Правила адресата

1. Уважно слухати мовця. Дати зрозуміти, що для вас важливо сприйняти зміст його висловлювання.
2. Не перебивати мовця. Вислухати його повідомлення до кінця.
3. Усіма засобами — поглядом, мімікою, жестами, усмішкою — підкреслювати зацікавлення, виявляти увагу.
4. У ході сприйняття чужого висловлювання формувати свою оцінку його змісту, готовність до діалогу.

до змісту

ВИМОГИ ДО МОВЛЕННЯ
Ефективне мовлення має відповідати різноманітним факторам: законам логічного мислення, свідомості мовця і адресата, явищам і процесам об'єктивної дійсності, умовам спілкування, мовним нормам і правилам. З урахуванням цього і визначають позитивні якості мовлення та шляхи їх досягнення.

Якості мовлення Як їх досягти Змістовність Висловлюйте тільки те, що стосується теми і підпорядковане основній думці Послідовність викладу Плануйте своє висловлювання, стежте за порядком викладу змісту, робіть висновки зі сказаного Точність Старанно добирайте слова, чітко будуйте речення відповідно до змісту думки, уникайте двозначних висловів Виразність Вживайте слова і вирази, які найбільш яскраво виражають ваші думки і почуття Різноманітність засобів Намагайтеся не повторювати тих самих слів і однакових за будовою речень (крім тих випадків, коли такі повторення сприяють увиразненню висловлювання) Доречність Завжди орієнтуйтеся на адресата свого висловлювання, на умови спілкування Правильність Дотримуйтеся норм української літературної мови

Наявність цих якостей визначає високу культуру усного і писемного мовлення, яка є одним із показників загальної культури людини.
до змісту

МОВНІ НОРМИ
Культура мовлення вимагає передусім дотримання мовних норм, тобто такого вживання мовних засобів, яке закріпилося у масовій мовленнєвій практиці, головним чином писемній, носіїв мови й узаконене у відповідних нормативних документах — словниках, правописі, підручниках. Отже, мовна норма — це сукупність мовних засобів і правил їх відбору та вживання.
Норми літературної мови стосуються всіх рівнів мовної системи, всіх мовних одиниць. Розрізняють літературні норми:
лексичні — закономірності вживання слів, особливості лексичної сполучуваності;
граматичні — правила утворення форм слів, побудови словосполучень і речень;
стилістичні — вказівки на доцільність вибору мовних засобів у конкретній ситуації спілкування;
орфоепічні — правила вимови звуків і звукосполучень, наголошування слів;
орфографічні — правила написання слів;
пунктуаційні — закономірності вживання розділових знаків.
Порушення тієї чи іншої норми є мовленнєвою помилкою.
Однією з ознак мовної культури є здатність коригувати свої висловлювання: під час усного мовлення враховувати реакцію слухачів, під час писемного — удосконалювати написане, усувати виявлені вади.
до змісту

ОСНОВНІ ВИДИ ПОМИЛОК
У мовній комунікації (спілкуванні за допомогою мови) можуть виникати перешкоди: адресат іноді сприймає не той зміст, який хотів висловити мовець. Причини цього — або нерозуміння адресатом значення певних мовних засобів, або, частіше, помилки у висловлюванні мовця. Вони трапляються як в усному, так і в писемному мовленні.

В усному і писемному мовленні трапляються:

1. помилки у змісті:
• тема розкрита неповно;
• є щось зайве;
• перекручені факти;
• не простежується головна думка;
• не весь матеріал підпорядковано основній думці;
2. помилки у побудові висловлювання:
• зміст викладається непослідовно;
• не забезпечується зв'язок між окремими
  фразами;
3. мовленнєві помилки:
• слово вжите не в тому значенні;
• вжите зайве слово;
• невиправдано повторюються слова або однакова структура речень;
• неправильно поєднано (за змістом) слова;
• вжито засоби, що не відповідають стилю висловлювання;
• вжито слова, що не відповідають описуваній епосі;
• замість українських вжито слова іншої мови;
4. граматичні помилки:
• неправильно утворені слова;
• ненормативна форма слова;
• неправильно побудоване словосполучення чи речення;
• недоречно вжито засоби міжфразового зв'язку у тексті.

Тільки у писемному мовленні бувають:

1. орфографічні помилки:
• неправильно написане слово або сполучення слів;
• неправильний перенос у наступний рядок;
• неправильно скорочено слово;
2. пунктуаційні помилки:
• не поставлено потрібних розділових знаків;
• неправильно розставлено розділові знаки;
• поставлено зайві розділові знаки.

Тільки в усному мовленні розрізняють:

1. орфоепічні помилки:
• неправильна вимова звуків;
• ненормативна вимова звукосполучень;
• неправильне наголошування слів;
2. інтонаційні помилки:
• неправильне інтонування речень (паузи, темп
  вимови, підвищення і пониження голосу).

до змісту

ТЕКСТ ЯК ПРОДУКТ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТЕКСТУ
Витвором комунікативної діяльності, реальною одиницею спілкування є текст, бо тільки в тексті зміст може бути виражений із бажаною для мовця повнотою. Рівень тексту вважається найвищим ярусом мовної системи.
Висловлюючи свої думки і почуття, про щось повідомляючи або запитуючи, переконуючи в чомусь адресата чи спонукаючи його до певних дій, мовець прагне висловитись із якнайбільшою повнотою і переконливістю. Для цього не завжди достатньо речення, доводиться використовувати тематично об'єднану групу речень, які сумарно висвітлюють задуманий зміст. Така група речень називається текстом — від лат. textum, що означає зв'язок, з'єднання, переплетення.
Текст складається з більшої чи меншої кількості речень, але не завжди сукупність речень є текстом. Для того, аби певна група речень сприймалася як зв'язне висловлювання, текст, потрібне дотримання певних умов, наявність певних ознак.
Першою з необхідних ознак тексту є тема, що охоплює всі його частини. Оскільки висловлювання створюється з певною комунікативною метою, то в ньому повинна бути й основна думка.
Другою з основних вимог є змістовий зв'язок між реченнями, а також їхня послідовність у викладі змісту.
Неодмінною умовою тексту є і завершеність: кінцевий його компонент мусить сигналізувати про те, що тема вичерпана.
Якщо висловлювання позбавлене тематичної цілісності (наприклад, містить зайву для висвітлення теми інформацію), не відзначається повнотою висвітлення змісту, не спаяне єдиним авторським задумом, не є послідовним і завершеним, його не можна вважати текстом.
До розгорнутих зв'язних висловлювань є ще одна вимога — структурна організація. У межах загальної теми можуть бути виділені її складові частини — підтеми або мікротеми, для висвітлення кожної з яких також необхідна певна кількість речень. Таку тематичну групу речень називають складним синтаксичним цілим або надфразовою єдністю. Часто серед речень, що входять до складного синтаксичного цілого, є таке, що виражає основний зміст уривка, а інші виконують допоміжну роль — доповнюють чи коментують сказане.
Складне синтаксичне ціле здебільшого виділяється як окремий абзац.
У цілому структура розгорнутого тексту має такий вигляд:

• заголовок, зумовлений темою і основною думкою;
• вступна частина — зачин;
• послідовно викладений зміст — підтеми і мікротеми;
• завершальна частина — кінцівка.

