Шляхи введення лікарських препаратів в організм

При лікуванні хворих величезне значення має метод введення лікарських препаратів. Від останнього залежить швидкість і сила дії препарату. Лікарські препарати мають місцеву дію на тканини і загальний вплив на організм після всмоктування в кров. Розрізняють різні шляхи введення лікарських речовин в організм людини: зовнішній шлях (через шкірні покриви, слизові оболонки і дихальні шляхи), ентеральний шлях (введення засобів через травний канал) і парентеральний (поза травним каналом). Серед ентеральних методів введення виділяють прийом медикаментів через рот (пероральний метод); під язик (сублінгвальний); через пряму кишку (у вигляді свічок і лікувальних клізм); безпосереднє введення в шлунок (через зонд). Парентеральний шлях введення препаратів — це введення за допомогою різних ін'єкцій, а також введення безпосередньо у вогнище захворювання (суглоби, серозні порожнини, трахею, бронхи, спинномозковий канал).

ЗОВНІШНЄ ЗАСТОСУВАННЯ ЛІКАРСЬКИХ РЕЧОВИН ДЛЯ ЛІКУВАННЯ УРАЖЕНЬ ШКІРИ

Цей шлях застосування лікарських речовин зазвичай використовується з метою лікування різних уражень шкіри та слизових оболонок. При цьому слід пам'ятати, що шкіра, слизові оболонки добре васкуляризовані, тому певні речовини, особливо на жиророзчинній основі, можуть всмоктуватися та справляти загальну дію.

При застосуванні лікарської речовини на шкіру вона, природно, діє насамперед на місце її прикладання, тобто справляє місцеву дію. Проте оскільки шкіра має густу сітку нервів і кровоносних судин, то прикладені до неї ліки, всмоктуючись, справляють не лише місцевий, але й загальний вплив на організм. Отже, лікувальні процедури на шкірі можна з успіхом застосувати не тільки при захворюваннях шкіри, але й при захворюваннях інших органів та систем організму. Найчастіше шкіру змащують різними дезинфікуючими засобами для знезараження дрібних порушень її цілості. Застосовують для цього 3% чи 5% настойку йоду спиртового, розчин брильянтового зеленого тощо. Для змащування шкіри користуються ватним тампоном. На скляну або дерев'яну паличку чи сірник намотують маленький жмуток вати. Тампон змочують у дезинфікуючій рідині і змащують ним шкіру не лише на місці ушкодження, але й навколо нього.

При деяких заразних захворюваннях шкіри, наприклад, епідермофітії, збудник розміщується в товщі шкіри. Одне змащування поверхні шкіри лікувального ефекту не дає, оскільки дезинфікуючий засіб не доходить до збудника. В цих випадках можна застосовувати обтирання шкіри, тобто триваліше повторне її змащування, що призводить до більш глибокого проникнення дезинфікуючої рідини

При деяких захворюваннях застосовують розтирання шкіри горілкою, одеколоном, 70 % спиртом, камфорним спиртом тощо. Шкіру на місці розтирання і долоні обмивають теплою водою з милом та осушують рушником. Потім трохи названої рідини наливають на долоню і розтирають шкіру круговими рухами. Тривалість розтирання, якщо воно не викликає подразнення шкіри, — 3—5 хв. Після розтирання шкіри хворого вкривають шерстяною хусткою або ковдрою. Якщо є потреба глибокого проникнення ліків у шкіру, їх втирають у товщу шкіри. Таке втирання проводять, наприклад, при лікуванні корости за методом М. П. Дем'яновича: 60 % розчин гіпосульфіту натрію енергійно втирають у шкіру протягом 10 хв, а через 15 хв втирання повторюють. Коли тіло обсохне, тобто через 15 хв, у шкіру втирають протягом 5 хв 6% розчин хлористоводневої кислоти. Останнє повторюють ще три рази з проміжками 15 хв. Потім хворий надягає чисту білизну, через 3 дні миється в лазні і знову змінює білизну.

