Твій незгашений огонь

Саме в цім сенсі Лесю Українку, яка освічувала свій народ, і називали “донькою Прометея”. І напрочуд схожими є рядки еллінського поета V ст. до н.е. (“…Вони раніше й дивлячись не бачили / І слухавши не чули, в соннім маренні / Ціле життя без просвітку блукаючи …”) і української поетеси ХІХ ст.: “Не бійся досвітньої мли, досвітні огні запали…”

Які ж риси образу Прометея є визначальними? Насамперед, його жертовність, альтруїзм, здатність безкорисливо дбати не про себе, а передовсім про інших, до того ж слабших за нього: хто такі прості смертні у порівнянні з ним – богом, титаном? До речі, турбота про слабших – атрибут християнських героїв типу Георгія-змієборця і чи не найпривабливіший пункт лицарського кодексу честі. Для позначення цієї важливої риси Прометея – його любові до людей – Есхіл вигадав нове слово – “ філантрóп ” (‘той, хто любить людей’), яке зараз є загальновживаним.

Крім того, Прометей відзначався незламністю, витримкою, готовністю мужньо зносити, терпіти будь-які, навіть найстрашніші, муки заради ідеї, в правильності якої він переконаний.

Далі, за логікою, – вірність ідеї, постійність, незрадливість, твердість і надійність. Крім того – сміливість у боротьбі, адже він, провидець (‘прометей’), наперед знав про муки, які йому доведеться перетерпіти, але не відмовився від протистояння із самим Зевсом.

До того ж – відсутність внутрішніх протиріч, суперечностей, що роздирають особистість, наприклад, героїв Евріпіда. Останню рису називають ще цільністю, або монолітністю образу.

На закінчення цього далеко не повного переліку відзначу те, що Прометей мислить і діє не в масштабах, скажімо, свого родового або громадянського обов’язку (як, наприклад, Антігона з однойменної трагедії Софокла), а в глобальних масштабах усього людства, а то і Всесвіту (адже Зевс – несправедливий і жорстокий володар Всесвіту). Мабуть, саме тому часто пишуть про монументальність образу Прометея. Сáме таке розуміння цього образу стало визначальним у всесвітній літературі й культурі.

У новій європейській літературі інтерес до Есхіла (і Прометея) пожвавився у XVIII ст., в добу Просвітництва, зокрема в німецьких “буремних геніїв” – штюрмерів (передовсім Гете), яким був близьким як бунтарський дух нескореного Прометея, так і його турбота про “світле майбутнє”, прогрес людства.

Особливо часто до образу самотнього, стражденного, але нескореного титана зверталися романтики (Байрон, Шеллі та ін.). В українській літературі ХІХ ст. Прометея згадують Шевченко, Франко, Леся Українка, ХХ ст. – Рильський, Тичина та ін.

І глибоко символічно, що прометеїв образ і діяння продовжують надихати митців. Ось показовий у цім сенсі вірш нашої сучасниці, талановитої української поетеси Ліни Костенко:

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.

А я ж вважала, що це – міфи. А я ж вважала, це – давно!

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.

Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О Прометею! Варто?! – Варто! –

так він сказав мені з-за хмар.

Софокл

Софокл (496 - 406 рр. до н. е.) народився у заможній родині торговця зброєю у Колоні, передмісті Афін. Одержав добру гімнастичну підготовку та музичну освіту, вирізнявся відмінним здоров’ям, самі елліни казали, що в ньому втілився ідеал гармонійно розвиненої особистості.

Коли Софоклові було 16 років, він у хорі ефéбів (еллінських юнаків, які проходили бойову підготовку) співав гімни на честь перемоги греків при Саламіні. Тому в біографіях трьох великих еллінских трагіків є таке красиве місце: Есхіл при Саламіні бився, Софокл Саламін прославляв, а Евріпід як раз у той час народився.

Отже дитинство й юність Софокла минали в той час, коли все було наповнене враженнями від блискучої перемоги греків у війнах з Персією. А роки зрілості припали на період найвищого розквіту афінської демократії (“доби Перікла”), якій він служив і як драматург, і як політичний діяч: у 443 р. до н.е. – був скарбником могутнього тоді морського союзу, згодом протягом цілого десятиліття (441 - 431 рр. до н.е.) членом колегії стратегів. Втім, йому довелося спізнати й занепаду афінської демократії. Це були буремні часи, і Софокл знову спокусився політичною діяльністю. У 411 р. до н.е. (йому було 85!) взяв участь у заколоті, спробі здійснити в Афінах переворот, яка була придушена. І тільки сивина та ті 24 лаврових вінки драматурга, якими вона була прикрашена, врятували його від кари.

27-річним Софокл переміг Есхіла на Великих Діонісіях, після чого той залишив Афіни і відбув до Сицилії. А у 441 р. до н.е. сам був переможений Евріпідом.

Після смерті його ім’я вшановували поруч з іменами Гомера, Архілоха, Есхіла, а на могилі щороку приносили жертви.

За 60 років літературної діяльності Софокл написав близько 123 п’єс, які користувалися надзвичайним успіхом, недаремно ж, як зазначалося, він 24 рази був переможцем на змаганнях трагіків. До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій: “Аякс” (бл. 442 р. до н.е.), “Антігона” (бл. 441 р. до н.е.), “Трахінянки” (?), “Едіп-тиран”, “Електра” (430 - 415 рр. до н. е.), “Філоктет” (409 р. до н.е.) та “Едіп у Колоні” (401 р. до н.е.).

Софокл довершив розпочате Есхілом перетворення трагедії з ліричної кантати на власне драму. Герої його трагедій діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображував на сцені богів. Вчинки героїв мотивуються їхнім характером. Софокл увів другорядні дійові особи завдяки появі третього актора (тритагонíста). Це була революція у драмі того часу. У подальшому кількість акторів у давньогрецькій драмі не зростала, так що Софокл надав формі трагедії остаточного вигляду. На відміну від Есхіла, який писав трилогії, що часто закінчувалися примирливою розв’язкою (наприклад, Зевс простив непокірного Прометея), у Софокла кожна з трагедій являє собою цілком завершений драматичний твір, який закін­чується загибеллю героя. Але повністю з творчими принципами Есхіла він не пориває. Так, спільною для обох великих драматургів є: а) відсутність або незначна роль любовних мотивів у творах; б) традиційне висвітлення релігійних та моральних проблем. Одночасно намічаються у Софокла і риси, які зближають його творчість із творчістю його молодшого сучасника Евріпіда: поглиблений психологізм, намаган­ня зробити персонажі трагедій не тільки певними типа­ми, але і яскраво вираженими індивідуальностями. Про­те Софокл переважає Евріпіда, по-перше, витриманою якістю композиції; по-друге, гармонією між ліричними, хоровими та суто драматичними, діалогічними частинами трагедії.

Загалом же можна погодитися як із думкою Арістотеля, який назвав трагедії Софокла найдосконалішим типом античної трагедії, так і з думкою Гете – “ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл”. Елліни називали Софокла “Фідієм літератури”, і вищої оцінки тоді не могло бути.

Однією з найкращих трагедій Софокла є “Антігона” (441 р. до н.е.), сюжет якої драматург взяв з фіванського циклу міфів. Головна героїня, донька Едіпа Антігона порушила наказ володаря Фів Креонта не ховати, а залишити на поталу хижакам тіло загиблого в бою з Етеоклом зрадника Фів Полініка (Етеокл і Полінік були рідними братами Антігони). Як громадянка Фів, Антігона повинна слухатися наказу, а як сестра – зобов’язана поховати єдинокровного брата, що вона й зробила. За це Креонт наказав замурувати її в печері. Антігона вкоротила собі віку, а через горе пронизав себе ножем і її наречений, син Креонта Гемон, слідом за ним пішла з життя вбита горем мати, дружина Креонта Еврідіка. Креонт морально зламався, визнав своє безсилля перед волею богів і долею, заявивши, що він “ніхто”.

Програмовий перший стасим (“Дивних багато в світі див, / Найдивніше із них – людина”) сюжетно зі змістом трагедії не пов’язаний, в нім нема й натяку на зображення несправедливості Креонта або готовності до самопожертви Антігони. Можна вести мову радше про зв’язок емоційний, пафосовий: з усіх загадок цього світу найдивніша – саме людина. В уривкові з красномовною, хоч і умовною, назвою “Гімн людині” яскраво втілилася славнозвісна первісна “наївність” еллінів, яка так приваблює сучасного читача (пересиченого іронічно-скептичним постмодернізмом), своєю свіжістю, баченням світу немов крізь широко відкриті у захопленні й замилуванні дитячі очі (так, у Гомера майже кожна річ названа “чудовою” або “дивною”).

Щоб повною мірою насолодитися архаїчним твором Софокла, треба “прийняти правила його гри”. Здавалося б, що дивного в людях, які зараз мільйонами живуть у мегаполісах і мільярдами на земній кулі?

Але хіба не дивно: “вітер льодом січе”, уся живність ховається, де затишніше, сама лише людина, наперекір непогоді на утлому човні “…Дальшу в морі верстає путь – / Хай сива хвиля бушує, / А човен пливе вдаль…”

Далі Софокл нагадує свого славетного попередника Есхіла, автора “Прометея закутого”:

Уславлену в богинях Землю,

Вічно й невтомно родючу, виснажує,

Плугом щороку в ній борозни орючи

Із конем своїм, людина.

Антистрофа І

Птиць безтурботні зграї й риб,

Що живуть у морських глибинах,

Звірів диких з гущин лісних

В пастку й оплетену вправно сіть

Розумна ловить людина

Й собі скоря їх.

В полях і в горах звірів ловить,

Хитрим знаряддям їх перемагаючи…

Є навіть майже текстуальні збіги: Есхіл. “Прометей закутий”: “І в ярма перший уярмив тварини я, / Щоб у важкій роботі, приневолені, / Людей своїми заступили спинами. / Я віжколюбних коней в колісниці впріг…”; Софокл. “Антігона”: “І запрягає коня довгогривого, / І бика в ярмо заводить…”

Те ж стосується і вміння людини мислити й розмовляти, будувати житло, користуватися знанням медицини: “І мислей, як вітер швидких, / І мови навчивсь чоловік, / Звичаїв громадських пильнує здавна; / Від лютих стуж, буйних злив / Знайшов міцний захист він, / Благодольний. / Бездомним не буде той, хто сам / Майбутню путь ясно зрить, – / Нездоланна смерть одна, / А біль хвороб, тягар знегод – не страшні нам…”

Але далі замилування позитивними рисами, досягненнями людини (гімн їй) раптово переходять у гіркі докори її вадам, майже біблійну проповідь благочестя:

Є витвори мудрі в людей –

Ясніші від світлих надій,

Та часто біди від них більш, як блага;

Хто в шані мав клятви міць,

Батьків закон, гнів богів,

Той – преславний.