У тексті можуть переплітатися різні комунікативні функції (напр., функції повідомлення і впливу у художньому творі), але одна з них завжди є домінуючою і визначає стиль висловлювання. Тому ознакою добре побудованого тексту є також стильова цілісність.
до змісту

ПЛАН І ТЕЗИ ТЕКСТУ
Логічне розгортання змісту, повнота висвітлення теми, доступність викладу значною мірою залежать від того, чи був у мовця план його висловлювання. Особливо помітно це у письмових текстах, наприклад, в учнівських творах. Якщо план був, виклад плавно переходить від одного питання (після повного висвітлення) до іншого, без пропусків необхідної інформації, без зайвих повторів одних і тих самих елементів змісту, з формулюванням належних висновків. Якщо плану не було, виклад виходить непослідовним, хаотичним.
Плани бувають прості і складні. У простому плані окремі пункти позначають підтеми — частини теми всього тексту. У цьому випадку маємо просту нумерацію: 1; 2; 3. У складному плані всі або деякі пункти включають підпункти, які позначають більш дрібні частини теми, частини підтеми — мікротеми. Можлива рубрикація — 1: а); б); 2: а); б); в);... або 1: 1.1; 1.2; 1.3; 2: 2.1; 2.2... і т. д.
Ще більш розгорнутий план передбачає виділення трьох композиційних компонентів — вступу, основної частини (зміст її деталізується, як у простому або складному планах), висновків. Для позначення цих компонентів використовуються римські цифри І, II, III.
Якщо сформулювати в місткому, інформативно завершеному реченні думку кожної з частин тексту, одержимо його тези.
І план, і тези можна складати не тільки перед створенням тексту, але й за вже готовим текстом чи під час слухання усного виступу — лекції, доповіді — з метою подальшого відтворення прочитаного або почутого.
до змісту

ВИДИ ЗВ'ЯЗКУ МІЖ СКЛАДОВИМИ ЧАСТИНАМИ ТЕКСТУ
Усі складові частини тексту (речення і сполучення речень) пов'язані між собою, і цим забезпечується його змістова цілісність. Види текстового зв'язку різноманітні.
Послідовний зв'язок полягає в тому, що певний елемент попереднього речення є відправним пунктом для наступного і вимагає дальшого розгортання думки.
Паралельний зв'язок — це цілковита рівнозначність кількох окремих речень у складному синтаксичному цілому, які в сукупності створюють цілісну картину.
Контактний — це зв'язок між реченнями чи групами речень, розташованих безпосередньо одне після одного.
Дистантний зв'язок здійснюється на відстані (наприклад, об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту).

Дистантні зв'язки пронизують увесь текст, пов'язують заголовок, зачин і кінцівку.
Перспективний зв'язок полягає в тому, що думка, висловлена в якомусь реченні, вимагає подальшого розгортання.
Ретроспективний зв'язок виявляється тоді, коли якийсь фрагмент вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин тексту.
Переплітаючись між собою, ці види зв'язку підтверджують назву зв'язного висловлювання — "текст".
Частини тексту пов'язуються не лише за змістом, але й за допомогою лексичних та граматичних засобів. До перших належать повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники і близькі до них прислівники. До других — сполучники, вставні слова, неповні речення, риторичні питальні речення тощо. Є й ряд інших, більш складних засобів міжфразного зв'язку.
З видами зв'язку між складовими частинами тексту та з мовними засобами вираження текстових зв'язків учні знайомляться поступово, у процесі опрацювання програмових лексичних та граматичних тем, в основному через аналіз дидактичного текстового матеріалу до уроків.
до змісту

СТИЛІ МОВЛЕННЯ
Різні висловлювання, навіть бездоганні у мовному плані, можуть істотно відрізнятися один від одного загальним колоритом і тоном викладу. Зумовлене це не тільки змістом висловлювань, але й комунікативною настановою автора, тим, з якою метою створено текст, яку функцію він покликаний виконати. Залежно від призначення тексту — спілкування, повідомлення чи впливу на адресата — добираються й мовні засоби, здатні забезпечити досягнення мети. Так виникають різновиди висловлювань, які обслуговують різні сторони суспільного життя. Їх називають стилями, а науку, що їх вивчає, — стилістикою.
Кожен стиль відрізняється від інших характерними для нього мовними засобами.
Для публіцистичного стилю, що покликаний формувати громадську думку, впливати на слухача або читача в соціально-політичному плані, найхарактернішим є вживання суспільно-політичної лексики.
Для наукового стилю (підстилі — науково-популярний і науково-навчальний), мета якого — виклад наукової інформації, найхарактернішими ознаками є вживання термінів, логічність, аргументованість викладу.
Для офіційно-ділового стилю характерна точність, повна відсутність емоційно забарвлених засобів, особлива (більша чи менша в різних жанрах) стандартність оформлення та розміщення частин тексту.
У розмовно-побутовому стилі вживаються мовні засоби з емоційним забарвленням, допускаються просторічна лексика, жаргонізми.
Відмінність художнього стилю полягає передусім в образності, емоційності мовлення, розрахованій на естетичний вплив на адресата. Із цією метою можуть вживатися засоби, властиві будь-якому стилю. Вибір мовних засобів залежить і від індивідуальних уподобань письменника.
В узагальненому вигляді особливості стилів можна подати в таблиці:

Назва стилю Сфера застосування Мета спілкування Основні види висловлювань Розмовний Побут, сімейні, дружні стосунки Обмін інформацією, думками, встановлення стосунків Діалоги, записки, особисті листи Науковий Наука, техніка, освіта Виклад наукової інформації, пояснення явищ Виступи, доповіді, лекції, монографії, підручники Офіційно-діловий Офіційні стосунки Регулювання стосунків між людьми, підприємствами, установами Договори, угоди, постанови, закони, ділові папери Публіцистичний Суспільне життя Формування ставлення людей до суспіьно важливих справ Виступи, доповіді, лекції, статті, брошури Художній Мистецтво слова (фольклор, художня література) Естетичний вплив через образне відтворення дійсності Оповідання, повісті, романи, п'єси, вірші, казки, легенди тощо

Послідовність стилістичного розбору тексту

1. Навести аналізований текст.
2. Визначити комуніктативні завдання тексту.
3. Вказати сферу застосування тексту, мовлен
   нєву ситуацію, жанр висловлювання.
4. Обґрунтувати форму викладу змісту (діалогічна, монологічна).
5. Назвати характерні особливості висловлювання.
6. Вказати мовні особливості тексту (стилістично забарвлені мовні засоби).
7. Зробити висновок про належність тексту до
   того чи іншого стилю.

