Судів і арбітражів

Набуття Україною незалежності, зміна соціального та економічного курсу потребувала реформування судової системи, яка за прийнятою у 1991 р. Концепцією судово-правової реформи, мала набути статусу самостійної гілки державної влади. І хоча окремі кроки в напрямку реформування судової реформи: деідеологізація судів, зміни у статусі суддів – і відбувались, загалом реформа не просувалась в очікуванні прийняття Конституції України.

З прийняттям Конституції України, судова система юридично набувала статусу окремої і самостійної гілки державної влади. Але, не зважаючи на конституційне вирішення питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася у стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось, як відсутністю коштів, так і досвіду у цій важливій справі.

Інтенсивний розвиток української економіки передбачає широкі партнерські відносини з іншими державами та залучення на свою територію іноземних капіталів. Це потребує від держави не тільки стабільного продуманого законодавства, але і достатньої кількості фахівців-юристів високого ґатунку, які могли б надавати ефективну допомогу іноземним підприємцям, особам без громадянства кваліфіковану допомогу у захисті своїх прав не лише у судових інстанціях, але і на стадії виконання рішень судів та інших органів.

Необхідність наведення елементарного порядку у державі вимагає впровадження виконавчої і договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів та методів виконання судових рішень, а також інших державних та недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагає адаптації українського законодавства до європейського.

Основи правового регулювання виконання рішень щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб закладені у розділі 9 Закону України «Про виконавче провадження». Цей законодавчий акт визначив, що при виконанні передбачених статтею 3 вищезазначеного Закону рішень щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, які відповідно проживають чи зареєстровані на території України або мають на території України власне майно, у тому числі яким володіють спільно з іншими особами, застосовуються положення цього Закону.

Таким чином, особи без громадянства, іноземці та іноземні юридичні особи наділені таким же об’ємом прав та обов’язків, як і інші учасники правовідносин, що виникають під час здійснення виконавчого провадження.

При цьому законодавець визначив, що реалізувати свої права, маючи статус сторони у виконавчому провадженні, іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи, можуть тільки у разі виконання таких видів виконавчих документів:

1) виконавчих листів, що видаються судами, та наказів господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

3) судових наказів;

4) виконавчих написів нотаріусів;

5) посвідчень комісій із трудових спорів, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) рішень органів державної влади, прийнятих із питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9) рішень інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішень Європейського Суду із прав людини.

Виконання рішень іноземних судів і арбітражів має досить суттєві особливості. Як правило порядок виконання рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами. Відповідно до досягнутих домовленостей виконання може здійснюватись як відповідно до конкретного міжнародного договору, так і відповідно до норм національного законодавства в цій сфері. Нажаль темпи розвитку міжнародного права у галузі виконавчого провадження досить низькі. Україна на цьому тлі практично не укладає з іншими державами договорів стосовно взаємовигідних механізмів реалізації владних рішень.

Загалом слід відзначити, що у випадку застосування до виконавчого провадження норм національного законодавства на сторони розповсюджується загальний порядок, встановлений для конкретного виду стягнення.

Одним із варіантів консенсусу є змішане застосування національного та міжнародного законодавства. Однак у будь-якому випадку міжнародні норми мають бути ратифіковані на території України. Прикладом є виконання рішень Європейського Суду із прав людини. Ця категорія виконавчих проваджень реалізується шляхом застосування норм Закону України «Про виконавче провадження» із урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини».

Конвенцією «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень» встановлений порядок виконання іноземних арбітражних рішень. 07 червня 1959 р. даний міжнародний нормативний акт набрав чинності й з незначними змінами діє до цього часу.

Після проголошення незалежності Україна приєдналась до цієї Конвенції, однак реальних прикладів її застосування практично не існує. Досить суттєвою є проблема визначення арбітражу як такого. Законодавства багатьох держав, у тому числі й Україна реформували застарілі законодавства, а у новому законодавстві України термін «арбітраж» відсутній взагалі. У такому разі достатньо важко визначити, до яких відносин застосовувати міжнародні норми, які регулюють виконання іноземних арбітражних рішень?

Із іншого боку, виконання судових та інших рішень слід розглядати як правозахисну функцію держави, яка має за мету примушення недисциплінованих та несумлінних суб’єктів певних правовідносин до виконання прийнятих ними зобов’язань, тобто захищає права та інтереси тих, хто потерпає від їх порушення.

Згодом виявилось, що питання, яким присвячено Закон «Про державну виконавчу службу», ухвалений Верховною Радою Україні 24 березня 1998 р., настільки масштабні і складні, що передбачити усі труднощі на шляху його реалізації і порядок врегулювання цих труднощів навіть досить об’ємним правовим актом виявилося майже неможливим. Тисячі несподіваних і непередбачених питань викликали до життя низку нових законів про внесення змін до Закону. Зокрема, станом на 01.07.2004 р. внесено чотири зміни та доповнення до зазначеного Закону. Вочевидь, вдосконалення Закону триватиме й надалі.

Правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження», інші закони та нормативно-правові акти, зокрема, Інструкція про проведення виконавчих дій, що прийняті на їх виконання. Таким чином, із цього положення формально випливає, що нормативно-правові акти, у преамбулі або тексті яких не зазначено, що останні прийняті саме на виконання Конституції України та Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження», не можуть бути підставою для вчинення державним виконавцем виконавчих дій.

Через виникнення правових колізій щодо застосування Закону України «Про виконавче провадження» у ст. 83 та 84 цього Закону були внесені зміни, згідно з якими до іноземців та осіб без громадянства при виникненні питань щодо виконавчого провадження, застосовується українське законодавство і зокрема Закон «Про виконавче провадження».

Разом із тим, правову основу діяльності органів державної виконавчої служби складають нормативні акти, які мають силу Закону, та прийняті набагато пізніше Закону України «Про виконавче провадження», і у яких не зазначено, що вони прийняті на виконання останнього, а саме:

– Цивільний Кодекс України;

– Цивільний процесуальний Кодекс України;

– Господарський Кодекс України;

– Господарський процесуальний Кодекс України;

– Сімейний Кодекс України.

Вищезазначені нормативні акти не тільки регулюють окремі питання виконавчого провадження, але й у окремих випадках вступають у конкуренцію із нормами Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу». У цьому випадку пріоритетним є застосування Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу», оскільки норми останніх у процедурі примусового виконання рішень носять спеціальний характер, відповідно до загальновідомого принципу «Lex specialis derogat generali».

Контрольні питання

1. Які нормативні акти регулюють провадження виконавчих дій щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб?

2. Дайте оцінку законодавству, яке регулює провадження виконавчих дій щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб

3. У чому полягають законодавчі особливості виконання рішень іноземних судів та арбітражів?

4. У чому полягає важливість питання про регулювання відносин із іноземними особами без громадянства щодо виконавчого провадження?

Література

1. Лобанцев С. Виконання рішень – головний критерій дієвості влади / С. Лобанцев // Право України. – 2002. – № 12. – С. 90.

2. Фіолевський Д.П., Державна виконавча служба України: навч. посіб. / За заг. ред. Д.П. Фіолевського, С.Ю. Лобанцев, Є.І.Мєзєнцев. – К.: Алерта, 2004. – 564 с.

3. Фурса С.Я. Виконавче провадження в Україні / С.Я. Фурса, С.В. Щербак // Атіка. – К., 2002.