Утирання лікарських речовин — це спосіб активного введення лікарських препаратів через шкіру без порушення її цілості. Під впливом тертя та розминання шкіра розігрівається, у ній посилюється крово- та лімфообіг, розширюються вивідні протоки сальних та потових залоз, через які речовина легко всмоктується.

Показання: місцеві розлади крово- та лімфообігу, розлад функції периферичних нервових розгалужень у шкірі, порушення трофічних процесів, паразитарні захворювання шкіри (короста), гніздове облисіння (алопеція).

Дія впливу на прилеглі тканини: гострі та хронічні ураження м'язів, периферичних нервових стовбурів, лімфаденіти, затяжні та хронічні запалення суглобів.

Лікарські форми: рідини, мазі. Втирання звичайно проводять у тих ділянках, де шкіра є найбільш тонкою і де відсутній волосяний покрив (якщо він є, то його збривають). Це згинальна поверхня передпліччя, задня поверхня стегон, бічні поверхні грудної клітки, живіт, скроні.

Цю процедуру звичайно виконують на ніч. Шкіру перед утиранням лікарської речовини ретельно миють теплою водою з милом.

Для кращого всмоктування лікарського препарату необхідно попередньо зробити масаж шкіри (для покращення крово- та лімфообігу); з цією метою можна накласти попередньо гарячий компрес. На шкіру наносять потрібну кількість лікарської речовини, рівномірно розподіляють її по поверхні; коловими рухами пальців речовину втирають у шкіру, поки вона не стане сухою. Потім на це місце накладають нетугу бинтову пов'язку.

Протипоказання: тяжкі ураження шкіри (мацерації, пролежні, екзема, фурункули, карбункули, гнійничкові висипи).

Присипка або пудра — це суміш порошків. Вони мають висушувальну дію, вбирають тепло й охолоджують шкіру. Цим самим порошки і пудра діють протизапально і зменшують неприємні відчуття — печію, біль, свербіння.

Показання: для зменшення подразнення при попрілостях, надмірному потінні, особливо у закритих місцях. Присипки застосовують при різних запальних станах шкіри, які не супроводжуються мокрінням (початкова стадія гострої екземи, дерматити), а також у дітей і дорослих при опрілостях шкіри в складках.

Застосовують різні індиферентні присипки та пудри: рисова пудра, тальк, дитяча присипка тощо.

Складки шкіри присипають мінеральними порошками (окис цинку, тальк та ін.). Додавання до присипок речовин, що вбивають мікроби (наприклад, борна кислота), надає їм дезинфікуючої дії. При користуванні присипкою в кришці коробки роблять маленькі отвори, крізь які посипають шкіру, або коробку з присипкою, знявши кришку, закривають марлею, крізь яку порошок просіюють на шкіру.

При надмірному потінні потрібно промити шкіру теплою водою, попрілості — краще блідо-рожевим розчином калію перманганату, висушити шкіру промоканням, а потім присипати уражене місце.

Збовтуючі суміші («бовтанки») — це суміші порошків і рідин у рівних кількостях. При нанесенні бовтанки на шкіру її рідкий компонент швидко випаровується, а порошки залишаються. Це спричиняє значне охолодження, а також висушування тканин. Для приготування бовтанок використовують такі самі порошки, що й для присипок, додаючи до них гліцерин, спирт або олію. Можна додавати також різні лікарські речовини. Перед вживанням суміш збовтують, потім ватним тампоном або м'яким пензлем наносять бовтанку на шкіру. На мокнучі поверхні шкіри бовтанку наносити не можна, бо утвориться кірка, а спирт спричинятиме печію. При надмірній сухості шкіри присипок і бовтанок застосовувати теж не можна. Не слід їх застосовувати і на волосисті місця шкіри.