до змісту

ТИПИ МОВЛЕННЯ
Тексти відрізняються один від одного не тільки суспільними функціями, виконувати які вони покликані, а й суб'єктивними намірами мовця. Він може розповідати про перебіг певних подій, описувати певні об'єкти, розмірковувати над причинами і наслідками подій, мотивами вчинків людей, умовами, в яких можливі ті чи інші явища. На цій основі висловлювання поділяють на розповіді, описи, роздуми.
Кожен із цих різновидів висловлювань має певні особливості побудови та розгортання змісту, а також зумовлені ними мовні домінанти.
Розповідь — повідомлення про якусь подію, про її розгортання в часі, про послідовність дій. Тому ключовими елементами виступають ті, що вказують на час, — обставини часу, виражені прислівниками, дієприслівниками, дієприслівниковими зворотами, прийменниково-іменниковими сполученнями з часовим значенням; підрядні речення часу; однорідні присудки, які вказують на послідовність дії; складносурядні та безсполучникові складні речення зі значенням часової послідовності, називні та безособові речення часової семантики.
Характерні складові частини розповіді:

• початок дії (зав'язка);
• розвиток подій (з найбільш важливим моментом — кульмінацією);
• завершення дії (розв'язка).

Розташування складових частин може бути різне — у тій послідовності, в якій відбувалися дії, або з певними перестановками, зумовленими авторським задумом.
Опис — відображення явищ дійсності через перелічення їх основних ознак і властивостей.
Сприймаючи опис, адресат може уявити, як виглядає об'єкт.
Типова композиція опису:

• загальне уявлення про предмет;
• вичленування окремих ознак і властивостей: зовнішніх — матеріал, розмір, форма, колір, внутрішніх - призначення, вживання, обставини його існування (умови, причина, місце і час);
• оцінка об'єкта опису, висновок зі сказаного.

Описи можуть бути ділові, наукові, художні.
Об'єктами опису шкільна програма визначає:
предмети, тварин, зовнішність людини, природу, місцевість, пам'ятки історії і культури, процеси діяльності людини.
Властивості об'єкта або окремих його частин наявні в об'єкті одночасно. Тому в описах головна увага приділяється вказівкам на місце вияву тої чи іншої ознаки. Ключовими у розгортанні змісту є обставини місця, виражені прислівниками відповідного розряду, прийменниково-іменниковими сполученнями, підрядні речення місця, називні речення, що вказують на розташування перелічуваних у подальшому об'єктів.
Роздум — роз'яснення, підтвердження або заперечення якоїсь думки.
У роздумі зазвичай виділяють три частини:

• теза — думка, припущення, які потрібно довести або спростувати;
• докази (аргументи), покликані підтвердити або заперечити початкове положення і таким чином обґрунтувати задум автора;
• висновок — формулювання результату викладених міркувань, практичні поради з приводу обговорюваної проблеми.

В ролі аргументів можуть бути використані:

• тлумачення самої тези;
• висловлювання видатних людей;
• приклад з життя (на основі власних спостережень, матеріалів із засобів масової інформації, розповідей інших людей), з художніх творів — з позитивною чи негативною оцінкою фактів;
• зіставлення з аналогічними явищами чи ситуаціями.

Між тезою і аргументами, між окремими аргументами мусить бути тісний смисловий зв'язок.
Роздум зумовлює вживання обставин причини, наслідку, допуcту, умови, мети та відповідних підрядних речень або частин безсполучникових речень, а також риторичних запитань, вставних слів, словосполучень і речень.
Є певна специфіка й у характері зв'язку між складовими частинами висловлювань різного типу: для розповідних текстів найхарактерніший послідовний зв'язок між реченнями та тематично об'єднаними групами речень, в описових часто вживається паралельний зв'язок.
У текстах типи мовлення не завжди виступають у чистому вигляді: розповідь може супроводжуватися описом чи роздумом, опис — включати елементи розповіді, роздум може супроводжуватись описом тих явищ, про які згадується в тексті.
Найхарактерніші особливості типів мовлення можна проілюструвати таблицею:

Назви типів мовлення На які питання відповідають у висловлюванні Про що говориться у висловлюванні Будова висловлювання Розповідь Що робить особа або предмет? Про події, про дії персонажів Початок, розгортання, завершення дій Опис Який предмет, особа, дія? Про ознаки предмета, особи, дії Загальне враження, окремі деталі, ознаки Роздум Чому саме такими є предмет, особа чи дія? Про причини ознак та дій Тези (думка, яка доводиться або заперечується), аргументи (докази), висновки

Типи і стилі текстів — різні, якісно відмінні їхні характеристики. Так, у науковому стилі може бути подано і розповідь (наприклад, біографія письменника), і опис (установки для проведення експерименту), і роздуми (обґрунтування виявлених фактів). Будь-який художній твір великої форми (оповідання, роман, поема) включає фрагменти усіх типів мовлення. З іншого боку, розповіді можуть бути оформлені й у розмовно-побутовому стилі (наприклад, повідомлення очевидця про певну подію), і в науковому (про історію якогось відкриття), і в діловому (офіційне свідчення про щось), і в публіцистичному та художньому (як один з елементів висвітлення широкої теми). Описи також можуть бути висловлені у науковому, діловому, художньому стилях (на чому неодноразово наголошено у навчальній програмі — розділ "Розвиток зв'язного мовлення").
до змісту

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ
СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ
Будь-яке висловлювання складається зі слів. Для того, щоби висловити якийсь зміст, слова мусять пов'язуватися одне з одним. Найпростішим виявом такого зв'язку є словосполучення.
Словосполучення складається з двох повнозначних слів. Одне з них є головним, друге — залежним від нього. Змістову залежність можна виявити за допомогою питання, поставленого від головного слова:
1) радісна (<—яка?) зустріч; 2) святкувати (що? —>) перемогу;
3) змагання (яке? —>) з футболу; 4) наполегливо (<—як?) вчитися.
Схеми словосполучень:

Граматичний зв'язок головного і залежного слів здійснюється за допомогою закінчення (1-й і 2-й приклади), або закінчення і прийменника (3-й приклад). У четвертому прикладі слова зв'язані тільки за змістом, бо залежне слово є незмінюваним, отже, й не має закінчення.
Словосполучення, як і слова, служать для називання предметів, ознак, дій і є матеріалом для побудови речень. Словосполучення виражають назву точніше, ніж слова. Порівняйте: сніг і перший сніг, дорога і дорога до лісу, розмовляти і розмовляти пошепки, четвертий і четвертий зліва.
Слова, з'єднані сполучниками, не є словосполученнями. Вони не залежать одне від одного, в реченні виступають однорідними членами:
У кіоску продають газети і журнали.
Задача виявилась важкою, але цікавою.
Не є словосполученнями підмет і присудок. Вони становлять граматичну основу речення, наприклад: Насуваються хмари.
Словосполучення можуть бути поширеними — складатися не з двох, а з більшої кількості слів:

до змісту
РЕЧЕННЯ
ВИДИ РЕЧЕНЬ ЗА МЕТОЮ ВИСЛОВЛЮВАННЯ
Речення є засобом вираження думки. Кожне речення має інтонацію кінця речення. В усному мовленні речення відділяються одне від одного паузою, а на письмі — крапкою, знаком питання, знаком оклику, залежно від характеру інтонації.
Речення, в якому про щось розповідається, називається розповідним:
Бачу далекі вершини в тумани повитих Карпат (Гончар).
У таких реченнях голос спочатку підвищується, а потім понижується.
Речення, в якому про щось запитується, називається питальним:
Де ж те сонце в небесах заховалося? (Лепкий).
У таких реченнях голосом (логічним наголосом) виділяється те слово, якого стосується питання. Порівняйте:
Ви завтра пишете контрольну з математики? і Ви завтра пишете контрольну з математики?
Речення, в якому виражене спонукання до дії, називається спонукальним:
Всім серцем любіть Україну свою! (Сосюра). Залежно від характеру спонукання (вимога чи наказ, прохання чи порада) речення вимовляється з більшою або меншою силою голосу.
Якщо речення виражає почуття мовця і вимовляється з більшою силою голосу, воно є окличним.
Окличними можуть бути:

• розповідні речення:
  Зацвіла синьо-жовтим цвітом України древня столиця! (Г. Гордасевич).
  Встане з вічних снігів Україна! (В. Шовкошитний).
• питальні:
  Хто серця чистого добро плугами кривди переоре?! (Рильський).
• спонукальні:
  Лупайте сю скалу! (Франко).

У такому разі в розповідних і спонукальних реченнях ставиться знак оклику, а в питальних — знак питання і знак оклику.
Речення, що складаються з одних і тих же слів і мають таку саму граматичну будову, можуть вживатися з різною метою і вимовлятися по-різному.
Порівняйте:
Ми їдемо на екскурсію. — розповідне, неокличне, виражає повідомлення.
Ми їдемо на екскурсію? — питальне, неокличне, виражає запитання.
Ми їдемо на екскурсію! — окличне, виражає почуття (радість, захоплення).
до змісту

ГРАМАТИЧНА ОСНОВА РЕЧЕННЯ
Найважливішу роль у реченні відіграють головні члени — підмет і присудок, його граматична основа. Підмет і присудок залежать один від одного:
Сонце (що робить? —>) заходить. Сонце (<— що?) заходить.
Усі інші, другорядні, члени речення групуються навколо підмета або присудка і залежать від них.
До граматичної основи можуть входити два і більше підметів чи присудків.
Усе міняється, оновлюється, рветься (Тичина).
Шуміли під вітром віковічні дуби, липи, ясени, клени (Шиян).
Деркач і перепел — не друзі, не брати (Годованець).
Є речення, до граматичної основи яких входить лише один головний член — підмет або присудок:
Літо. Початок липня. О третій годині вже світає. Раненько вирушаємо в похід.
до змісту

ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ
Підмет вказує на особу чи предмет, про який говориться в реченні. Присудок вказує, що робить особа або предмет, яким чи ким він є.
Підмет найчастіше виражається іменником або займенником у називному відмінку.
В снопах кріпачка сповиває сина (Качурівський).
Ти знов защебетала у мене під вікном (Грінченко).
Присудок найчастіше виражається дієсловом, як у наведених прикладах (сповиває, защебетала), рідше:

• прикметником: Враження дитинства — ясновесні (Білоус). Українське слово... безсмертне і величаве (Луценко).
• іменником:
  Ти моє безсмертя солов'їне (Гуцало).
• займенником:
  Сьогодні мій квітучий райський Крим (Тимочко).

Присудок може виражатися і двома або й кількома словами. Такий присудок називається складеним. Складений присудок буває іменним, якщо до нього входить іменник, прикметник чи займенник (їх називають іменною частиною складеного присудка) та допоміжне дієслово-зв'язка (найчастіше — бути в минулому або майбутньому часі):
Виконуючи штрафні, динамівці були
точними (Із газети).
Славен буде в народах священний твій бій (Рильський).
Я залишусь завжди молодим (Сосюра).
Може, васильками станем я і ти (Сосюра).
У теперішньому часі зв'язка бути (= є) здебільшого пропускається. У такому випадку між підметом і присудком, вираженими формами називного відмінка іменника, на місці пропущеної зв'язки ставиться тире:
Київ — столиця України.
Наша ціль — людське щастя і воля (Франко).
До дієслівного складеного присудка входить неозначена форма дієслова та змінюване допоміжне дієслово (хотіти, почати, збиратися, намагатися та ін.):
Перед стартом спортсмен намагався зосередитись (Із газети).
до змісту

ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ
Крім головних, у реченні можуть бути і другорядні члени — додатки, означення, обставини.
Я в серці з юних літ до скону пронесу це листя трепетне на полі голубому (Рильський).
Додаток у реченні відповідає на питання непрямих відмінків, тобто усіх, крім називного
(що? в чого? в чого? чого? кого? з ким? тощо).
Узяв я пісенную вдачу в полів і в прозорості рік (С. Будний).
Хоч не знаю вас, та поділитися з кимось мушу (О. Герман).
Як і підмет, додаток найчастіше виражається іменником та займенником.
Означенням називається другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? (у всіх відмінках).
Колисав мою колиску вітер рідного Поділля (Лепкий).
Угомоніть розбурхану стихію, благословіть священну протидію
гребців хоробрих у буремний час (П. Тимочко).
Означення найчастіше виражається прикметником, може бути виражене і займенником, зрідка — іменником.
Обставинами називаються другорядні члени речення, які характеризують дію (місце, час, причину, мету, спосіб або ступінь дії) і відповідають на питання де? куди? звідки? коли? чому? з якою метою? як? якою мірою? Обставини найчастіше виражаються прислівниками або сполученням прикметника з іменником:
Неопалима купина в цей час на Медоборах (Г. Петрук-Попик).
Тоді мої літа веселі хтось в серце візьме, як свої (С. Будний).
Наш батько портретом вернувся до нас (Г. Чубач).
Самсон од люті скаженів... Наліг щосили на
колону (І. Колодій).
Речення, в яких є другорядні члени, називаються поширеними.
до змісту

