Активна позиція – це управління індивідуальним здоров’ям. У цьому й полягає основна проблема вчення про здоров’я

Ця проблема піднімалась у медицині ще задовго до появи валеології. Ще Авіцена й Гіпократ виділили кілька градацій здоров’я.

Гален сформулював поняття “третього стану” – перехідного між здоров’ям і хворобою. Так чи іначе цієї проблеми торкалися праці І. М. Сеченова, С. П. Боткіна, І. П. Павлова, І. М. Аршавського, Н. М. Амосова та ін. Наприкінці XIX в. І. І. Мечніков у своїй промові “О целебных силах организма” виникнення захворювання трактував як процес взаємодії збудника (причини) хвороби та організму. Але прогрес та успіхи клінічної медицини надовго загальмували розвиток вчення про лікувальні (оздоровчі) властивості організму.

Першу спробу сформулювати положення про механізми здоров’я й способи впливу на них зробили в 60-х роках патологи (!) С. М. Павленко і С. Ф. Олейник. Це вчення про протидію організму хворобі, в основі якого лежить “саногенез” – динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів (фізіологічного й патологічного характеру), які виникають при взаємодії надзвичайного подразникайі хворобливого процесу від стану передхвороби до видужання. Суттєвий внесок у розвиток проблеми зробили представники воєнної медицини (70 - і роки), які оцінювали міцність організму їх підопічних. Було сформульовано поняття “донозологічна діагностика“, яке з успіхом використовувалося і в цивільній охороні здоров’я (В. П. Казначеев, Р. М. Баєвський, А. П. Берсенєва, 1980 та ін.). Учені Київського НДІ медичних проблем фізичної культури розвивали вчення про фізичний стан людини (Г. Л. Апанасенко, С. А. Душанін, Е. А. Пирогова та ін.), але, на жаль, цей інституту був розформований.

Основоположником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні вважається І. І. Брехман (Владивосток), який вперше розробив методологічні основи збереження й зміцнення здоров’я практично здорових людей. Він висунув ідею змінити всю стратегію охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості й кількості здоров’я індивіда. Він же дав назву “валеологія” (від valeo – будь здоров), а в 1987 р. видав першу монографію “Введение в валеологию – науку о здоровье”, в якій стверджував, що наука про здоров’я не повинна обмежуватися однією медициною, а бути інтегральною, формуватися на основі медицини, екології, біології, психології та інших наук. У 1990р. вийшло друге, доповнене і перероблене видання цієї монографії.

Другим центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано зі спортивною медициною, котра має банк даних про стан функцій здорових людей. Г. Л. Апанасенко вперше обгрунтував модель, яка придатна для оцінювання рівня соматичного здоров’я індивіда за прямими показниками, надав докази її інформативності, довів перспективи використання цієї моделі в профілактиці захворювань і оздоровленні населення. Поступово почали відкриватися кафедри валеології - в 1992 р. при Київському інституті вдосконалення лікарів, яка займалась підготовкою лікарів–санологів. Почали виходити збірники статей, проводитися конгреси, присвячені валеології. З 1996 р. в Україні і в Росії випускають журнал “Валеологія”.

За кордоном існують також аналогічні валеології напрями, але не можуть зрівнятися із досягненнями вітчизняної валеології.

Валеологія обмежує коло свої інтересів проблемами індивідуального здоров’я. Суспільне здоров’я – предмет дослідження соціальної гігієни. Водночас валеологи добре уявляють собі роль соціально-гігієнічних факторів у справі збереження й зміцнення здоров’я індивіда.