Пасти — це суміші порошків і жирів у рівних кількостях. Для приготування пасти найчастіше користуються окисом цинку, тальком, крохмалем, а з жирів — ланоліном і вазеліном. Паста просочує поверхневий роговий шар шкіри, зберігаючи її еластичність. Пасту набирають з банки чистою дерев'яною (металевою) пластинкою, лопаткою (шпателем). Тонким шаром пасти змащують ділянку шкіри і зверху припудрюють. Пов'язку можна не накладати. В інших випадках пасту накладають на складену в кілька разів марлю і накривають нею уражену ділянку шкіри.

Мазі — це лікарські речовини на жировій основі. Вони:утворюють на шкірі суцільний непроникаючий шар. Жири втримують випаровування води, закупорюють вивідні протоки сальних і потових залоз. Затримка води, поту і сала в шкірі та на її поверхні під шаром мазі спричиняє розм'якшення рогового шару, що посилює вбирання лікарської речовини шкірою. Отже, ліки, що входять до складу мазі, проникають у шкіру глибше, ніж у вигляді пасти. Застосовують мазь так само, як і пасту, але зверху на мазь накладають пов'язку. Щоб мазь глибше проникла в тканини, її втирають або зверху накладають компрес.

Змазування — це нанесення різних мазей, паст на уражені ділянки тіла.

Мазь або пасту накладають на шкіру за допомогою шпателя або марлевого тампона, розподіляючи її рівномірним шаром. Якщо застосовують суспензію, перед вживанням її слід збовтати.

Якщо треба змазати волосисту частину тіла, волосся можна вистригти. Якщо цього зробити не можна, то змазують шкіру та волосся в напрямку росту волосся. При гноячкових висипах змазують навколо вогнищ ураження в напрямку від периферії до центру.

Мазеві пов'язки. Показання: якщо необхідний тривалий вплив лікарської речовини на шкіру. Невелику кількість мазі накладають на марлеву серветку або безпосередньо на уражену ділянку. Марлеву серветку покривають компресним папером, а потім ватою. Пов'язку фіксують за допомогою бинта або лейкопластиря. Таку пов'язку можна тримати 12—24 год.

Волого-висихаючі пов'язки. Показання: гострі запальні ураження шкіри, які супроводжуються мацерацією, екзема. Стерильну марлеву серветку, що складається з 8—10 шарів, змочують лікарською речовиною, віджимають і накладають на уражену ділянку шкіри. Зверху кладуть компресний папір та забинтовують. Якщо пов'язка висохла і самостійно не відходить, її треба повторно змочити тією самою лікарською речовиною.

Пластир справляє ще сильнішу дію, ніж мазь. Застосовують його для розсмоктування глибоких обмежених ущільнень шкіри. Ножицями відрізають кусочок пластиря — він має бути трохи більшим, ніж уражена ділянка шкіри, — знімають захисну плівку і накладають на очищену шкіру, розглажуючи пальцями, щоб пластир закріпився. Через 2—4 дні пластир знімають.

При інгаляції лікарські препарати вводять в організм у дрібно розсіяному аерозолі, пароподібному або газоподібному станах. Аерозолі бувають високо- та низькодисперсні. Аерозолі високої дисперсності при вдиханні проникають в альвеоли, низькодисперсні фіксуються у верхніх дихальних шляхах.

Інгаляції застосовують при гострих і хронічних захворюваннях слизової оболонки носа, глотки, гортані, трахеї та бронхів, які супроводжуються утворенням великої кількості густого мокротиння, яке важко відкашлювати, а також при бронхіальній астмі, хронічній пневмонії, пневмосклерозі, після операцій на легенях.

Протипоказаннями для інгаляцій є схильність до легеневих кровотеч, гіпертонічна хвороба ІІ_Б і III стадій, порушення гемодинаміки II—III ступеня, підвищена чутливість до препарату.

Переваги методу інгаляції полягають у тому, що лікарські засоби, обминаючи печінку, у незміненому вигляді потрапляють безпосередньо в ділянку патологічного процесу.

