Типи мови

ТЕКСТ – висловлювання, яке складається з кількох речень, має певну змістову й структурну завершеність.

Текст являє собою сукупність речень, що пов’язані і змістом, і мовними засобами. У кожному наступному реченні використана попередня інформація, що й становить змістовий зв’язок між його частинами (реченнями, абзацами). Мовні засоби тексту - узгодження форм часу і способу дієслів, займенники, синоніми, сполучники тощо.

Кожен текст, висвітлюючи якусь тему, містить певний обсяг фактів, певну інформацію. Текст і створюється заради передачі інформації. Більшість текстів утворюється з певної кількості пов’язаних між собою речень. Іноді текст може складатися з одного речення. Це прислів’я, коломийки, частівки, крилаті вирази (Влітку один тиждень рік годує). Те, про що говориться в тексті, називається темою. Вона найчастіше відображена у заголовку. Тема може членуватися на підтеми (мікротеми).

Частиною тексту, в якій розкривається зміст підтеми (мікротеми), є абзац. На письмі абзац виділяється відступом вправо. Перші речення абзацу вимовляються з більшою силою голосу. Між абзацами паузи довші, ніж між реченнями в середині абзацу.

Тема - ознака будь-якого тексту. Крім того, у кожному тексті є основна думка, те головне, заради чого твориться текст. Думка в тексті розвивається. Мовець відштовхується від “даного”, того, про що вже було сказано, і додає “нове”, розвиває думку.

Текст є засобом відтворення зв’язного мовлення.

Залежно від змісту й будови текст та його частини діляться на три смислові типи: розповідь, опис і роздум (міркування). Кожний з них має свою будову.

Тип мови - спосіб викладу, що обирається автором і орієнтований (залежно від вмісту вислову і характеру текстової інформації) на одне із завдань: статично змалювати дійсність, описати її; динамічно відобразити дійсність, розповісти про неї; відобразити причинно-наслідкові зв'язки явищ дійсності.

РОЗПОВІДЬ - це повідомлення про якісь події, що розгортаються в часі. Загальна схема розповіді така: початок дії; розвиток подій; кінець події.

ОПИС - це висловлювання про певні ознаки, властивості предмета чи явища. В описі дається характеристика людей, предметів, явищ природи шляхом перелічення їх головних, суттєвих ознак. Найголовніше в описі - дати точне або яскраве уявлення про предмет мовлення.

РОЗДУМ (МІРКУВАННЯ) - це висловлювання про причини якостей, ознак, подій.

У роздумі обов’язкові три частини:

1) теза - основне твердження, чітко сформульована думка;

2) докази, аргументи, що підтверджують висунуту тезу;

3) висновок, що випливає з доказів (узагальнення).

В основі роздуму лежать причинно-наслідкові відношення. “Чисті” розповіді, описи, роздуми використовуються рідко. В текстах найчастіше описи включаються в розповідь або пов’язані з міркуванням; розповідь може доповнюватися роздумом.

Організація тексту і зв’язків між його частинами залежить від типів і стилів мовлення, манери автора, жанру художнього твору тощо.

Висловлювання усіх трьох типів бувають різних видів. Так, розповідь має такі різновиди: власне розповідь (оповідання), повідомлення, відповідь, перелік, найменування, оголошення. Кожний з цих видів має в свою чергу підвиди. Так, у повідомленні розрізняємо власне повідомлення, звіт, інформацію, рапорт, донесення, сповіщення та ін. Власне повідомлення - це розгорнута відповідь на питання (найчастіше відповідь на уроках по вивченому матеріалу).

Інформація або звіт - це насамперед виклад фактичного матеріалу, аналіз повідомлюваних даних, визначення завдань на майбутнє.

Описи діляться на пейзажні, портретні, описи інтер’єру, характеристики людини, предметів, явищ. В описі предмета говориться про предмет (“дане”) та його ознаки (“нове”), в описі місця - про предмети (“нове”) та їх місцезнаходження (“дане”), в описі стану людини про людину (“дане”) та її стан (“нове”). В описі “оцінка дійсності” мова йде про предмети, явища, події (“дане”) та їх оцінку (“нове”).

