Тому спеціалізація — лише одна характеристика виробничого процесу, другою є кооперування

Чим складнішими, багаточисельнішими і ширшими будуть зв'язки з виробництва готового до споживання продукту, тим нагальнішою стає потреба зведення в єдине ціле вузькоспеціалізованих галузей, підприємств і виробництв.

Доцільність розвитку цих зв'язків зумовлена рядом чинників, основними з яких є досягнення високої стабільності та ритмічності в постачанні переробних підприємств сільськогосподарською сировиною; розвиток вузької спеціалізації, а отже, і концентрації виробництва, що забезпечує економію праці, повнішу зайнятість робочої сили протягом року та ефективніше використання виробничих потужностей як у промисловості, так і у сільському господарстві; зниження витрат виробництва тощо.

Матеріальний фундамент для такого об'єднання створюється усуспільненням виробництва. Конкуренція і товарний обмін вузькоспеціалізованих і дезінтегрованих у процесі суспільного поділу праці підприємств породжують концентрацію виробництва, а на певному досить високому рівні розвитку продуктивних сил концентрація виробництва викликає різні форми кооперування, комбінування та інтеграції у межах міжгалузевих зв'язків і готує ґрунт для економічного об'єднання підприємств аграрного та промислового типу.

Отже, агропромислова інтеграція — закономірне, економічно обґрунтоване і соціально необхідне явище. Це результат еволюційної дії ряду чинників, пов'язаних з НТР, посиленням суспільного поділу і кооперації праці.

Форми агропромислової інтеграції. Економічне об'єднання підприємств, що інтегруються, може набувати різних форм. Умовно їх можна поділити на дві основні групи — горизонтальні та вертикальні. І в тих, і в інших знаходять відбиття і конкретне втілення об'єктивний процес зростання усуспільнення виробництва, але в різних площинах.

Горизонтальна інтеграція виникла значно раніше, ніж вертикальна. Вона виявляється у зростанні частки великого виробництва в межах галузі. Цей процес ґрунтується на концентрації й централізації виробництва та капіталу, створенні спільних великих підрозділів з виробництва певної продукції. Це можуть бути комплекси, фірми, ферми, колективні, державні та кооперативні господарства.

Під вертикальною розуміють інтеграцію поза будь-якою однією галуззю. Вплив підприємства-інтегратора поширюється на суміжні галузі виробничої й економічної діяльності, які нерозривно пов'язані з ним у процесі виробництва певного продукту, його переробки і збуту.

На відміну від промислового виробництва тут поєднуються неідентичні типи виробництва і діяльності. Найчастіше фірмою-інтегратором виступають промислові або збутові підприємства, які диктують фермерам чи сільськогосподарським і промисловим підприємствам технологію виробництва, умови постачання і збуту товарів, ціни, якість продукції.

Інакше кажучи, вони с координаторами і організаторами виробництва. Така інтеграція охоплює сільське господарство, переробну промисловість, торгівлю, складське господарство, перетворюючи їх на органічну систему з єдиним управлінням. Організаційною формою об'єднання є агропромислове об'єднання.

Вертикальна інтеграція здійснюється у двох напрямах — встановлення вертикальних зв'язків на засадах договірних відносин між формально незалежними партнерами і прямого включення раніше самостійних підприємств до складу торгового чи промислового об'єднання, яке у такий спосіб стає агропромисловим.

У результаті вертикальної інтеграції значно зростає ефективність виробництва кінцевого продукту, оскільки знижуються витрати виробництва у технологічній ланці, починаючи з виробництва і закінчуючи реалізацією готової продукції, відмови від проміжних ланок в організації й управлінні тощо.

У повоєнні роки на основі вертикальної інтеграції в розвинених країнах Європи та у США набула поширення «квазіформа» вертикальної інтеграції — диверсифікація. Сутність її полягала в проникненні великих промислових і торгових компаній, не пов'язаних між собою ні технологічно, ні функціонально, в сільське господарство, скуповування ними земель і організація на них виробництва певної продукції.

Конкретним вираженням цієї форми інтеграції стали конгломерати. Однак на зміну конгломератному буму 50—60-х років, який не піддавався жодному логічному аналізу, прийшов період банкрутств, що змінився «упорядкуванням» конгломератів і відходом від надмірної диверсифікації як неефективної форми і переходом до зворотного руху в напрямі випробуваних на практиці форм вертикальної інтеграції.

Залежно від стадії виробництва кінцевого продукту, на якій функціонує фірма-інтегратор, розрізняють два види агропромислової інтеграції — пряму і зворотну. Пряма передбачає, що управлінські рішення щодо організації виробництва, а дуже часто й виробничо-фінансові функції бере на себе фірма, яка перебуває на попередніх ланках технологічного процесу, що охоплює виробництво, переробку і збут кінцевої продукції. Це може бути фірма, яка випускає засоби виробництва, або компанія з матеріального забезпечення.

При зворотній інтеграції її організаторами є фірми «після-фермерської стадії виробництва». Це передусім переробні підприємства або торгові компанії, а подекуди й фермерські кооперативи, що спеціалізуються на переробці або збуті сільськогосподарської продукції. Значного поширення зворотна інтеграція набула у птахівництві й овочівництві у країнах ЄС і США.

2. Стратегії інтегративного росту (від терміна "інтеграція" – включення) належать стратегії, які передбачають збільшення результатів діяльності підприємства внаслідок об’єднання зусиль з іншими підприємствами. Залежно від того, з ким об’єднується підприємство, виділяють наступні види стратегій: пряма інтеграція, зворотна інтеграція, вертикальна інтеграція, горизонтальна інтеграція.

Стратегія прямої інтеграції передбачає об’єднання виробника з торговельним посередником.

Стратегія зворотної інтеграції передбачає об'єднання виробника з постачальником матеріально-технічних ресурсів.