Етнічні ресурси 2 страница

Особливості традиційної української культури, відбиваючись в мові, позначились на літературі вже починаючи з XVII ст., а особливо у XVIII ст., наприклад, це помітно у літописах Самовидця і Величка. їх мова близька до розмовної', містить прислів'я, приказки, уривки пісень. Тоді ж своєрідних національних рис набули музична творчість і образот­ворче мистецтво. Так, на фресках і іконах зображуються часто сцени реального життя і побуту, навколишнє природне середовище. Навіть класичні стилі готичний, барокко, класицизм зазнали змін під впливом традиційної культури, на традиційному українському етнічному грунті. Знову ж це найпомітніше на прикладі церковної архітектури, де в цер­ковних кам'яних будовах помітий вплив техніки дерев'яного храмово­го будівництва, а самі храми «присадкуваті», з нерівними мурованими поверхнями, по-селянські затишні. Саме така культова архітектура стала ознакою етнічного ландшафту України.

Але загальнонаціональні риси традиційної культури мають певні внутрішні відмінності відповідно до історії формування українського

народу і української етнічної території, що позначилась передусім тери­торіальними відмінами в елементах матеріальної і, частково, духовної культури. Навіть біля своїх витоків традиційна українська етнокультурна основа не була цілісною [10, с. 129], а складалась з різних етноплемін-них територіальних об'єднань - земель, які й сформували державне утворення Київську Русь (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, уличі, білі хорвати, тиверці та ін.). Дроблення давньоруської держави на окремі землі та князівства закріплювало певні відмінності в мові та звичаях. Але найпомітніший слід залишила колонізація окремих частин України сусідніми державами: Великим Князівством Литовським, Річчю Посполи­тою, Угорщиною, Австрією, Чехо-Словаччиною, Румунією, Туреччиною, Росією протягом XV-XIX ст. Колонізація підштовхнула не тільки процес творення української нації, а й процес освоєння східних (Лівобережжя та Слобідська Україна протягом ХУІІ-першої половини XVIII ст.) та півден­них територій (друга половина XVIII ст.). Зростали соціально-економічні і політичні відміни між регіонами Лівобережжя і Правобережжя.

Внаслідок складної історичної долі на теренах України об'єктивно закріпились внутрішні відміни в межах одного етносу, які знайшли своє відображення в діалектах та особливостях українські' мови, традиційної архітектури, національного одягу, звичаях та обрядовості тощо. Перші спроби районування території України за цими ознаками відомі з робіт Г. Левасера де Боплана (XVII ст.), який виділив вісім регіонів: Волинь, Поді­лля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сівещину, Чернігівщину, Угорську Русь. В подільшому відомі численні пропозиції науковців щодо райо­нування України за пенвими внутрішніми ознаками. Так, варіативність діалектів і говірок дозволила запропонувати лінгвістичне районування, відміни в народній творчості - культурологічне, а комплексний підхід до дослідження традиційної національної культури, запропонований українськими етнологами, втілився в останні десятиріччя в численні пропозиції щодо схем етнокультурного районування України. [3; 4; 5; 12; 15 тощо]. На сьогодні ще немає усталеної і загальновизнаної схеми етнокультурного районування УкраІ'ни, хоча запропоновані варіанти різ­няться переважно в деталях, що дало нам змогу запропонувати характе­ристику найбільш сталих етнокультурних регіонів України (картосхема). Відміни в запропонованих схемах пояснюються тим, яким саме прин­ципам і критеріям надає перевагу той чи інший автор. Крім того, деякі схеми містять тільки описи і не мають картографічного відображення, що ускладнює аналіз, хоча слід зауважити, що етно-культурні регіони країни не мають і не можуть мати чітких меж - існують перехідні смуги, що мають більш чи менш чіткий характер, але слід зазначити, що запро­понована делімітація етно-культурних регіонів є досить умовною.

Середня Наддніпрянщина охоплює території, прилеглі до серед­ньої течії Дніпра. З цією територією пов'язане зародження українства, його консолідація. Історично ця територія, заселена переважно поляна­ми, виступала під назвою Руської землі. Традиційно-побутова культура населення регіону зберегла багато архаічних рис, генетичне пов'язаних, очевидно, з культурою полян. Особливо це стосується традиційних для даного району галузей господарства - землеробства і скотарства з їх винятково багатою агрикультурою і різноманітністю сільськогосподар­ських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До XIX - початку XX ст. тут зберіглися безколісний плуг, давні риси планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип мазаної та побіленої хати; в одязі - багато вишита жіноча сорочка, плахта, запаска, свитка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо. При наявності бага­тьох спільних рис у традиційній матеріальній і духовній культурі регіону помітно вирізняються його правобережна і лівобережна частини.