РЕЧЕННЯ З ОДНОРІДНИМИ ЧЛЕНАМИ
Однорідними називають члени речення, які відповідають на одне і те ж питання і відносяться до того самого члена речення.
Однорідні члени речення не залежать один від одного, з'єднуються між собою за допомогою інтонації переліку або протиставлення і сполучників або тільки за допомогою інтонації.
Дніпро, Україну згадаєш, веселі селища в
гаях (Шевченко).
Знову серце оживає і знову сміється (Вербицький).
Однорідними можуть бути будь-які члени речення:

• підмети: Кругом бори та болота, туман, туман і пустота (Шевченко).
• присудки: Явивсь мій пан, стоїть і жде (Глібов).
• означення: Досвітні вогні, переможні, урочі, прорізали темряву ночі (Леся Українка.)
• обставини: Там буцім сова летить лугами, берегами, та нетрями, та глибокими ярами та широкими степами, та байраками (Шевченко).

Від однорідних членів речення можуть залежати інші слова:
глибокими ярами, широкими степами.
Такі однорідні члени речення називаються поширеними.
Нерідко в одному реченні є кілька рядів однорідних членів речення — однорідні підмети, однорідні означення та ін.:
Я народився і жив для добра і любові (Довженко).
Він лежить спокійно й строго, ні жалю не жде, ні сліз (Первомайський).
У реченні можуть бути і слова з широким значенням, яке вміщує в собі значення всіх однорідних членів. Такі слова називаються узагальнюючими. Характерні приклади: все — село, поля, ліси; скрізь — у полі, в саду, на городі; плодові дерева — яблуні, груші, абрикоси.
Узагальнюючі слова є тими самими членами речення, що й однорідні члени, зміст яких вони узагальнюють.
Поезія, друже, всюди є: і в людях, і в природі (Лепкий). - обставини.
Подяка вам за все: і за довір'я, і за любов (Тичина). - додатки.
Між однорідними членами ставиться кома, якщо вони не з'єднані сполучниками або з'єднані сполучниками а, але.
О, О, О; О, а (але) О.
Перед сполучниками і, та (у значенні і), або, вжитими один раз, кома не ставиться, але вона необхідна, якщо сполучники повторюються:
О або О; О, О і О; і О, і О.
Після узагальнюючих слів перед однорідними членами ставиться двокрапка:
узагал.: О, О, О.
Однорідні члени речення відділяються комами разом із залежними від них словами.
до змісту

ЗВЕРТАННЯ
Звертанням називається слово або словосполучення, яке називає того, до кого звертається мовець. Зазвичай, звертання виражається формою кличного відмінка, іноді — називного. Звертання, виражене словосполученням, називається поширеним.
Мамо, іде вже зима (Леся Українка).
Лечу до твого, Україно, народження (Г. Петрук-Попик).
Мій сонячний краю, ти снишся мені і тут (Гончар).
Звертання не відповідає на жодне питання і не є членом речення.
В усному мовленні звертання виділяється паузою, на письмі — комою або двома комами
залежно від його місця в реченні:
1. [ Зв. ], ____. (?!) 2.____, [ Зв. ], ____. 3. ____, [ Зв. ].
Якщо звертання стоїть на початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, після нього ставиться знак оклику, а наступне слово пишеться з великої літери.
Україно! Під небом твоїм калинові пливуть
острови (Я. Демиденко).
Народе мій! До тебе я ще верну (Стус.)
до змісту

ВСТАВНІ СЛОВА
Вставними називаються слова або сполучення слів, які виражають ставлення мовця до змісту його повідомлення:
Козаки, здавалося, й дихати перестали (О. Глушко.)
Вставні слова не відповідають на питання і не є членами речення.
У реченні вставні слова можуть стояти на початку, в середині й у кінці.
На письмі вставні слова і сполучення слів найчастіше виділяються однією або двома комами (залежно від їхнього місця в реченні).
1. [ Вст. ], ____. (?!) 2.____, [ Вст. ], ____. 3. ____, [ Вст. ].
Вставні слова і сполучення слів найчастіше виражають:

• впевненість чи невпевненість:

Я піду і, може, більше не прийду (Рильський).
Я розумію, звичайно (Антоненко-Давидович).

• почуття радості, здивування, жалю:

Але, на жаль, іронія прозвучала кволенько (Микола Хвильовий).

• джерело інформації:

За прогнозами синоптиків, незабаром почнеться похолодання (Із газети).

• привертання уваги:

Ти сам ще, скажу тобі, на всі сто відсотків інтелігент (Антоненко-Давидович).

• упорядкування викладу:

Нарешті, хіба це не він навіки вирішив залишитися чесним? (Микола Хвильовий).

• ввічливість:

Допоможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити (Чайковський).
до змісту

ПРЯМА МОВА
Прямою мовою називається точно передане висловлювання певної особи. Пряма мова супроводжується словами автора, які вказують, кому належить висловлювання.
Пряма мова на письмі береться в лапки і починається з великої літери.
Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а після прямої мови — крапка, знак питання або знак оклику (залежно від того, яким реченням за метою та інтонацією є пряма мова). Лапки ставляться перед крапкою, але після знака питання чи знака оклику.
Обізвалася і квітка: "Твоя мама посадила мене у вазонок і підливала щоднини" (Л. Храплива).
А: "П".
Молодь, зібравшись у гурти, заспівувала: "Весняночко-паняночко, де ти зимувала?" (Із газети).
А: "П?"
А Вовк, неначе комісар, кричить: "Нащо це ти, собачий сину, тут каламутиш берег мій?!" (Глібов).
А: "П?!"
Якщо ж пряма мова стоїть перед словами автора, то після неї ставиться кома або знак питання чи знак оклику, а після них — тире. Лапки закриваються перед комою, але після знака питання чи знака оклику. Слова автора пишуться з малої літери.
"Чогось я занедужала, Дмитрику", — обізвалася Ярина (Коцюбинський).
"П", — а.
"З невмілих рук шабля може вирватися!" — каже дід (А. Чайковський).
"П!" — а.
до змісту

ДІАЛОГ
Зв'язне висловлювання однієї людини називається монологом (від грец. monos — один, logos — слово). Розмова двох або кількох осіб називається діалогом (від грец. dialogos — бесіда, розмова).
Слова кожного з учасників діалогу називаються реплікою. Репліка може складатися з кількох речень. Записуючи діалог, кожну репліку починають із нового рядка. Перед нею ставлять тире.
Харциз під'їхав до сотника.
— Братіки, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся! — Р1!
— Ти звідкіля? &;#8212; Р1...
; — Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили... — Р2?
— Будь нашим гостем — Р2. (Чайковський).
Якщо репліка супроводжується словами автора, то ставлять ті самі знаки, що й у прямій мові, але без лапок.
Німфи промовляли: А:
— Ми не дивуємося, що ти в такій гіркій жалобі за Нарцисом. Адже він був такий прекрасний. — Р1.
— Але чи був Нарцис прекрасний? — запитав ставок. — Р2? — а.
— Кому ж це знати краще, ніж тобі?! — здивувалися німфи — Р1? — а. (Уайльд).
до змісту

СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ
Речення, в якому є не одна граматична основа, а дві й більше, називається складним. Воно складається з двох або кількох простих речень, пов'язаних між собою за змістом, з'єднаних в одне ціле інтонацією та сполучниками або тільки інтонацією.
До складного речення можуть входити прості речення непоширені і поширені, односкладні (з одним головним членом) і двоскладні (із двома головними членами).
Прості речення, що входять до складного, можуть бути:

• незалежними одне від одного:

• головним і залежним від нього:
  

Крім сполучників і, та, а, але, проте, однак, або, чи, що, щоб, бо, тому що, для зв'язку простих речень у складному вживаються і т. зв. сполучні слова — займенники хто, що, який, котрий, чий, скільки (в різних відмінкових формах) і прислівники коли, де, звідки, куди, як:
Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була (Тичина).
Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? (Тичина).
до змісту

ФОНЕТИКА. ГРАФІКА. ОРФОЕПІЯ. ОРФОГРАФІЯ
Мовою люди користуються у процесі мовлення, яке може бути усним або писемним. Первинною була усна форма мовлення. Набагато пізніше люди оволоділи письмом.
Будь-яке усне висловлювання складається зі звуків. Кожній мові властивий певний набір звуків, поєднання яких утворює слова і форми слів.
Слова відрізняються одне від одного кількістю звуків (напр., оса і крокодил), їхнім характером (сум — і шум, сом, суд) чи розташуванням (село — осел, круча — курча — ручка). Окремо взятий звук нічого не означає.
Наука, що вивчає звуковий склад мови, називається фонетикою (від грец. phoneticos — звуковий, голосовий).
до змісту

ЗВУКИ МОВИ. ГОЛОСНІ І ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ
Джерелом мовних звуків є коливання розташованих у гортані голосових зв'язок. На характер звуків впливає як ширина щілини між голосовими зв'язками, так і перепони в ротовій порожнині, які постають на шляху видихуваного повітря.
Під час вимови голосних звуків струмінь повітря не натрапляє на перешкоди в ротовій порожнині. Ці звуки творяться за участю самого голосу. Таких звуків в українській мові є шість:
[і], [й], [е], [а], [о], [у].
Під час вимови приголосних звуків потік повітря після голосових зв'язок натрапляє на певні перепони, і тому ці звуки складаються з голосу і шуму або тільки з шуму. В українській мові є 32 приголосні звуки.
до змісту

ДЗВІНКІ І ГЛУХІ ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ
Приголосні, які творяться з участю голосу і шуму, називаються дзвінкими. Приголосні, які творяться лише з участю шуму, називаються глухими. В українській мові є 20 дзвінких і 12 глухих приголосних звуків.
Окремі дзвінкі і глухі приголосні звуки дуже близькі між собою за способом творення і становлять пари:

Дзвінкі:[б], [д], [д'], [ґ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз'] Глухі: [п], [т], [т'], [к], [ш], [с], [с'], [x], [ч], [ц], [ц']

Не мають пар за ознакою дзвінкості дзвінкі звуки [в], [й], [м], [н], [н'], [р], [р'], [л], [л'] та глухий звук [ф].
За ознакою дзвінкості-глухості можуть розрізнятися значення слів: казка — каска, міг — міх, ґава — кава, плід — пліт.
до змісту

ТВЕРДІ І М'ЯКІ ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ
Приголосні звуки поділяються на тверді та м'які. Вони можуть утворювати пари. Вимова таких звуків відрізняється лише положенням язика в ротовій порожнині.

Тверді: [д], [т], [з], [с], [ц], [дз], [л], [н], [р] М'які: [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [дз'], [л'], [н'], [р']

За цією ознакою не мають цар тверді звуки [б], [п], [в], [м], [ф], [ж], [ч], [ш], [дж], [ґ], [г], [к], [х] та м'який звук [й].
Отже, в українській мові є 22 твердих і 10 м'яких приголосних звуків.
За ознакою твердості-м'якості окремих звуків можуть розрізнятися значення слів: [ л'ак ] і [ лак ], [ перелаз ] і [ перелаз' ], [ рад ], [ р'ад ] і [ рад' ], [ стан' ] і [ стан ] та ін.
Тверді приголосні можуть пом'якшуватися перед звуком [і]. Пор.: [ бик ] і [ б'ік ], [ кажу ] і [ куж'іл' ]. Пом'якшена вимова перед іншими звуками є помилковою (наприклад, [ ч'уйу ], [ ч'ого ], [ ш'ч'о ] і т. д.).
В українській мові є ще подовжені м'які та пом'якшені звуки: збіжжя [ зб'іж:'іа ], знання [ знан:'іа ], узлісся [ узл'іс:'іа ]. В окремих випадках вони вказують на різницю у значенні слів: лють [ л'ут' ] — іменник; ллють [ л:'ут' ] — дієслово; вороня [ ворон'а ] — іменник IV відміни, вороння [ ворон:'а ] —збірний іменник.
Подовжені приголосні вимовляються також у формах дієслів з суфіксом - ся — другої особи однини (смієшся [ см'ійес':а ], вчишся [ вчис':а ]), третьої особи однини (береться [ берец':а ], б'ється [ бйец':а ]), неозначеної форми (напиться [ напиц':а ], журиться [ журиц':а ]), наказового способу третьої особи множини (учіться [ уч'іц':а ], дивіться [ див'іц':а ]. Ця особливість вимови на письмі не позначається
до змісту

ПОЗНАЧЕННЯ ЗВУКІВ МОВИ НА ПИСЬМІ
Систему знаків, що позначають звуки мови на письмі, вивчає графіка (від грец. grapho — пишу). Звуки мови на письмі позначаються буквами. Розташовані у прийнятій послідовності букви становлять алфавіт (від назв перших букв грецького алфавіту альфа і віта). Інші назви — азбука (від назв перших давніх слов'янських букв аз і буки та абетка (від сьогоднішніх назв букв а і бе).
В українському алфавіті 33 букви.

