Павло тичина. Перемога у нас, перемога!

Це була дзвінка, стріло звучна, стоголоса ніч, – ніч із 8-го травня на 9-е, яка схвильованим голосом із репродуктора несподівано для всіх нас розбудила і голосно сказала: Радійте! Вітайте одне одного, обнімайтесь! Бо до цього ось моменту тривала війна, а зараз нове життя починається – життя воістину весняне! Червона армія розгромила німецького звіра в його власному лігві! Фашистська Німеччина капітульовала!

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. За ред.С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К., 2000. – С.376.

Питання для самоконтролю:

1. Які особливості в розвитку театру та музики з’являються часів Другої світової війни?

2. Що таке мілітаризація культури?

3. Напрямки евакуації промислових об’єктів та Вищих навчальних закладів з окупованих територій?

ТЕМА 7. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ СВІТ УКРАЇНИ другої пол. 1940-х – 1991 рр. – 4 год.

План практичного заняття:

1. Політика правлячої комуністичної партії у сфері культури українського народу у другій половині 40-х рр. – першій половині 60-х рр.

2. Українська культура в умовах кризи авторитарного режиму. Рівень, якість та темпи розвитку української культури у другій половині 60-х – 80-і рр.

3. Роль і місце шестидесятництва і дисидентського руху в розвитку української культури.

4. Українська культурна парадигма другої половини ХХ ст.

Література:

1. Баран В. Влада і церква: з історії взаємин у 1945-1965 рр. // Сучасність. – 1995. – №5.

2. Бойко А. Культурно-ідеологічні процеси в Україні 1945-середина 1950-х рр. / Історія України. – К.: Академвидав, 2002.

3. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – Мюнхен: Сучасність, 1968.

4. Нурок А.Ю. Мастера советской станковой графики. – М.: Издательство Академии Художеств СССР, 1962 / http://artyx.ru/books/item/f00/s00/z0000008/index.shtml

5. Панченко П.П. Сторінки історії України ХХ століття: (Українське село: поступ, сподівання, тривоги). – К.: Б. в., 1995.

6. Русначенко А.М. Національно- визвольний рух в Україні середина 1950-х- початок 1990-х років. – К.: Вид. ім. О.Теліги, 1998.

7. Турченко Ф. Г. Новітня історія України – К.: Генеза, 2007.

Хронологія подій:

1946 – Львівський собор. Ухвала про ліквідацію Берестейської унії і об’єднання з Російською православною церквою.

1946-1948 – ідеологічні кампанії «ждановщина».

1947-1951 – псевдонаукові сталінські дискусії.

1956 – початок хрущовської відлиги.

1960, березень – постанова ЦК КПУ «Про заходи з ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи».

1965 – перша хвиля арештів дисидентів.

1970 – загибель художниці Алли Горської.

1971, липень – приймається постанова ЦК КПУ «Про посилення атеїстичного виховання населення».

1971 – помісний собор РПЦ, на якому вирішувалися питання вибору патріархату, стратегія церкви на майбутнє (орієнтація РПЦ на модернізацію).

1979 – загибель композитора Володимира Івасюка.

1986, 26 квітня – Чорно́бильська катастро́фа.

1989 – ухвалення Закону про державний статус української мови.

1989, лютий – створення Ініціативного комітету за відновлення Української автокефальної православної церкви.

1989, вересень – Собор священнослужителів УАПЦ і прихильників УАПЦ – священнослужителів РПЦ. Створення Церковної Ради УАПЦ в Україні.

1990, 5-6 червня – Всеукраїнський Собор у Києві затвердив проголошення відродження УАПЦ. Патріархом Київським та всієї України обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

1991, 16 січня – Іоанн Павло ІІ запровадив в Україні греко-католицьку і католицьку церковну ієрархію.

1991 – здобуття Україною незалежності.

Терміни:

Атеїзм марксистський – створене К.Марксом і Ф.Енгельсом вчення про релігію як фантастичне відображення зовнішніх сил – природних і соціальних, які панують над людиною. У працях В.Леніна абсолютизовано роль політичного фактора в подоланні релігії.

Модернізм релігійних – осучаснення, оновлення релігійного феномену в цілому чи окремих його сторін у зв’язку із змінами в житті людства або нації.

Постмодерн (те, що йде після модерну) – напрям у сучасній культурі, що сформувався у 70-х pp. XX ст.

