Управління ціновими ризиками

Господарська діяльність підприємства поєднана з численними ризиками, рівень яких зростає з розширенням обсягів діяльності і з бажанням керівників господарювання суб’єкта збіль­шити розмір одержуваного прибутку. Поняття ризику викорис-
товується в цілому ряді наук. Дослідження з аналізу ризику можна знайти в літературі з психології, медицини, філософії, й у
кожній з наук вивчення ризику ґрунтується на предметі досліджень даної науки природно, спирається на власні підходи й методи. Таке розмаїття напрямів дослідження ризику визначається багатоаспектністю цього явища.

Аналіз численних визначень ризику дозволяє знайти основні моменти, що є характерними для ризикової ситуації:

· випадковий характер події, що визначає, який з можливих наслідків реалізується на практиці;

· наявність альтернативних рішень;

· популярність чи визначеність очікуваних результатів;

· імовірність виникнення збитків;

· імовірність одержання додаткового прибутку.

Таким чином, категорію «ризик» можна визначити як небезпеку потенційно можливої, ймовірної втрати ресурсів чи недоодержання доходів порівняно з варіантом, що розрахований на раціональне використання ресурсів у даному виді підприємницької діяльності.

Хоча наслідки ризику найчастіше виявляються у вигляді фінансових втрат чи неможливості одержання очікуваного прибутку, однак ризик — це не тільки небажані результати прийнятих рішень. За певних варіантів підприємницьких проектів існує не тільки небезпека не досягти наміченого результату, а й можливість перевищити очікуваний прибуток. У цьому і полягає підприємницький ризик, що характеризується сполученням можливості досягнення як небажаних, так і особливо сприятливих відхилень запланованих результатів.

Ризик є об’єктивно неминучим елементом прийняття будь-якого господарського рішення в силу того, що невизначеність — неминуча характеристика умов господарювання. В економічній літературі не визначається різниця між поняттями «ризик» і «невизначеність», проте їх варто розрізняти. Перше характеризує таку ситуацію, коли настання невідомих подій дуже ймовірно і може бути оцінено кількісно, а друге — коли ймовірність настання таких подій оцінити заздалегідь неможливо. У господарській діяль­ності рішення, прийняте підприємцем, майже завжди сполучено з ризиком, обумовленим наявністю низки чинників невизначеності, заздалегідь не передбачених (рис. 8.4).

Рис. 8.4. Класифікація господарських ризиків
за головними ознаками

Підприємець виявляє готовність йти на ризик в умовах невизначеності, оскільки поряд із ризиком втрат існує можливість додаткових доходів. Ризики, що супроводжують підприємницьку діяльність, формують великий портфель ризиків підприємства.

Рис. 8.5. Зовнішні чинники ризику

Одними з найбільш важливих і небезпечних видів ризику, є цінові ризики, тому що вони впливають на можливість втрати доходів і прибутку в господарській діяльності підприємств. Вони виявляються в підвищенні рівня цін на товари, що закуповуються, у зростанні рівня цін і тарифів на послуги сторонніх організацій, у зниженні рівня цін на реалізовані товари. Ціновий ризик постійно супроводжує господарську діяльність, тому що будь-яка невизначеність і зміни в зовнішньому та внутрішньому середовищі підприємства впливають і на рівень цін, і на динаміку цінового ризику. На рис. 8.6 показана залежність ризику, прибутку та ціни.

На графіку видно, що нульовий ризик можливий за мінімальних цін, що дозволяють здійснювати беззбиткову господарську діяльність (0; П₁), а за найвищого ризику Р₂ прибуток має найвище значення П₃ (П₃ > П₂ > П₁), але це забезпечується за рахунок зростання цін і за інших рівних умов, збільшується ймовірність недоодержання необхідного обсягу реалізації (тому що у разі зростання цін платоспроможний попит знижується). Таким чином, більш високий ризик дозволяє отримати більш високий дохід.

Суть цінового ризику розкривається у функціях, що він виконує в підприємницькій діяльності. Можна виокремити такі функції: інноваційну, регулятивну, захисну та аналітичну.

Рис. 8.6. Залежність ризику, прибутку та ціни

Інноваційну функцію ціновий ризик виконує, стимулюючи пошук нетрадиційних рішень проблем, що стоять перед підприємцем (наприклад: розроблення та впровадження нових методів оптимізації сукупних витрат, методів продажу тощо).

Регулятивна функція виступає у двох формах: конструктивній та деструктивній. Ризик, як правило, орієнтований на одержання значущих результатів нетрадиційними способами. Тим самим він дозволяє переборювати консерватизм, догматизм, відсталість, психологічні бар’єри, що перешкоджають перспективним нововведенням. У цьому виявляється конструктивна форма регулятивної функції підприємницького ризику. Однак ціновий ризик може виступати як дестабілізуючий чинник, якщо рішення приймається в умовах неповної інформації, без належного обліку закономір­ностей розвитку явища. Отже, на практиці цінові рішення повин­ні бути обґрунтованими і мати антидеструктивний характер.

Захисна функція цінового ризику виявляється в тому, що підприємець повен терпляче ставитися до невдач. Підприємство повинно мати правові, політичні та економічні гарантії, що стимулюють виправданий ризик. Для цього проводяться роботи, спрямовані на управління ціновими ризиками для зниження ймовірності їх виникнення.

Аналітична функція цінового ризику пов’язана з тим, що наявність невизначеності припускає необхідність вибору одного з можливих варіантів рішень, у зв’язку з чим підприємець у процесі ухвалення рішення аналізує всі можливі альтернативи, вибираючи найбільш ефективні. Для цього необхідно використовувати різні методи економічного аналізу й добору альтернативних варіантів ціноутворення.

Таким чином, під ціновим розуміється ризик, що виникає за будь-яких видів господарської діяльності, пов’язаних з виробниц­твом товарів і послуг, їх реалізацією, товарно-грошовими та фінансовими операціями, а також здійсненням науково-технічних проектів тощо.

Оскільки ціновий ризик має об’єктивну основу через невизначеність зовнішнього середовища та суб’єктивну в результаті
ухвалення рішення самим підприємцем, успіхи й невдачі в господарській діяльності варто розглядати як взаємодію цілої низки чинників, які можна представити як зовнішні і внутрішні. Під зовнішніми чинниками варто розуміти ті умови, що підприємство не може змінити, але повинно враховувати, оскільки вони впливають на рівень цін і величину ризику. Зовнішні чинники взаємозалежні, зміна одного чинника може викликати зміни інших, а отже, їхній вплив на рівень ризику взаємозалежний.

Зовнішні чинники можна розділити на дві групи:

· чинники прямого впливу;

· чинники непрямого впливу.

Чинники прямого впливу безпосередньо впливають на рівень цінового ризику. До цієї групи варто віднести: зміни законодавства, що регулює господарську діяльність; конкуренцію підприємців; взаємини з партнерами; податкову систему; корупцію тощо.

