Етнічні ресурси 3 страница

Волинь охоплює басейн Західного Бугу, рр.Горинь та Случ. До етно­графічної Волині прилягає на заході Холмщина, корінне населення якої з історичного, етногенетичного і етнокультурного поглядів однорідне з суміжними волинянами. Сьогодні Холмщина належить до Хелмського воєводства Польщі.

Етнографічна Волинь (є ще адміністративно-територіальні: Волин­ське воєводство - ХУІ-ХУІІІ ст., 20-30-ті роки XX ст., Волинське наміс­ництво - кінець XVIII ст., Волинська губернія - кінець XVIII - 1925 р., Волинська область з 1939 р.) здебільшого територіальне збігається з давньоруською історичною областю Волинська земля. Вважають, що назва походить від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі. Існують й інші версії походження цієї назви.

У давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. У Х-ХІ ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та ін. Ця земля була складовою Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського кня­зівств, згодом - тереном козацько-селянських воєн, активної боротьби українського народу проти чужоземного поневолення.

З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво та ін.). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: одно­камерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно з солом'яним дахом, у південній смузі - каркасні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважали рослинні узори червоного або тільки білого кольору.

Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських народних календарних та сімейних обрядах і звичаях, що багаті тради­ційною пісенністю. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волин­ським колоритом весільна обрядовість. У народному пісенному репер­туарі помітне місце посідала історична пісня.

Полісся. Ця назва як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрічається вже у працях давньогрецького історика Геродота. У Галицьке-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на Поліссі. Це поняття вживають польські історики XV-XVI ст. Щоправда територія, яку позначали різні автори, була більшою чи меншою, та й досі це питан­ня остаточно не з'ясоване.

Назва Полісся споріднена зі словом ліс(лісиста місцевість, лісок, біля лісу). На основі даних порівняльного мовознавства звернено увагу на

балтський аналог цієї назви («Раlа», «Реlеза», «Реlysа»), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ланд­шафт, багнистий ліс. Тому небезпідставною є думка про балтсько-слов'ян-ську спільність кореня назви Полісся.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і охоплює північні райони Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей (за іншою версією районування сюди включають північні райони Волин­ської та Рівненської областей). У західній частині до нього історично і на основі мовно-етнографічних даних належать південна смуга Брест­ської області (нині у складі території Білорусі) і Підляшшя (нині в складі Польщі).

Назва поліщуки стосовно населення Полісся не була поширена на території всього регіону. Традиційним ареалом побутування цієї назви між самим населенням був здебільшого басейн Прип'яті та її приток. Населення східного Полісся, особливо середнього Подесення сусіди називали литвинами. Дехто з етнографів схильний вважати поліщуків і литвинів окремими етнографічними групами корінних жителів Україн­ського Полісся.

Етнографічна східнослов'янська спорідненість цього регіону має глибоке коріння, що сягає праслов'янської минувшини, співучасті у формуванні давньоруської народності та державності, боротьби з іно­земними загарбниками. Вона грунтується на активній участі жителів різ­них його частин у козацько-селянських війнах, національно-визвольній боротьбі українського народу, на жвавих економічних і культурних сто­сунках. Цим зумовлюється і загальний характер всіх ділянок традицій­но-побутової культури населення Полісся, в якій поряд з національно-визначальними збереглося чимало елементів і рис східнослов'янської архаїки та спільності. Ця культурна традиція не однакова на всій тери­торії Українського Полісся, у різних місцевостях вона відзначається пев­ними регіональними особливостями. Походять вони, очевидно, з часу розселення тут різних племен (літописних волинян, древлян, дреговичів та ін.), від приналежності різних частин Полісся після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого Князівства Литовського, Польщі, Росії), переорієнтацій і змін господарсько-еконо­мічних відносин, особливостей міжетнічних контактів, певної природної ізольованості цього краю.

І все-таки в сукупності регіональних різновидів і місцевих своєрід­ностей традиційно-побутова народна культура Полісся - певний фено­мен, що комплексом характерних рис відрізняється від інших етногра­фічних районів України.

Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, в заплавах річок, на лісових вирубках, а також характер грунтів зумовили особли­вості землеробської традиційної господарської діяльності поліщуків, їх агротехніки, знарядь праці, структури сівозмін. Залежно від місцевих кліматичних умов склався сільськогосподарський календар. Етногра­фічними особливостями позначені тваринництво, організація відгінного випасу худоби, побут і звичаї пастухів, заготівля сіна на віддалених сінокосах, способи його сушіння на болотах та ін.

Поширеними традиційними видами занять населення Полісся були мисливство і рибальство з використанням широкого набору різноманіт­них ловецьких способів і знарядь (пастки, вовківні, сільця, «манки» та ін.) Багатовіковий досвід накопичило одне з найдавніших господарських занять поліщуків - бджільництво.

Основними для Полісся в минулому були водні шляхи сполучення і відповідні транспортні засоби (плоти, пароми, різні типи човнів). Певні особливості характерні і для будівництва доріг через болота з дамбами, гатками тощо.

Для поліських поселень характерна одновулична забудова з орі­єнтацією садибного комплексу до вулиці. Поширеними були і хутірні поселення. У традиційних спорудах збереглися зрубна техніка будів­ництва, архаїчні риси планування житла, його інтер'єру з неповтор­ною поліською глинобитною піччю. Комплекси жіночого і чоловічого вбрання до нашого століття донесли чимало давніх особливостей - у матеріалі домашнього виготовлення, формах, крою різних компонентів (наприклад, туніковидні сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взут­тя), колориті, прикрасах і т. д.

На громадському і сімейному побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся ще в ХІХ-ХХ ст. вплив общинних відносин і порядків: розподіл громадою общинних угідь, орга­нізація використання спільних пасовищ, лісів, лук, рибних виловів у ріках і озерах, трудової взаємодопомоги (толок). Громадський суд зберігає на Поліссі чимало елементів давньослов'янського «копного суду». В сімей­ному побуті домінуючими були устої патріархального укладу - підпо­рядкування всіх членів сім'ї її главі - батькові.

Дослідники давно вже звернули увагу на багатство слов'янської архаїки, самобутні елементи у календарних і сімейних звичаях та обря­дах Полісся, зокрема в проводах зими, весняних обрядах із закликан­нями, співами, іграми, хороводами, ворожіннями, в троїцько-русальних, купальських, колядних традиціях, у звичаях і обрядах, пов'язаних з різ­ними трудовими процесами, народженням дитини, весіллям, смертю, у світоглядних уявленнях, віруваннях.

Регіональною специфікою відзначаються традиційні народні знан­ня - способи і засоби самолікування, прогнозування погоди за різними прикметами, системи мір, уснопоетична творчість, в якій особливе місце посідає обрядова пісенність, музичний фольклор, прикладне декоратив­не мистецтво, зокрема вироби художнього ткацтва (рушники, скатерки, покривала, килими), які відзначаються різноманітністю технік і декору, неповторна поліська вишивка та ін.

Сіверщина охоплює крайні північно-східні землі України на межі між Росіює та Білоруссю, корінням сягаючи давньої Сіверської землі. Населення району сформувалося на основі етнічного об'єднання сіве­рян і родимичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули. Специфічні риси традиційно-побутової культури населення цієї землі відбивають перехід­ні риси від Русі-України до Московії-Росії, позначені в мовній культурі.

Слобожанщина охоплює східну частину України - теперішні Харків­ську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропе­тровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Білгородської і Воронезької областей Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення у ХУІІ-ХУІІІ ст. переселенці з Лівобережної і Правобережної України, з Росії, одержавши тут на певний час різні пільги («свободи»), засновували поселення - слободи чи поселеня на «слободах».

З часів монголо-татарської навали дана територія була малолюд­ною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. цей край все більше заселяється козаками і селянами з інших регіонів України. У Х\ЛІІст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуєв, створюються козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацько-селянської степової України, однак процес заселення вносить у неї нові елементи. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема з суміжної Полтавщини та Середнього Подніпров'я, то особливо істотним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіонів

Позначився на традиційно-побутовій культурі і вплив заселення Сло­бідської України спочатку російськими «служилими людьми», які пере­бували під владою царських воєвод, а згодом і російськими селянами. Особливо посилився приплив російського населення на Слобожанщину з обмеженням царським урядом, а згодом і ліквідацією козацького само­врядування, процесом закріпачення козаків і селян, здійсненням центра­лізаторської політики царизму, з виникненням мануфактур, фабрик. До

цього додалася і цілеспрямована русифікаторська політика, заборона українських шкіл, друкованого українського слова і т. д.

