Тромбоцити

Тромбоцити — це круглі двоопуклі утвори заввишки до 0,7 мкм і діаметром 1-4 мкм, позбавлені будь-яких пігментів. Кількість тромбоцитів у людини в нормі становить 200 000–400 000 в 1 мкл крові. Вони утворюються в кістковому мозку відщепленням невеликих часточок цитоплазми від великих кровотворних клітин — мегакаріоцитів. З однієї такої клітини може утворитись близько 4000 тромбоцитів. Мембрана тромбоцитів нестійка до механічних впливів, вона легко руйнується, і тому тривалість їхнього життя в крові не перевищує 10-12 діб. Тромбоцити виявляють здатність скупчуватись у групи (агрегація) й прилипати до чужорідних агентів чи ушкоджених поверхонь судин (адгезія), внаслідок чого утворюється тромбоцитарний (пластинчастий) тромб.

Крім того, тромбоцити здатні переносити адсорбовані на їхній поверхні великомолекулярні речовини — нуклеотиди, поліпептиди тощо, за допомогою яких, як вважають, відбувається передавання інформації між клітинами та органами. Тромбоцити здійснюють також фагоцитоз небіологічних часточок, вірусів, комплексів антиген — антитіло і таким чином беруть участь у підтриманні неспецифічного клітинного імунітету.

6. Система згортання крові.

Згортання (коагуляція) крові є проявом захисної реакції організму — гемостазу, спрямованої на збереження об'єму циркулюючих рідин тіла, зокрема на запобігання крововтратам.

Згортання крові є складним процесом, в основі якого лежать ферментативні реакції. Згідно з поширеною каскадною концепцією більшість факторів згортання крові перебувають у стані неактивних проферментів і послідовно під впливом своїх попередників перетворюються на активні ферменти. У процесі багатоступінчастих перетворень, у яких бере участь близько двох десятків речовин — факторів згортання крові, утворюється згусток фібрину. Цей згусток виникає в місці ушкодження судини, закриваючи отвір, через який витікає кров.

Розрізняють два механізми гемостазу: судинно-тромбоцитарний (первинний) і коагуляційний (вторинний). Ці механізми вмикаються за різних умов, у різних ділянках судинної системи і здійснюються за участю різних факторів згортання.

Судинно-тромбоцитарний (первинний) гемостаз відбувається після незначних травм, ушкоджень дрібних кровоносних судин з низьким тиском крові. При цьому руйнуються не тільки тканини, а й тромбоцити, з яких у кров виходять серотонін, а також адреналін і норадреналін, які звужують судини, зумовлюючи короткочасне зменшення чи навіть зупинення кровотоку в ушкодженій судині. Одночасно відбувається адгезія й агрегація тромбоцитів і утворення тромбоцитної пробки, що закриває ушкоджену мікросудину.

Коагуляційний (вторинний) гемостаз відбувається в більших артеріях, де високий тиск не дає змоги закріпитися тромбоцитарним тромбам. Тут утворюється міцніший фібриновий тромб. Коагуляційний гемостаз поділяють на три фази, кожна з яких складається з послідовних ферментативних реакцій, здійснюваних факторами згортання крові. Переважна більшість цих факторів синтезується в печінці.

Перша фаза завершується утворенням фактора — активатора протромбіну — активного ферментативного комплексу, який ініціює другу фазу згортання крові.

Друга фаза згортання крові полягає в тому, що протромбін під дією активатора перетворюється на активний протеолітичний фермент тромбін.

Тромбін ініціює третю фазу — утворення ниток фібрину з розчиненого в плазмі крові білка фібриногену. Подальша полімеризація ниток фібрину і утворення нерозчинного згустка — тромбу також активується тромбіном.

Слід звернути увагу на роль ще одного фактора — йонів кальцію у процесах згортання крові. Він потрібен для здійснення більшості ферментативних реакцій, що забезпечують утворення тромбу.