Аа Бб Вв Гг Ґґ Дд Ее Єє Жж Зз Ии Іі її Йй Кк Лл Мм Нн (а) (бе) (ве) (ге) (ґе) (де) (е) (є) (же) (зе) (й) (і) (і) (йот) (ка) (ел) (ем) (ен) Оо Пп Рр Сс Тт Уу Фф Хх Цц Чч Шш Щщ ь Юю Яя (о) (пе) (ер) (ес) (те) (у) (еф) (ха) (це) (че) (ша) (ща) (м'який знак) (ю) (я)

Знання алфавіту полегшує користування словниками.
Найчастіше звук позначається відповідною буквою (клас, чорний, два, мурований і т. д.). Проте повної відповідності між звуками і буквами немає. М'які приголосні звуки, крім [ й ], позначаються тими самими буквами, що й парні з ними тверді. М'якість приголосних позначається по-різному: буквами і, я, ю, є, м'яким знаком або й взагалі не позначається (перед іншим м'яким приголосним: пісня [пі с 'н'а].
Одна буква ноже позначати два звуки (щ ука [ шч ука ], я ма [ йа ма ]), один звук може позначатися двома або й трьома буквами [ (дж)ерело ] — дж ерело, [ ті н' ] — ті нь, [ (дз')об ] — дзьоб). М'який знак (ь) ніякого звука не позначає, а лише вказує на м'якість приголосного звука. Тому кількість звуків у вимовленому і кількість букв у записаному слові не завжди однакові. Трапляється, що кількість однакова, але відповідності між звуками і буквами немає (напр. щось (4 букви), [ шчос' ] (4 звуки), але буква щ позначає 2 звуки, а звук [ с' ] позначений двома буквами. Буква ї завжди позначає 2 звуки [ йі ], букви я, ю, є можуть позначати 2 звуки (я к [ йа к ], ю шка [ йу шка ], мо є [ мо йе ]) або вказувати на м'якість приголосного: под я ка [ по д'а ка ], л ю бити [ л'у бити ], син є [ си н'е ].
Отже, для позначення 6 голосних звуків вживається 10 букв: а, о, у, і, й, е, ї, є, ю, я, а для позначення 32 приголосних — 27 букв (усі, крім а, о, у, і, й, е).
до змісту

СКЛАД
Складом називається звуковий комплекс у слові, який вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. У слові може бути один склад або кілька:
сад, ба-га-то-по-вер-хо-вий.
У слові стільки складів, скільки голосних звуків. У складі може бути тільки один голосний звук (о -дин, о - а -за, е -хо, у -дар) або голосний і приголосні (стріл-ка, монстр).
Склад, що закінчується голосним звуком, називається відкритим:
про-чи-та-ти, до-ро-га.
Склад, що закінчується приголосним звуком, називається закритим:
кос-мос, вар-тий, шість.
до змісту

НАГОЛОС
У багатоскладовому слові один склад вимовляється з більшою силою голосу, ніж інші. Такий склад називається наголошеним: де -ре-во, де- ре -ва; пи- са -ти, пи -сар, пи-сар- чук.
Наголошеним може бути будь-який за порядком склад (вільний наголос).
У споріднених словах він може переміщатися з однієї частини слова на іншу (рухомий наголос).
У мовленні необхідно дотримуватися норм наголошування слів і їхніх форм. Наведено ці норми в "Орфоепічному словнику", у "Словнику наголосів". Лише в небагатьох словах допускається подвійний наголос: по милка або по ми лка, бай дуже і бай ду же.
Наголосом можуть розрізнятися значення слів (му ка — "борошно" і му ка — "страждання"), належність їх до частин мови (за мок — іменник у значенні "споруда" і за мок — іменник у значенні "пристрій для замикання" або дієслово у формі минулого часу чоловічого роду від "замокати", пе кло — іменник і пек ло — дієслово минулого часу), граматичні характеристики (тра ви — Р. в. однини, тра ви — Н. в. множини; наси па ти — недоконаний вид, на си пати — доконаний вид дієслова).
до змісту

ВИМОВА І ЗАПИС ЗВУКІВ МОВИ

Між вимовою і записом звуків, з яких складаються слова, не завжди є повна відповідність. Тому потрібно знати правила вимови і написання слів.
Правила передачі звуків мови на письмі встановлює орфографія (від грец. orthos — правильний і grapho — пишу). Написання, що вимагає вибору одного з кількох можливих варіантів (на основі правила або традиції), називається орфограмою.
Правила літературної вимови визначає орфоепія (від грец. orthos — правильний i epos — мовлення).
Вимова і запис голосних звуків
У наголошених складах усі звуки вимовляються виразно. У ненаголошених складах невиразно вимовляються лише звуки [ е ] та [ й ], які у вимові наближаються один до одного (село, живий), а також [ о ] перед складом з наголошеним [ у ] (розумний, голубка).
Коли виникає сумнів, яку букву писати, треба змінити слово або підібрати споріднене з ним так, щоби на невиразний звук падав наголос: села, жити, розум, голуб. У тих випадках, коли це неможливо (напр., левада, лимон, кишеня, делегат, пенал), треба звертатися до орфографічного словника і намагатися запам'ятати написання слова.
Вимова і запис приголосних звуків
Глухі і дзвінкі приголосні звуки у вимові можуть уподібнюватись одні до одних.
У середині слова глухі приголосні (перед дзвінкими, які мають парні глухі) вимовляються як парні їм дзвінкі:
моло[ д' ]ба, про[ з' ]ба, во[ ґ ]зал.
Перед дзвінкими, які не мають парних глухих, глухі приголосні не змінюються:
сл ава, ви кр оїти, за пл ата.
Дзвінкі приголосні звуки в кінці слів треба вимовляти виразно:
хлі б, са д, бі г, ві з, гара ж, ґе дзь, ся дь, зла зь.
Не уподібнюються до глухих приголосних і дзвінкі в середині слова:
ка з ка, ві д хилити, ро з питати, бе з силий,
о б тесати.
Винятком із цього загального правила є оглушення дзвінкого звука [ г ] перед глухими у словах ле[ х ]ко, ні[ х ]ті, дьо[ х ]тю, во[ х ]кий.
Оглушується перед глухими приголосними і префікс з:
[ с ]цементувати, [ с ]сипати.
Писати ж потрібно:
з цементувати, з сипати, з сушити, з шити.
Тільки перед приголосними к, п, т, ф, х це оглушення позначається й на письмі:
с питати, с казати, с тиха, с фотографувати, с хилити.
У тих випадках, коли виникає сумнів, якою буквою позначити приголосний звук, треба змінити слово або підібрати споріднене з ним так, щоби після цього приголосного став голосний звук:
моло т ьба (бо моло т ити), про с ьба (бо про с ити), ні г ті (бо ні г оть), ле г ко (бо ле г енько).
Якщо це неможливо (наприклад, для слова вокзал), слід звернутися до орфографічного словника.
до змісту