Чинники непрямого впливу — це чинники, що можуть не справляти прямого негайного впливу на рівень цінового ризику, але сприяють його зміні. Це — політична ситуація, міжнародні події, економічна нестійкість країни, економічне становище галузі, стихійні лиха.

Не менш численні й внутрішні чинники, що впливають на рівень цінового ризику. Можна виокремити чотири групи чинників:

· стратегія підприємства (у тому числі й цінова);

· сукупні витрати;

· ресурси та їх використання;

· якість і рівень використання маркетингу.

Внутрішні чинники цінового ризику є наслідком недостатньо ефективної господарської діяльності підприємства. Тому аналізуючи цінові ризики, необхідно враховувати не просто внутрішні чинники, а й причини їх виникнення.

Причин може бути безліч: недостатньо ефективне інформаційне забезпечення аналізу цінових ризиків та фінансової економічної діяльності підприємства; питання, пов’язані з організацією праці та матеріально-технічним забезпеченням; використання фінансових ресурсів тощо. Результатом викладених вище причин та чинників є зростання рівня цін і як наслідок зниження обсягів реалізації й прибутку з неодмінним збільшенням рівня сукупних витрат.

Із перелічених причин можна виокремити дві, які обумовлюють динаміку цін та підвищення ймовірності ризикових ситуацій.

Однією з основних внутрішніх причин, що впливають на рівень цінового ризику, є недбала організація діяльності фірми внаслідок некомпетентності керівника, а також некомпетентності персоналу фірми. Дуже великий вплив на ступінь ризику справляють такі чинники: відсутність професійного досвіду керівника підприємства; слабкі загальноекономічні знання керівництва та персоналу підприємства; фінансові прорахунки; відплив конфіденційної інформації з вини службовців; недостатня адаптація підприємства до змін у навколишньому ринковому середовищі; брак знань у галузі маркетингу, ціноутворення тощо.

Наступною причиною, що чинить значний вплив на рівень цінового ризику, є якість продукції, послуг. Якість продукції належить до найважливіших показників діяльності підприємства. Погіршення якості реалізованого товару призводить до зниження конкурентоспроможності підприємства і як наслідок до збільшення рівня цінового ризику.

Під якістю розуміється сукупність властивостей товару, що обумовлюють здатність задовольняти певні потреби відповідно до його призначення. Погіршення якості продукції може бути наслідком як зовнішніх (постачання недоброякісних товарів), так і внутрішніх (порушення правил збереження товарів тощо) чинників. Тому на підприємстві повинна діяти чітко організована система управління якістю, орієнтована на інтереси споживачів, що залучає всі підрозділи і прийнятна для всього персоналу.

Щоб прийняти ефективне цінове рішення, що забезпечує найбільшу ймовірність одержання необхідного обсягу прибутку з найменшими сукупними витратами відповідно до завдань мінімізації та програмування цінового ризику, варто виявити, кількісно намітити, оцінити й зіставити окремі елементи ціни, виявити й визначити взаємозв’язок, тенденції та закономірності з описом їх у системі економічних показників.

У ринковій економіці підприємець приймає цінове рішення в умовах невизначеності, тому що в цій економічній системі жоден із суб’єктів заздалегідь не знає, яке цінове рішення приймуть конкуренти. Невизначеність може виникнути навіть за умови однозначного вибору, у разі прийняття рішення в умовах, коли стан зовнішнього середовища невідомо чи швидко змінюється.

У дослідженнях, присвячених проблемі ризику, зустрічаються різні підходи до визначення критерію кількісної оцінки цінового ризику. Існують такі методи оцінки цінового ризику:

· статистичний метод оцінки;

· метод експертних оцінок;

· використання аналогів;

· комбінований метод.

Якщо виходити з того, що ціновий ризик — імовірність невдачі, то в цьому разі критерієм оцінки є ймовірність того, що отриманий результат виявиться менше необхідного значення.

R = P × (D _пл – D), (8.10)

де: R — критерій оцінки ризику; Р — імовірність; D _пл — необхідне (плановане) значення результату; D — отриманий результат.

Однак даний метод дає можливість оцінити рівень ризику тільки після одержання певного результату, тоді як підприємця цікавить оцінка цінового ризику на етапі ухвалення рішення.

Як критерій оцінки цінового ризику можна використовувати абсолютну величину, що визначається за формулою:

R = V × Р (V), (8.11),

де: R — ступінь ризику; V — очікуваний збиток; Р (V) — імовірність збитку.

Особливий інтерес являє собою кількісна оцінка підприємницького ризику за допомогою методів математичної статистики. Головні інструменти даного методу оцінки — дисперсія, стандартне відхилення, коефіцієнт варіації.

Розглянемо приклад. Оптовому підприємству необхідно ви-
брати одну зі стратегій ціноутворення для реалізації фенів з погляду мінімального цінового ризику. Обрана стратегія повинна забезпечити максимізацію обсягів збуту продукції. Вихідні дані для аналізу наведено в табл. 8.3, при цьому ціни були розраховані виходячи із розбіжностей у закупівлях товару (різні постачальники). Основою для розрахунку відпускної ціни є сукупні витрати і 10 % прибутку.

Таблиця 8.3

Відпускні ціни протягом року за один фен (грн)

Місяці

Стратегії

Ціна рівноваги на ринку (динаміка попереднього року)

Стратегія А

Стратегія В

(8.12)

де R — середньозважена ціна; R_i — ціна рівноваги по місяцях; P_i — ймовірність настання і -го значення, що розраховується за такою формулою:

(8.13)

де K_i — кількість значень ознаки, що повторилися; n — загальна кількість подій.

Імовірності, розраховані за формулою (8.13), наведено в табл. 8.4.

Таблиця 8.4

Імовірність відпускних цін

Місяць
Стратегії	Ціна рівноваги на ринку	0,17		0,08	0,17	0,08	0,26				0,08	0,08	0,08
Стратегія А	0,08	0,26		0,08	0,26			0,08		0,08	0,08	0,08
Стратегія В	0,16	0,08	0,08	0,26	0,08	0,26						0,08

Підставляючи вихідні дані та розраховані ймовірності, визначаємо середньозважену ціну:

R = 77 × 0,17 + 75 × 0,08 + 73 × 0,17+ 70 × 0,08 + 69 × 0,26 + 76 ×0,08 +
+ 79 × 0,08+ 80 × 0,08 = 68,4.

Ризикованість стратегій визначається за допомогою стандартного відхилення, що визначає розкид, тобто можливе відхилення, як у гіршу, так і в кращу сторону очікуваного значення показника, що розраховується, від його середнього значення. Чим більше величина стандартного відхилення, тим більше розкид можливого результату, а отже, більше ризик стратегії. Дана величина визначається за формулою:

, (8.14)

де D — дисперсія, що у свою чергу розраховується за такою фор­мулою:

(8.15)

За допомогою формул розраховуємо стандартне відхилення для даного прикладу. Можливо два варіанти розрахунків.

