Вступ до валеології

Сучасна епоха ставить перед біологічним видом Homo Sapiens складні завдання, які випливають із деяких тенденцій і характерних рис суспільного розвитку. Найважливіша і загальна тенденція полягає в прискоренні темпів суспільного розвитку і пов’язаних із ним глобальних змін. Темпи соціальних, економічних, технологічних і навіть кліматичних змін у світі вимагають від людини швидкої адаптації й постійної до- і переадаптації до умов життя і діяльності. Незмінна відповідно до нових вимог особистість, з фіксованими обов'язками, яка в попередній час була знахідкою для суспільства, у майбутньому може стати для нього непосильним вантажем і навіть становити соціальну небезпеку (А.Уайтхед, 1995). Саме тому філософи, суспільствознавці й футурологи прямо говорять про те, що характерною рисою нашого часу є прогресуюча нестабільність. Якщо додати сюди екологічні проблеми, зростаючі темпи прогресу урбанізації, зміни характеру трудових процесів і багато іншого, то стає очевидним, що наш сучасник живе у світі, далекому від тих умов, до яких був колись пристосований. Усе це не може не відбитися на психобіологічній природі людини. І цей процес – зміни природи людини – уже іде. Зниження на популяційному рівні функціональних резервів органів, систем, організму в цілому, порушення реактивності й резистентності, процесів саморегуляції, зменшення кількості і якості сперматозоїдів, якості потомства та інше – ось характерні риси, які відрізняють наших сучасників від їх предків.

В останні роки помітно зростає роль валеологічної освіти педагогічних працівників. Особливої ваги набуває вона в результаті соціальних політико-економічних та екологічних змін, які відбулися в нашій країні. Статистичні дослідження за цей період вказують на різке зниження загального рівня здоров’я, зростання кількості спадкових хвороб, падіння середньої тривалості життя тощо. Звичайно, це певною мірою залежить і від погіршення медичного обслуговування населення, але результати наукових досліджень свідчать, що провідним фактором, який визначає здоров’я індивідає його ставлення до власного здоров’я і здоров’я оточуючих.

В 1988 році Європейським співтовариством було визнано, що отримання знань з питань охорони здоров’я і здорового способу життя важливо для всіх вікових груп населення, але, найважливіше воно для молоді шкільного віку, оскільки вона найлегше може адаптуватися до змін у способі життя і саме і від неї залежить майбутнє будь-якої країни.

Ця думка була активно сприйнята і на Україні. Одним із найважливіших завдань національних програм “Освіта (Україна XXI століття)” і “Діти України” були визначені всебічний розвиток людини і становлення її духовного, психічного, фізичного та соціального здоров'я.

Реалізація цих ідей пов’язана з вдосконаленням змісту педагогічної освіти, приведенням його у відповідність до вимог сьогодення з метою підготовки нової генерації вчителів з новим гуманістичним типом мислення. Важливим елементом реформування змісту педагогічної освіти є введення нормативного загальноосвітнього курсу “Основи валеології”.

Як наслідок, змінюється і характер патології сучасної людини. Її характеризують епідемія хронічних неінфекційних захворювань, поява нових (СНІД, лихорадка Ебола, так звана хронічна втома та інші – всього майже тридцять нових нозологічних форм, що з’явилися в останні 20 років), а також відновлення “старих” захворювань (туберкульоз, малярія та ін.). А головне – з’явилися полісиндромні стани, які для класичної медицини являють собою проблему. Виникає ситуація, коли кожний “вузький” спеціаліст абсолютно обгрунтовано в однієї й тієї ж особи ставить “свій” діагноз. Накопичується цілий букет синдромів, лікування яких не дає суттєвого ефекту. Таким чином, класична медицина безсильна перед цими станами, а розв’язання проблеми знаходиться в області удосконалення механізмів саморегуляції, розширення фізіологічних резервів, досягнення втраченої гармонії в структурі організму й особистості. Очевидно, що ми стоїмо на порозі радикальних змін у стратегії охорони здоров’я. В основі цієї стратегії – медична психологія та валеологія, їх методологічні й практичні досягнення.

Термін “валеологія” зараз відомий майже всім. Але мало хто знає його походження, історію розвитку валеології, її останні наукові досягнення та ін. Між іншим, розвиток і розповсюдження валеології набуває характеру цунамі. І як при цунамі, руйнується багато чого з того, що вже створено. В усякому разі можна говорити про те, що багато положень наукової валеології вульгаризуються, що викликає обгрунтоване недовір’я до неї серйозних вчених. А якщо додати до цього нападки на валеологію гігієністів, які знають про неї лише за слухами і все ж таки відмовляють їй у праві на самостійне існування, то можна вже зараз передбачити критичну ситуацію, здатну затримати розвиток науки про здоров’я, якою і є валеологія.

Валеологія базується на комплексі знань, отриманих гуманітарними та природничими науками, що мають відношення до здоров’я людини. За своїм обсягом і значенням валеологія вже сьогодні може порівнюватися з категоріями “фізика”, “математика” “медицина” і т.п. Ще зі своїх джерел валеологія стала диференціюватися на різні напрями – медичну валеологію (санологію), шкільку (педагогічну) і психовалеологію. Але, оскільки здоров’я – це медико-соціальна категорія, основи вчення про здоров’я, методологія цього вчення були закладені медиками. Педагоги й психологи адаптують цей базовий матеріал для своєї мети, розробляють специфічні аспекти науки. Природно, що кожна із гілок валеології формує свій глосарій і тезаурус, намагаючись відгородити свою галуз від вторгнення дилетантів. І найбільших успіхів у цьому досягли представники медичної валеології.

Україна – перша країна в СНД та у світі, де була затверджена практична спеціальність “лікар-санолог” (1991) і відкрита кафедра санології (при КДІУЛ, 1992). Працівники кафедри склали навчальну програму, кваліфікаційну характеристику лікаря-санолога й розробили методологічні основи цього нового напряму.