Основи земельного законодавства. 1 страница

1.ФІТОСФЕРА, ТВАРИННИЙ СВІТ, ЙОГО РОЛЬ У БІОСФЕРІ.

Основою функціонування живої оболонки Землі є фітосфера з властивим їй унікальним явищем фотосинтезу. З трьохсот тисяч відомих видів вищих рослин близько 75 тис. можна вживати в їжу, хоча в повсякденному житті люди обходяться декількома десятка­ми культур. Екологічна роль рослин дуже важлива й багатогранна, їх життєдіяльність забезпечує постійний уміст кисню в атмосфері впродовж останніх 600 млн років.

Органічний світ суші у видовому відношенні більш різноманітний, ніж органічний світ водного середовища. Якщо кількість видів сухопутних тварин становить 93 %, то водних — лише 3 %. Для рослин характерне аналогічне співвідношення. На наземні флори припадає 92 % видів, на водні — 8 %. Наведені цифри свідчать про те, що можливості для видоутворення на суші були більш сприятливі, ніж у водному середовищі.

Для порівняння кількості живих організмів використовують поняття «біомаса», «продукція живих організмів» тощо.

Біомаса (гр. bios — життя + massa — тісто) — загальна маса особин одного виду, груп або всього угруповання живих організ­мів на одиницю площі або об'єму. У середньому на 1 см² земної поверхні припадає 580 мг сухої органічної речовини. До складу цієї біомаси входить біомаса рослин, тварин, грибів, бактерій. У біосфері біомаса розподілена нерівномірно і змінюється від нуля (крига Антарктиди) до 60 кг/м² (тропічні ліси). Біомаса всієї біосфери — приблизно 1841-2440 млрд т, що становить близько 0,00001 % маси земної кори. Жива речовина, якої так небагато в біосфері, постійно виникаючи й руйнуючись, перетворюючи сонячну енергію на хімічну, виконує величезну геохімічну роботу (газову, концентраційну, енергетичну, окисно-відновну, деструктивну).

Біологічна продукція — відтворення біомаси рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, які входять до складу екосистеми, за певний період часу. Найчастіше біопродукція виражається як маса сухої речовини за рік на одиницю площі, або об'єму (води, ґрунту). Розрізняють первинну і вторинну біопродукцію.

Первинна, або валова первинна, продукція — це маса органічної речовини та енергії, яка утворюється в процесі фотосинтезу рослин. Валова продукція частково (до 50 %) витрачається на дихання самих рослин, решту становить чиста первинна продукція. Щорічно частину чистої продукції (7-10 % у наземних і до 40 % у мор­ських екосистемах) поїдають гетеротрофи — рослиноїдні тварини й паразити рослин, частина використовується мінералізаторами, частина йде на приріст біомаси.

Чиста продукція й біомаса не завжди перебувають у прямій залежності. Тільки в однорічників співвідношення їх 1:1. У багаторічників співвідношення біомаси й чистої продукції змінюється в широких межах: у лісах вона може досягти 50:1, у лугових і степових угрупованнях — 3:1. У молодих екосистемах біомаса неве­лика, а чиста продукція переважає. У зрілих екосистемах біомаса досягає максимуму, а чиста продукція — мінімуму. У Світовому океані біомаса рослин невелика (3,9 млрд т), а чиста продукція в 14 разів більша (55 млрд т). Треба підкреслити, що «мета» природи й мета людини різна: природа збільшує валову продукцію, а лю­дина — чисту продукцію.

Величина чистої первинної біопродукції біосфери оцінюється авторами по-різному: від 50 млрд т сухої органічної речовини за рік. Причому 2/3 її виробляється на суші, 1/3 — в океані. Майже 70 % чистої продукції утворюється в лісах Землі. Проте людина ін­тенсивно знищує ліси: 20 га за хвилину; 15 млн га щороку вирубується. Це у 18 разів більше, ніж приріст лісів за той самий час.

Вторинна біопродукція — маса живої речовини, виробленої гетеротрофами. Загальна маса живої речовини на Землі була під­рахована В. І. Вернадським, який 1927 р. представив її приблизну величину — 10²¹ г. Однак ця величина була дещо завищеною, і з того часу різні дослідники наводять свої оцінки біомаси Землі. Найбільш точними вважають дані, одержані М. І. Базилевич та ін.

У рамках Програми ООН по навколишньому середовищу (UNEP) 2010 рік було оголошено міжнародним роком біорізноманіття. Біологічне різноманіття — це розмаїття життєвих форм на Землі, які включають усі організми, види, генетичні відмінності між ними, складні симбіози, спільноти й екосистеми. Це величезний генофонд планети, і чим він різноманітніший, тим легше наша глобальна екосистема адаптується до нових умов: одні види вими­рають, інші адаптуються і змінюються, щомиті реагуючи на мінливу ситуацію.