У першому варіанті розрахунків як середньозважену ціну використовують ринкові ціни на даний товар, що публікуються у пресі.

D _A = (78 – 68,4)2 × 0,08 + (76 – 68,4)2 × 0,26 + (72 – 68,4)2 × 0,08 +
+ (69 – 68,4)2 × 0,26 + (70 – 68,4)2 × 0,08 + (74 – 68,4)2 × 0,08 +
+ (79 – 68,4)2 × 0,08 + (80 – 68,4)2 × 0,08 = 7,37 + 15,02 + 1,04 + 0,09 + 0,2 + + 2,51 + 8,99 + 10,77 = 45,98.

СТ = 6,78

D _B = (77 – 68,4)2 × 0,16 + (76 – 68,4)2 × 0,08 + (75 – 68,4)2 × 0,08 +
+ (73 – 68,4)2 × 0,26 + (71 – 68,4)2 × 0,08 + (70 – 68,4)2 × 0,26 +
+ (80 – 68,4)2 × 0,08 = 11,83 + 4,62 + 3,48 + 5,5 + 0,54 + 0,67 + 10,76 = 37,4.

СТ = 6,12.

Таким чином, ми розрахували стандартне відхилення. Обчислення свідчать, що стратегія В менш ризикована.

Розрахуємо коефіцієнт варіації. Даний показник дає характеристику розміру цінового ризику на одиницю очікуваного результату і розраховується за формулою:

, (8.16)

де R — коефіцієнт варіації.

Завдяки порівнянню коефіцієнтів варіації двох стратегій, обирається стратегія з меншим коефіцієнтом. Таким чином, чим мен­ше коефіцієнт варіації, тим менше розмір відносного ризику. Для розглянутого прикладу: А = 6,78/68,4 = 0,01, В = 6,12/68,4 = = 0,0895. Отже, найкращою ціновою стратегією є стратегія В.

Перевагою даного методу оцінки цінового ризику є простота математичних розрахунків, а явним недоліком — необхідність великої кількості вихідних даних (чим більше масив, тим достовірніше оцінка ризику).

Обираючи раціональну стратегію ціноутворення в умовах невизначеності і ризику, можна використовувати ігрові моделі.

Подібного роду дії в економічній науці названо системою управління ризиками. Це особливий вид діяльності, спрямований на зниження можливих несприятливих результатів господарювання підприємства.

Робота зі зниження цінового ризику, як правило, ведеться підприємцем у двох напрямах:

· запобігання появи можливих цінових ризиків;

· зниження впливу цінового ризику на результати фінансово-господарської діяльності.

Перший напрям полягає у спробі уникнути будь-якого можливого для підприємства ризику. Більшість рішень про запобігання цінового ризику приймається на стадії ухвалення рішення.

Даний напрям зниження ризику є найбільш простим. Він дозволяє цілком уникнути можливих втрат і невизначеності, але, з іншого боку, не дозволяє одержати той обсяг прибутку, що пов’я­заний із ризикованою діяльністю. У разі використанні цього напряму варто враховувати такі моменти:

· абсолютно неможливо запобігти ціновим ризикам;

· запобігання одному виду ризику може призвести до виникнення інших;

· імовірний обсяг прибутку від цінового рішення може значно перевищувати можливі втрати у разі настання ризикової ситуації.

Уникаючи цінових ризиків, підприємство позбавляє себе мож­ливості одержання додаткового прибутку, пов’язаного з ризиком, тому що ризикова ситуація — це, з одного боку, джерело можливих втрат, а з іншого — джерело додаткового прибутку. Але не всі цінові ризики можна уникнути, велику частину з них підприємство приймає на себе, тому що вони неминучі чи несуть у собі потенціал можливого прибутку. З метою зниження ймовірності виникнення ризикових ситуацій необхідно розділяти чинники цінових ризиків на керовані (регульовані), умовно нерегульовані і некеровані (нерегульовані).

Керовані (регульовані) чинники характеризують якість роботи колективу, рівень організації виробництва й праці, якість управлінської роботи, ступінь використання ресурсів, ефективне зниження сукупних витрат.

Умовно нерегульовані чинники залежать в основному від передісторії функціонування підприємства й у досліджуваному періоді важко частково піддаються впливу з боку підприємця (до них належать обсяг і структура фінансових ресурсів, характеристики технічного рівня торгового підприємства, структура торгового персоналу тощо).

Некеровані (нерегульовані) чинники не можуть бути змінені підприємством (кліматичні, геологічні та політичні умови, зміна податкового й іншого законодавства, рівень цін тощо).

Віднесення чинника до тієї чи іншої групи залежить від розглянутого рівня управління (магазин, об’єднання підприємств торгівлі, галузь) і від тривалості періоду реалізації прийнятого рішення.

Чим вище рівень управління, тим більше чинників можна розглядати як керовані і ширшою стає межа їхньої цілеспрямованої зміни. Багато чинників, що на рівні підприємства є зовнішніми обмежувальними умовами, на рівні міністерства чи уряду треба розглядати як керовані, наприклад, розмір податків. У той же час за допомогою реклами досить великі підприємства чи їх об’єд­нання можуть формувати споживчий попит на окремих ринках, тим самим впливаючи на умови реалізації продукції, що є нерегульованим чинником для інших фірм, таким чином обмежуючи ціновий ризик.

Підсилити можливість управління важкорегульованими та регульованими чинниками, забезпечити зниження рівня цінового ризику, визначити його припустимий рівень і виміряти очікуваний результат неможливо без точного розрахунку сукупних витрат. Оскільки ціна продукції складається на ринку на основі співвідношень сукупних витрат, пропозиції продавця товарів (послуг) та платоспроможного попиту покупців, то стрижневим керованим чинником цих параметрів для підприємця є сукупні витрати. З одного боку, ціна на ринку може перевищувати сукупні витрати лише настільки, наскільки це допускає платоспромож­ний попит споживачів. З іншого боку — у разі зниження ціни на товар, з метою підвищення його конкурентоспроможності, вона, як правило, не може бути нижче витрат, тому що повинна забезпечувати певну величину прибутку. Винятком є політика «збиткових» цін, втрати від якої можуть тимчасово компенсуватися з фонду комерційного ризику. Тому в умовах ринкової економіки чинник оптимізації сукупних витрат за інших рівних умов буде одним з найважливіших засобів мінімізації цінового ризику. Пропорційно зниженню сукуп­них витрат знижується гранично припустима нижня границя ціни, що й підвищує ймовірність реалізації товару.

Зниження цін веде до прискорення обігу оборотного капіталу, що забезпечує зростання обсягів реалізації й прибутку. Оптимізація сукупних витрат має два важливі значення:

· по-перше, збільшуються доходи підприємства.

· по-друге, відбувається зниження цін, що має важливе соціальне значення, тому що дозволяє скоротити витрати населення на придбання товарів і зменшити ймовірність настання ризикової події.

Як би підприємство не витрачало кошти на зміну якості продукції та послуг, на їх відновлення, яких би значних обсягів попиту споживачів не досягав реалізований товар на ринку, ефективність від реалізації виявиться більше в тій мірі, у якій успіх був досягнутий з найменшими витратами. Оскільки фінансові ресурси будь-якого підприємства не безмежні, кожна зекономлена грошова сума може стати засобом інвестування заходів, що в сучасних умовах забезпечують найбільше зниження ризику і підвищення конкурентоспроможності. Для цього потрібно мати велику гнучкість, здатність швидко змінювати асортимент реалізо­ваної продукції, не упускати нові можливості, які відкриваються НТП, що вимагає відшукання нових джерел і резервів. Тому у разі мінімізації цінових ризиків завдання точного вибору найбільш ефективних з погляду оптимізації об’єктів витрат ускладнюється. Отже, вибір товарних груп для відновлення чи підбору асортименту необхідно проводити не тільки за величиною попиту покупців, а й відповідно до рівнів витратності і рентабельності розглянутих видів товарів, тому що найменш витратні та найбільш рентабельні вироби, за інших рівних умов забезпечать великий прибуток і фінансову стабільність підприємства.

Крім оптимізації сукупних витрат як методу зниження рівня цінового ризику, у господарсько-економічній діяльності підприємств використовуються такі методи, як: оптимізація правової структури договорів з метою мінімізації цінових ризиків; диверсифікованість, лімітування та внутрішнє страхування цінових ризиків.

Оптимізація правової структури договорів для мінімізації цінових ризиків здійснюється в тому разі, якщо цінових ризиків не можна уникнути цілком. Як заходи мінімізації цінових ризиків можна виділити: одержання від покупців гарантій своєчасної оплати; у разі укладання довгострокових контрактів передбачати можливість періодичного перегляду цін.

Різні форми договорів по-різному розподіляють фінансові ризики між постачальником і споживачем. Але за допомогою тих чи інших договорів неможливо цілком перекласти ризики втрат, наприклад від інфляції, на постачальника за договором. Мова йде про пайову участь у цінових ризиках.

Диверсифікованість цінового ризику — це розроблення альтернатив дій у разі загрози цінового ризику. Як заходи можна виділити: диверсифікованість покупців; диверсифікованість постачальників товару; регіональну диверсифікованість діяльності торго­вого підприємства.

Лімітування цінових ризиків відбувається щодо товарів чи товарних груп, за якими ціновий ризик може виходити за припустимі межі. Ризик лімітується шляхом установлення відповідних економічних та фінансових нормативів.

Внутрішнє страхування цінових ризиків необхідно на товари чи товарні групи, за якими величина ризику значна, а відмова від реалізації даного товару може негативно позначитися на комерційній роботі підприємства (втрата важливих клієнтів).

Можна виділити заходи щодо зниження цінового ризику:

· формування цільових резервних фондів підприємства;

· формування резервних обсягів продукції (якщо товару притаманні яскраво виражені сезонні коливання);

· сформовані на підприємствах резервні та ризикові фонди забезпечують покриття частини збитків, що виникають у результаті підприємницької діяльності.

Але можна відзначити найтиповіші чинники, що впливають на формування рівня цінових ризиків, які супроводжують господарську діяльність підприємства, і способи зменшення негативних наслідків від виникнення таких ризикових ситуацій (табл. 8.5).

Таблиця 8.5

Типові рекомендації
зі зниження рівня цінових ризиків на підприємствах

	Види чинників, що впливають на рівень цінових ризиків	Способи управління ціновими ризиками
	Комерційні чинники
1.1	Низькі обсяги реалізації товарів	Більш ретельна аналітична робота. Більш відповідальна робота із сегментації споживачів та ціноутворення
1.2	Неефективна робота	Ретельний підбір комерційних посередників. Використання франчайзингу для підвищення ефективності роботи оптових чи роздрібних каналів товарообігу
1.3	Невдалий вихід на ринок нового товару	Попереднє проведення ринкового тестування, спробних продажів. Інформування виробника про необхідність внесення в товар змін, що поліпшують його споживчі якості
1.4	Незадовільне виконання контр­агентом умов до­говору	Більш ретельний вибір партнерів шляхом їх глибокого вивчення, одержання банківських та аудиторських довідок про ділову порядність контрагентів, іншої інформації, що характеризує фірми контрагенти

Закінчення табл. 8.5

	Види чинників, що впливають на рівень цінових ризиків	Способи управління ціновими ризиками
1.5	Протидії конкурентів	Передбачення можливої реакції конкурентів на ділову активність підприємства і цінову політику. Планування контрзаходів у програмі маркетингу підприємства
1.6	Циклічні зміни в економіці, падіння попиту на товари	Прогнозування циклічних коливань кон’юнктури, їх облік в інвестиційних планах, прийняття інших антикризових заходів на рівні підприємства: підвищення рівня ліквідності за рахунок прискореної реалізації товарів, ско­рочення товарних запасів, оптимізація сукупних витрат
1.7	Зміна біржових котирувань і цін на сировинні товари	Ретельне прогнозування цін у коротко- і середньостроковому плані. Використання ф’ючерсних угод і зниження ступеня ризику шляхом хеджирування, тобто одночасної покупки і продажу зобов’язань за ф’ючерсними контрактами. Укладання довгострокових контрактів «з умовною вимогою»
	Фінансові чинники
2.1	Неплатежі за пос­тавлений товар	Включення 100 % авансового платежу в умови договору. Застосування акредитивної форми розрахунків (документарний, підтверджений, безвідкличний, подільний акредитив). Передача права вимоги платежів за договором факторинговій фірмі
2.2	Ризик неоптимального розподілу фінансових ресурсів під час закупівлі товарів	Ретельна аналітична робота під час визначення асор­тиментної основи підприємства. Більш глибока попередня оцінка рентабельності реалізації товарів. Внесення необхідних змін у плани реалізації та закупівлі
	Внутришньофірмові чинники
3.1	Невдоволення працівників підприємства	Ретельне опрацювання з профспілковими активістами умов колективного договору. Розроблення сильних соціально-економічних програм на підприємстві. Розуміння й використання в процесі управління підприємством мотивації працівників. Створення сприятливого психологічного клімату в колективі підприємства
3.2	Відплив комерційної інформації	Ретельний контроль за оборотом внутрішньофірмової документації. Обмеження доступу сторонніх осіб до документації підприємства тощо. Дезінформаційна (у рамках закону) обробка конкурентів
3.3	Помилки керівників	Ретельний підбір керівників середньої та вищої ланки, ефективна мотивація й стимулювання їх діяльності. Професійна підготовка та перепідготовка керівних кадрів. Дублювання процесу управління найбільш дорогими напрямами комерційної діяльності. Організація контролю

