Країни Сходу та Латинської Америки на початку ХХ ст

План

1. Національний рух в Індії та Китаї.

2. Особливості модернізацій них процесів у Японії.

3. Загальна характеристика процесів у країнах Латинської Америки.

1.

Національний рух Очолював Індійський національний конгрес (ІНК). Лідер- Мохандас Ганді

Індія. Наприкінці ХІХ ст. у національному русі Індії, яка перебувала у колоніальній залежності від Великої Британії сформувалися два напрямки: ліберальний і радикальний.

Ліберальний Закликали до ненасильницьких методів боротьби з колонізаторами: мирні демонстрації, бойкот англійських шкіл, товарів, акції громадянської непокори (сатьяграхі). Автор вчення про ненасильницькі методи боротьби - М. Ганді.

Радикальний Закликали до національно-визвольної боротьби.

Китай. Наприкінці ХІХ ст. Китай «відкрився» для іноземного проникнення. Європейські держави, США та Японія проводили політику «опосередкованого правління»: вони не намагалися відібрати владу у китайського правителя, але взяли під контроль економіку країни.

1900 р. став серйозним випробуванням для Китаю. Росія, Англія, Франція, Німеччина нав’язали країні договори про оренду її території (концесія) й встановили там свої порядки. У концесіях діяли не китайські закони, а іноземні.

Націоналістично налаштовані китайці боролися за збереження власних традицій і створили таємне товариство «Іхецюань» («Кулак в ім’я справедливості і злагоди»). Іноземці називали учасників товариства «боксерами», оскільки ті вдавалися до прийомів і традицій боксу. У 1899-1901рр. Китай був охоплений «боксерським повстанням», яке спрямоване проти іноземців і правлячої Цінської династії. І хоча міжнародні сили придушили виступ іхецюаней, в Китаї продовжували виникати таємні національно-визвольні організації. Одна з них – «Спілка відродження Китаю» («Тунменхой»), яку очолював Сунь Ятсен. У 1911-1912рр. в Китаї спалахнула революція, яка призвела до повалення династії Цінь і проголошення республіки.

2. Тривалий час Японія залишалася закритою державою для західних країн. В середині ХІХ ст. її порти було відкрито для американських і європейських торгових суден. Завдяки реформам наприкінці ХІХ ст. Японія перетворилася у високо індустріальну й військово потужну країну. Тут була створена оригінальна економічна модель, яка органічно поєднувала західні економічні ринкові елементи з традиційними японськими.

Японські лідери направляли місії по всьому світу, щоб оволодіти секретами успіху західних країн. Японський флот був перебудований за зразком флоту Великої Британії, а сухопутна армія – Німеччини. Школи облаштовувалися на манер німецьких і французьких, а банківська справа і ведення бізнесу запозичувалися в американців.

На початку ХХ ст. в Японії завершився промисловий переворот. Більша частина багатств потрапила до рук монополій (концерни «Міцуї», «Міцубісі»), що панували в промисловості й морському транспорті. З монополістами були тісно пов’язані найвищі державні й військові посади.

У 1904р. з модернізованою Японією зіштовхнулася Росія у ході війни на Далекому Сході. В результаті перемоги Японія встала поряд з високорозвинутими країнами Європи і США, а Токіо перетворився на світову столицю.

3. Латинською Америкою називають ту частину Північної, Центральної та Південної Америки, яка знаходиться на південь від кордонів США. Ця частина Америки була об’єктом колонізації з боку Іспанії і Португалії. Мови цих держав – іспанська і португальська - виникли на основі давньої латині, що дало підстави називати регіон Латинською Америкою.

Особливості колонізації Латинської Америки полягали в тому, що сюди їхали переважно представники земельної аристократії, які зневажали труд. Працювати мусили місцеві жителі – індіанці або привезені з Африки негри-раби. Так склався своєрідний уклад життя в Латинській Америці, центром якого стали великі земельні володіння (латифундії), а їхніми господарями були нащадки іспанських і португальських переселенців. Процеси міжрасового змішування призвели до появи великої кількості мулатів (нащадки європейців і негрів) і метисів (нащадки європейців і індіанців), які на початок ХХ ст. складали більшість населення Латинської Америки.

Незалежні латиноамериканські держави виникли ще на початку ХІХст. Тут затвердилася республіканська форма правління. Проте парламентаризм і демократія залишалися формальними (лише на папері). Як правило влада в республіках належала різним кланам латифундистів (великих землевласників) і мала форму особистої влади вождя (каудильйо), якого підтримувала армія. Велику роль в житті латиноамериканських країн відігравала армійська верхівка – генерали й офіцери. Саме вона визначала напрям політики держави, часто здійснювала перевороти і ставила при владі того чи іншого каудильйо.

У економічному відношенні країни Латинської Америки були переважно аграрними і залежали протягом ХІХ ст. від Великої Британії, а в ХХ ст. – від США. У рамках світової господарської системи латиноамериканський регіон відігравав роль аграрно-сировинної ланки. Країни вивозили продукцію гірничої промисловості, сільськогосподарську сировину і продовольство, а натомість завозили машини, устаткування,товари широкого вжитку.

Для Латинської Америки характерним явищем була соціальна контрастність: місцеві багатії, які жили у розкоші і велика кількість зубожілих робітників та селян.