Вчені виділяють три види біорізноманіття. По-перше, генетичне різноманіття — це всі можливі гени всіх живих видів, включаючи рослини, тварин, гриби й мікроорганізми. Видове різноманіття — це розмаїття живих організмів, у тому числі й внутрішньовидове. Третє — це різноманіття екосистем — різних способів співіснування і взаємозалежності біологічних видів, біологічні спільноти, місця проживання та екологічні процеси, так само, як і зміни окремих екосистем.

Дослідження свідчать на користь того, що райони з високим рівнем біорізноманіття володіють багатшими природними ресурса­ми, а також здатні швидше впоратися з наслідками стихійних лих. Біологічне різноманіття створює ту екосистему, в якій ми зараз досить комфортно живемо, а це свіже повітря, чиста прісна вода, різноманітна їжа, захист від штормів і повеней, стабільний клімат.

Багатство форм життя означає багатство вибору: у хімічних і фізичних властивостях тварин і рослин прихований медичний потенціал і недосліджені технічні рішення. Крім того, до харчового раціону людини входить лише трохи більше двох десятків ви­дів з тисяч. Якщо не забувати про постійно зростаючі армії хвороб, шкідливих тварин і рослин, а також про мінливі кліматичні умови, потрібно вже зараз замислюватися, зокрема, про формування

більш широкого спектра культивованих рослин, щоб у майбутньо­му не відчути брак продовольства.

2. ЕНДЕМІЧНІ, РЕЛІКТОВІ ТА ЗНИКАЮЧІ ВИДИ.

Ендеміки (від грецьк. endemos — місцевий) — види, родини та інші таксони (систематичні категорії) тварин, обмежені у своєму поширенні відносно невеликою територією. Інколи ареали ендеміків вузько обмежені (вузькоендемічні, або вузько локальні).

В Україні відомо понад 45 тис. видів тварин. Певна кількість видів є ендеміками та субендеміками. Екдемічними для України є 12 хребетних. Своєрідними центрами, де найбільше ендеміків, є Карпати і Крим.

Релікти (від лат. relictum — залишок), реліктові тварини — види, що входять до складу тваринного світу певної країни або об­ласті як пережитки фаун минулих геологічних епох і перебувають у деякій невідповідності із сучасними умовами існування. Реліктами їх називають через їх зв'язки з рослинним або тваринним світом минулих епох або певними типами тварин. Так, третинними (правильніше неогеновими) реліктами називаються види, що збереглися без видимих змін щонайменше з плеоцену; наприклад, бурозубка альпійська, хохуля руська.

Рідкісні: види, популяції яких невеликі й наразі не належать до категорії «зникаючих» чи «вразливих», хоча їм і загрожує небезпека.

Зникаючі: види, що знаходяться під загрозою зникнення, збе­реження яких є малоймовірним, якщо триватиме згубна дія факторів, що впливають на їх стан.

Вразливі: види, які в найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії «зникаючих», якщо триватиме дія факторів, що впливають на їх стан.

3. ОХОРОНА РОСЛИН І ТВАРИ В УКРАЇНІ.

Червона книга України — анотований та ілюстрований перелік рідкісних видів, що знаходяться під загрозою зникнення на території України й підлягають охороні; основний документ, в якому узагальнено матеріали про сучасний стан рідкісних і таких, що знаходяться під загрозою зникнення, видів тварин і рос­лин, на підставі якого розробляються наукові й практичні заходи, спрямовані на їх охорону, відтворення і раціональне використання.

До Червоної книги України заносять види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, у межах її територіальних вод, континентального шельфу та виняткової (морської) економічної зони.

Занесені до Червоної книги України види тварин і рослин підляга­ють особливій охороні на всій території України.

2009 р. вийшло третє видання Червоної книги України. До третього видання «Червона книга України» (рослинний світ) занесено 826 видів рослин і грибів. Кількість видів рослин у третьому виданні порівняно з другим збільшилася на 285 видів, а у другому порівняно з першим — на 390 видів. Таким чином, з урахуванням приблизно однакових проміжків часу між виданнями Червоної книги України, спостерігається певне вповільнення темпів зменшення втрати різноманіття видів рослин і грибів України.

Чорна книга — це список тварин і рослин, які назавжди зникли з лиця Землі, починаючи з історичних часів. Досить неприємним є те, що у зникненні більшості з них винна саме людина. Відлік цього списку починається з 1600 року. Чорна книга — це сигнал смерті, вона слугує пересторогою людині й нагадує про те, чого по­вернути вже, на жаль, не можна.