Можна навести безліч інших варіантів зменшення цінового ризику. Основним завданням керівництва підприємства щодо управління ціновими ризиками в будь-якому разі є удосконалювання аналітичних процесів на підприємстві, побудова й використання під час підготовки та проведення великих операцій моделей, що дозволяють приймати рішення на прорахованій та змо­дельованій багатоваріантній базі поведінки цін у різних кон’юнк­турних ситуаціях. Оцінка й зниження цінових ризиків значною мірою залежить від характеру діяльності підприємства, особливостей товарів, стану обраних цільових ринків, сегментів споживачів, прийнятої схеми товарообігу, товарної й транспортної логістики, методів позиціювання товарів у ринковому просторі. Багато фахівців у галузі маркетингу, економіки й управління рекомендують кожному підприємцю та директору підприємства складати таблиці специфічних і характерних для даного підприємства чи даного виду угоди чинників цінових ризиків і відповід­ної реакції на виникнення ризикової ситуації. Попередження
виникнення ризикових ситуацій шляхом керованих впливів на контрольовані чинники зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства для їх модифікації в інтересах підприємства — найдієвіший метод роботи в господарських зонах з найменшим ціновим ризиком.

Широке використання різноманітних форм профілактики та страхування цінових ризиків дозволяє істотно знизити розмір можливих фінансових втрат у процесі здійснення господарської діяльності в умовах нестабільної економіки та частої зміни кон’юнктури товарного ринку.

8.8. Особливості управління ризиками
у зовнішньоекономічній діяльності

Особливе місце серед ризиків, яким піддаються учас­ники зовнішньоекономічних зв’язків, посідають комерційні ризики, у тому числі ризики, пов’язані з імовірністю неплатоспроможності покупця чи позичальника, нестійкістю валютних курсів та інфляцією, зміною ціни товару після укладення контракту. Для того щоб застрахувати себе від можливих втрат, експортер може закласти в ціну надбавку на непередбачені ризики. Чим вищий ступінь ризику, тим більшою є величина цієї надбавки, а отже, й ціна товару. Однак можливості такого способу захисту від комерційних ризиків обмежені головним чином тим, що підвищення ціни негативно позначається на конкурентоспроможності товару.

Ціновий ризик виникає в процесі реалізації товарів і послуг, зроблених чи куплених підприємцем у зовнішньоторговельній діяльності. Основними причинами цінового ризику є:

· зниження обсягів реалізації в результаті падіння попиту чи потреби на товар, реалізований підприємством, витиснення його конкуруючими товарами, зробленими на внутрішньому ринку, введення обмежень на продаж;

· підвищення закупівельної ціни товару в процесі здійснення зовнішньоторговельного підприємницького проекту;

· непередбачене зниження обсягів закупівель порівняно з наміченими, що зменшує масштаб усієї операції і збільшує витрати на одиницю обсягу реалізованого товару (за рахунок умовно постійних витрат);

· втрати й розкрадання в процесі реалізації та транспортування товару, що знижує рентабельність зовнішньоторговельної операції і змушує підприємця збільшувати ціну для покриття витрат;

· втрата якості в процесі реалізації, транспортування й збереження товару, що призводить до зниження його ціни;

· підвищення витрат обігу порівняно з наміченими в результаті виплати штрафів, непередбаченого мита й відрахувань, що призводить до зниження прибутку підприємницької фірми.

Ціновий ризик у зовнішньоекономічній діяльності містить у собі:

· ризик, пов’язаний з реалізацією товару (послуг) на внутрішньому чи зовнішньому ринку;

· ризик, пов’язаний із транспортуванням товару (транспорт­ний);

· ризик, пов’язаний із платоспроможністю покупця;

· ризик форс-мажорних обставин;

· валютний ризик;

· кредитний ризик.

Варто виокремити транспортний ризик у зовнішньоторговельній діяльності. Його класифікація вперше була проведена Міжнародною торговельною палатою в Парижі у 1919 р. і уніфікована в 1936 р. У даний час різні транспортні ризики згідно з «ІНКОТЕРМС 2000» (видання № 460 Міжнародної торговельної палати) класифікуються за ступенем та відповідальністю в чотирьох групах: Е, F, С, D.

Група Е включає одну ситуацію, коли постачальник (продавець) зберігає товар на своїх власних складах. Ризик приймає на себе постачальник до моменту прийняття товару покупцем. Ризик транспортування від приміщення продавця до кінцевого пункту вже приймається покупцем.

Група F містить три конкретні ситуації передачі відповідальності й відповідно ризики:

· FCA — ризик і відповідальність продавця переносяться на покупця в момент передачі товару в умовленому місці;

· FAS — відповідальність і ризик за товар переходять від постачальника до покупця у визначеному договором порту;

· FOB — продавець знімає із себе відповідальність після вивантаження товару з борта судна.

Група С включає ситуації, коли експортер, продавець, укладає з покупцем договір на транспортування, але не приймає на себе ризику:

· CFR — продавець оплачує вартість транспортування до порту прибуття, але ризик і відповідальність за збереження товару й додаткові витрати бере на себе покупець;

· CIF — крім обов’язків, як у випадку CFR, продавець забезпечує й оплачує страховку ризиків під час транспортування;

· СРТ означає, що продавець і покупець розподіляють між собою ризики й відповідальність. У визначений момент (звичайно якийсь проміжний пункт транспортування) ризики цілком переходять від продавця до покупця;

· CIP означає, що ризики переходять від продавця до покупця у визначеному проміжному пункті транспортування, але, крім цього, продавець забезпечує і платить вартість страховки.

Остання група термінів D означає, що всі транспортні ризики лягають на продавця. У цій групі:

· DAF — продавець приймає на себе ризики до визначеного державного кордону. Далі ризики приймає на себе покупець;

· DES — передача ризиків продавцем покупцю відбувається на борті судна;

· DEQ — передача ризиків відбувається в момент прибуття товару в порт завантаження;

· DDU — продавець приймає на себе транспортні ризики до визначеного договором місця (найчастіше це склад) на території покупця;

· DDP — продавець відповідає за транспортні ризики до визначеного місця на території покупця, але покупець оплачує їх.

Крім цього, варто розрізняти валютний ризик для імпортера й експортера. Ризик для експортера — це падіння курсу іноземної валюти від моменту одержання чи підтвердження замовлення до одержання платежу. Ризик для імпортера — це підвищення курсу валюти у відрізок часу між датою підтвердження замовлення і в день платежу. Укладаючи контракти, необхідно враховувати можливі зміни валютних курсів.

Різноманітність видів зовнішньоторговельних операцій визначає особливості й причини виникнення цінового ризику. У міжнародній практиці одним зі способів зниження ступеня цінових ризиків у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності є прогнозування зовнішньоторговельної політики підприємства торгівлі як один із завершальних етапів комплексного вивчення товарних ринків. Результати такого дослідження закладають у програму фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання.

