Педагогічні умови та засоби художньо-естетичного розвитку

Золотим фондом педагогічної теорії та практики і зокрема естетичного виховання є система В.Сухомлинського. Формуючи своє педагогічне кредо, Сухомлинський стверджував: “Важливу мету всієї системи виховання я бачив у тому, щоб школа навчила людину жити у світі прекрасного, щоб вона не могла жити без краси, щоб краса світу творила красу в ній самій” /О воспитании. – М., 1973, с. 172/. На думку педагога кардинальним виховним завданням є введення естетичних багатств світу у духовне життя дітей, робити їх однією з найважливіших потреб особистості. На першому місці у вирішенні даного завдання стоїть природа. В.Сухомлинський, керуючись цим твердженням, зробив висновок принципового педагогічного значення: “Багатогранне духовне життя в роки отроцтва вимагає того, щоб природа стала не якимось придатком, тлом розумових інтересів, а самою суттю життєвого середовища” / Серце віддаю дітям, с. 577. Педагог вважав, що школа майбутнього повинна як можна повніше використовувати для гармонійного розвитку людини усе, що дає природа. Це була не декларація, а власна учительська позиція, що переборює на ділі нескінченні порушення єдності навчання та виховання, логічних та естетичних основ світогляду, у результаті чого випускники шкіл нерідко мають знання, але їх почуттєва сфера не розвинута; розуміють істини, але переконань не мають.

Виховання природою В.Сухомлинський здійснював у “школі під блакитним небом”, що відкриває перед дітьми вікно у світ. Специфічний предмет пізнання (природа) використовує особливий, відмінний від раціонального навчання метод, який повинний бути найтоншим способом впливу на юну душу... Виховати око естетично – значить зробити його сприйнятливим до краси кольору та форми, здатним помічати вишукане та насолоджуватися такими відкриттями. Зір та слух В.Сухомлинський вважав фізіологічним базисом естетичного сприйняття та переживання. Деформований, потворний предмет, сумбурне звучання “ріжуть” око і вухо, красиві ж предмети та явища фізіологічно сприятливі для них. Естетично розвинуті органи чуття завжди точно орієнтовані на красу, здатні знаходити її, розрізняти, виділяти та утримувати. Духовна насолода досягається тільки на даній зоровій та слуховій основі. Вона являє собою змістовне переживання предмета, особливий внутрішній стан, викликаний тим, що почуттєво представлений, гармонічний предмет поселяється та живе в душі як радість. Якщо естетичне споглядання світу є його почуттєвим спогляданням, то переживання містить у собі і образне відчуття предмета, і духовний потяг до нього, і схвильований подив, і радісну увагу. Відома думка про те, що у пробудженні естетичного інтересу до світу та духовній насолоді від його споглядання є справді частка людської геніальності, оскільки геніальність характеризується умінням людини максимально сконцентрувати увагу на предметі пізнання, абстрагуючись від усього зайвого. При цьому увага останніх може бути сконцентрована на таких об’єктах чи явищах, які не помітні для пересічних громадян. Знаходити шлях до краси світу заважають поверхневе та легковажне ставлення до природи, відсутність відповідних реакцій, звичка відключати свої почуття від природи та жити єдиним холодним розумом. Великим гальмом у естетичному вихованні дітей є також хвороби, сімейні безладдя, усякого роду образи та засмучення. Усе це перепиняє шлях краси до серця людини і часом важкою перешкодою стає перед педагогом. Мистецтво виховання складається в умілому, своєчасному і тактовному “знятті”, подоланні всіх перешкод, що стоять на цьому шляху.

