Світовідчуття українців. До проблеми української ментальності

Свого часу підведення під історію (політичну, подієву) соціально-економічної основи призвело до дегуманізації історії. Спрощено-схематичне тлумачення тези про матеріальне буття, яке визначає свідомість, породжувало уявлення про однозначну прямолінійну залежність поведінки соціальних груп від суспільно-економічних структур і кон’юнктур, від законів «соціальної фізики»[16]. Фетишизація соціально-економічних закономірностей неухильно вела до містифікації історичного процесу, в якому людина була жорстко детермінованим «гвинтиком», а не свідомо-діяльним учасником.

Сьогодні окреслюються майбутні контури нового образу нашої історії як історичної антропології, як психологічно та культурологічно орієнтованої науки про Людину[17]. Не випадково «історія ментальностей» - найперспективніший напрям досліджень в низці сучасних зарубіжних шкіл, передусім французькій «новій історичній школі»[18].

Ментальність – це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно й визначає, врешті-решт, поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний «зріз» суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу.

Отже, ментальні настанови на всіх рівнях – від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного та несвідомого – мають стати невід’ємною компонентою структури історичного пояснення.

У філософії проблема ментальності, правда в дещо іншому формулюванні, постала значно раніше. одним із перших, хто намагався розв’язати її з ідеалістичних позицій філософії життя був О. Шпенглер[19].

Викладаючи власне філософсько-історичне кредо, О. Шпенглер, виступає проти лінійного уявлення історичного процесу, в центрі якого є Західна Європа. Висміюючи ідею поступового прогресу, філософ на місці «монотонної картини» однолінійної світової історії бачить феномен множин культур – «організмів», які живуть 1200-1400 років.

Кожний культурний організм як замкнена система має наскрізну єдність, що виражається не в ідеях, а в об’єктивній структурі, у пластичному «жесті», в «інстинктивному такті» і «поваді». Зовсім непроникний для впливу інших подібних до нього організмів, він живе своїм особливим життям, створюючи свої цінності: науку, мистецтво, соціально-економічні відносини тощо. Тривалість життя залежить від внутрішнього вітального циклу культури.

Наскрізна єдність культурного організму усвідомлюється філософом у традиціях філософії життя. Шляхом генералізації поняття органічного життя як абсолютної і безумовної першосубстанції буття постулюється іраціональна трансцендентна життєва сфера. В лоні її незбагненно зароджується «душа культури», її «прафеномен».

Життя як космічне начало («космічний такт») має прообраз – наше власне існування. Діє життя через унікальну душу певної культури (особистості), надаючи душевним можливостям форму. Це обумовлює своєрідність формоутворень феноменального світу культури, а також специфіку світовідчуття та світосприйняття окремої особистості.

Духовна глибинна єдність прафеномена у сфері трансцендентного обумовлює внутрішню цілісність, замкненість та непроникненість реальної багатоманітної культури – форм політики і типу еротики, мистецтва і науки, юриспруденції та соціально-економічних відносин.

Звідси основний пафос філософії Шпенглера – пафос цілісності світу культури і його соціально-історичному і особистому вимірах. «Єдність є світ», - каже Шпенглер[20].

Головне завдання філософії культури, за О. Шпенглером, - це адекватна історична світобудова, яка забезпечує передачу цілісності, «синтетичності» виявлених ним культур. При тому наука з її поняттями і доказами тут безсила. прилучитися до «таємниці» - осягнення «прафеномена» - можна лише через переживання «безпосередньо від чуваної єдності, що можливе чи то в процесі художньої творчості, чи то на підставі релігійної інтуїції.

Досягнуте таким романтично-містичним шляхом сенсопокладання культури дозволяє з осягненого єдиного прафеномена культури вивести все феноменологічне багатство відповідного історичного утворення.

Складність полягає в вичленуванні первісного символу культури (образу), що відповідає ідеї долі, яка проймає всі феномени культури.

Романтично-ідеалістичні пасажі О. Шпенглера про «таємницю життя», завуальовані містичним флером, при тому, що вони далекі від всебічного наукового аналізу реальної дійсності, все ж таки вони містять в собі раціональну зернину, а саме:

- це акцентуація уваги на унікальній духовній основі – душі культури, що фіксує внутрішню єдність конкретно-історичного культурного комплексу;

- йдеться, власне, про менталітет нації, що обумовлює неповторність її світобачення, а отже й життєдіяльності.

Певним послідовником О. Шпенглера у цьому питанні був М.О. Бердяев, який сформулювався як філософ-дослідник у творчій атмосфері Київського університету святого Володимира. м. Бердяєв високо цінує шпенлерівську постановку питання про долю людства в «годину фатальну, годину наступаючих присмерків, коли час запалювати світло й готуватися до ночі».

Відкидаючи слідом за Шпенглером засади тривіальної теорії прогресу, Бердяєв пропонує оригінальне осмислення культури й цивілізації як феноменів історії[21].

М.О. Бердяєв вважає:

1. Національна своєрідність культури не виключає її загальнолюдської значущості. Універсально-загальнолюдське міститься в індивідуально-національному, котре стає значним саме своїм оригінальним досягненням цього універсально-людського[22].

2. Принципово протистоїть О. Шпенглеру у запереченні останнім загальнолюдської історії й культури.

3. Наслідуючи О. Шпенглера, М. Бердяєв тим самим романтично-містичним шляхом, але в іншій – теологічній – площині, намагається відтворити образ російського народу, російську душу, адекватну первісному божественному «сенсопокладанню» культури, її призначенню.

4. Виявляючи особливості російської душі, що проявляють себе в національному характерові, він демонструє виняткову спостережливість та глибоку проникливість. Сучасні дослідження цього питання, як правило, спираються на нього[23].

Бердяєв М.О., аналізуючи розвиток вітчизняної філософії, інтерпретуючи вирішальні події російської історії і культури, за вхідну точку пояснення бере «осягнення розумом образ російського народу» (російську душу) у його співвіднесенні з російською ідеєю або первісним «задумом Творця про Росію».