Недоліки методу такі: неточність дозування, можливі подразнення слизової оболонки дихальних шляхів, недостатнє проникнення в ділянку патологічного процесу в разі порушення прохідності дихальних шляхів.

Хворі на бронхіальну астму часто користуються інгаляторами для домашнього вживання. Лікарська речовина знаходиться в пластмасовій трубці, на яку надягають гумовий балон. Хворий натискує на останній і силою повітря виштовхує ліки в дихальні шляхи.

Найзручніше користуватись індивідуальним кишеньковим аерозольним інгалятором промислового виробництва. Необхідно повернути балончик догори дном і зняти захисний ковпачок. Балончик з аерозолем потрібно добре струснути. Хворий тримає балончик у руці, а мундштук охоплює губами. Після глибокого видиху хворий робить глибокий вдих і одночасно натискає на дно балончика: в цей момент видається доза аерозоля. Хворий має затримати дихання на кілька секунд, потім витягнути мундштук з рота і зробити повільний видих. Після інгаляції захисний ковпачок надягають на балончик.

У стаціонарних умовах для утворення аерозолів використовують апарати (інгалятори) закритого та відкритого типів. До апаратів закритого типу належить ПАІ-1, який призначається для аерозоль-терапії рідкими речовинами, маслами, порошками. Апарат АІ-1 використовують для утворення високодисперсних аерозолів масел, лугів, антибіотиків. Універсальний інгалятор УІ-2 застосовують для інгаляції рідких та порошкоподібних речовин. У паровому інгаляторі ІП-2 аерозолі утворюються за допомогою струменя пари. Апарати «Аерозоль П-2» і «Аерозоль У-2» призначаються для інгаляції високо- і низькодисперсних аерозолів.

До приладів відкритого типу належать апарати для камерної інгаляції (ГЕК-1, ГЕК-2). За їх допомогою насичують аерозолями повітря приміщень для групового лікування.

Інгаляцію проводять натще або через 2 год після споживання їжі.. Перед процедурою хворий повинен очистити ніс, прополоскати рот і зів, розстібнути комірець сорочки, пояс, тобто створити умови для вільних рухів грудної клітки і живота. Перед відпуском процедури медична сестра заповнює розпилювач приладу лікарськими речовинами, які зберігаються в шафі під замком. На всіх слоїчках мають бути чіткі написи з назвою їх вмісту і датою виготовлення. Потім медсестра перевіряє справність апарата, садовить хворого на стілець з трохи відкинутою спинкою, підлокітниками і головотримачем. Стілець повинен опускатися і підніматися. Для визначення тривалості процедури вмикають годинник. Перед початком інгаляції хворого накривають чистим простиралом. Медсестра пояснює хворому, як треба робити вдих і видих. При захворюваннях носа і додаткових пазух рекомендується вдихати і видихати через ніс. Для цього користуються спеціальною маскою. При ураженні порожнини рота, зіва і нижніх дихальних шляхів необхідно дихати через широко відкритий рот. Дихання має бути глибоким і рівним. Тривалість процедури — 15—20 хв. Процедури проводять кожний день, курс лікування — 10—20 сеансів.

Під час інгаляції медсестра повинна стежити за станом хворого, його диханням і пульсом. При появі будь-яких порушень процедуру припиняють. Після інгаляції хворий має відпочити 5—15 хв., а в холодну пору року — 30—40 хв. Протягом 1 години до і після процедури хворим не рекомендують співати, розмовляти, палити, їсти, а також виходити з теплого приміщення на холод. Особливу увагу звертають на санітарно-гігієнічний стан інгаляторію, стерильність розчинів і апаратів для розпилювання, оскільки під час інгаляції хворі видихають у навколишнє середовище і в інгаляційні прилади велику кількість різних мікроорганізмів. Тому через кожні 3 год роботи в інгаляторії здійснюють вологе прибирання з дезінфекційними розчинами і кварцуванням приміщення протягом 30 хв., потім провітрюють його.