Зелена книга України — список, до якого заносять рідкісні й типові для певної місцевості рослинні угруповання, що потребують особливого режиму їхнього використання.

Зелену книгу вперше у світі розробили фахівціУкраїни. На відміну від Червоної книги, Зелена книга звертає увагу на охорону не окремих видів, а цілісних рослинних угруповань. У ній представлено 126 рідкісних і типових рослинних угруповань, які потребують охорони.

Зелена книга України є офіційним державним документом, у якому зібрано відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, і типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні.

Зелена книга є основою для розробки охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природ­них рослинних угруповань.

Основні положення Зеленої книги України базуються на принципах:

• централізованого управління;

• координації дій;

• пріоритетності наукової ініціативи;

• обов'язкового інформування громадськості;

• необхідності обліку, кадастру та моніторингу рідкісних рослинних угруповань;

• зацікавленості та відповідальності землекористувачів;

• відповідності міжнародним вимогам.

В Червоній книзі України занесено 542 види тварин. Кількість видів тварин у третьому по­рівняно з другим виданням збільшилася на 160 видів, а у другому порівняно з першим — на 297 видів. Таким чином, з урахуванням приблизно однакових проміжків часу між виданнями Червоної книги України, спостерігається певне вповільнення темпів зменшення втрати різноманіття окремих таксономічних груп фауни України. Разом з тим, викликає занепокоєння суттєве збільшення в Червоній книзі Україні кількості видів риб і ссавців.

У Червоній книзі України про кожний із видів тварин і рослин, занесених до неї, вказуються такі відомості: категорія, поширен­ня, основні місцезнаходження, чисельність у природі, у тому числі за межами України, її зміни, відомості про розмноження або розведення в неволі (культурі), заходи, що вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони, джерела інформації. У книзі також містяться картосхеми поширення та фотографії (малюнки) занесених до неї видів тварин і рослин.

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ № 4.

ТЕМА. ПРОБЛЕМИ ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА.

План.

1. Стійкість природних компонентів до антропогенного забруднення.

2. Практична робота № 5. «Аналіз забруднюючих речовин водного середовища своєї місцевості»

1. СТІЙКІСТЬ ПРИРОДНИХ КОМПОНЕНТІВ ДО АНТРОПОГЕННОГО ЗАБРУДНЕННЯ.

Більшість сучасних трактувань поняття стійкості зводиться до розміщення цієї властивості як такої, що реалізується у різних формах. Можна виділити три загальні форми стійкості геосистем:

• інертність — здатність геосистеми в разі дії факторів не виходити із заданої області станів протягом певного інтервалу часу;

• відновлюваність — здатність геосистеми повертатися за пев­ний час до області станів після виходу з неї під впливом певного фактора;

• пластичність — наявність у геосистемі кількох областей станів у рамках інваріанта та її здатність переходити в разі дії факторів з однієї такої області до інших, не залишаючи при цьому інваріантної області протягом певного часу.

Таким чином, стійкість геосистеми полягає в її здатності в разі дії зовнішнього фактора перебувати в одній з областей етапів і повертатися до неї за рахунок інертності й відновлюваності, а також переходити завдяки пластичності з однієї області станів до інших, не виходячи при цьому за рамки інваріантних змін протягом заданого інтервалу часу.

Інертність — найбільш «жорстка» й бажана її форма під час господарського використання геосистем.

Відновлюваність — важлива форма, що забезпечує стійкість насамперед, біоти та ґрунтів. Добре відновлюваною є геосистема, якщо вона здатна швидко повертатися до початкової області станів після значного за амплітудою відхилення від неї.

Пластичність — досить складна форма стійкості. Вперше положення про те, що стійкість може забезпечуватися за рахунок наявності в просторі її станів кількох локально стійких областей (тобто таких, де вона високоінертна й відновлювана), подав P. Jle- вітан (1969).

Пластичність геосистеми багато в чому визначається ступенем зв'язку між її станами (ступенем детермінованості їх змін).

На сьогодні не існує єдиного «універсального» методу оцінювання стійкості геосистем. І такий підхід є необґрунтованим і без­перспективним. Стійкість реалізується в різних формах, а тому й показники стійкості мають характеризувати окремі її форми та їх особливості. Розробка такого комплексу показників стійкості ґрунтується на понятті відмови геосистем. Під нею розуміють подію, що спричинила вихід геосистеми із заданої області станів. Відповідно до змінної, що вийшла за межі діапазону своїх нормальних або допустимих значень, виділяються різні види відмов, наприклад:

• голоморфізація геосистеми (вміст солей перевищить токсичні межі);

• гідроморфізація геосистеми (якщо рівень ґрунтових вод піднявся вище критичної глибини їх залягання);

• дегумініфікація ґрунту (якщо вміст гумусу стане меншим деякого встановленого значення).

