Стадії та форми легісакційного процесу

Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній цивіль­ний процес у Римі є римський юрист II ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас.

Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio - легісакиійний процес (лат, - законний). На запитання, чому процес цього періоду називається leges actio, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені словами того закону, на який вони посила­ються. Причому недотримання належної форми спричиняло втрату процесу.

Як нам здається, ні перше, ні друге пояснення Гая не може бути прийняте, бо в час зародження цих форм суду ще не було такої великої кількості законів, які регулювали б і хід процесу і саме цивільне право з належними подробиця­ми. Очевидно, leges actio в стародавній час позначав просто діяльність, здійснення права законним чином на противагу незаконному насильству.

Гай описує п'ять основних форм leges actio, встановлених у різний час.

Характерною рисою давньоримського права було те, що державна влада не викликала відповідача до суду, і якщо він не бажав, не примушувала до такого прибуття на суд. Доставити відповідача на суд було справою самого позивача, при цьому він мав діяти згідно з постановами Законів XII таблиць. За цими постановами позивач міг вимагати від відповідача прибути на суд, будь-де зустрінувши його, але вторгатися в приміщення не мав права. Якщо відповідач не підкорявся цій вимозі, позивач може опротестувати цю відмову перед свідками і мав право затримати відповідача силою й доставити в суд.

Якщо відповідач відразу з'явитися в суд не мав змоги, то він міг дати обіцянку з'явитися в будь-який інший день, підкріпивши її поручництвом третьої осо­би.

Опишемо дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді за­лежав від дій позивача і відповідача.

Перша форма називається leges actio sacramento - позов за заставою, або закладом. У цій формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Але ця загальна форма набуває певної моди­фікації залежно від того, чи йде спір про приналежність якоїсь речі, чи про борг відповідача позивачеві.

Позивач і відповідач спорять про річ. Як ми вже відзначали, для того щоб розпочався процес, обов'язкова особиста явка сторін. Крім того, необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони з дотриманням відповідних обрядів приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки.

Процес розпочинається з того, що позивач, тримаючи в руках спеціально для цього призначену паличку, проголошує формулу, в якій є твердження, що річ належить йому. Наприклад: "Я кажу, що ця річ на підставі права квіритів моя, так я сказав, і ось я накладаю віндикту". Цей акт позивача носить техніч­ну назву vindicatio.

Якщо цих слів відповідач не заперечував, мовчав або погоджувався, то поцес на цьому закінчувався і позивач міг забирати з собою спірну річ. Коли ж відповідач не погоджувався, він діяв так само, як і позивач, тобто проголошу­вав майже ту саму формулу і накладав на спірну річ паличку, яка називалася контрвіндиткою. У такому разі сторони ніби готувалися вступити в спір. Але в справу втручається магістрат і наказує зняти палиці з речі. Тоді позивач за­питує відповідача: "Я вимагаю, щоб ти сказав, з якої причини ти наклав палицю"? Відповідач відповідає: "Я здійснив своє право, тому і наклав пали­цю". Після цього позивач звертався до відповідача з пропозицією йти на заклад і встановити розмір закладу - sacramento. Відповідач у свою чергу пропонував те саме. Розмір закладу був визначений Законами XII таблиць і становив 500 асів, якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, і 50 асів у всіх інших випадках. Ця сума спочатку вносилася в касу понтифіків, а потім у загальну державну скарбницю. У стародавні часи заклад вносився сторонами реально, а згодом сторони давали обіцянку сплатити заклад, якщо процес буде програ­но. Сторона, яка виграла процес, одержує свою заставу назад; сторона, яка програла справу, втрачає заклад на користь держави. Можна вважати, що мета закладу - це попередження необгрунтованих позовів, сутяжництва, бо суми закладу були досить великими.

Після того як заклад був встановлений, магістрат вирішував питання про зберігання спірної речі. Поки питання про право власності не було вирішене,вона могла залишатися у позивача, відповідача, або третьої особи. Той, хто зберігав річ, зобов'язаний був гарантувати, що сама річ і всі прибутки від неї будуть повернуті тому, кому її присудять.

Після вирішення цього питання наставав найурочистіший момент -litiscontestatio - сторони зверталися до запрошених свідків з урочистим звернен­ням: "будьте свідками всього, що тут відбулося". Моментом litiscontestatio закінчувалась перша стадія розгляду справи, яка відбувалася перед магістратом.

Як бачимо, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не вино­ситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію - Judicium.

Після litiscontestatio сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не існує вже ані формальностей, ані обрядів. За­яви сторін, наведені докази та все інше здійснюється просто і вільно.

Отже, ми навели приклад порядку розгляду справи, коли предметом спо­ру була певна річ. Якщо ж спір йшов про якесь зобов'язання (наприклад, борг), то відомостей про повний ритуал для такого випадку ми не маємо. Вірогідно, що позивач, приміром, починав з твердження про те, нібито відповідач пови­нен сплатити йому 100 асів. Якщо відповідач заперечував, то процес відбувався в такому ж порядку, як описано вище.

Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Поря­док процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, на­кладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його вику­пив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.

Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг - це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикува­ла тим, що у випадку несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то борж­ник, як уже зазначалося, потрапляв у власність кредитора.

Це правило відображало ту стародавню епоху зобов'язальних відносин, коли зобов'язання давало кредитору право на саму особу боржника, і стягнен­ня по боргах легко переходило в помсту за несплату.

Легісакційний процес міг здійснюватися ще і в таких формах, коли речі бралися в заставу; коли сторони зверталися до претора з проханням призначити суддю; коли позивач оголошував відповідачу про те, що він через 30 днів з'явиться до претора для вибору судді. Повний опис форм цього процесу, ви­конаний Гаєм, до нас не дійшов. Але й ці дві розглянуті форми дають загальне уявлення про легісакційний процес.

Leges actio, як бачимо, - це урочиста заява римського громадянина магіст­рату, виражена в точно визначених словах і пов'язана з певними діями. Ця заява необхідна, щоб розпочати справу в суді і здійснювати своє право. У цьо­му процесі відсутня письмова форма позовної заяви. Усе зводиться до певних точно визначених законом процесуальних дій. Легісакційний процес відзна­чається обтяжливим формалізмом, надзвичайно складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський оборот.