Умови для розвитку культури:

Після закінчення воєнних дій починається відбудови установ освіти, науки, культури, розвиток музейної та бібліотечної стправи, а також посилення ідеологізації культури, вихолощення національної самобутності з культурного й духовного життя українського народу. У відповідь на насильницькі заходи посилюється опір творчої інтелігенції щодо русифікації культури, її політизації та штучній інтерналізації.

60-80-ті роки – суперечливий період у розвитку української культури. Не маючи своїй державності, їй довелося долати шалений опір комуністичній диктатурі, великі обмеження і заборони, а нерідко і репресії. Це негативно позначилося на рівні, якості й темпах розвитку культури.

Духовне життя. Політика радянського керівництва з другої половини 40-х рр. ХХ ст. була спрямована на придушення релігійних почуттів населення СРСР. Приймаються ряд постанов, що, з одного боку, мали мету підтвердження проголошеної раніше свободи совісті, а, з іншого – містять підтвердження вірності обраному шляху – досягнення атеїстичного майбутнього. Останнє було вирішальним при розв’язанні долі церков та релігійних організацій, діяльність яких з кожним роком стає більш обмеженою. В Україні зареєстрували великий рівень релігійності населення: в УРСР було зосереджено майже 60% релігійної мережі всього колишнього СРСР. У цей період друкується велика кількість літератури антирелігійного змісту, яка формувала негативну громадську думку про віруючих. У 1972 р. після 20 років перерви, розпочалася реєстрація нових православних громад і відкрито кілька храмів.

Наприкінці 80-х років відбуваються демократичні процеси, послаблення контролю над культурним та духовним життям радянської країни. Наслідки: брак державної позицiї щодо масової культури в Українi, що став небезпечним в умовах експансiї закордонної, передусiм – американської та росiйської комерцiйної мас-культурної продукції; великого удару по iнфраструктурi культури завдала господарча криза, що загострилася ще в 1989-90 роках, та гiперiнфляцiя (закривалися кiнотеатри, клуби, особливо профспiлковi, на 15% скоротилося число зайнятих у цiй сферi). У 1989-91 рр. питання культурної полiтики стали невiддiльними вiд власне полiтики, бiльше того – висунулися на перший план. Однак, нацiонал-демократи, що переживали пiк свого полiтичного впливу, розглядали у цей час культуру бiльше як засiб боротьби за державнiсть, анiж як самоцiнне явище. У державі з великим розмахом святкується 1000-річчя хрещення Русі.

Отже, в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей.

ДЖЕРЕЛА:

В.Сосюра. «Любить Україну»

Любить Україну, як сонце любить,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любить у годину негоди!.

Любить Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Людить Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами!.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі…

У квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить – не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках, гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових.

В грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щірих…

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!.

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину,

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любить у коханні, в труді, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любить Україну свою, –

і вічні ми будемо з нею!

Сосюра В. Калина над водою: Лірика та поеми. – К., 1968. – С.312-313.

ЛИСТ НЕЛЕГАЛЬНО ДІЮЧОГО «ОРГКОМІТЕТА» БАПТИСТІВ, НАПРАВЛЕНОГО М.С.ХРУЩОВУ (1963)

…Для осуществления репрессий такого масштаба та для того, чтобы не брать верующих наугад, невпопад, а наиболее активных, агенты ГПУ, НКВД, а затем КГБ проникали во все поры церковного организма, где они под страхом репрессий вербовали шатких и слабых служителей и рядовых верующих. Деялось это под видом осуществления бдительности, чтобы, как объясняют при первом знакомстве, не проник в среду верующий шпион или политически не благонадёжный <..>. Все вопросы которыми интересовались органы, сводились к следующему: где назначено следующее собрание? кто проповедует? кто состоит в церковном совете? кто из проповедников приезжал? и кто куда ездил? кто говорил проповеди призывающие к покаянию? кто молился за заключённых братьев? и т.п. <..>.

В отношении верующих и церкви, именно широкая сеть уполномоченных по делам религиозных культов централизованным путём осуществляет насильственное и противозаконное поставление угодных себе служителей в церкви и, действуя через них разлагает церковь <..>.

Деятельность печати и других органов нередко направлена на то, чтобы изобразить нас, как политических врагов Советского государства для возбуждения ненависти в народе и для оправдания своих противозаконных действий против верующих. Хотя по истине надо удивляться, что в ответ на такую ненависть, систематические репрессии и полное бесправие, в котором находится церковь, мы остаёмся непоколебимы в своём отношении к государству, и что эти действия не вызвали в нашей среде какой-либо политической оппозиции или недовольства существующим политическим строем.

ЦДАГО. – Ф.Р.1. Оп.24. – Спр.5663. – Арк.177, 182.