Української дидактичної філології

Особистість українського вченого, а особливо педагога-філолога має відзначатися українською елітарністю. Це поняття не легко піддається дефініції, особливо в країні, що має перервану і слабку традицію державності і тих суспільних верств, що державою коронувалися б як еліта. Але тим не менше живе в народі, серед її інтелігенції досить стійке уявлення про еліту як освічених, духовно й культурно просвітлених особистостей з високими ідеалами і благородними діяннями на користь суспільно-громадських інтересів українського народу. Лицарями українського духу і суперелітою називають гетьманів Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепу, поетів Тараса Шевченка та Івана Франка, учених Володимира Вернадського і Агатангела Кримського, Павла Чубинського та багатьох інших. Сотні тисяч елітарного українства брали участь у визвольних змаганнях під гаслом «Здобудемо Українську державу або загинемо у боротьбі за неї!» Сотні тисяч, а може й мільйони правдивих душ приносили їй славу у різних сферах науки, техніки, мистецтва, жертовно, самовіддано працюючи…

Нам треба чітко зрозуміти, що ні в якому разі ми не можемо, не маємо права втрачати самих себе, зраджувати тисячолітню іпостась народу, відмовляючись від українства. «Будучи національними, цінності української культурної традиції, як і будь-якого іншого народу, за змістом збігаються із загальнолюдськими. Тому якщо йдеться до повернення до фундаментальних цінностей, ми маємо на увазі відродження й освоєння нашої культури й одночасно – усього культурного багатства, створеного людством. Це основне джерело моральності, приєднання до якого повинно стати основним змістом навчально-виховного процесу у школі і вузі»^[1]. До таких належать і наші світлої пам’яті колеги – визначні вчені, філологи-дидакти Олександр Біляєв, Євген Пасічник, Борис Степанишин і Леонід Скуратівський. Вони жили енергетикою України й освіти і збагачували її.

Обов’язковою рисою особистості вченого-педагога і філолога є правдивийтон. Він починається ще в дитячій безпосередності, в учнівській правдивості, в юначій честі і потягу до ідеалу. Важливо не загубити, а розвивати і зміцнювати цю рису в період набуття професійних знань і в щоденних клопотах буття, коли виникає спокуса оступитися з прагматичних міркувань. Тут дуже важливо остерігати себе від спокус міркуваннями: чи допустима моїй душі фальш, чи рівнозначні правда й спокуса неправди. Спокуса мине, переваги її забудуться, а власна зрада своєї душі, своїх принципів мулитиме довго або й усе життя…

Правдивий тон пов’язаний з внутрішнім простором особистості і залежить від нього, ним зумовлюється…