В.Сухомлинський розробив глибокі та різнобічні рекомендації щодо того, яким чином потрібно здійснювати естетичне виховання в школі. Ці положення можна взяти за основу у практиці дошкільного виховання та навчання і саме у цьому полягає величезна заслуга В.Сухомлинського перед педагогічною наукою та практикою. “Краса природи як засіб емоційного, естетичного та морального виховання, звучить тільки в загальній гармонії всіх засобів духовного впливу на особистість” / Серце віддаю дітям, с. 573/. Педагог розкрив та сформулював методологію та методику естетичного виховання в школі та відкрив у педагогічній науці заповітне вікно у світ краси. Початком на цьому шляху є пробудження самої здатності особистості бути естетично вихованою. Надзвичайно важливим на першому етапі естетичного виховання є педагогічний пошук відправної позиції для відкриття прекрасного у природі та розвитку цієї емоційної домінанти у душі дитини. Необхідно знаходити та організовувати сприятливі обставини, за яких у дитини сколихнулося та “заговорило” почуття прекрасного, “задзвенів дзвіночок”, що сповіщає про зароджену в юному серці любов до життя та краси навколишнього світу. Тільки пройшовши через очисне полум’я краси та морального ідеалу, людина затверджується на все життя у своєму духовному багатстві та шляхетності характеру.

ро м З”

Здійснюючи власну естетико-педагогічну програму, В.Сухомлинський вказував, що при сприйманні прекрасної природи “до почуття треба підвести” і що “для цього необхідні емоційні ситуації” /Серце віддаю дітям, с. 532/. У даному випадку не підходять ні суха дидактика, ні примушення, ні штучне розчулення красою природи, – одним словом, ніякий учительський трафарет. Тут необхідна вільна організаційна та психологічна підготовка до сприймання квітучих садів, живописного снігопаду, а також зігріті власним відчуттям природи слова педагога, що розкривають красу, що допомагають побачити її, побачити так проникливо і світло, щоб вона пройшла крізь серце слухачів почуттям радості. Сам педагог уподібнювався у такі хвилини художнику, що розкриває таємний зміст якого-небудь мальовничого шедевра. Цей метод В.Сухомлинський називав створенням емоційної ситуації, або “чудесним дотиком” до глибини людської душі.

На зорі життя дуже важливо, щоб знайшлася людина, яка б вивела юну особистість на вірний шлях. Захоплюючись колірною пишністю природи, її сяйвом, блиском, досконалістю об’єктів, грою вигадливих форм, Василь Олександрович захоплював та хвилював уяву дітей, після чого вони самі починали бачити і знаходити красу в навколишньому. Цей феномен В.Сухомлинський називав естетичним прозрінням, заданим на все життя пошуком радості та бадьорості.

Учити умінню правильно бачити та чути світ – значить формувати смак до природи, отже, і смак до життя, до буття взагалі. Це найважче педагогічне мистецтво та величезна, невпинна праця. На жаль, матеріальні потреби складаються в людей досить швидко та більш легко, ніж духовні потреби. Ще більш складний та тернистий шлях до вищих проявів останніх. В.Сухомлинський констатував очевидну істину, що саме “добрі почуття даються ціною великої витрати сил”/ Серце віддаю дітям, с. 562/. Відкриття краси природи подібне до першого кохання, що приходить до людини теж у щасливій емоційній ситуації. Естетичне сприймання природи при всій його безкорисливості та своєрідності є за своєю суттю збагнення природи любов’ю. Поза цією глибокою емоційною основою немає і не може бути естетичного зв’язку зі світом. Любов могутня красою, а краса – любов’ю. Сприймати і розуміти природу, на думку В.Сухомлинського, значить пізнавати її в щирому світлі та повноті проявів. Анітрошки не применшуючи логічне пізнання, слід зазначити, що воно не дає і не може дати усієї картини навколишнього світу, тоді як естетичне пізнання відтворює цю картину: воно охоплює красу природи та одухотворяється красою. Таким чином, об’єктивний світ пізнається у конкретно-чуттєвих образах. Відсутність емоційного знання природи, серцева атрофія по відношенню до неї є такою ж втратою для людини, як і життя, прожите без любові. Естетичне пізнання природи важливе для людини ще й у тому плані, що дає їй бачення себе в об’єктивному світі, а також гостре почуття власного буття, відчуття повноти та радості свого життя. “Бачення та переживання краси навколишнього світу – одне з головних джерел розуміння та переживання радості буття, краси життя, неповторності й унікальності тієї думки, що я живу...” /Серце віддаю дітям, с. 535/.

Краса природи – перша та найдоступніша краса для людини. Естетичний смак виявляє себе рано. Важливо вчасно накопичувати у дітей естетичні враження, інтенсивно розвивати у них почуття кольору, тону, об’єму, контуру, перспективи. В актах естетичного споглядання розкриваються задатки людського духу, виявляється досвід поколінь, які тисячоліттями сприймали красу та велич природи. Діти у своєму духовно-естетичному розвитку повторюють історію людства, зародження якого починалося з поезії світосприймання. Єдність із природою у філогенезі й онтогенезі досягалося не тільки практикою, але й естетичним зв’язком зі світом, причому для індивідуального розвитку цей зв’язок – первинний. Ще до того, як людина навчиться що-небудь робити, а також відображувати світ у системі понять, вона здатна сильно відчувати природу, сильно переживати наплив свідомо-несвідомих відчуттів, побачивши її красу та велич. Тут бере початок особлива, випереджуюча, прогностична роль естетичного виховання людини в масштабі всього її життя. Звідси – значення цієї виховної форми у всій педагогічній роботі. Педагогічний досвід В.Сухомлинського у цьому відношенні незаперечний, суттєвий та повчальний.

У межах культурно-екологічної моделі освіти курс навчання та виховання слід орієнтувати на вирішення конкретних життєвих завдань формування образного мислення цілісної, творчої особистості, світогляд якої утверджує єдність, гармонійне злиття з природою, з космосом, всесвітом.

Н.Яришева могутнім засобом естетичного виховання дошкільників вважає природу. Саме в процесі спілкування з природою створюються сприятливі можливості для здійснення ряду завдань естетичного виховання, а саме: формування естетичних вражень у дітей; навчання розумінню творів мистецтва (пейзажу і натюрморту); перших спроб творити красу у навколишньому середовищі. Н.Яришева вважає, що базовим завданням є формування у дошкільників естетичних вражень, без яких неможливе ні відтворення краси в образотворчій діяльності, ні розуміння образотворчого мистецтва.

Аналіз поглядів науковців педагогічної галузі дозволяє нам зробити загальний висновок, що природа у системі естетичного виховання виступає джерелом збагачення естетичних знань та почуттів дитини.

Педагогічні умови формування естетичного ставлення дитини до довкілля обґрунтовані у багатьох наукових дослідженнях (Ж.Ж.Руссо, Локк, Песталоцці, Ф.Фребель, К.Ушинський, Є.Водовозова, Є.Тихеєва, Є.Фльоріна, С.Русова, В.Сухомлинський, С.Жупанін, Н.Яришева, З.Плохій та ін.):

· розвиток почуттєвої сфери дошкільників;

· здатність педагога до умілого, своєчасного і тактовного подолання перешкод, які стоять на шляху до пізнання краси природи;

· створення емоційної ситуації або «чудесний дотик до глибини душі» (емоційність цього методу свідчить про чутливість впливу та пріоритет у керуванні процесом естетичного виховання з боку педагога);

· сприймання краси через почуття любові, емоційне знання, яке ґрунтується на емоційній чутливості дитини до засобів педагогічного впливу;

· апелювання до генетичного досвіду світосприймання, що зумовлений первинністю зв’язку індивідуального розвитку з історією людства;

· врахування взаємозв’язку та залежність естетичного розвитку дитини від морального та інтелектуального;

· безпосередній процес спілкування з реальними об’єктами та явищами довкілля та їхніми мистецькими образами.

Аналіз довідкової літератури дав змогу розглядати естетичне ставлення як почуттєве, сутність якого полягає у тому, що це найвищий рівень ставлення людини до явищ життя, на якому загальна користь та істина трансформуються у глибоко особисту, вільну, безкорисну і естетичну насолоду.

Надзвичайно важливим для характеристики мистецтва як засобу художньо-естетичного розвитку є твердження Б.Теплова про те, що мистецтво, художнє сприймання та художня діяльність повинні бути тісно пов'язані із життям; мистецтво не повинне бути стіною, яка відокремлює особистість від світу, а слугувати дорогою у світ.

Характеристика інших засобів – самостійне опрацювання:

Навчання (різні види занять)