Головна мета прогнозу — забезпечити відповідність ціни, зафіксованої сторонами в контракті, рівню цін на ринку в момент здійснення розрахунків. Для цього фірмі необхідно спрогнозувати динаміку цін на ринку на строк виготовлення товару і використовувати отримані результати для визначення своєї ціни. Величина періоду прогнозування варіюється через різну тривалість часу виконання замовлень на окремі види товарів, а також залежно від країни належності фірми.

Прогнози рівня попиту розглядаються фірмами як прогнози майбутніх змін обсягів реалізованої продукції. Спочатку, як правило, розробляються прогнози так званого галузевого попиту на продукцію, під яким розуміють загальнонаціональний попит на даний товар, узятий разом з експортом. Потім фірми прогнозують ринковий попит як частину загальнонаціонального попиту, що припадає на певний клас споживачів чи на географічний район. Нарешті завершує серію цих прогнозів оцінка майбутнього попиту на продукцію фірми, що подається як сума ймовірних обсягів продажів, які фірма розраховує мати на всіх ринках збуту.

Далі визначається найбільш імовірний (з погляду мінімального цінового ризику) обсяг реалізації та прибутку, а також обирається оптимальна цінова політика в зовнішньоторговельних операціях.

Облік, аналіз і контроль — взаємозалежні функції управління господарською діяльністю підприємства. Економічний аналіз — метод обґрунтування управлінських рішень і засіб досягнення значних результатів за мінімальних витрат. В умовах ринку значення аналізу як засобу «самоконтролю» підприємства є дуже значним: без нього неможливо розвивати й удосконалювати як діяльність торгового підприємства в цілому, так і роботу окремих його підрозділів і ділянок, аж до кожного виконавця.

Аналітична робота організується у певній послідовності:

І етап — визначення об’єктів і цілей аналізу й розроблення графіка роботи, тобто встановлення конкретних термінів і виконавців;

ІІ етап — підбір матеріалів для аналізу, перевірка та обробка джерел інформації як формально (з погляду наочності, точності арифметичних підрахунків), так і по суті (вірогідність, повнота та об’єктивність даних, правильність оцінки, порівнянність показників);

ІІІ етап — власне аналіз, тобто систематизація даних, вибір методів аналізу, розрахунок аналітичних показників, виявлення та оцінка впливу основних чинників на результати фінансово-господарської діяльності;

IV етап — узагальнення результатів аналізу у вигляді висновків та рекомендацій з удосконалення роботи.

Результативність аналізу безпосередньо залежить від обсягу та якості джерел інформації. До аналітичної роботи залучається широке коло матеріалів: відомості з комерційного листування, дані поточного оперативного та бухгалтерського обліку, бухгалтерська звітність. За ступенем повноти дослідження об’єкта аналіз поділяється на комплексний, яким охоплюється вся діяльність підприємства, систематичний (локальний), який спрямовується на вивчення роботи окремих ланок підприємства чи на рішення конкретних актуальних питань (вивчення ринків збуту продукції чи придбання товарів, опрацювання транспортних умов контрактів тощо).

Метод економічного аналізу складається із сукупності різних прийомів: деталізації та узагальнення, порівняння, елімінування. Під час аналізу використовуються елементи статистичного методу: середні та відносні величини, індекси, динамічні ряди тощо,
а також прийоми математичного моделювання, математичної ста­тистики та економічної кібернетики.

Основні завдання аналізу зовнішньоекономічної діяльності підприємств можна визначити так:

· характеристика динаміки зовнішньоекономічних операцій та оцінка виконання зобов’язань за договорами та контрактами;

· визначення ефективності зовнішньоторговельних операцій, фінансового результату від зовнішньоекономічної діяльності в цілому;

· оцінка раціональності використання коштів, що залучені у зовнішньоторговельний оборот;

· виявлення резервів підвищення ефективності угод у майбутньому.

Оцінка роботи підприємства на зовнішньому ринку починається з аналізу динаміки експортно-імпортних операцій, тобто порівняння їх обсягів за поточний період з даними за відповідний попередній період (наприклад, за минулий рік). При цьому необхідно виявити й оцінити вплив на розвиток зовнішньоекономічних операцій таких чинників, як: ціна, кількість і структура поставок.

Великий вплив на динаміку й результати експортних операцій чинить якість експортних товарів. Якщо недоліки відносно якості встановлені до відвантаження товару іноземному покуп­цю (наприклад, товар надходить у порт чи на прикордонну станцію в ушкодженому вигляді з порушеннями в пакуванні), то це призводить до порушення контрактних термінів постачання, зниження динаміки реалізації, затримки надходження валютного виторгу, невиконання валютного плану. Подібна ситуація негативно позначається на фінансових показниках роботи з експорту, тому що за прострочення в постачанні сплачується штраф.

Якщо ж товар неналежної якості все-таки надходить до іноземного покупця, то останній пред’являє експортеру рекламацію. Робота з вивчення якості експортної продукції є невід’ємною час­тиною комерційної діяльності підприємств та об’єднань. Необхідно вести постійний облік рекламацій і проводити ретельний аналіз відповідного звіту. Можна використовувати показник питомої ваги рекламацій у загальному обсязі реалізації. Цей показник розраховується як відношення суми задоволених рекламацій до суми реалізації за певний період.

Для зниження втрат валютного виторгу створюється основа об’єктивної оцінки якості продукції, що вивозиться, до її відвантаження іноземним покупцям.

Вивчення динаміки імпортних операцій здійснюється за тією ж самою схемою. Потрібно підкреслити, що оцінюючи дина-
міку експорту, у першу чергу орієнтуються на загальний індекс вартості як показник валютного виторгу (це, як показано вище, не виключає аналізу показників кількості та структури товарообігу).

Очевидно, що при імпорті необхідно прагнути забезпечувати закупівлю потрібного обсягу і номенклатури товарів за найбільш низькими цінами. Таким чином, під час імпорту позитивно може оцінюватися динаміка операцій і у разі зниження вартісних обсягів, якщо товар імпортований у строк, у потрібній кількості й необхідної якості.

1. Суть ризику.

2. Роль оцінки ризику рішень, що приймаються в ціно-
утворенні.

3. Методи оцінки ризику в розрахунках цін.

4. Економіко-математичне моделювання ризику.

5. Ризик у визначенні цін і страхування цін.

6. Оцінка інфляційного очікування.

Ризик — ситуативна характеристика діяльності, що може мати невизначений результат і несприятливі наслідки у разі неуспіху.

Ризик у підприємництві — ймовірність виникнення збитків або будь-яких втрат у результаті нездійснення події, що намічалася, передбаченої прогнозом, планом, проектом, програмою.

Інфляційне очікування — прогноз зміни цін на товари та послуги на ринку, який умовно проводиться споживачами і залежно від якого споживачі планують свої дії щодо купівлі товарів та послуг.

17 (с. 132—142); 22 (с. 90—118); 23 (с. 179—208);
24 (с. 80—105).