Роздуми теж бувають різних видів:

індуктивні (від часткового, конкретного до загального) і дедуктивні ( від загальних положень до конкретних висновків),

роздум-твердження (доказ істинності висунутої тези) і роздум-спростування,

заперечення (доказ помилковості, хибності висунутої тези),

роздум з прямими доказами (справедливість висунутої тези безпосередньо обґрунтовується доводами) і роздум з доказом від протилежного (істинність основної тези доводиться шляхом спростування передбачуваної тези, протилежної тій, що доводиться).

Питання для самоконтролю

1. Що таке мова?

2. Дайте визначення державної мови.

3. Що означає поняття «літературно мова»?

4. Чим відрізняється поняття «національна мова» й «літературна мова»?

5. Що таке стиль?

6. Назвіть основні стилі сучасної української літературної мови.

7. Які головні ознаки офіційно-ділового стилю?

8. Наведіть приклади готових словесних формул, що вживаються у текстах офіційно-ділового стилю.

9. Які ви знаєте типи мовлення?

10. Що таке теза?

11. Що випливає з доказів?

12. Яких видів бувають роздуми?

Мова – це наша національна ознака,

в мові - наша культура, сутність нашої

свідомості.

(Іван Огієнко)

Тема 2. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура

мовлення під час дискусії

Поняття літературної мови. Мовна норма, варіанти норм. Ознаки та аспекти культури мовлення. Мовленнєва культура — критерій професійної майстерності фахівця. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури. Культура мовлення під час дискусії.

Студенти повинні:

знати зміст понять «літературна мова», «мовна норма», функції мови;

вміти орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літературної мови.

Література

1.Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник. - К.: А.С.К., 2003. – 400с.

2.Зубков М.Г. Мова ділових паперів. – Харків: Торсінг, 2001. – 384 с.

3.Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. – К.: Арій, 2008. – 424 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. – К., 2008. –

План

1. Поняття літературної мови.

2. Мовна норма, варіанти норм.

3. Ознаки та аспекти культури мовлення.

4. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності майбутнього агронома.

5. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури.

6. Культура мовлення під час дискусії.

Методичні вказівки

Під час вивчення цієї теми студенти мають звернути увагу на літературну мову, її форми та норми; на культуру мовлення та її ознаки; як підвищити мовленнєву культуру та та культуру мовлення під час дискусії.

1. Поняття літературної мови

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

(Приведіть приклади використання літературної мови.)

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм.

2. Мовна норма, варіанти норм

НОРМА MОBHA — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок сусп. спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

- тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);

- дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

- голосний о ніколи не наближається до а: молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

- літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

- буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

- літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:

- вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

- вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

- вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

- чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар'яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

- форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.);

- визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок - чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;

- використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов'язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

4. Лексичні (норми правильного слововживання), наприклад:

Правильно: Неправильно:

зіставляти співставляти

численний багаточисельний

нечисленний малочисельний

збігатися співпадати

наступний, такий слідуючий

навчальний учбовий

триденний трьохденний

протягом, упродовж тижня на протязі тижня

добре ставлення добре відношення

вживати заходи приймати міри

брати участь приймати участь

брати до уваги приймати до уваги

передплачувати підписуватися на газети

захід міроприємство

витяг із протоколу виписка з протоколу

вважати помилкою рахувати помилкою

принаймні по крайній мірі

висновок заключення

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

складати іспит здавати іспит

накреслити, запланувати намітити

скеровувати, спрямовувати направляти

навичка навик

оголошення об'ява

для унаочнення для наглядності

з'ясувати вияснити

колишній бувший

відгук відзив

завдати шкоди нанести шкоду

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:

Правильно: Неправильно:

згідно з наказом згідно наказу

відповідно до інструкції у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі

лекція з математики лекція по математиці

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по сумісництву

після розгляду заяви по розгляді заяви

незважаючи на це не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення досвід по розробці

комісія з питань комісія по питанням

на замовлення по замовленню

за формою по формі

за допомогою при допомозі

за наявності, у разі при наявності

тому що, оскільки так як

деякою мірою в деякій мірі

завод, що виробляє завод по виробництву

залежно від в залежності від

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), наприклад:

Неправильно: Правильно:

залишилося лише залишилося тільки

пам'ятний сувенір сувенір, пам'ятний подарунок

моя автобіографія автобіографія, моя біографія, життєпис

захисний імунітет імунітет

глухий тупик глухий кут, тупик

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь], морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

Нормативними в укр. мові є, напр., чергування [о], [е] з [і] в закритих складах (діл — долу, піч — печі), перехід у певних позиціях приголосних г, к, х у ж, ч, ш та [з’], [ц’], [с’] (нога — ніжка — нозі, рука — ручка — руці, вухо — вушко — у вусі), твердість губних б, п, в, м, ф, що не мають м’яких відповідників, а також твердість шиплячих ж, ч, ш, які можуть бути у відповідних позиціях напівм’якими, пор. жито — жінка, чистий — чільний, шити — шість.

У системі понять нац. мови Н. м. пов’язана з діалектами (територіальними й соціальними) та літ. мовою. Норма в діалектах мови частково охоплює норму загальнонар., нац. мови. Якщо фонол. система укр. мови характеризується наявністю твердого й м’якого [р] (рада — ряска), то в фонол. системі пд.-сх. говорів ця ознака Н. м. реалізується у м’якості р, що займає кінцеву позицію або всередині складу (типу [кобзар’], [базар’], [р’амці]), а в пд.-зх. говорах нормою є тверда вимова р (типу [бурак], [радно] тощо). Тобто наявне в укр. мові протиставлення твердого і напівм’якого р у різних діалектах реалізується по-різному, відбиваючи особливості діал. систем. У системі пн. наріччя укр. мови засвідчується закінчення -у(-ю) в дав. в. іменників ч. p., яке вирізняється у протиставленні до ін. відмінкових закінчень. Норма укр. нац. мови передбачає можливий вибір з двох варіантних закінчень дав. в. -ові, -еві(-єві) та -у(-ю). Це приклади взаємодії норми і системи укр. мови. Діал. нормі протиставляється літературна. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, в процесі функціонування тер., соціальних діалектів, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування правильних, зразкових мовних форм.

Н. м. — поняття ширше, ніж літ. норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови (внутрішньомовні чинники розвитку Н. м.), взаємодією укр. мови з ін. мовами, що виявляється у поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писем. стилів, впливом книжної мови і розмовної мови на формування Н. м. Процес усталення Н. м. відбиває історію розвитку укр. мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літ. мови. Розрізняють норму безваріантну (напр., слово земля вимовляють з наголосом на ост. складі) і варіантну (напр., паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у) цвіту).

Поч. період становлення Н. м. супроводжується наявністю значної кількості варіантних форм (див. Варіантність норми) — правописних, орфоеп., лекс., грамат., стилістичних. З одного боку, варіантність — ознака неусталеності Н. м., з другого — ознака розбудованої стиліст. системи літ. мови. Варіанти літ. норми є ознакою її динамічності, рухливості, а отже, й джерелом пост, мовних змін, що відображають пошуки адекватних засобів мовного вираження. Визначальна риса Н. м., зокрема літературної, — це стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, грамат. оформлення висловлювання. Правильність, досконалість, зразковість — характеристики, що визначають нормативну літ. мову, високу культуру мови. Порушення літ. норми спричиняються впливом діал. наголошування слів чи діал. вимови (хожу, ходю зам. літературного ходжу); сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінну семантику, тобто слів-паронімів типу тактовний, тактичний, талан — талант; незнанням законів синтакс. сполучуваності слів, коли вживають вислів типу молодший брата зам. нормативних молодший від (за) брата, тощо.

Н. м. зазнає змін, тому серед варіантних норм розрізняють застар. норми або такі варіанти, що відбивають тенденцію до виникнення нових норм. До застарілих належить, зокрема, наголошування рóсійський зам. сучас. росíйський, вимова [л’éктор] зам. [лéктор].

Н. м. звичайно співвідноситься з рівнями мовної структури, але не ототожнюється з ними. Розрізняють орфоеп., орфогр., словотв., лекс., фразеол., грамат., стилістичні норми. Існують такі критерії встановлення літ. норми: територіальний, або культурно-історичний — тобто основа, на якій формується літ. мова; загальновизнані зразки і мовна традиція; відповідність системі мови; поширеність відповідного мовного явища тощо. Для писемної мови існує орфогр. норма — система правил, що встановлює передачу звукової мови на письмі (див. Орфографія). На основі вищезгаданих та ін. критеріїв, а також на підставі узагальнень свідомої літ.-мовної практики носіїв мови літ. норма фіксується у словниках, граматиках, довідниках, тобто підлягає кодифікації.

Стійкість, однозначність одних норм відрізняється від можливої варіантності, змінності інших. Напр., правила літ. укр. вимови, зокрема, збереження дзвінкості приголосного у кінці слова або складу перед глухим, чітка (без редукції) вимова голосних належать до типу стійких, однозначних норм. Стиліст. норми (як краще, доцільніше побудувати синтакс. конструкцію, якому зворотові надати перевагу) менш категоричні й однозначні. Вони здебільшого залежать від стилю, можливих емоц. та експресив. відтінків вираження думки.

Норми укр. літ. мови формувалися у процесі стильового розгалуження мови. З виникненням усних стилів масової інформації, зростанням ваги тех. засобів мовного спрямування грунтовніше опрацьовується орфоеп. норма літ. мови.

Акцентологічні, орфоеп. норми сучас. укр. літ. мови, що засвідчені в словниках (Українська літературна вимова і наголос. К., 1973; Орфоепічний словник. К., 1984), дослідженнях В. Винницького, В. Скляренка, грунтуються на вивченні усної літ. практики, а також пам’яток укр. літ. мови. Н. м. як об’єкт лінгв. дослідження привертає увагу мовознавців 20-х pp. 20 ст. (О. Синявський, О. Курило, М. Сулима). Про грамат., лекс. норми укр. мови йдеться в працях «Уваги до сучасної української літературної мови» О. Курило (1920, 1923, 1925), «Нариси з української синтакси (У зв’язку з фразеологією і стилістикою)» С. Смеречинського (1932), «Наша газетна мова» (1928), «Мова сучасного українського письменства» (1930) М. Гладкого; тогочасні правописні норми засвідчені в «Правописному словнику» Л. Голоскевича (1914, 1930, 1952, 1994). Пропаговані в цих виданнях деякі норми застаріли, напр., настанови вживати при пас. дієприкметниках на -ний, -тий не ор. в. суб’єкта дії, а конструкцію з прийм. від, пор.: Птиця вбита стрілою — Птиця вбита від стріли, або рекомендація писати бінт, бінтувати (сучасне: бинт, бинтувати).

Складним був процес становлення лекс. норми, особливо формування термінол. лексики з різних наук. галузей. В унормуванні термінол. і номенклатурної лексики відіграли певну роль перекладні спец. словники, не позбавлені різнобою й пуристичних тенденцій. Вирізнявся лексикогр. рівнем «Практичний російсько-український словник» (1926), складений [арків. філологами М. Йогансеном, М. Наконечним, К. Німчиновим, Б. Ткаченком. Перекладні словники, а також найбільший в історії укр. мови тлумачний «Словник української мови» в 11 томах сприяли кодифікації лекс. норми укр. літ. мови. Норми літ. мови шліфуються, перевіряються на тривалість існування у практиці функц. стилів, у пост/ процесі взаємодії усної і писемної мови.

В історії укр. літ. мови відбивається змагання літ. норм, властивих сх. і зх. писем.-літ. практикам (варіантам укр. літ. мови), витворення на спільному мовно-культур. грунті єдиних літ. норм укр. мови. Усталенню цих норм в укр. мові сприяла наукова і видавнича діяльність І. Огієнка. Програмним гаслом журналу «Рідна мова», що його заснував і редагував протягом 1933 — 39 І. Огієнко у Варшаві, було твердження: «Для одного народу — одна літературна мова, один правопис». Становленню Н. м. в укр. пресі присвятив ґрунтовні дослідження М. Жовтобрюх. Питання літ. норми висвітлюються у зб. «Культура слова».

Літ.: Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. К., 1976; Коваль А. П. Слово про слово. К., 1986; Жовтобрюх М. А. Укр. літ. мова. К., 1988; Культура укр. мови. К., 1990.