Важливим під час розв'язання багатьох задач аналізу стійкості геосистем є показник середнього часу функціонування геосистеми до появи відмови. За значенням цього показника виконується прогнозування часу виникнення певних змін геосистем (наприклад, очікуваний час вторинного осолонцювання ґрунтів після початку зрошення; очікуваний час забруднення ґрунтових вод після Чорнобильської аварії тощо).

Показниками пасивності геосистем можуть вважатися такі статистичні параметри, як дисперсія, коефіцієнт варіації, ексцес. Чим менше їх значення, тим більш пасивними є змінні геосистеми. Вадою цих показників є те, що вони не враховують інтенсивності дії зовнішнього фактора на геосистему. Більш повна пасивність характеризує показник чутливості геосистеми, який чисельно характеризує те, наскільки суттєво змінюється геосистема в разі дії на неї певного чинника. Чутливість може стосуватися не тільки системи в цілому, але і її окремих компонентів (змінних), що дозволяє виділити найбільш чутливі характеристики геосистеми й такі, що лишаються пасивними до дії досліджуваного антропогенного фактора.

Бар'єрність геосистеми можна оцінити за варіаційним рядом змінної (де) — чим більше її значень знаходиться в крайніх (або в одному з крайніх) інтервалах, тим більшою слід вважати бар'єрність геосистем. За орієнтовний показник бар'єрності можна приймати коефіцієнт асиметрії.

Показники буферності мають характеризувати величину області станів геосистеми, знаходячись у якій, вона є стійкою до зовнішніх впливів. Змістовно такі показники досить близькі до параметрів ширини (об'єму) екологічної ніші, тому на основі запропонованого показника об'єму ландшафтно-екологічної ніші можна будувати ряд показників буферності геосистеми. За цими підходами можна оцінити буферність окремих компонентів геосистеми (гідрокліматичну, геолого-геоморфологічну, сольову).

Показники відновлюваності геосистеми. Головні особливості відновлюваності геосистем можна охарактеризувати з допомогою чотирьох базових показників:

• імовірності відновлення геосистеми за певний проміжок часу;

• показник середнього часу відновлення після відмови;

• інтенсивності відновлення в момент часу;

• цілісності відновлення.

Ці показники близькі до відповідних базових показників інертності, що дає можливість будувати прогнозні моделі ландшафту, динаміки та еволюції.

Середню швидкість відновлення геосистеми характеризує її еластичність.

2. ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ ДО ПРАКТИЧНОЇ РОБОТИ.

Найбільшими забруднювачами водних об'єктів басейну Дніпра є комунальне господарство, чорна та кольорова металургія, коксохімія, важке, енергетичне, транспортне машинобудування та сільське господарство. Так, тільки каналізаційні системи міст Дніпропетровська і Запоріжжя щорічно скидають у Дніпро відповідно 196 та 172 млн. куб. м забруднених стічних вод. Найбільшими промисловими об'єктами-забруднювачами є металургійний завод імені Дзержинського (м.Дніпродзержинськ), комбінат "Запоріжсталь" (м.Запоріжжя), металургійний завод імені Петровського (м.Дніпропетровськ). Щорічно вони скидають у Дніпро відповідно 156, 104 та 98 млн.куб.м забруднених стічних вод. Однак фактично у Дніпро та його водосховища скидається значно більше забруднених стічних вод і забруднюючих речовин. Внаслідок об'єктивних труднощів, що мають місце у народному господарстві, значно зросло неконтрольоване скидання неочищених стічних вод з очисних споруд підприємств і організацій, накопичувачів промислових та сільськогосподарських стоків. Особливу занепокоєність викликає зростання концентрації синтетичних поверхнево-активних речовин (СПАР), які негативно впливають на якість води та життєдіяльність гідробіонтів, але при цьому практично не знешкоджуються наявними очисними спорудами. Зі стічними водами у водні об'єкти басейну Дніпра потрапляють надмірна кількість біогенних речовин, важкі метали, а також невластиві будь-яким природним водам штучні неорганічні та органічні речовини токсичної групи (пестициди, бенз-а-пірен).

Крім того, значно впливають на якість води забруднені донні відклади, які за певних умов можуть стати джерелом вторинного забруднення водних мас важкими металами, органічними сполуками, нафтопродуктами та іншими речовинами.

Значну частку (до 10%) забруднення водних об'єктів басейну Дніпра дають атмосферні опади. Однак цю проблему неможливо розв'язати в межах одного басейну. Вона потребує розроблення спеціальної програми зменшення забруднення повітряного басейну.