Вже в другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. В одяг робіт­ників і селян все більше входять фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани і т. д. Пору­шуються устої традиційної духовної культури (звичаї, обряди), спотво­рюється традиційний фольклор.

Південь України охоплює степову зону, прилеглу до узбережжя Чорного та Азовського морів. Ця територія ще в давнину була тереном проживання різних кочівників і з давньоруського часу служила опера­тивним простором просування русичів на південь, політичного й еконо­мічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. З середньовіччя ця територія відома як Дике поле-так вона названа, зокрема, і на карті України Г. Боплана.

З ХУ-ХУІ ст. основним фактором українського заселення «Дикого поля» служили козацтво і Запорізька Січ. В умовах безперервної бороть­би з татаро-турецькими нападами вони ставали опорою для численних втікачів від панського гніту, а також для сезонних заготівельників - «уходників», котрі шукали волі та кращої долі на пониззі Дніпра. Українське колонізаційне просування у південні степи не припинялося, незважаю­чи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не відступало зайнятих місць, вперто обороняло свої' займанщини, постійно розши­рюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допо­могло Росії здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу.

Саме історична доля і характер заселення цих степових посушли­вих територій обумовили своєрідний етнографічний характер населен­ня Півдня України, що дозволило етнографам виділити на його теренах кілька етно-культурних регіонів - Донщину, Таврію, Причорноморья, Бессарабію, Буджак. Ці самоназви виникли і закріпились в різний час, хоча етно-регіональна єдність сформувалася порівняно в недавні часи ХМІ-ХУІІІ ст.

Культурно-побутові відмінності південних територій сформовані традиційним степовим землеробством та відгінним тваринництвом, позначені особливостями будівництва, домашніх промислів, а також привнесеними елементами, які потрапили сюди разом з переселенцями

з інших територій України. На формування етнокультурних відмінностей південних регіонів значний вплив мав заробітчансько-міграційний рух, інтенсивний розвиток землеробського капіталізму, фабрично-заводсько­го виробництва, що формував робітничий клас і витісняв місцеву тради­ційно-побутову культуру професійно-урбанізованими елементами. Крім того, особливістю даного регіону є міжетнічні взаємовпливи, сформовані тривалими етнокультурними зв'язками українців з іншими народами, які тут проживали (греками, молдаванами, сербами, вірменами, росіянами та іншими). Такі взаємовпливи простежуються в елементах одягу, декору, особливостях будівництва тощо.

Донщина заселялася кількома міграційними хвилями і остаточно сформувалася наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Формування куль­турних традицій цього краю відбувалося в часи капіталізації сільського господарства та розвитку промисловості, тому несе багато урбанізаційних елементів. Цей етнокультурний регіон включає як східні території Луганщини і Донеччини, так і прилеглі території Росії. Традиційна обря­довість тут зазнала значного впливу російського населення.

Таврія і Крим були приєднані до Російської Імперії після перемоги над Туреччиною у XVIII ст. Внаслідок міграційних хвиль значно урізно­манітнилась етнічна структура населення - до татар, що проживали тут, додались українці та росіяни, які переважно оселялися в степових районах. Таврію, що в своїй назві походить від племені таврів, заселяли кіммерійці, які у VII ст. були витіснені скіфами. В різні часи тут побува­ли готи, гуни, хозари, піченіги, половці. Таврія здавна була для слов'ян «містком», який зв'язував з давньогрецькою, потім візантійською, ще потім - східною культурами. Цей регіон має складну, мозаїчну етнічну структуру населення, в етнокультурних традиціях якого знайшли своє відображення взаємовпливи народів, що його населяли і населяють.

Бессарабія як самоназва згадується у ХУст. у волосько-болгарських грамотах як територія Волощини разом із Придунав'ям. Ці землі в різні часи були під владою Молдови, Туреччини, а з 1812 р. за Бухарестською мирною угодою приєднані до Росії. Але ця земля ще у V ст. була засе­лена східнослов'янськими племенами тиверців та лутичів, пізніше тут побували скіфи, готи, обри, болгари, римські колоністи. Етнокультурні особливості населення краю сформувалися внаслідок міграцій україн­ців, росіян, молдаван, гагаузів після перемоги над Туреччиною і являють собою певний «сплав» традиційних етнічних культур цих народів.

Частина Бессарабії, прилегла до Дунаю, виділяється як історична зона Буджак (в перекладі з турецької - кут), відома ще як Ногайські

степи, оскільки з XVI по Х\ЛІІст. була заселена переважно ногайцями. Цей народ, що жив за власним устроєм, не визнаючи ні хана, ні турків, відомий напівкочовим способом життя та своїми набігами на осілі хрис­тиянські народи. Етнокультурні традиції населення краю формувалися внаслідок міграційних хвиль «руснаків» з Галичини, «малоросів» зі Схід­ної України та козаків, які почали переселятися сюди після скасування Запорізької Січі, а також молдаван, гагаузів, циган та росіян, що були переважно старообрядцями і тікали від переслідувань.

Такою визнана загальна схема етнографічного районування Укра­їни за даними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX - першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення про­стежувалися ще досить виразно. Однак треба пам'ятати, що межі етно­графічних районів нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно-побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стиму­лював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів міського одягу, все більше витіснення саморобних знарядь праці про­мисловими, розширення позарегіональних зв'язків і т. д.). Але особли­во інтенсивний його розвиток і значні наслідки після 1917 р. Побудова нових політичних, соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифі­кація внутрішньорегіональних і позарегіональних міграцій, насильниць­кі депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масо­ві заходи русифікації і культивування національного нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етнографічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.

І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етно­графічні райони України, етнографічні групи українського народу - це реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регі­онів збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають та плекають їх і в діаспорі.

Відзначаючись більш чи менш виразними регіональними особли­востями побуту і традиційної культури, корінне населення етнографіч­них районів України й етнографічні групи українського народу і в мину-

лому і, тим паче, у новітні часи усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість зда­вен основувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалося і розвивалося в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. Проте слід мати на увазі і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольо­вано від загальноукраїнської етнокультурної цілості. Нерідко такий під­хід мав і досі має тенденційний характер, обслуговуючи певну політич­ну мету. Він простежується у сучасних спробах відновлення на Півдні України так званого Новоросійського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, у впертому від­стоюванні деякими вченими окремішності лемків від українського наро­ду. Тому винятково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільного, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні і поза її межами.

Населення України становить 48,2 тис. осіб* і має тенденцію до ско­рочення, яка намітилась з кінця XX ст. як і в більшості європейських країн. Населення складається з більш ніж 130 національностей, тобто Україна є багатонаціональною державою із складною етнічною струк­турою. Українці є найбільш чисельною нацією (майже 78 % від загаль­ної чисельності населення), а українську мову вважають рідною 82,2 % населення країни. Друге місце за чисельністю займають росіяни (17,3 %), кількість яких за період між двома переписами населення (1989 та 2001 рр.) скоротилась майже на 3 млн осіб. У сільській місцевості найбільш компактні етнічні масиви російського населення розташовані в смузі прикордонних контактів: Сумська, Харківська, Луганська області. Російські поселення на Слобожанщині виникали, починаючи з ХУ-ХУІІ ст. внаслідок як урядової, поміщицької, так і стихійної селянської колоні­зації. Але в основному чисельність постійного російського населення в Україні зростала за рахунок регулярної армії - військові після завер­шення служби залишалися жити в Україні. Значну частину в поселеннях становили так звані «службово-ратні люди» (пушкарі, стрільці тощо), які одержували «в службу» приміські слободи та землі. Багато слобод одно­часно засновувались росіянами і українцями, тому в побутовій куль­турі простежується багато спільних рис. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зростає

* Тут і далі статистичні відомості подаються за даними перепису населення 2001 р. та даними Державного комітету статистики України.

поміщицька колонізація, створюються поселення при фортифікаційних спорудах, які також заселяються переважно вихідцями з південних тери­торій Росії. Деякі етнографічні групи росіян, наприклад, горюни, що про­живають у Путивльському районі Сумської області [15, с. 80], етногенетично пов'язані з давньослов'янським автохтонним населенням.

Освоєння Північного Причорномор'я, Бесарабії та Буковини росія­нами у ХУІІІст. також пов'язане з віськово-стратегічним значенням цього району для Російської Імперії, тому й характер заселення подібний до Слобожанщини - це поміщицька колонізація і заснування слобод, засе­лених «служилим людом».

Значну частину російських сільських поселень в Україні заснували «розкольники», які тікали від релігійних переслідувань. Перші старо­вірські поселення виникли в Україні в другій половині XVII ст. на Черні­гівщині - Сіверщині. У XVIII ст. вони поширились на Єлизаветградщину (нині Кіровоградська область). У XIX ст. представники одного з напрямків сторообрядства - филипівці або «пилипони» оселились на Поділлі, духо­бори та молокани - на Мілітопільщині. Старообрядці розселилися також в межиріччі Прута й Дністра, а в північній Буковині з кінця XVIII ст. жили липовани.

З розвитком капіталізму в другій половині ХІХст. потік росіян до України збільшується, концентруючись переважно в містах і на про­мислових об'єктах Півдня, що пов'язане з будівництвом залізниць, роз­витком гірничовидобувної промисловості і металургії. Зараз росіяни переважають в АР Крим та М.Севастополь, значну частину населення (понад 20 %) становлять у Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізь­кій, Одеській областях.

Росіяни є найбільшою етнічною меншиною в Україні. Чисельність інших етносів значно менша і інколи нараховує з десяток осіб, але цін­ність етнокультурного розмаїття від цього не зменшується. До числе­них етносів можна відднести ще чотири (білоруси, молдовани, кримьскі татари, болгари), які мають чисельність понад 200 тис. осіб. Це, крім корінного кримсько-татарського народу, представники етносів-сусідів. Білорусів в Україні проживає 275,8 тис. осіб. Значні хвилі переселення білорусів відбулися після першого поділу Польщі в східні райони Укра­їнського Полісся та на Слобожанщину. Протягом XVIII-XIXст. виникають білоруські поселення в Північному Причорномор'ї, переважно військо­ві. Але особливо значною білоруська міграція стала за часи розвитку капіталізму і в радянський час. Зараз білоруси переважно проживають в містах практично по всій території України. Рідною мовою визнають білоруську менше 20 % з них, а більшість спілкується російською.

Зв'язки слов'ян і романізованого населення Карпатсько-Дунайсько-го регіону, які відносяться до У-А/ІІ ст., стали, вважають етнологи, осно­вою формування етнічної спільності волохів - найближчих етногенетич-них предків молдаван - і цей етнонім тривалий час зберігався поряд із самоназвою молдавани. У ХІУст. утворилося Молдавське князівство, до якого увійшли землі спільного проживання молдован і слов'ян. З XVI ст., коли воно було загарбано Османською імперією, починається стихійний міграційний рух населення з поневолених земель на тере­ни України. Волохів було немало у Запорізькому війську: як відомо, молдавсько-козацька армія на чолі з Василем Лупулом відзначилася у національно-визвольних змаганнях під проводом Б. Хмельницького. [4, с. 484-485]. Молдовани розселялися на Лівобережжі, на Поділлі, пів­денній Брацлавщині і Київщині. В степових районах (сучасна Кировоградська, Дніпропетровська області) протягом XVIII ст. створювались військові поселення. В цей же час відбувалися зворотні міграційні рухи українців до молдавських земель «на Волощину», які особливо посили­лись після невдалих селянських повстань. Чимало молдавських посе­лень було утворено після Жовтневої революції і створення в 1924 р. Молдавської АРСР у складі України. Міграція населення з Молдови була також значною в кінці 80-на початку 90-х років XX ст. у зв'язку з При­дністровським конфліктом.

