Основні етапи в історії української культури ХХ ст. та тенденції її розвитку

Розвиток української культури ХХ ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 року, що має відносно різні за змістом етапи:

- національного відродження (1917-1933 рр.);

- тоталітарного панування соцреалізму (1933-1956 рр.);

- стихійного піднесення національної духовності та культури (1956-1987 рр.);

- національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності.

За короткий час 1917-1921 рр. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього ХХ ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури.

Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України.

Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою «українізації».

Ідеологи та організатори цього процесу – українські більшовики, передусім О.Шумський та М.Скрипник (що в 1917 р. був першим головою уряду Радянської України).

Вони розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату».

Закінчився цей період національного відродження швидко і трагічно.

Вже в 1926 р. Сталін та його підручні на Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції.

«Розстріляне відродження» - під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х – серед. 50-х рр.) в історії української культури ХХ ст. був характерним монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва.

Офіційний соцреалізм орієнтувався на штучну ідею розподілу єдиної національної культури на культуру «соціалістичну, демократичну, народну», з одного боку, та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну» − з іншого.

Такий підхід мав, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяв формуванню кількох денаціоналізованих поколінь; по-друге, призвів до поширення кон’юнктури в мистецтві, фронтального знищення національних шкіл в мистецтві.

Основний наслідок цієї доби – фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції.

Тільки в 1934-38 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

Проте і за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури.

Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі.

Так, в період політичної «відлиги» («хрущевская оттепель») 1956-1961рр. відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української.

Під впливом громадської думки, яка зокрема створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А.Хижняк, М.Шумило, відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, були зроблені деякі кроки в напрямі українізації вищої та середньої спеціальної освіти.

Проте головним наслідком «відлиги» було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію.

У другій половині 80-х років відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури.

Розпочинається нове відродження. Цей четвертий етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.