Запоріжжя охоплює територію нижньої течії Дніпра. На цій тери­торії в районі дніпровських порогів поблизу о. Хортиця ще з X ст. почали створюватись укріплені поселення і формуватися відносно самостійна земля. В період національно-визвольних змагань ця земля стала цен­тром українського козацтва, яке поєднувало в собі риси військової і соціальної демократії, об'єднуючи волелюбних представників різних етносів, різних культур та вірувань. З 1650 р. ця земля отримала назву Гетьманщини, яка згодом поширилась на всю Лівобережну Україну і про­існувала до скасування Катериною II Запорізької Січі (1775 р.). Традицій­но-побутова культура населення ще довго зберігала елементи козацько­го устрою, закріпилася зокрема в системі поселень, в топоніміці.

Після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі царський уряд Російської Імперії організовував і стимулював значною мірою коло­нізацію цих земель переселенцями з глибини Росії та населенням інших народностей. Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник своєрідний етнографічний характер. Для населення цього краю характерні давні культурно-побутові риси, пов'язані зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, а також ті, що принесені переселенцями, що приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-мігра­ційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського та індоетнічного населення. Між­етнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо.

Поділля займає територію між Південним Бугом та Дністром. Назва відома з часів Галицько-Волинського князівства і зафіксована в багатьох документах ХІІІ-ХІУ ст. Ця територія, незважаючи на постійні зміни, збере­гла свою назву. На її незначному за площею «ядрі» між річками Коропець, Мурафа, верхів'ями Бугу та Серету з XVII ст. впродовж трьохсот років сформувалася своєрідна культура та стійка самосвідомість населення.

Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського князівства. Після занепаду княжо-руської дер­жавності у другій половині XIV ст. Поділля захопила феодальна Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569) і Східне Поді­лля потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні частини південно-подністровського Поділля скуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі Західне Поділля зайняла Австрія, а східне разом з Правобережною Україною було при­єднане до Російської імперії.

За етнографічними ознаками Поділля є, може, одним з найколо-ритніших і найсвоєрідніших регіонів України: вписані в рівнинно-гор­бистий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені поезії своєрідні звичаї і обряди з багатьма елементами архаїки, чарівні пісні, самобутнє народне мистецтво тощо. Регіональні своєрідні риси тради­ційно-побутової культури українців Поділля походять певною мірою і від їх багатовікового спілкування з представниками інших народів, що в різний час поселялися тут, зокрема, з поляками, чехами, молда­ванами.

Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хлі­боробства, яке здавна було основним заняттям жителів Поділля і нада­ло своєрідного характеру їх традиційно-побутовій культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських міс­цевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призь­ба, підведена червоною глиною, внутрішнє облаштування, оздоблення інтер'єру декоративними елементами, рушниками та ін.

Традиційне вбрання подолян відзначається різноманітністю локаль­них варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами і кольо­ровою гамою. Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка полотна - плахта. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місцевостях Поділля опанчі, кожухи, беке-ші, свити, куртки тощо.

Самобутністю відзначаються подільські ткацькі вироби, кили­марство з рослинним і геометричним орнаментом, широкі асортименти традиційної продукції численних осередків подільської кераміки та ін.

Галичина простяглася на захід від Поділля вздовж верхньої течії Дністра від Карпат на південному заході до витоків Західного Бугу на північному сході. Ці землі були заселені східнослов'янськими племенами карпатських хорватів, тіверців та уличів, а пізніше, увібравши територію дулібів та волинян, тут було створене Галицько-Волинське князівство (ХІІст.), яке певною мірою спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості південно-західних племен Русі. Могутнє Галиць­ко-Волинське князівство вже у ХІІІст. почало занепадати, охоплене сму­тою, і потрапляє в залежність від Угорщини, а пізніше - Польщі. З того часу ця земля була відірвана від інших українських земель і розвива­лась в складі інших держав: як «Руське воєводство» в Польщі, як «Східна Галичина» - в складі Австрії, потім знову (з 1914 по 1939рр.) - у складі Польщі. Українське населення цього краю впродовж багатьох століть зазнавало дискримінаційні утиски, а територія - посиленої колонізації та заснування тут польських, німецьких, чеських поселень тощо. Однак народ стійко оберігав, захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, культурно-побутові традиції, тому й досі цей край відзначаєть­ся неповторною своєрідністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (наприклад, давнього обходу на Яво-рівщині дворів на Великдень з обрядовим співом — «риндзюванням»).

Своєрідними рисами культури й побуту відзначається територія Карпат, яку деякі етнографи виділяють як окремий етно-культурний регіон, вирізняючи в його межах за етнокультурними ознаками При­карпаття і Закарпаття.

Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покут­тя. Ця давня назва зустрічається вже у джерелах XIV ст. як визначен­ня адміністративно-територіальної одиниці. На карті України Боплана з 1650 р. ця територія значиться як «Ukrainnae pars quae Rocutia vulgo dieitur» - частина України, яку народ називає Покуття. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут-як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у даному випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) - подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся (від ліс).

Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів нео­днакове. Але завжди назва Покуття стосується південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області, його північною межею вважа­ється Дністер, південно-східною - кордон з Буковиною.

В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицьке-Волинського князівства. Як окраїнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була понево­лена угорськими феодалами, а з 1387 р. - шляхетською Польщею, її жите­лі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу, опришківському русі. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У 1772-1918 рр. Покуття входило до Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) монархії.

Територіально порівняно невеликий покутський край вирізняєтся як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етногра­фічна специфіка виражена передусім багатьма характерними елемента­ми різних ділянок побуту і традиційної культури, що особливо примітні порівняно з етнографією суміжних Поділля (на півночі) і Гуцульщини (на південному заході), Буковини (на південному сході). Це самобутні етнокультурні реалії, які простежуються в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів, орнаментиці і колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному і музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і промислах. За багатьма показниками галицько-покутський етногра­фічний ареал продовжується на сході на суміжну Буковину. Ця спіль­ність є і в народній мові (покутсько-буковинському говорі). Сама назва покутяни, вживана сусідами і самими жителями цього краю, не тільки похідна від історико-географічного чи адміністративного поняття, а й має етнографічний смисл, виступає як найменування одного з локальних етнографічних підрозділів українського народу.

Ще одним підрайоном Прикарпаття є Буковина. Цією назвою істо­рично визначається південно-східна частина західно-української землі, що переважно просторово збігається з серединною частиною сучасної Чернівецької області. Тут, на стиках сусідніх етно-культурних територій, склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це просте­жується в різних ділянках матеріальної' і духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молда­ванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишив­ки, фольклору.

Яскравою етнографічною своєрідністю відзначається населення Карпат, де виділяють такі історико-етнографічні райони як Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина. Назви районів походять від найменування

етнографічних груп - гуцули, бойки, лемки - і введені у науковий обіг другої половини XIX - початку XX ст. для визначення території, яку засе­ляє кожна з цих етнографічних груп або субетносів.

Гуцульщина. Про цей край і його людей написано чи не найбіль­ше з усіх етнографічних районів України. Яскраво відображений він у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим тво­ром, вірші, оповідання і повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Монастирського, Й. Куриласа та ін.). Привабливістю відзначаються велична краса природи цього гірського краю, горда, волелюбна вдача його жителів, колоритний одяг, самобутнє народне мистецтво.

Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франків­ської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторо-жинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної'Гуцульщини належать у південно-східній час­тині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії. Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі залишається дискусійним. Одні автори пов'язують її з волоським словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати - кочули, вважаючи гуцулів первісним кочовим племенем, ще інші - від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули, і т. д. Заселення Гуцульщини і взагалі Українських Карпат відбувалося, як переконливо засвідчують джерела, з давнього часу і йшло здебіль­шого з півночі на південь шляхом поступового просування в гори по річкових долинах та господарського освоєння гірських схилів. Осно­вним колонізаційним елементом було східнослов'янське населення, хоч цілком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східно-романських племен, сліди їх впливів позначилися, зокрема, і на традиційно-побутовій культурі гуцулів.

Залежно від природних умов, малої кількості придатної' для рільни­цтва землі, головну роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів відігравало відгінне тваринництво з переважанням вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського господарювання зі своїми типами споруд, формами випасу, виробни­чих функцій, організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо.

З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів вели­кою мірою пов'язаний і особливий тип їх поселень - для них властиве здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків») і не тільки в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за перимет­ром системою будівель - ґражда. Основним матеріалом для одягу гуцу­лів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Але компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, відзначалися багатою орнаментацією, прикрасами, вишивкою, аплікаці­єю, тисненням на шкірі, металевими виробами. Особливі й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі при­краси тощо).

Значна питома вага у господарсько-виробничій діяльності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горі­хів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів. З ремесел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виго­товлення поташу, вугілля і смоли.

Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громад­ському побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної культури: тра­диційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первісного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фан­тастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків.

Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази відзначаються цікавими мотивами, сюжетами, образами, сво­єрідною мелодикою. З давнього часу Гуцульщина відома і оригінальним ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою, різьбленням по дере­ву, писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу тощо. Вироби гуцульських народ­них майстрів знаходяться у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, збірках численних колекціонерів. А в Коломиї діє єдиний в своєму роді музей писанкарства.

Бойківщина - суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закар-

патті, на заході межує з Лемківщиною у верхів'ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить карпатським передгір'ям, а південною можна вважати Полонинський хребет у Закарпатті. Окреслена територія охоплює півден­но-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Фран­ківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського райо­нів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловець-кий і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів'ї' Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Поль­щі. Назва бойки зафіксована у джерелах ХУІІ-ХУІІІ ст., її походження має різне тлумачення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойє (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від антропоніма Бойко.

Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебільшого скуп­чений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпороше­ні. Чимало поселень цього району мають давнє походження, згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. «Захар Беркут» с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх випалюванням, викор­човуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряд­дями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висот­них зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли - основна тяглова сила горян. Основні компоненти їжі горян - жито, овес, картопля і молокопродукти.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з най­поширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури, виробляли з дерева майже всі сільськогоспо­дарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Роз­вивалися також ткацтво і кушнірство.

Традиційний бойківський народний одяг до наших часів доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного

сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси й орнамента­ція були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні.

Регіональними особливостями характеризуються різні галузі тра­диційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопо­етичні твори, пов'язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.

Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного маляр­ства ХУІ-ХУИІ ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.

Цінні колекції бойківських етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу АН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю - у Львівському музеї народної архітектури і побуту.

Лемківщина займає західну частину Карпат по обох схилах Низь­ких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею пів­денної частини вважається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржава - на тій підставі, що населення цієї території називають лемаками або лемками. Західною межею південної частини є р. Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етногра­фічної Лемківщини належить сьогодні до України (частина Великоберезанського і Перечинського районів Закарпатської області). Основна ж частина - вся північна Лемківщина - належить до Польщі, а південно-східна - Пряшівщина - до Словаччини.

Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише]. Давніми предка­ми лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні інозем-

ні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося після другої світової війни, коли корінне населення північної Лемківщини було вирване з рідної землі і насильно депортоване у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.

Але при всій винятковій складності історичної долі, багатовікових асиміляційних процесів, лемки стійко захищали і захищають свою само­бутність, поряд з етнографічною самоназвою неодмінно вживають етно­нім русини, в новіший час - українці, яким підкреслюють історичну при­належність до східнослов'янської спільності й органічну етнокультур­ну єдність з українським народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були народна мова лемків - один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків сприятливіша, ніж у бойків, для хлі­боробства. Воно вважалося основним на Лемківщині і щодо структури, асортименту культур, традиційної агротехніки, знарядь тощо мало чима­ло спільного з бойківським рільництвом. У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Малоземеллям зумовлювалися в минулому виходи на заробітки і численна еміграція лемків за океан.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традиційний селянський двір скла­дався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола - «бої'ще»). Рідше зустрічався селянський двір з декількох будинків. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні еле­менти: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-полиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»}.

Народне вбрання відзначалося простотою і локальними своєріднос­тями в різних частинах і місцевостях Лемківщини. Спільним для нього є те, що воно виготовлялось здебільшого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компоненти традиційного одягу лемків: коротка безуставко-ва жіноча сорочка («чахлик»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») - для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок - з чорної, запаски в дрібні зборки («збиранки»), вузькі чолові­чі штани, синя камізелька («катанка»), сердаки з білої вовни («гуня»),

коричнева сукняна куртка - «гунька», довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взуттям служили шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, повір'ям, багатому і мелодійному пісенному фольклору, легендам, переказам, народній музиці, ужитко­вому декоративному мистецтву тощо.

Немалою мірою ці своєрідності та локальні культурно-побутові від­мінності позначені впливами дуже різних за походженням і національ­ним характером культур сусідів лемків - поляків, словаків, угорців, чехів. Багатовікове спілкування з ними залишило помітний слід у традиційній матеріальній і духовній культурі лемків. Всі ці та інші моменти визна­чають своєрідну етнографічну ментальність найзахіднішої гілки україн­ського народу.

Закарпаття або Підкарпатська Русь має самобутню історичну долю, яка позначилась в характері населення краю, його розселенні і культурі. Певна ізольованість цього краю від інших українських земель пояснюється не тільки географічним розташуванням за Карпатськими горами, а й політичними чинниками: Підкарпатська Русь з XII ст. і до 1940 р. перебувала під владою Угорщини. Але населення зберігало спіль­ність свого походження і приналежність до східного слов'янства, про що свідчать численні русинські назви, які збереглися з ХІ-ХІІ ст., коли на цих землях мешкали білі хорвати й тиверці. Населення краю завжди відзначалось строкатістю: поряд з українцями проживають етнічні групи сусідніх народів: угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоніс­ти і цигани. Передгір'я і долини заселені гуцулами, бойками, лемками.

Багатовікове співжиття і взаємодія україн ці в-за карпатці в з іншими народами істотно позначилися у різних сферах традиційно-побутової матеріальної і духовної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, хар­чуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові простежується поєднання різних взаємовпливів. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко проглядає субстрат етнографіч­ної єдності і спільності закарпатських українців (чи як вони називали себе ще в недавньому минулому - русинів) з усім українським народом.