СПРОЩЕННЯ У ГРУПАХ ПРИГОЛОСНИХ
У процесі творення слів і їхніх форм можуть виникати важкі для вимови групи приголосних звуків [ стн ], [ стл ], [ здн ], [ ждн ]:
якість + н(ий); щаст(я) + лив(ий); проїзд + н(ий); тиждень -> в Р. в.
У таких звукосполученнях відбувається спрощення — один із приголосних звуків (найчастіше — середній) не вимовляється:
які сн ий (стн -> сн); ща сл ивий (стл -> сл);
прої зн ий (здн -> зн); ти жн я (ждн -> жн).
Винятками є слова к і стл явий, хва стл ивий, пе стл ивий, а також запозичені з інших мов контра стн ий, форпо стн ий, компо стн ий.
Спрощення звукосполучення [ рнч ] (випадання звука [ р ]) спостерігається у словах гончар <- горнець, ченці <- чернець.
У словах ші стн адцять, ші стд есят, ші стс от спрощення відбувається лише у вимові, в усіх інших позначається і на письмі.
до змісту

ВЖИВАННЯ У — В, І — Й
Уникнути немилозвучного збігу приголосних або голосних звуків допомагає властиве українській мові чергування приголосних в та й і ненаголошених голосних у та і, яке спостерігається у прийменниках і сполучниках та на початку повнозначних слів. Вибір букви залежить від того, в оточенні яких звуків перебуває позначуваний ними звук. Порівняйте:
на ш у читель — наш а вч ителька;
поїха в у С ловаччину — поїхал и в Е стонію;
са д і г ород — мор я й о зера.
Правила вживання i — й, у — в

Буква Між приголосними Між голосними Після голосного перед приголосним На початку речення перед приголосним перед голосним у, в у м'яч упав в роги в оленя у, в знайшли у словнику, знайшли в словнику у У хлопця радість в В озері багато риби і, й і ліс і степ й моря й океани і, й газети і журнали газети й журнали і Чудовий парк. І осінь гарна і, й Ідуть дощі. І знов лечу... Люблю фізику. Й алгебра цікава

Тільки у або тільки в пишеться у власних назвах: Уфа, Влтава, Уран (виняток — Україна — Вкраїна) й у словах, що розрізняються цими звуками (управа — вправа, удача — вдача).
до змісту

ПОЗНАЧЕННЯ М'ЯКОСТІ ПРИГОЛОСНИХ НА ПИСЬМІ
М'якість приголосних позначається:

• буквою ь (м'який знак): сі ль, ть ма;
• буквами я, ю, є: д я к, т ю к, син є;
• буквою і: л і то, мен і.

М'якість приголосних (крім [ л' ]), що стоять перед іншими м'якими приголосними, на письмі не позначається: кінський, пісня (але сільський, їдальня). Часто виникає необхідність враховувати, від якого слова утворене те слово чи та форма, які потрібно записати:
ля ль ці (бо ля ль ка), але (у) ба л ці (бо ба л ка); до нь ці (бо до нь ка), але дити н ці (бо дити н ка);
ть мяний (бо ть ма), але різ д вяний (бо різ д во);
не нь чин (бо не нь ка), але ті т чин (бо ті т ка).
до змісту

СПОЛУЧЕННЯ БУКВ ЙО, ЬО
Буквосполучення йо вживається на позначення двох звуків [ й ] + [ о ] на початку слова (йому), після голосних (знайомий, майор), після твердих і м'яких приголосних, якщо чується звук [ й ] (курйоз, батальйон).
Буквосполучення ьо вживається у словах, де є м'який приголосний звук із наступним о (льо н [ л'он ], сьо мий [ с'омий ], си ньо [ син'о ]). На початку слова таке буквосполучення вживатися не може.
до змісту

ВЖИВАННЯ АПОСТРОФА
Апостроф служить вказівкою на те, що букви я, ю, є позначають два звуки, а не вказують на м'якість попереднього приголосного звука. Порівняйте:
бур'ян [бурйан] і буряк [бур'ак],
б'ють [бйут'] і бюст [б'уст].
Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

• після букв б, п, в, м, ф (б'є, п'ять, в'юн, м'яч);
• після букви р, що позначає твердий звук:
  бур'ян [ бурйан ] (після р, що позначає м'який
  звук, апостроф не ставиться: рясно [ р'асно ], буряк [ бур'ак ]);
• після префіксів та першої частини склад
  них слів, що закінчуються твердим приголос
  ним: з'явитися [ зйавйтис'а ] (порівняйте: роззява [ роз':ава ], зябра [ з'абра ]), дит'ясла [ дитйасла ] (порівняйте: <;i>дитячий [ дит'ачий ]);
• після букв г, к, х, ж, ш, що позначають
  тверді приголосні звуки, перед звуком [ й ]:
  Лук'ян [ Лукйан ], миш'як [ мишйак ], Руж'є [ Ружйе ].

Після м'яких приголосних перед наступним звуком [ й ] ставиться м'який знак: портьєра, Нью-Йорк.
Алгоритм на вживання апострофа після губних звуків
1. Чи є перед б, ті, в, м, ф ще букви, що
позначають приголосні звуки?
Якщо ні, то ставиться апостроф (м'яч)
Якщо так, то йди далі.
2. Чи належить цей звук до кореня?
Якщо ні, то ставиться апостроф (зв'язок)
Якщо так, то йди далі.
3. Чи є цим звуком [р]?
Якщо так, то ставиться апостроф (верб'я, арф'яр)
Якщо ні, апостроф не ставиться (свято, цвях, тьмяний).
до змісту

ПОДОВЖЕНІ ЗВУКИ
Подовження приголосних звуків позначається у письмовому фонетичному аналізі значком [:]. Наприклад: зна[н':]а, ні[ч':]у, пі[д:]а[ш':]а, а на письмі передається двома буквами зна нн я, ні чч ю, пі дд а шш я.
Подвоєння букв трапляється у трьох випадках:

• коли збігаються однакові приголосні в різних частинах слова;
• якщо подовжуються м'які приголосні звуки;
• у словах іншомовного походження.

Подвоєння букв на позначення збігу однакових приголосних звуків відбувається:

• на межі префікса і кореня:
  ві дд ати, бе зз ахисний, о бб ити;
• на межі кореня і суфікса: сті нн ий, запа сс я;
• на межі частин складного слова: ю нн ат, війсь кк ом, спе цц ех.

Примітка
Подвоєні букви нн пишуться також у прикметникових наголошених суфіксах -енн-, -анн-, що вказують на вищий ступінь вияву ознаки або на неможливість дії: страшенний (дуже страшний), нескінченний (який не закінчується), невблаганний (якого неможливо вблагати).
Подвоєння букв на позначення подовжених м'яких приголосних звуків, які містяться між голосними, відбувається: