Поняття та ознаки покарання

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих кримінальній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістіві осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі з злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винноговідсуспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб,щовчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і по­винно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу,що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття по­карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз­глянути основні ознаки покарання.

Ознаки покарання:

1) покарання є заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Призначення та виконання покарання здійснюються всупереч волі засудженого. Кримінально-процесуальне законодавство надає засудженому можливість скаржитися на суворість покарання. За ухилення від сплати штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, від відбування громадських ви виправних робіт, а також покарань у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі передбачена кримінальна відповідальність (статті 389, 390 КК). Законодавець відмежовує покарання як особливу форму державного примусу від інших заходів кримінально-правового впливу, наприклад, примусових заходів виховного характеру та примусових заходів медичного характеру;

2) друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки й вину не буде доведено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це ло­гічний правовий наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як звільнення від кримінальної відповідальностіна підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47), звільнення від кримінальної відповідаль­ності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за­ходів виховного характеру (статті 97 і 105), звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не­великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою;

3) третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від і мені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. Ніякі інші органи, крім держави в особі судових органів не можуть призначати покарання. Вироки суди завжди виносять іменем України. У резолютивній частині обвинувального вироку суди повинні визначити покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, остаточну міру покарання (ст. 335 КПК). Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом (ст. 335 КПК). Відповідно до чинного законодавства суди у вироку не визначають вид виправної установи для особи, засудженої до позбавлення волі на певний строк (що раніше мало місце). На сьогодні це здійснює Державний департамент України з питань виконання покарань (комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, що утворюються в територіальних органах управління ДДУзПВП. Публічність покарання проявляється у тому, що держава: 1) надає вироку, який набрав законної вили, загальнообов’язкового значення для всіх державних і громадських підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян; 2) організовує за допомогою створення спеціальних органів та установ виконання покарання на всій території України; 3) визначає, що ніхто, крім суду (за винятком амністії та помилування), не може звільнити винного від відбування покарання або пом’якшити призначене судом покарання;

4) покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара – це властивість будь-якого кримінального покарання Вона визначається видом і стро­ком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена біль­шою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна, в інших – превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричи­няє і моральні страждання різного ступеня – ганьбу, сором перед сус­пільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину;

5) у покаранні знаходять своє вираження засудження, не­гативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкрет­ний розмір покарання. Отже, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності;

6) особистий характер покарання. Це означає, що призначення кримінального по­карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких роди­чів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлен­ня волі, конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто за­судженому, і т. ін.

7) будь-яке покарання тягне за собою суди­мість (ст. 88 КК). У кримінально-правовій літературі спірним залишається питання про те, є судимість ознакою покарання чи його наслідком. Судимість є певним правообмеженням для засудженого. Оскільки судимість включається у строк виконання видів покарань, які мають часові межі (позбавлення волі на певний строк, обмеження волі, арешт), то у цьому випадку судимість є ознакою покарання. Що стосуються покарань, які виконуються одноразово (штраф, конфіскація майна), то судимість слідує після виконання покарання. Але по-різному вирішувати це питання було б недоцільним. Тому більше аргументів за визнання судимості ознакою покарання. Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом су­димість – це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різної о роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певно­го, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по­карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що об­тяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

У КК крім покарань передбачені заходи кримінально-правового характеру. До них належать примусові заходи виховного характеру (ст. 105 КК) та примусові заходи медичного характеру (ст. 94 КК). Примусові заходи виховного характеру та покарання схожі тим, що підставою їх призначення є вчинення злочину. Однак перші призначаються лише у випадку вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості. Примусові заходи виховного характеру відрізняються від покарання за змістом. Вони не носять карально-репресивного характеру. Їх примусовість набагато менша, ніж у покараннях. Примусові заходи виховного характеру, на відміну від покарання, не тягнуть судимості. Адресатом таких заходів є неповнолітній у віці від 14 до 18 років, а також особа у віці від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.