Поняття особи. Поняття та елементи правоздатності

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох ок­ремих автономних центрів, між якими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.

Цілком зрозуміло, що кінцевою метою всіх правових установ є сама лю­дина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забазпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійно­го центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У тако­му випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.

Насамперед простежимо за~еволюцією фізичних осіб, а потім розглянемо виникнення та історичний розвиток як самого поняття, так і окремих форм юридичних осіб.

У Римі особа позначалась терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами - суб'єктами права. Інтереси панівного класу ра­бовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права.

Пам'ятки римського права як джерела пізнання не тільки правд, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право на­зивається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттє­вішою є правоздатність.

Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терм­іном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина на­родилася живою. Зародок, який міститься в череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спад­кування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.

Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення право­здатності однієї особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускалась презум­пція щодо тих, які помирали'одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялись нещасливі події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разом гинуло декілька осіб, але не доведено, хто з них помер раніше, то при­пускається, що всі вони померли одночасно. Але коли разом померли висхідні і низхідні родичі, то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх висхідних родичів, а неповнолітні низхідні померли раніше.

Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняєть­ся з її смертю. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення (довічна каторга). Якщо людина, про­дана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатність відновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздат­ності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1) стану свободи - status libertatis:

2) стану громадянства - status civitates:

3) сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства -

римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї'. Таке становище в сім'ї займав тільки домовладика – глава сім'ї. Він був особою власних прав, усі підвладні йому члени сім'ї спочатку були майже безправними, повністю підкорялися його владі. Лише згодом, у міру розвитку товарно-грошових відносин, члени сім'ї поступово стали над­ілятися певними правами, проте ніколи не досягай того правового становища, в якому перебував глава сім'ї.

Зрозуміло, що регламентація правоздатності не була однаковою у всі пер­іоди Римської держави і для інших вільних людей. З розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатності вільних людей.

Як відомо з попереднього розділу, в міру перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у світову державу, з розвитком зовнішньої торгівлі відмінності в правоздатності окремих груп вільного населення поча­ли згладжуватися, хоч безодня між рабами і вільним зберігалася. Врешті-решт на початку III ст. н.е. усі відмінності в правовому становищі різних категорій населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширив ста­тус римського громадянина на всіх підданих великої території.

З початку III ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з'ясувати зміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох ос­новних елементів: 1) jus connubii - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивіль­но-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

Нам уже відомо, від чого залежить повна правоздатність особи в Римі, а також ми ознайомлені зі змістом цивільно-правової правоздатності. Проте юри­дичне становище людини як суб'єкта прав і члена суспільства внаслідок певних обставин може бути або зовсім знищене, або ж тією чи іншою мірою послаб­лене чи зменшене. Таке зменшення цивільної правоздатності залежно від зміни в особистому стані особи на мові римських класичних юристів називається capitis dominutio - втрата правоздатності.

Оскільки повнота цивільної правоздатності зумовлюється потрійним ста­ном особи - станом свободи, станом громадянства і сімейним станом, то відповідно до цього і зменшення правоздатності може полягати у втраті стану свободи (але разом з тим неминуче втрачається і стан громадянства й сімей­ний стан), або у втраті стану громадянства, або у втраті тільки сімейного стану. З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни пра­воздатності - maxima (максимальна), media (середня), minima (мінімальна). Розглянемо випадки зміни правоздатності та її наслідки дещо детальніше.

Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу. Наприклад, римський громадянин потрапив у полон чи проданий в рабство за борг. Проте в період республіки подібні випадки відпали. З часом натомість з'являються інші причини втрати свободи - з тих чи інших причин громадянин Риму ставав рабом всередині держави. Наприклад, дехто дозволив себе продати як раба; жінка, яка вступа­ла у зв'язок з рабом, незважаючи на перестороги.

Загальним юридичним результатом capitis dominutio maxima була повна втрата прав як особистих, так і майнових. Майно особи, яка повністю втрати­ла правоздатність, переходило у власність держави або до певних приватних осіб, зокрема: до кредитора, який продав боржника, до господаря раба, з яким жінка вступала в зв'язок.

Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одер­жання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих Прав; б) сімейно самостійна осо­ба всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з них випливали (спад­кування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов'язані з правоздатністю особи в Римській державі.