина. її можна обробляти вручну і на верстатах - рубати, колоти, різати пилкою і різцями, стру­гати, точити, шліфувати, свердлити, склеювати і пресувати, розпарювати і гнути. Звідси такі широкі можливості у виготовленні з дерева досконалої тектонічної форми технікою видовбування, вирізування, бондарства, токарства, столярства. Для Художніх робіт велике значення має також і природне м’яке приємне забарвлення деревини, своєрідна візерунчаста текстура. Після визначення взаємозв'язку функції і матеріалу розробля­ється наступне коло зв’язків, що ведуть до виявлення відповідної струк­тури та організації Художньої конструктивної форми. Далі композиція фор­ми ‘шліфується’: уточнюються пропорції і ритмічний лад елементів форми, виділяються акценти і композиційний центр. Такім чином, завершену форму можна кваліфікувати як Художньо досконалу - тектонічну. Вона має гармо­нійне співвідношення всіх компонентів та вихідних умов функції, матеріа­лу, техніки виготовлення, конструкції тощо.

Серед творів-декоративно-прикладного мистецтва можна виділити три основні об’ємно-просторові тектонічні структури.

Монолітна структура утворена переважно з одного матеріалу. Напри­клад, посуд з дерева /видовбуваний, вирізуваний/, кераміка, камінь.

Каркасна структура буває суцільної і складаної конструкції з різно­манітних матеріалів. Наприклад, меблі, бондарні, плетені вироби з лози та ін.

Оболонкова структура використовує тонкі еластичні і цупкі матеріали, тканини, шкіру, що у відповідній формі нагадують оболонку. Наприклад, одяг, взуття, плетені ужиткові вироби з рогози і соломи.

У композиції декоративних творів площинного характеру в тектоніці орнаментів розрізняють мікро- і макроструктуру, закриту і відкриту. структуру.

Мікро структурна - інакше тектонічна структура складного орнамен­тального мотиву /рапорту/, що виявляє характер взаємозв’язків між про­стими орнаментальними мотивами та елементами орнаменту.

Макро структура - тектонічна структура рапортної сітки для побудови • стрічкового, сітчастого, розеткового орнаменту, з точки зору геомет­ричної будови така структура є одно інтервальний простий переривчастий або безперервний ‘рух', яка застосовується в сталих композиційних схе­мах орнаменту.

Таким чином, у окладних орнаментальних композиціях з багатоелемент­ними мотивами і великими рапортами структура розміщується у структурі. Але якщо рапорт складається з одного або двох простих мотивів /елемен­тів/, макро- і мікроструктура повністю зміщуються в одну спільну текто­нічну структуру. Наприклад, геометричний орнамент для вибійки, що склада­ється а двох простих мотивів, мав лише мікроструктуру.

Відкрита тектонічна структура орнаменту має вільний ритмічний роз­виток мотивів /повторення рапорту/ на площині у чотирьох напрямах до нескінченності. Наприклад, сітчаста композиційна схема орнаменту. Стріч­ковий орнамент динамічно розвивається, повторюючи рапорт у двох напрямах.

Закрита тектонічна структура орнаменту позбавлена розвитку, обмеже­на відповідними границями. Наприклад, розетковий орнамент, дзеркально-одновісний та ін.

Закон тектоніки сприяв доцільному вибору структури і конструкції твору відповідно до завдань створення виразної форми.