Розділ 9

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ПРОЦЕСІВ ЦІНОУТВОРЕННЯ

9.1. Загальні питання регулювання цін

Для економіки змішаного типу притаманний такий вид управління, за якого держава створює ефективну систему регулювання економіки, не порушуючи при цьому механізмів ринкового саморегулювання. До системи регулювання економічних відносин входять підсис­теми фінансово-валютного, бюджетного, кредитного, податкового та цінового регулювання, головною метою функціонування яких є підтримання балансу попиту та пропозиції, споживання та накопичення, товар­ної та грошової маси.

Одним із найважливіших завдань держави є забезпечення такого співвідношення монополії та конкуренції, яке не призводить до руйнівних наслідків у економіці. Це завдання розв’язується за допомогою антимонопольного законодавства. Антимонопольними вважаються такі закони, які забороняють дії, спрямовані на обмеження конкуренції: розподіл ринку, вертикальне та горизонтальне фіксування цін, дискри­мінація у торгівлі тощо.

Більшість країн з економікою змішаного типу застосовують певні принципи ціноутворення. Ці принципи декларуються у вигляді законодавчих актів, які регламен­тують порядок та методологію формування цін.

Вплив на виробників з боку держави може бути як прямим (шляхом встановлення певних правил ціноутворення), так і непрямим (через такі економічні важелі, як фінансово-кредитний механізм, оплата праці, оподаткування).

Пряме регулювання цін здійснюється головним чином у галузях суспільного користування (транспорт, зв’я­зок, електроенергетика, водопостачання тощо). Серед

прямих методів державного регулювання цін необхідно назвати адміністративне встановлення цін, воно поширене у розвинутих країнах.

Разом із методами прямого регулювання держава впливає на процеси ціноутворення низкою непрямих заходів. Ці заходи спрямовані на зміну кон’юнктури, на створення певного режиму у сфері фінансування, валютних та податкових операцій, а в підсумку — на встановлення оптимального співвідношення між попитом та пропозицією на ринку.

В умовах ринкової економіки регульовані ціни, як і вільні ціни встановлюються й затверджуються самими підприємствами. Державний вплив на такі ціни здійснюється шляхом методичної та організаційної єдності у встановленні цін на товари і послуги, у розробленні рекомендацій з обґрунтуванням, у тому числі й за галузями народного господарства.

Держава в особі своїх органів управління визначає порядок обчислення рівня витрат — калькуляції собівартості, уточнює склад витрат спеціальними нормативними документами, визначає витрати, що відшкодовуються з прибутку, установлює нормативи рентабельності на продукцію підприємств-монополістів.

Пряме втручання держави доцільно тоді, коли ставиться зав­дання стабілізації діючих цін чи їх незначного зростання.

Рішення про необхідність регулювання цін приймається на основі аналізу діяльності суб’єктів ціноутворення з урахуванням стимулюючої ролі відповідних методів регулювання в підвищенні якості виробленої продукції і задоволенні попиту на неї.

Можна виокремити такі форми прямого втручання держави в процес ціноутворення.

1. Загальне заморожування цін (воно застосовується в умовах надзвичайного інфляційного розвитку економіки) чи заморожування цін на окремі групи товарів (окремі товари). Наприклад, замість щоквартальної зміни у 1996 р. тарифів на електроенергію Національна комісія з питань регулювання електроенергетики України запропонувала заморозити їх строком на 1 рік і ввела з 1 січня 1997 р. стабільні тарифи на електроенергію, що враховують темпи інфляції та інші чинники. Експертами стверджувалося, що це внесе стабільність у відносини між постачальниками й споживачами електроенергії.

2. Встановлення фіксованих цін і тарифів. Фіксовані ціни з твердо встановленою величиною формуються за рішенням відповідних органів влади і ними ж затверджуються. Рішенню про введення фіксованих цін передує процедура визначення прибутку (рентабельності), що включається в такі ціни, а також вирішення спорів у випадках, коли фіксовані ціни не забезпечать окремим підприємствам (незалежно від форм власності) і громадянам, зареєстрованим як приватні підприємці, нормативного прибутку. Суб’єкти ціноутворення у разі введення фіксованих цін зобов’язані реалізувати свою продукцію за цінами, що не перевищують фіксовані ціни.

Фіксовані ціни стали одним з основних видів цін, що застосовуються під час укладання державних контрактів. У цьому разі фіксована ціна встановлюється на стадії укладання контракту, має певний ступінь твердості, тобто не змінюється після виконання контракту. Попередня фіксація ціни припускає обмежений контроль за витратами в ході виконання контракту з боку замовника. Підприємство-виробник у даному разі бере на себе господарський ризик що дає широкі можливості одержання додаткового прибутку за рахунок економії витрат.

3. Встановлення меж можливого зростання ціни за певний період часу чи граничного рівня ціни, тобто максимального чи мінімального рівня ціни, вище чи нижче якого ціна не може змінюватися. Такий регулюючий захід дуже важливий в умовах дефі­циту, тому що зростання вільних цін у кінцевому підсумку веде до скорочення виробництва. Україна, відпустивши у зв’язку з переходом до ринку свої ціни «на волю», втратила значну частину національного продукту.

Граничний рівень ціни може бути надійною гарантією населенню від «цінового диктату» виробників в умовах відсутності конкуренції на внутрішньому ринку. На соціально важливі товари й послуги граничний рівень ціни може встановлюватися місцевими органами влади.

Багато цивілізованих країн з розвинутою ринковою економікою вже пройшли етап регулювання верхніх меж цін на товари першої необхідності, зокрема на продукти харчування, і тепер відмовилися від цієї міри. Але відмовилися не тому, що вона погана, а тому що потреба в ній відпала, оскільки ринок цілком насичений, існує ефективна конкуренція не тільки між тими, хто виробляє товари, а й тими, хто їх реалізує, цілком виключений монополізм виробників і торговців шляхом дії ефективного антимонопольного законодавства.

4. Встановлення граничного нормативу рентабельності. У цьому разі в ціні під час її розрахунку враховується прибуток у розмірі граничного нормативу рентабельності. Цей метод регулювання цін застосовується для регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів, на багато видів послуг, ціни на які регулюють місцеві органи влади. Ціни на продукцію, фактична рентабель­ність якої перевищує встановлений рівень, повинні перегляда­тися підприємствами у бік зниження. Подальша реалізація цієї продукції має проводитися за зниженими цінами з рентабельністю не вище граничного рівня.

За кордоном цей метод практично не використовується. Він має серйозний недолік: не зацікавлює підприємства в зниженні витрат. У світовій практиці рівень цін регулюється через обмеження можливостей досягнення підвищеної рентабельності на вкладений капітал.

5. Установлення граничних розмірів постачальницько-збуто­вих і торговельних надбавок, націнок. Органам виконавчої влади на місцях дозволено встановлювати граничні рівні постачальницько-збутових і торговельних надбавок, націнок на відповідній території, визначати порядок їх встановлення. Рішення про встановлення граничного рівня названих надбавок і націнок може поширюватися на всю продукцію, реалізовану в межах відповідної території.