Зараз в Україні проживає 258,6 тис. молдаван, які в переважній біль­шості рідною вважають молдавську мову. В культурі українського й мол­давського народу за часи спільної етнічної історії склалися певні спільні риси. Напариклад, в традиційній сільській архітектурі наявні відкриті тераси, поширений двосхилий дах. Хати щедро декоровані ззовні, часто дерев'яними різними деталями, які прикрашають дахи й веранди, стіни тоновані різними кольорами і розписані. Молдавське населення відзна­чається оригінальним фольклором, пісенною й хореографічною культу­рою, народним костюмом, звичаями. В місцях компактного проживання молдаван, в Чернівецькій, Закарпатській областях, молдавською мовою виходять газети і журнали, радіо- і телепередачі, навчаються школярі і студенти, діють численні етнографічні колективи.

Частина молдаван зі створенням у XIX ст. Румунської держави поступово почала вважати себе румунами. Румуни почали оселятися серед українців з XIII ст. Це були переважно вихідці з Марамуроша і Південної Трансільванії. Ареал розселення румунів охоплює південно-західну частину Чернівецької області (найбільше у Глибоцькому районі) та Закарпаття, де вони мешкають як мішано з українцями, так і окремими поселеннями. Нині їх чисельність становить майже 151 тис. осіб, з них майже 92 % вважають рідною румунську мову. Спільність мови і схожість

культури дають змогу румунам і молдаванам проводити спільні етногра­фічні заходи, хоча в місцях їх компактного проживання діють румунські школи, численні етнографічні колективи, працюють румунською мовою засоби масової інформації.

Переселення болгар на українські землі розпочалось з кінця XVIII ст. і активно продовжувалось до середини XIX ст. і було викликане турець­ким поневоленням. Переселялися болгари здебільшого морським шля­хом і розселялися в степових районах Причорномор'я. Болгари-військові поселенці входили до складу Бугського козацького війська і заснували ряд поселень на території нинішніх Одеської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградські областей. Царський уряд, забезпечуючи державний престиж на Балканах, надавав переселенцям всілякі пільги, колоніст­ські права, звільняв від податків та військових повинностей. Це значно сприяло пожвавленню міграційних процесів і болгари протягом XIX ст. заселили Бессарабію, Приазов'я, Крим. В Бессарабм було створено чоти­ри округи (Прутський, Кагульський, Ізмаїльський, Буджацький), які мали певні автономні права. На початку ХІХст. болгарські поселенці заснували поселення з колоністським статусом в Південній Бессарабії з центром в Болграді. У 20-30-х роках XX ст. болгари мали на Україні національний район. Зараз в Україні проживає 204,6 тис. болгар, які переважно роз­селені в Одеській, Запорізькій, Миколаївській та Кіровоградській облас­тях і більшість з них (64,1 %) зберегли рідну мову і культуру. Міжетнічні контакти в той же час позначились на особливостях культури болгар в Україні багатьма спільними рисами, зокрема, в веденні сільського господарства, що зафіксовано в назвах сільськогосподарських знарядь. Болгари завозили в Україну сільськогосподарські знаряддя праці - серп, косу, вили, ціп, мотики і плуги, мали ту ж технологію молотьби та про­катування ріллі [4, с. 483]. Багато спільного є між українськими, молдав­ськими і болгарськими селами у плануванні сільського житла та госпо­дарських будівель, в національному костюмі (очіпок, прикраси з коралів, крій сорочки, вишивка тощо). В Криму та на Одещині побутують змішані болгаро-грецькі села, які дуже схожі за типом житла: комплекс надвір­них будівель складається з хати та літньої кухні, побудованих з саману і каменю; двір обносився мурованою огорожею. На територіях, населених болгарами, нині діють не тільки етнографічні колективи, болгарською мовою ведуться радіопередачі, виходять друковані видання.

Кримські татари, які повертаються в Україну, становлять лише 0,5 % населення, але вони здавна населяли південь України та Кримській півострів. Татари з'явилися в Криму у XIII ст. (1223 р.), коли Таврійський півострів захопила Золота Орда, яка була однією з найбільших середньо-

вічних держав кочовиків. Тоді ж змінив назву і півострів і став зватися Кримом - від назви головного міста. Етнонім татари означав збірну назву кочових племен. В Київській Русі його вживали для означення сусідніх кочових племен, а ще раніше, вважають етнологи [4, с. 467], це була назва монгольських племен татанів.