Робітничий та соціалістичний рух

Основною віхою в історії політичних партій на рубежі XІХ–XX ст. стала поява соціалістичних партій різного спрямування: від соціал-демократичних до націонал-соціалістичних.

Установчий Конгрес ІІ соціалістичного Інтернаціоналу відбувся в липні 1889 р. у Парижі. У його роботі взяли участь чотириста делегатів з двадцяти країн. Кінцевою метою робітничого класу, як зазначалося у документах Конгресу, є боротьба за соціалізм, а його найближчими завданнями — запровадження восьмигодинного робочого дня, поліпшення умов праці, заборона дитячої праці, низка інших вимог. Було прийнято рішення про святкування 1 травня як Дня міжнародної солідарності трудящих.

ІІ Інтернаціонал став впливовою силою у робітничому русі.

У 1912 р. до нього входили представники соціалістичних та соціал-демократичних партій з 23 країн. Соціалісти були обрані до парламентів деяких країн Західної Європи і мали там свої фракції. Вони відігравали провідну роль в організації масових акцій за права робітників. У цій боротьбі соціалістичні та соціал-демократичні партії спиралися на профспілки та робітничі кооперативи.

«Чисельність європейських соціалістичних партій (1900–1914 рр.)»

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. світовий робітничий рух, особливо в Європі і пізніше в Північній Америці, одержав новий імпульс розвитку завдяки появі у 1891 р. документа Папи Римського Лева XІІІ «Rerum Novarum», відомого також під назвою «Про умови життя робітничий клас». У ньому Папа говорив про необхідність цілого ряду реформ, зокрема обмеження тривалості робочого дня, установлення мінімального розміру оплати праці, заборону дитячої праці, право на створення робочих організацій та обов’язок держави регулювати умови праці.

На початку ХХ ст. виникають соціал-демократичні, церковні, а також соціалістичні, комуністичні й анархістські об’єднання жінок-робітниць. Їх діяльність була спрямована на захист дітей і молоді, створення спортивних, велосипедних, туристичних об’єднань і споживчих товариств.