6. Для біржової торгівлі і поза біржовим оборотом може бути введений граничний рівень котирувальних цін на товари, що надійшли з державного сектору і прогресивне оподаткування прибутку продавців цих товарів за ринковими цінами, що перевищують граничні рівні цін.

7. Декларування цін. За рішенням органів виконавчої влади може вводитися декларування оптових (відпускних) цін на окремі види продукції. При цьому всі суб’єкти підприємницької діяльності, що роблять і реалізують таку продукцію, зобов’язані подавати в органи ціноутворення декларації щодо застосовуваних цін для реєстрації.

Органи ціноутворення вправі приймати рішення про реєстрацію ціни, яка декларується, або відмовити в її реєстрації чи прийняти рішення про обґрунтовану зміну розміру ціни, яка декларується, з повідомленням підприємства-декларанта про причини зміни, якщо при формуванні ціни, яка декларується, допущені порушення чинного законодавства.

З моменту реєстрації ціни суб’єкти ціноутворення, що виробляють продукцію, на яку введено обов’язкове декларування оптових цін, зобов’язані укладати зі споживачами договори на поставку продукції за ціною, не вище зафіксованої в декларації.

8. Встановлення рекомендаційних цін з найважливіших видів продукції. Така практика має місце в деяких країнах, наприклад у США, Японії. Якщо ціна перевищує рівень, що рекомендується, може застосовуватися прогресивне оподаткування прибутку, отриманого від реалізації товарів за цінами, що перевищують рекомендовані.

Непряме втручання в ціноутворення забезпечується застосуванням сукупності способів і засобів, що сприяють розширенню товарної пропозиції на ринку, керуванню доходами населення, регулюванню податків як на вироблену, так і споживану продукцію.

Непряме регулювання цін здійснюється: шляхом застосування пільгового оподатковування, пільгового кредитування, субсидування та дотацій з бюджету, укладанням органом влади з юридичною чи фізичною особою договору про введення фіксованих цін на реалізовану ними продукцію або послуги.

Органи виконавчої влади можуть заохочувати укладання угод між виробниками і споживачами продукції за участі органів державного управління, а також прийняття виробниками продукції зобов’язань, спрямованих на обмеження зростання цін.

До форм непрямого регулювання цін також можна віднести різні заходи й програми, що розробляються державними органами:

· створення умов для розвитку здорової конкуренції та підприємництва. Так, для підвищення ефективності виробництва підприємств природних монополій урядом України намічено постійно проводити аналіз обґрунтованості витрат монополістів, організовувати торги із закупівлі продукції, використовуваної підприємствами природних монополій;

· розроблення спеціальних урядових програм з розвитку вироб­ництва товарів народного споживання, розширення послуг, що надаються населенню, збільшення житлового будівництва за рахунок державних бюджетних асигнувань;

· державне фінансування досліджень з розроблення і створення нових видів продукції;

· державне стимулювання залучення в країну іноземних інвестицій, створення спільних підприємств;

· ефективне використання митних тарифів, пільгових митних тарифів для стимулювання товарної інтервенції з тих видів продукції, на яку у країні існує дефіцит чи яка призначена для соц-
іально незахищених груп населення.

9.2. Законодавче регулювання
процесів ціноутворення в Україні

Сьогодні в Україні існує певна система впливу на процеси ціноутворення суб’єктів господарювання. Ця система, з одного боку, обмежує підприємства у виборі ціни, а з іншого — створює більш-менш справедливі умови функціонування для всіх учасників економічних відносин, сприяє створенню вільного кон­курентного середовища, а також обмежує розвиток негативних тенденцій, таких як: монополістичне ціноутворення; штучне підвищення цін на товари першої необхідності тощо.

Управління процесами ціноутворення підприємств в Україні ґрун­тується на системі законів та законодавчих актів, головними з яких є:

· Закон України «Про ціни і ціноутворення»;

· Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»;

· нормативні документи Верховної Ради України;

· нормативні документи Кабінету Міністрів України;

· нормативні документи Державної Податкової Адміністрації України;

· роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України;

· нормативні документи органів місцевого самоврядування.

Сфера дії Закону України «Про ціни і ціноутворення» поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва. Цей Закон спрямований на забезпечення:

· рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних регіонів республіки;

· збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

· протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;

· об’єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

· розширення сфери застосування вільних цін;

· підвищення якості продукції;

· соціальних гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку зі зростанням цін і тарифів;

· створення необхідних економічних гарантій для виробників;

· орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Законом декларується вільне встановлення цін і тарифів на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, з яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Характер державного регулювання цін вміщено у статтях 8, 9 та 10. Згідно з цими статтями державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:

1) державних фіксованих цін (тарифів);

2) граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.

Ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв’язку встановлюються Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України.

Зміна рівня державних фіксованих та регульованих цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг здійснюється в порядку і в строки, що визначаються тими органами, які відповідно до цього Закону затверджують або регулюють ціни (тарифи). Зміна державних фіксованих та регульованих цін і тарифів може здійснюватись у зв’язку зі зміною умов виробництва та реалізації продукції, що не залежать від господарської діяльності підприємств.

У розд. III Закону України «Про ціни і ціноутворення» висвітлюються питання, пов’язані з контролем за цінами. Тут сказано, що державний контроль за цінами здійснюється у разі встановлення і застосування державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. При цьому у сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства.

І, нарешті, ст. 14 встановлює відповідальність за порушення державної дисципліни цін. Згідно з цією статтею вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін та чинного порядку визначення вартості будівництва, що здійснюється із залучен­ням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій підлягає вилученню в дохід відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств і організацій в банківських установах за рішенням суду (арбітражного суду). Особи, винні в порушенні порядку встановлення та застосування цін і тарифів, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Іншим Законом, що чинить значний вплив на процеси ціноутворення, є Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Цей Закон визначає правові основи обмеження та поперед­ження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. Стаття 4
Закону дає визначення діям, що вважаються зловживанням монопольним становищем на ринку. Згідно з цією статтею серед інших дій зловживаннями монопольним становищем вважаються:

· обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

· часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

· встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

· встановлення монопольно високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести до порушення прав споживачів;

· встановлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести до обмеження конкуренції.

Додатково до ст. 4 Закону ст. 5 визначає, що антиконкурентними узгодженими діями визнаються погоджені дії (угоди), що призвели або можуть призвести до встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок.

Разом із зазначеними двома Законами в Україні діє низка нормативних документів, що визначають порядок ціноутворення на конкретні товари чи послуги. Серед цих нормативних актів можна вказати, наприклад, такі:

· Закон України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» від 17 червня 1999 р.; відповідно до п. 1 ст. 6 цього Закону щорічно до 1 січня наступного року Кабінет Міністрів України згідно з пропозиціями агропромислового комплексу України визначає мінімальну ціну на цукровий буряк, що постачається для виробництва цукру;