Низькодисперсні аерозолі найчастіше застосовують для тепловологих і олійних інгаляцій. Тепловологі інгаляції проводять при температурі 38—40°С протягом 5—10 хв. Це інгаляції водорозчинних лікарських засобів і мінеральних вод, особливо лужних. Тепло стимулює приплив крові до слизової оболонки. Такі інгаляції мають знеболювальну дію, підвищують секрецію, сприяють розрідженню мокротиння і прискоренню його евакуації. Для олійних інгаляцій використовують різні олії (камфорну, мигдалеву, персикову, анісову, соняшникову та ін.). Олійні інгаляції зменшують сухість слизових оболонок. Їх рекомендують при гострих запальних процесах. Із високодисперсних аерозольних препаратів найчастіше застосовують ферменти (трипсин, хімо-трипсин, хімопсин). Вони розріджують харкотиння, поліпшуючи дренаж бронхів. Трипсин, хімотрипсин призначають по 5 мг на 5 мл 0,5% розчину новокаїну, хімотрипсин — по 10—20 мг на 5 мл 0,5% розчину новокаїну. Оскільки ферменти можуть зумовити алергічну реакцію, перед першою інгаляцією призначають кальцію хлорид або димедрол.

Перед першою інгаляцією розчином антибіотиків здійснюють під'язичну пробу на індивідуальну чутливість до антибіотика. У кожному інгаляційному кабінеті повинен бути набір медикаментів для надання невідкладної допомоги в разі виникнення алергічної реакції (набряк Квінке, анафілактичний шок).

ЗОВНІШНЄ ЗАСТОСУВАННЯ ЛІКАРСЬКИХ РЕЧОВИН ДЛЯ ЛІКУВАННЯ СЛИЗОВИХ ОБОЛОНОК

Введення крапель в очі (у кон'юнктивальний мішок). Краплі вводять у кон'юнктивальний мішок при різних захворюваннях кон'юнктиви, рогівки, кришталика, сітківки ока.

Введення крапель в очі в положенні хворого сидячи (а) і лежачи (б)

Найчастіше користуються 30% розчином альбуциду або сульфату цинку (0,2%). Піпетку перед використанням треба прокип'ятити, руки помити теплою водою з милом і протерти спиртом. Хворий сидить, трохи закинувши голову назад. Правою рукою медсестра набирає в піпетку по 2—3 краплі стерильних ліків для кожного ока. В ліву руку вона бере марлю і пальцями відтягує нижню або верхню повіку або обидві повіки одночасно. Хворого просить дивитися вгору. Заповнену піпетку тримають вертикально до ока і, не торкаючись вій, вводять до кон'юнктивального мішка 1—2 краплі лікарської речовини, після чого прикладають стерильний ватний тампон. Піпетку тримають на відстані 1—2 см від ока.

В кон'юнктивальний мішок біля внутрішнього кута ока повільно випускає 1 краплю розчину, трошки почекавши, випускає другу краплю і просить хворого закрити очі. Хворий повинен посидіти із заплющеними очима декілька хвилин.

Вводити більше ніж 2 краплі немає потреби, оскільки в кон'юнктивальному мішку вміщається лише 1 крапля. Марлею сестра знімає краплі, що попали на шкіру.

При різкому блефароспазмі хворому, який лежить на спині, після туалету шкіри навколо ока можна закапати кілька крапель лікарського препарату в шкірну ямку біля внутрішнього кутика очної щілини, а потім, розсунувши пальцями повіки, впустити рідину в кон'юнктивальний мішок.

Якщо хворому в збудженому стані це зробити не вдається, то краплі. крапають у ямку біля кутика очної щілини (пацієнт лежить на спині) рідина при цьому самостійно потрапляє до кон'юнктивального мішка.