Після вилучення Са²⁺ кров втрачає свою здатність до згортання. Тому процес декальцинування крові широко використовують для її консервування і збереження у рідкому стані. Важливо, що цей процес оборотний: додавання Са²⁺ до консервованої крові повертає їй здатність до згортання.

Виділяють ще дві фази, які логічно завершують процес гемостазу і відновлюють кровопостачання ушкодженої тканини. Це четверта фаза — ретракції згустка, під час якої нитки фібрину скорочуються, що робить тромб щільнішим і меншим. При цьому краї рани за рахунок скорочення прикріплених до них ниток фібрину зближуються, що полегшує її загоєння.

Під час останньої, п'ятої фази — фібринолізу відбувається розчинення тромбу і відновлення кровотоку (якщо тромб перекривав просвіт судини).

7. Протизгортальна система крові.

В організмі існує й активно функціонує протизгортальна система, яка за нормальних умов добре врівноважена із системою згортання крові (коагуляційною) так, що ймовірність спонтанної коагуляції крові зведена до мінімуму. У нормі час згортання крові, що визначається лабораторно in vitro, становить 4-6 хв. До протизгортальної системи входять ендотеліальні клітини, що вистеляють внутрішню поверхню судин. Завдяки особливостям її будови та специфічним речовинам, що містяться на ній, тромбоцити відштовхуються від неї, що протидіє їх адгезії та агрегації. До речовин, які протидіють згортанню крові, можна віднести також гепарин, що синтезується в печінці, легенях, м'язах і гальмує утворення тромбіну. Порушення рівноваги між системами згортання крові і протизгортальною призводить до погіршення (гіпокоагуляція) або підвищення (гіперкоагуляція) згортання крові. Обидва відхилення небезпечні для організму: перше — значними крововтратами, а друге — можливістю утворення тромбів і закупорювання кровоносних судин — тромбоемболією. Гіпокоагуляція може виникати внаслідок захворювання печінки, яка синтезує більшість факторів гемостазу, або зниження тромбопоезу, зменшення кількості тромбоцитів у крові. Прикладом гострої гіпокоагуляції є гемофілія — спадкова хвороба, небезпечна великими крововтратами через відсутність у крові одного з факторів. Гіперкоагуляція виникає при запаленні внутрішньої стінки судин, коли порушується гладкість поверхні ендотеліальних клітин і тромбоцити починають скупчуватись у місцях запалення з подальшим їх руйнуванням; при погіршенні венозного відтоку, застою крові у розширених і звитих венах нижніх кінцівок.

Лекція №12

Тема: ФІЗІОЛОГІЯ КРОВООБІГУ. БУДОВА ТА РОБОТА СЕРЦЯ

План:

1. Кровообіг. Велике і мале кола кровообігу.

2. Будова серця. Властивості серцевого м'яза.

3. Робота серця та її прояви.

4. Регуляція роботи серця.

1. Кровообіг. Велике і мале кола кровообігу.

Кровообіг — це рух крові у кровоносних судинах тіла за рахунок рушійної сили серця або пульсуючих судин. Кровообіг у людини був експериментально встановлений видатним англійським лікарем і вченим Уїльямом Гарвеєм (1628).

Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка серця, звідки виходить аорта. Через аорту та її гілки артеріальна кров розноситься по всьому тілу. Артерії різного калібру підходять до органів, розгалужуючись і закінчуючись капілярами, в яких кров віддає тканинам кисень, поживні речовини і забирає продукти обміну речовин. Далі капіляри сходяться у венули, дрібні, а згодом великі вени, які у людини зливаються в нижню (від тулуба й нижніх кінцівок) і верхню (від голови й верхніх кінцівок) порожнисті вени і несуть венозну кров до правого передсердя.

З правого шлуночка бере початок мале коло кровообігу. Від нього відходить легеневий стовбур і поділяється на праву та ліву легеневі артерії, якими венозна кров надходить до обох легень. Пройшовши через легеневі капіляри і обмінявшись газами з альвеолярним повітрям, уже артеріальна кров по чотирьох легеневих венах повертається до лівого передсердя, а звідти до лівого шлуночка і знову виштовхується в аорту.

2. Будова серця. Властивості серцевого м'яза.

Серце — це порожнистий м'язовий орган, функція якого полягає у перекачуванні крові із судин з низьким тиском (вен) до системи судин високого тиску (артерій) і забезпеченні її плину в кровоносних судинах. Серце людини складається з чотирьох камер. Обидва передсердя так само, як і шлуночки, відокремлені одне від одного суцільною перегородкою, а передсердя і шлуночок кожної половини серця сполучаються між собою передсердно-шлуночковим (атріовентрикулярним) отвором з однойменним клапаном.

Стінка серця має неоднакову товщину, що залежить від навантаження на той чи інший відділ серця: найтоншою є стінка обох передсердь, найтовщою —лівого шлуночка (8-15 мм). Будова стінки в усіх відділах однакова. Це три шари: внутрішній — ендокард — вистеляє поверхню камер серця зсередини, утворює серцеві клапани і складається з шару ендотеліальних клітин та сполучнотканинного шару з кровоносними судинами, нервами тощо. До нього прилягає найпотужніший шар стінки серця — міокард — м'язовий шар, що забезпечує основну функцію серця: перекачування крові з венозного до артеріального русла. Зовні його покриває сполучнотканинний шар — епікард. Крім того, існує ще четвертий шар — осердя (перикард), який охоплює все серце і утворює навколосерцеву сумку. Простір між осердям і епікардом заповнений невеликою кількістю серозної рідини, що зменшує тертя серця.

Клапани серця забезпечують рух крові через серце тільки в одному напрямку. Клапани не мають м'язових елементів, відкриваються і закриваються пасивно за рахунок виникнення різниці тиску по обидва боки від них. Передсердно-шлуночкові клапани складаються зі стулок: лівий (мітральний, або двостулковий) — у лівій половині серця і правий (тристулковий) — у правій. Кожна стулка — це еластична округло-трикутної форми складка-пелюстка ендокарда, яка основою фіксується до стінки отвору, а вершиною вільно звисає в бік шлуночка.

Коли тиск крові в передсердях вищий, ніж у шлуночках, клапани відкриті, кров вільно надходить до шлуночків. Коли ж внаслідок скорочення шлуночків тиск у них зростає і стає вищим від передсердного, вільні краї пелюсток піднімаються догори, накладаються одна на одну і затуляють отвір.

Крім того, у правому шлуночку серця є клапан легеневого стовбура, а в лівому — клапан аорти. Обидва клапани складаються з трьох півмісяцевих, або кишенькових, стулок.

Серцевий м'яз — міокард — має унікальні особливості, за якими він істотно відрізняється як від посмугованих, так і від гладких м'язів. По-перше, це єдиний м'яз внутрішніх органів, що має поперечну посмугованість, а по-друге, це єдиний з посмугованих м'язів тіла, що є автономним, тобто незалежним від нашої волі.

Властивості серцевого м'яза:

1. Серце реагує на поодинокі подразнення за законом "усе або нічого". Тобто за сталих умов сила скорочення серцевого м'яза не залежить від сили подразнення, якщо вона досягла порогового чи понадпорогового рівня.

2. Серце має тривалий рефрактерний (від франц. refractaire — несприйнятливість) період. У момент виникнення збудження серце втрачає збудливість — фаза абсолютної рефрактерності, яка триває протягом усього періоду скорочення (0,27 — 0,30 с).

3. Висока невтомлюваність серцевого м'яза. Якщо людина не шкодить своєму серцю нездоровим способом життя, різноманітними перевантаженнями тощо, вона протягом усього життя не відчуває ніяких ознак втоми серця, яке за 60 років життя скорочується 2,3 млрд разів і перекачує понад 150 млн л крові.

4. Автоматія (автоматизм) серця – це здатність ритмічно скорочуватись без будь-яких зовнішніх подразників, під впливом імпульсів, що виникають у самому серці.

Автоматія серця зумовлена діяльністю провідної системи серця, яка у людини представлена скупченнями нетипових м'язових клітин — серцевих провідних міоцитів і м'язових волокон. Головним, або провідним, центром автоматії серця (водієм ритму, пейсмекером першого порядку) є пазухо-передсердний, або синусно-передсердний, вузол (вузол Кіса — Флека), розміщений під епікардом правого передсердя поблизу впадіння в нього верхньої порожнистої вени — у пазусі (синусі) порожнистих вен.

Від пазухо-передсердного вузла відходять кілька пучків до міокарда обох передсердь і до другого — передсердно-шлуночкового вузла, що є пейсмекером другого порядку, розміщеного під ендокардом між правим передсердям і шлуночком. Від нього відходить передсердно-шлуночковий пучок (пучок Гіса), який на початку міжшлуночкової перегородки поділяється на дві ніжки. Кожна з них йде уздовж міжшлуночкової перегородки під ендокардом у правому й лівому шлуночках до їхнього дна і далі, звертаючи на бокові стінки, віддає до клітин міокарда шлуночків тонкі волокна — серцеві провідні міоцити (волокна Пуркіньє). Передсердно-шлуночковий пучок та його розгалуження дістали назву пейсмекерів третього порядку.

3.Робота серця та її прояви.

Під час кожного скорочення серце виконує механічну роботу з виштовхування певного об'єму крові в аорту під певним тиском. Ритмічні скорочення серця супроводжуються певними механічними та електричними проявами, які несуть інформацію про роботу серця і мають певне діагностичне значення.

Механічні прояви роботи серця. Фонокардіографія. Приклавши вухо або фонендоскоп до грудної клітки людини, можна почути, як під час кожного скорочення серця виникають звуки (тони серця): глухий і протяжний перший тон і значно коротший та різкіший другий тон. Їх виникнення пов'язане головним чином із роботою клапанного апарату серця.

Запис тонів серця — фонокардіограма (ФКГ).

Початок першого тону збігається із закриттям передсердно-шлуночкових клапанів на початку систоли шлуночків. Другий тон виникає в момент закриття клапанів аорти і легеневого стовбура і початку розслаблення шлуночків.

Шуми серця між першим і другим тонами є ознакою вад серця: внаслідок деформації стулок герметичність клапанів порушується і кров, просочуючись крізь клапани у зворотному напрямку, спричинює ці шуми.

Електричні прояви роботи серця. Електрокардіографія. Серце, як і будь-який м'яз, у процесі своєї діяльності продукує електричні струми. Кожному скороченню серця передує комплекс електричних коливань, який є сумарним потенціалом дії всіх волокон міокарда. Серце є генератором електричних потенціалів, а прилеглі до нього тканини передають ці потенціали на поверхню тіла. Проекція потенціалів на симетричні точки поверхні тіла є неоднаковою, і цю різницю потенціалів можна зареєструвати, приклавши до певних ділянок шкіри відвідні електроди і посиливши сигнали від них. Такий запис дістав назву електрокардіограми (ЕКГ), а метод запису і подальшого аналізу потенціалів серця — електрокардіографії. Отже, ЕКГ — це запис різниці потенціалів між точками поверхні тіла, що відображає процеси збудження серцевого м'яза.

Оскільки ЕКГ є записом електричних потенціалів, що генеруються серцем під час його збудження, то очевидно, що форма ЕКГ (амплітуда і форма зубців, тривалість інтервалів) надає інформацію про стан збудження серцевого м'яза, напрямок і швидкість поширення збудження і пов'язаний з цим процесом ритм скорочень серця.

Фази серцевого циклу. У ритмічній роботі серця розрізняють три фази: скорочення — систолу, розслаблення — діастолу і паузу.

Перша фаза серцевого циклу починається зі скорочення міокарда (при цьому лівий передсердно-шлуночковий клапан відкритий, а клапан аорти закритий). Спочатку скорочується лише невелика група волокон міокарда і це не впливає на тиск у шлуночках, але швидко збудження охоплює весь шлуночок. Тиск у шлуночку починає зростати, закривається передсердно-шлуночковий клапан. Ця фаза дістала назву фази асинхронного скорочення: у цей час кардіоміоцити скорочуються неодночасно — асинхронно.

Внаслідок закриття лівого передсердно-шлуночкового клапана лівий шлуночок герметизується. Подальше скорочення міокарда різко підвищує тиск крові у ньому, аж поки він не перевищить тиск в аорті, коли відкривається її клапан, і кров починає виходити в аорту і підвищувати в ній тиск, а об'єм шлуночка починає зменшуватись. Фазу від закриття лівого передсердно-шлуночкового клапана до відкриття клапана аорти називають фазою ізометричного напруження. Ці перші дві фази об'єднуються в період напруження — період серцевого циклу, коли напружуються стінки шлуночка, але не змінюється його об'єм.

По закінченні періоду напруження настає наступний — період вигнання, коли кров виштовхується зі шлуночків. Він також поділяється на дві фази: швидкого і повільного вигнання крові.

Систола закінчується, і шлуночок починає розслаблюватись — настає діастола. З цього моменту тиск у шлуночку починає швидко падати і через короткий час, який називають протодіастолою, клапан аорти закривається і шлуночок знову герметизується. Настає фаза ізометричного розслаблення, коли відбувається подальше розслаблення шлуночка і зниження тиску в ньому до рівня нижчого, ніж у передсерді. У цей момент відкривається передсердно-шлуночковий клапан і починається період наповнення шлуночка кров'ю. Цей період також поділяється на кілька фаз: фаза швидкого наповнення шлуночка; фазі повільного наповнення; фаза активного наповнення шлуночка (пресистола). Аналогічним є перебіг пресистолічного циклу в правій половині серця, однак з меншою амплітудою.

4.Регуляція роботи серця.

Нервова регуляція. Центри, в яких замикаються серцеві рефлекси, розміщені у довгастому мозку, а також в інших відділах центральної нервової системи. Так, у гіпоталамусі, вищому інтегративному центрі автономних функцій, містяться скупчення нейронів, збудження яких змінює частоту і силу скорочень серця при тих або інших емоційно-поведінкових чи гомеостатичних реакціях. Кора великою мозку, як вищий рівень центральної нервової системи, впливає на функцію серця через гіпоталамус, контролюючи функціональний стан його центрів.

Саморегуляція серця — це здатність його пристосовувати свою роботу до потреб організму без участі ЦНС та гуморальних факторів. Численними дослідами на ізольованому чи зденервованому серці було показано його здатність реагувати на штучні зміни умов його роботи.

Гуморальна регуляція функції серця. Під впливом імпульсів, що виникають під час фізичного навантаження, стресу, різних емоційних станів і йдуть по симпатичних нервових волокнах до надниркових залоз, у кров швидко і в досить великих кількостях виділяється адреналін, який зумовлює позитивні ефекти на серці. Ці ефекти здійснюються внаслідок активації гормоном α-адренорецепторів кардіоміоцитів і вузлів провідної системи. Подібно, але значно слабше діють гормони підшлункової залози глюкагон і щитоподібної — тироксин. Перший посилює, а другий прискорює скорочення серця. Серед інших гуморальних чинників слід назвати зміни йонного складу плазми крові, які можуть настати у разі порушення водно-сольового обміну. Зокрема, підвищення концентрації йонів калію в позаклітинному середовищі призводить до пригнічення роботи серця, а збільшення концентрації йонів кальцію, навпаки, посилює скорочення серця і тонус серцевого м'яза.

Лекція №13

Тема: КРОВОНОСНІ СУДИНИ: КЛАСИФІКАЦІЯ І ФУНКЦІЇ. ОСНОВИ ГЕМОДИНАМІКИ

План:

1. Кровоносні судини: класифікація і функції.

2. Основи гемодинаміки.

3. Регуляція кровообігу. Судиноруховий центр.

1. Кровоносні судини: класифікація і функції.

Стінка переважної більшості судин складається з трьох оболонок внутрішньої, середньої і зовнішньої. Внутрішня оболонка — це тонкий шар, що складається з одного ряду плоских ендотеліальних клітин, які запобігають ушкодженню й руйнуванню клітин крові під час їх руху через кровоносні судини. Середня оболонка утворена переважно коловими і поздовжніми гладком'язовими волокнами, які скорочуючись чи розслаблюючись, змінюють діаметр судин, та надають стінці судини пружності та міцності. Зовнішня оболонка стінки утворена колагеновою сполучною тканиною, яка відокремлює кровоносну судину від прилеглих тканин.

Всі кровоносні судини поділяють на артерії, вени та капіляри. Артерії — це судини, по яких кров тече від серця незалежно від того, артеріальна вона (з лівого шлуночка) чи венозна (з правого шлуночка). Венами кров тече до серця, як артеріальна (від легень), так і венозна (від усіх органів тіла).

Стінка артерій і вен має однакову будову, хоча є істотні відмінності. Так, артерії великого кола кровообігу зазнають впливу високого тиску і тому мають значно товщу й міцнішу стінку, ніж вени. У венах є клапани, які перешкоджають зворотному руху крові.

Капіляри – судини, що здійснюють обмін речовин між кров'ю і тканинною рідиною, тобто виконують основну функцію системи кровообігу.

Діаметр капілярів більшості органів варіює від 4 до 10 мкм, а довжина коливається в межах 400-900 мкм. Враховуючи, що в тілі людини міститься 4 • 10¹⁰ капілярів, їх загальна поверхня становить близько 1000 м².

Стінка капіляра побудована з одного шару плоских ендотеліальних клітин.

Функції судин. Різні кровоносні судини виконують неоднакові функції, що залежить від будови судин та їх локалізації відносно серця. За функціями виділяють амортизувальні судини, судини опору, або резистивні, судини-сфінктери, обмінні, ємнісні, шунтувальні.

Амортизувальні судини — це судини еластичного типу — аорта і легеневий стовбур. Завдяки значним пружним властивостям їхньої стінки вони згладжують, амортизують різкі коливання тиску в артеріальній системі після кожного виштовхування серцем крові й підтримують безперервний плин крові від аорти по всіх судинах.

Судини опору (резистивні судини) — це переважно артерії м'язового типу: дрібні артерії та артеріоли, які чинять найбільший опір рухові крові. Звужуючись або розширюючись, вони змінюють свій опір і таким чином здійснюють перерозподіл крові між органами й тканинами.

Передкапілярні артеріоли (судини-сфінктери) — це відгалуження артеріол, від яких відходять капіляри; вони утворюють передкапілярні сфінктери. Під час їх скорочення сфінктер стискається і в капіляр не надходить кров. Таким чином, передкапілярні артеріоли регулюють кількість відкритих капілярів.

До обмінних судин належать капіляри й венули, стінка яких позбавлена середньої і майже повністю зовнішньої оболонок. Завдяки цьому через неї відбувається обмін речовин між кров'ю і прилеглими тканинами.

Ємнісні (акумулюючі) судини — це дрібні, середні й великі вени, які можуть розпрямлятись і розтягуватись, утримуючи досить значний об'єм крові.

Шунтувальні судини (артеріовенозні анастомози) — це досить дрібні судини (20-500 мкм у діаметрі) з добре розвиненим м'язовим шаром, які з'єднують між собою артеріоли з венулами їхня функція полягає в шунтуванні, перекиданні артеріальної крові у венозне русло в обхід капілярів.

2. Основи гемодинаміки.

Гемодинаміка вивчає закономірності руху крові у кровоносних судинах.

До основних гемодинамічних показників відносять судинний (гідродинамічний) опір, тиск, а також швидкість руху крові.

Судинний опір. Загальний периферичний судинний опір (ЗПСО) визначають за різницею між середнім тиском в аорті та порожнистій вені.

Артеріальний тиск (AT) — це, по суті, потенційна енергія, що надається крові серцем для подолання опору стінки артерій і переміщення крові у кровоносній системі. Зрозуміло, що на початку системи артеріальний тиск має бути найвищим, а в міру її просування артеріями потенційна енергія його частково переходить у кінетичну енергію руху крові, і артеріальний тиск поступово знижується.

Існує дві групи методів визначення артеріального тиску: прямі (інвазивні) і непрямі (неінвазивні). Прямі методи пов'язані з необхідністю проколювання або розрізання шкіри та стінки судини і введення в неї катетера, з'єднаного з манометром. Ці методи широко використовують в експериментах на тваринах і в клініках під час операцій на серці та деяких інших органах.

Непрямі методи використовують переважно для вимірювання артеріального тиску в людей без будь-якого ушкодження тканини і судин. Серед цих методів найбільшого поширення набув метод, розроблений М. С. Коротковим, ще в 1905 р. На плече людині накладають гумову манжетку, за допомогою якої створюють навколо плечової артерії тиск. Цей тиск у манжетці й вимірюється в той момент, коли він дорівнює артеріальному тиску.

У нормі ідеальним артеріальним тиском вважають: систолічний 120 ± 15 мм рт. ст., діастолічний 80 ± 15 мм рт. ст. З віком артеріальний тиск зростає і може досягати 160/100 мм рт. ст., що є в межах норми для певної вікової групи. Рівень артеріального тиску залежить і від функціонального стану організму. Так, під час фізичного навантаження він зростає. При великих навантаженнях систолічний AT може досягати 200 мм рт. ст. і більше, а під час сну знижується до 100-80 мм рт. ст.

Швидкість руху крові. Розрізняють лінійну (V) та об'ємну (Q) швидкість кровотоку. Перша визначається як відстань, яку проходить будь-яка часточка крові за одиницю часу, і вимірюється в сантиметрах за 1 с, друга — це кількість (об'єм) крові, що проходить через певну судину за одиницю часу, і вимірюється в мілілітрах за 1 с або літрах за 1 хв. Найбільшою є швидкість руху крові в аорті — 20—25 см/с.

Так само, як і артеріальний тиск, у капілярах вона різко зменшується — до 0,3-0,5 мм/с, але, виходячи з капілярів, венозна кров збільшує швидкість, незважаючи на те що тиск у венах продовжує знижуватись.

3. Регуляція кровообігу. Судиноруховий центр.

Нервова регуляція. Нервові імпульси до кровоносних судин, які підтримують їхній тонус, виникають у судиноруховому центрі, що міститься в довгастому мозку.

Судиноруховий центр виконує дві основні функції: тонічну — забезпечує судинний тонус і рефлекторну — за допомогою низки рефлексів підтримує артеріальний тиск на сталому оптимальному рівні.

Гуморальна регуляція судинного тонусу. Кровоносні судини виявляють високу чутливість до різних гуморальних чинників.

Судинозвужувальну дію мають,наприклад, гормони мозкового шару надниркових залоз адреналін і норадреналін. Вони виділяються у кров під час підвищення тонусу симпатичної нервової системи, спричинюючи звуження кровоносних судин і підвищення артеріального тиску. Але адреналін, на відміну від норадреналіну, може не тільки звужувати, а й розширювати судини, оскільки він активує як α-, так і β-адренорецептори. Активація перших зумовлює звуження судин, а других — розширення їх. Адреналін звужує ті судини, в яких переважають α-адренорецептори (судини шкіри, органів черевної порожнини) і розширює судини скелетних м'язів та серця, де переважають β-адренорецептори.

Судинорозширювальні речовини — це велика кількість речовин різної хімічної природи, багато яких виробляються в тканинах, регулюючи тканинний кровообіг. Наприклад, ацетилхолін— медіатор парасимпатичних нервів, виділяється нервовими закінченнями і має виразну судинорозширювальну дію.

Лекція №14

Тема: Фізіологічні основи травлення

План:

1. Загальна характеристика процесу травлення. Функції травної системи.

2. Травлення у ротовій порожнині.